Панас саксаганський

Актор Саксаганський, цей велетень, „счастливо взошедший на Арарат сценической славы”, (слова Д. Л. Мордовця), був людиною, багато обдарованою від природи. Досвідчений театральний критик Суворін, побачивши молодого актора під петербурзьких ґастролів, одразу ж зрозумів, що „Саксаганский - актер с большою будущностью”. Суворін же зверає увагу на чудові акторські дані П.К. Саксаганського: „Счастливая фигура, выразительное лицо, прекрасный голос и бесспорный талант”.

Трохи згодом другий театральний критик, співробітник „Зорі” М. К. так описав зовнішні дані П. К. Саксаганського і його вміння володіти ними: „Природа щедро обдарила його (Саксаганського) всім, чого вимагає сцена. Висока, показна постать,- жваві, виразні й очі, гучний та чистий голос, котрим він добре орудує як в речах, так і в співах, рухливість і виразність всіх рухів і мигів, уміння одягатися і гримуватися — все це додає його талантові великої сили”.⁸

П. К. Саксаганський, на своє щастя, дуже рано зрозумів, що на самих нутряних можливостях актор далеко піти не може.

Режисерська школа М. Л. Кропивницького далі начитування ролів не йшла. І от молодий актор, копіюючи на початку гру Карпенка-Карого, а потім М. Л. Кропивницького, зрозумів, що таке наслідування ще не є мистецтво, а тільки звичайнісіньке малпування, і кинувся за порадою до літератури, до світових театральних авторитетів. Прочитавши — Шекспіра, Шіллера і Лессінґа, Панас Карпович особливо захопився „Гамбурзькою драматургією”, яка хоч і мало могла дати акторові, зате ставила перед ним багато питань. Всі ці питання сходили до того, чого мусить досягти актор, щоб дати закінчений мистецький образ. Побачивши в Одесі Посарта, Саксаганський зрозумів, що „артистові доконче слід „перевоплотитись”, забути себе і на кону ввесь час житии іншим-чужим життям”. Цьому треба підпорядкувати жест, міміку і голос, що „повинні йти відповідно поруч”. М. Л. Кропивницький не дбав про мізансцени, їх утворювали сами актори на свій смак, а тепер, після німецької 4 трупи з Посартом на чолі, Панас Карпович зрозумів, що „мізансцена— закон!..” Так пише П. К. про свій мистецький рост у статті „Як я працюю над ролею” ⁹

„Під час своїх шукань Саксаганський знайомиться з теорією Дідро, але наполягання на умовність театрального мистецтва Панасові Карповичу здається цілковитим запереченням „нутра” й перегинанням палиці в сторону голої майстерности. І починається шукання „духа живого”. „Дух живий,— пише і починається шукання „духа живого”. „Дух живий, - пише П.К. у цитованій вже статті: - це темперамент, це чулість, та сила, що заставляє артиста, перевоплотившись, проливати сльози. Недостачу рухів, обміркованости, школи — можна замінити чулістю, темпераментом, але брак чулости ніяка школа не замінить. Там, де немає душі й чулости, немає й мистецтва, це тільки ремесло. Те, що каже Дідро, це школа без „нутра”, котрого не дасть ніяка школа. Виходить, треба злити вкупу все: виучку, обдуманість і чулість. Граючи за допомогою тільки школи, зробиш вражіння рівности, роблености, а артисти, що грають не шкільно, а тільки „нутром”, роблять часом більше вражіння. Кажу часом,— бо чулість і темперамент, через якусь причину, випадково можуть гаснути і артист, провалює ролю, а, нарешті, з літами темперамент погасне й зовсім, і артист, не розуміючи свого становища, умирає для сцени”¹⁰.

До всього цього П. К. Саксаганський згодом додає доконечність наслідування життя, але не звичайнісінького малпування, «передавання не зовнішности, а логіки типа”, себто вимагає від себе художнього перетворювання дійсности. А побачивши таких великих артистів, як Посарт, Росі та Сальвіні, П. К. зрозумів, що „не можна грати, не працюючи, навіть над маненькою ролею”.

Опрацьовуючи ролю П. К. не шкодував праці вивчав усю п'єсу, багато разів переписував ролю, на берегах рукопису докладно, записував: що робить, де стоїть, куди й коли переходить і де сідає, розмічав павзи, а потім, „як умів” малював олівцем того персонажа, що грав, думав про нього в ліжку, в темряві, працював і перед дзеркалом... Все, що спостерігав, занотовував, перевіряв на репетиціях, і знову працював, шукав інтонації, жестів, - гармонії.

