Пореч і Гліб – перші слов’янські святі.

Борис і Гліб — одні з перших святих, канонізованих руською церквою, молодші сини Володимира Святославича.

Незабаром після смерті їхнього батька в 1015 році вони обидва були вбиті, згідно з літописом, своїм старшим братомСвятополком. Борис загинув на річці Альті 24 липня, а Гліб 5 вересня біля Смоленська. У результаті чотирирічної війни Святополк був переможений своїм молодшим братом Ярославом Мудрим. Очевидно, при Ярославі і була почата перша спроба канонізації святих братів. Тоді ж почали складатися перші оповідання про їхню загибель.

До часів Ярослава відноситься виникнення місцевого культу Бориса і Гліба у Вишгороді, де вони були поховані. Перенесення мощів Бориса і Гліба до нового храму синами Ярослава 20 травня 1072 року вважається моментом їхньої остаточної канонізації. Дати їхньої пам'яті, 24 липня, а пізніше і 2 травня (день другого перенесення мощів у 1115 р.), стають руськими святами. Спочатку їх почитали як цілителів, але дуже незабаром Борис і Гліб стають заступниками всіх руських князів як їхні святі сродники. Вони — помічники в битвах, їхнім ім'ям закликають до єдності Русі, до припинення міжусобних воєн.

Життю і мученицькій кончині Бориса і Гліба присвячений ряд давньокиївських пам'яток. Це так звана «Літописна повість» — розповідь про загибель князів, що читається в складі «Повісті временних літ» (стаття 1015 року), «Чтеніе о житіи и о погубленіи блаженную страстотерпцю Бориса и Гліба» Нестора й анонімне «Сказання і страсть і похвала святую мученику Бориса и Гліба». Про взаємини цих текстів у науці існують різні погляди. Збереглося близько 150 списків «Сказання…» різних редакцій, найстарший у т. зв. «Успенському збірнику» XII ст.