67.Творчість в.Стуса.

Василь Стус автор шести поетичних збірок, численних перекладів Гете, Рільке, Кіплінга. З 1978 був почесним членом англійського PEN – club, лауреатом премії “The poetry international award”.      «Ненавиджу слово «поет». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі, як на мене, путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій.»      Життя і творчість Стуса дають багато підстав для того, щоб після втрати ним вітчизни зарахувати його до табору екзистенціалістів. Може навіть видатися, що він був найпослідовнішим практикуючим екзистенціалістом. Можна багато сперечатися про те, до якої з течій він належав, чи був екзистенціалістом у «вужчому» чи в «ширшому» розумінні.      Якщо екзистенційною вважати кожну вихідну ситуацію, коли людина починає мислити самостійно від початків, «самасобоюнаповнюватись», «прямостояти», то в цьому смислі Стус, безперечно, найпослідовніший екзистенціаліст. Загальновідомо, що проза суттєво відрізняється від поезії. В поезії автор пише те, що відчуває, що йому відкривається, а в прозі – тільки те, що знає. Тому в прозі при уважному читанні можна легко віднайти зв’язок між текстом і особою, що його написала. Тематичний матеріал і спосіб викладу визначаються конкретними біографічними характеристиками автора (соціальним походженням, освітою, професійним і особистим досвідом). Якщо в нас є «надлишкові знання» про автора і про те, що він пише, то в тексті можна "вирахувати" і його самого. Якщо ж автор пише не лише про те, що знає, а й для того, щоб щось прояснити для себе, то можна не сумніватися — пише він про свої власні переживання. Тому виникають серйозні підстави вважати, що Стус у «Феномені доби» проектує на Тичину своє власне світовідчуття.      Розглянемо їх по черзі.      Перша сфера — сфера прочування або й чекання самого себе і світу. Вона існує на нульовому рівні самоусвідомлення, так що важко й добрати, в якій мірі вона протистоїть (та й чи протистоїть узагалі) зовнішній, об'єктивній сфері. Часом ця перша сфера зливається із зовнішньою цілком, ототожнює себе з нею.      Назову авторські самоназви цієї сфери поетового духу: «тривога рання», «той край, де...», «висока рань», «день горішній, незайманий», «благісна земля».      Вірші цієї групи засвідчують рівень «сліпої» свідомості молодечих літ, пантеїстичний рівень самовизначення. Саме тут маємо сліди прочування, передчуття світу за закритими дверима людських діянь; це контактування зі світом на віддалі, до першого із ним знайомства (а знайомство виникне після чіткого розмежування себе і світу).      В системі Стусової космогонії це найвища духовна сфера — десь на рівні емпіреїв. Це найвище поетове небо, зовсім непідвладне законам гравітації».      «У віршах другої сфери схрещено золоті мечі двох поетових прагнень — неба і землі. Ця сфера постійно затінюється вищою сферою (так виникають підстави для журби) і проектується на землю (звідси нарікання на свою незавершеність, двоїстість туги — туга втрати і туга напівдороги).      Десь на межі першої і другої сфер закінчилося поетове дитинство, і талант доходить свого змужніння.      «Третя сфера – на рівні землі, або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму. Починаючи від «Веселого цвинтаря» і закінчуючи «Палімпсестами».