Напружено працював до самої вистави, а в день вистави - говорить ҐІ. К. — уникав усяких сторонніх розмов, не обідаючи, від часу до часу прочитував у пам’яті трудні місця ролі. „ За 2 години до початку я йшов у театр і, загримувавшись, старався „всякое нині житейськоє отложить попеченіє”, і крок за кроком одрішався від себе. Нерви були завжди напружені, я ніколи не був певен того, що виконаю добре ролю. Перед виходом я забував усе і переносився в інше, чуже життя”... Виходячи на сцену, П.К. вважав за потрібне думати тільки про те, що йому робити і з ким говорити, бо сама творчість з'являється вже на кону „несподівано під час дії”.

Він умів не тільки захоплювати масу глядачів, а й дивувати знавців театрального мистецтва своєю чудовою роботою. Кожен образ його мав не тільки „душу живу”, а й закінчене мистецьке офарблення. Кожна роля Саксаганського була міцно збудована і „в усіх деталях добре зафіксована.

Акторський діяпазон Панас Карпович мав надзвичайно широкий: він був не тільки комік, він чудово грав резонерів, простаків, уславився уміннями творити характери й типи, а до того ще був видатним драматичним героєм.

Але в основі, в головних рисах, його талант був переважно комічний. Саксаганський — це був знавець усіх таємниць сміху, великий майстер комічного, талановитий творець радости. Ще й досі очі тих людей, що бачили Саксаганського в ролі Голохвастого, Стецька, Пеньонжки або Бонавентури, займаються радістю, коли нагадаєш про ці образи великого артиста.

Я. А. Мамонтов, що вважає Саксаганського за найбільшого з тих акторів, що довелося бачити за життя.

Комізм П. Саксаганського «складається не з комічних рис, — пише критик, — не з дурних, безглуздих слів, що так люблять додавати авторові традиційні коміки, аби викликати дешевий регіт; комізм Саксаганського — високохудожній комізм: він виникає з ситуацій, у які влучає дійова особа і на які вона реаґує своєю вдачею. А реаґування це буває, звичайно, нелогічне, не одповідне потребі, і це викликає здоровий розумний сміх. Саксаганський інстинктом таланту зрозумів те, до чого глибоким досліджуванням дійшов великий філософ Кант. Кант каже, що смішне — це єсть напружене чекання, що раптом кінчається нічим.

Виробляючи власні способи акторської гри Саксаганський удосконалював себе не тільки як актор, а і як режисер. Режисерська праця у власному театрі спрямувала його „на шлях раціональної артистичної праці”. Преса помітила режисерські досягнення Саксаганського і почала називати його „добрим і вмілим орґанізатором і впорядчиком драматичної трупи”. „В трупі Саксаганського звертається пильна увага на все, навіть у дрібницях, а через це постановка кожної п'єси, можна сказати, бездокірна”. Саксаганський заснував при своєму театрі „драматичну шкілку”, в якій щосуботи працювали актори, підвищуючи свою кваліфікацію.

У своїй режисерській роботі П. К- Саксаганський мав, порівнюючи з його навчителями й попередниками, досить помітні досягнення, що спрямовувалися в напрямі загального розвитку європейського театру. Тоді саме, коли знаменитий „театральний розбійник” Гордон Крег дебютував у ролі Гамлета, коли народжувався „режисер-деспот” Станіславський, режисер мандрівної української трупи, Саксаганський уже посягнув на акторську автономію, почав одбирати в актора волю, обмежив її і переніс усю підготовну театральну роботу до режисерської лябораторії.

Як свідчить В. Хмурий у своїй статті „У режисерській майстерні”, що її написано на підставі матеріялів І. О. Мар'яненка про принципи й методи роботи режисерів українського побутового театру: Кропивницького, Садовського й Саксаганського, Саксаганський обмежив акторську самодіяльність і починав робити спектакль не з традиційної акторської самодіяльности, а з лябораторного опрацьовування матеріялу: лябораторним шляхом накреслювалося плян вистави, образи, мізансцени і т. д.

Актора Саксаганський примушував іти за вказівками режисера, додержуватися типів, що вигадав режисер, до того точно, „що актор не робив кроку по сцені, жадного жесту, інтонації інакше, ніж мислив режисер”. В. Хмурий говорить, що хоч Саксаганський і „прищепив українському акторові своє майстерство, чіткий, глибокий, переконливий та багатий на тонкі нюанси гумор, той гумор, яким переливається гра самого Саксаганського”.

Наслідки ж від своєї режисерської роботи (звичайно— для свого часу) Саксаганський мав блискучі. Коли глядач і критика дивувалися з масових сцен М. Л. Кропивницького, то з приводу постановок П. К. Саксаганського писали, що, вміючи індивідуалізувати окремих персонажів з юрби, „режисер Саксаганський дириґував тією юрбою як оркестрою” ¹⁴.

К. БУРЕВІЙ.