52.Фортепіанна творчість м.Лисенка.

   До фортепіанної творчості М. Лисенко звертається протягом усього свого життя, особливо в 70-ті та 1900-ті роки. На жаль, цей жанр не став для композитора провідним. За ідейно-образним змістом, яскравістю й оригінальністю музичної мови його фортепіанні твори поступаються романсам, хорам, операм та обробкам народних пісень. Як відомо з біографії, гру на фортепіано Лисенко почав опановувати з раннього дитинства. Ці заняття не припинялись ні під час навчання в пансіонаті чи гімназії, ні в університетські роки. Завдяки цьому Миколі Віталійовичу пощастило вступити до Лейпцігської консерваторії на фортепіанний факультет і успішно закінчити її за два роки. Якщо захоплення фортепіанною творчістю Шопена почалося ще у Харкові та Києві, то в Лейпцігу Лисенко ґрунтовно вивчав музику Й. С. Баха, віденських класиків, Шумана, Мендельсона, Ліста і Глинки.        Перші фортепіанні опуси композитора написано в консерваторські роки. Вони пов'язані з фольклором, як, наприклад, його фортепіанна сюїта. Що вона являє собою? Це народні українські пісні, опрацьовані у формі старовинних танців: прелюдія — «Хлопче-молодче», токката — «Пішла мати на село», сарабанда — «Сонце низенько, вечір близенько», гавот — «Ой чия ти, дівчино, чия ти», скерцо — «Та казала мені Солоха». Це чи не єдина спроба такого використання фольклору. Лисенко вдало поєднав народні теми з жанровими особливостями європейських танців. В 70-ті роки композитор створює понад півтора десятки фортепіанних творів. Тут і великі форми — соната, два концертних полонези, дві рапсодії на українські теми, і невеликі п'єси — «Пісні без слів», «Мрії», мазурка, баркарола тощо. З одного боку, в музиці Лисенка відчувається вплив Ф. Шопена і Ф. Ліста, а з другого — спостерігається інтерес до фольклорних джерел, як це ми бачимо і в творчості російських композиторів. Нагадаємо, що з 1874 по 1876 роки Лисенко перебував у Петербурзі, цікавився музичним життям столиці, вивчав музику М. Мусоргського, М. Римського-Корсакова, П. Чайковського. Одним з найвідоміших і найбільш виконуваних творів Лисенка для фортепіано великої форми є його Друга рапсодія, ор. 18. В її основі лежать народні теми: думка (повільна пісня) і шумка (швидкий танок). Жанр рапсодії сформувався в зарубіжній романтичній музиці. Його найяскравіші зразки знаходимо у творчості видатного угорського композитора і піаніста Ференца Ліста. Лисенко не копіює Ліста, а творчо розвиває його традиції на українському національно-народному ґрунті. В 1900-ті роки інтерес композитора до фортепіанної музики активізувався. Лисенко створює понад два десятки п'єс. Провідними в них є образи лірико-елегійного характеру. Форма вислову —невелика п'єса, що втілює один настрій, наприклад, дві п'єси з опусу 40 — «Хвилина розпачу» і «Хвилина зачарування», «Журба» з ор. 39, «Елегія» з ор. 41. «Елегія», ор. 41, № 3 — твір, найчастіше виконуваний учнями дитячих музичних шкіл. Образний настрій — лірико-журливий, сумний. Ряд широких мелодичних, елегійного характеру хвиль приводять до кульмінації — драматичного спалаху. Ці нагнітання, як і наступні хвилі-спади, виростають з однієї дуже виразної мелодичної фрази. Форма твору — два куплети, поєднані зв'язкою і завершені невеликою кодою. Фортепіанна творчість М. Лисенка поповнила репертуар виконавців вітчизняним матеріалом, дала імпульс для домашнього музикування, сприяла розвитку камерно-інструментальної творчості та виконавства на Україні.

54.Мистецькі обєднання в Україні 20-30 рр.ХХ століття.

1920-ті – початок 1930-х рр. стали періодом потужного розвитку української культури. Доба карколомних зрушень у всіх сферах людського життя, а насамперед у його ідейно-світоглядних площинах, виявилася для України часом національної самоідентифікації як на політичному, так і на культурному рівні.

Основу тогочасного мистецького оновлення складали переосмислені українськими художниками й теоретиками національні традиції та світова культурна спадщина попередніх епох. Реалістичні тенденції органічно співіснували з модерністичними напрямками й течіями, які, увиразнюючись на місцевому ґрунті, набували самобутніх національних ознак.

Водночас художню практику й теорію характеризували ідеологічні настанови, пов’язані з проголошеною національною емансипацією та творенням мистецтва „переходової доби” та „пролетарської культури” загалом. Це особливо яскраво простежується на прикладі діяльності мистецьких угруповань досліджуваного періоду. Їх поява, новітні теоретичні розробки, реалізовані у творчості, стали чи не найхарактернішим явищем мистецького процесу в Україні першої третини ХХ ст.

На багатоплановості тогочасного художнього життя, суперечливості творчих пошуків українських митців, стильових новаціях та їх зв’язку з європейськими мистецькими надбаннями, увиразненні національного характеру української культури акцентувалась увага у низці сучасних студій (Дж. Боулт, О. Голубець, Д. Горбачов, О. Ільницький, Л. Ковальська, О. Лагутенко, Т. Лупій, В. Маркаде, Ж.-К. Маркаде, М. Мудрак, О. Ріпко, Л. Соколюк, М. Шкандрій та ін.). Проте ця коротка хронологічно, але надзвичайно яскрава доба в історії вітчизняного мистецтва, без всебічного пізнання якої неможливе об’єктивне бачення культурного поступу ХХ ст., унаслідок тривалого періоду ідеологічної заангажованості та упередженості, ще й досі залишається недостатньо дослідженою в своїх ідейно-естетичних напрямках, стилях, доробках окремих митців.

Для проведення теоретичних узагальнень щодо особливостей розвитку українського мистецтва 1920-х – початку 1930-х рр. найпильнішої уваги потребує діяльність провідних тогочасних художніх об’єднань України, визначення їх ролі в мистецькому процесі першої третини ХХ ст.