Киновыразительность і патріотичний наратив в роки Другої світової війни

У роки Другої світової війни в кінематографії країн, залучених в цю трагічну подію, і, зокрема, в нашій країні домінував патріотичний наратив, з однієї сторони, яка полягала у заклику до ненависті до ворога і прослави своєї країни, з іншого - в поетизації жіночої вірності, чоловічої дружби і масового героїзму. Крім того, на формування нових тенденцій у кіномови не могли не вплинути репортажний характер зйомок і оперативність роботи фронтових кореспондентів. У радянському кіно вони проявилися в жанрі героїчної документальної епопеї ("Розгром німецьких військ під Москвою", 1942, отримала приз "Оскар" в 1942 р.), документальні стрічки "Ленінград в боротьбі" (1942) та "Битва за Сталінград" (1943), героїчна трагедія "Зоя" режисера Л. Арнштама (премія в Каннах 1946 р.), фільми "Вона захищає батьківщину" режисера Ф. Эрмлера, "Веселка" (1945) режисера М. Донського (приз Американської асоціації кіно і радіо). Не можна не відзначити як могутній засіб підтримки національного духу і "Бойові киносборники".

Але, можливо, найбільш проникливими були ігрові ліричні драми "Два бійця" (1942) режисера Леоніда Лукова (1909-1963), "В шість годин вечора після війни" (1944) Івана Пир'єва (1901 - 1968), "Жди мене" (1943) Олександра Столпера (1907-1979). Так, картина "Чекай мене" була особливо улюблена глядачем, тому що зачіпала самі важливі для душі людини на війні питання. Вона стверджувала, що жіноча вірність у коханні завжди допомагає чоловікові вижити і вистояти. "Чекай мене" стрічка особлива, тому що її назва тягне за собою шлейф асоціацій військової пори. І насамперед - з однойменною знаменитим і дуже популярним в роки війни віршем К. Симонова (1915-1979) (сценарій до фільму був написаний ним). У певному сенсі, перед нами екранізація цього вірша. І вірш, і фільм, розповідаючи приватну ліричну історію, являють нам епічні позачасові образи. Фільм "Чекай мене" не є еталоном художньої форми, але несе абсолютно особливу інтонацію (це особливо відчувається сьогодні), і того, хто здатний її сприйняти, відкривається дух військової епохи. Звичайно, сьогодні ту, "велику війну" сприймають по-іншому, і це неминуче, тому що пройшли роки, десятиліття, прийшли інші покоління і інші ідеї, але інтонація картини Столпера назавжди залишиться важливим штрихом в зображенні Великої Вітчизняної. Фільм прозвучав не тільки з-за поезії К. Симонова та режисури А. Столпера, але і завдяки роботі акторів - Валентини Сєрової (1917-1975), Бориса Блінова (1909-1943), Лева Свердлина (1901 - 1969) та інших.

В 1960-е рр. Столпер знову звернувся до творчості К. Симонова. В екранізаціях перших двох романів трилогії "Живі і мертві" (1964) і "Солдатами не народжуються" ("Відплата", 1967) розповідь про війну носив вже інший характер, відображаючи реалії сучасного режисерові часу. Столпер в чомусь продовжив традицію, закладену Р. Чухраєм у фільмі "Чисте небо" (1961), торкнувшись однієї з найбільш болючих точок радянської історії XX ст. - сталінських репресій. У фільмі Чухрая головним персонажем (льотчик-герой Олексій Астахов у виконанні Євгена Урбанського, 1932-1965) вперше став чоловік, що побував у полоні (що в роки війни розцінювалося як зрада) і зіткнувся з відторгненням суспільства - йому залишилася відданою, по суті, тільки дружина. У фільмі ж Столпера глядач вперше співпереживав герою, який пережив сталінські табори, але залишився при цьому патріотом своєї країни - генералу Федору Серпилину, роль якого зі стриманою міццю зіграв Анатолій Папанов (1922-1987), який отримав після цієї роботи особливе визнання. Актора на цю роль безпомилково вибрав сам К. Симонов. У стрічках А. Столпера "Живі і мертві" і "Відплата", крім А. Папанова, створили неповторні образи Кирило Лавров (1925-2007), Олег Єфремов (1927-2000), Віктор Авдюшко (1925-1975), Олег Табаков (р. 1935), Михайло Ульянов (1927-2007) та інші чудові актори радянського кіно.