Волинський іконопис як об’єкт дослідження, реставрації та експонування

дипломная работа

Вступ

Провідні мистецтвознавці різних країн світу в другій половині XX століття почали приділяти особливу увагу іконознавству, зокрема, таким його царинам, як духовна природа ікони, її відмінність від інших видів релігійного малярства, історія ікони в різних країнах християнської культурної традиції, теологія ікони, іконографія, іконологія, техніка іконного малювання. Пробудження інтересу до ікони у всьому світі є позитивним явищем.

Київська Русь її найголовнішими духовними й культурними набутками продовжилася в Україні, і лише в ній одній. Інші етноси та державні утворення виникли пізніше як маргінальні обєднання (тобто як новоутворення на окраїнах), формуючи при цьому цілком нові культури. Образотворча культура Московського князівства й царства разюче відрізнялась від культури Київської Русі IX - XIII століть. Архітектура, ікономалювання, книжкова мініатюра, церковний хоровий спів Москви й прилеглих до неї земель обрали зовсім інший шлях розвитку, ніж це було за Київської Русі. Інший стиль, свої сюжети, не та ментальність! Не Київ, а Константинополь доби імператорської династії Комнінів став взірцем для наслідування Андрієві Рубльову, Діонісієві, Феофанові Греку та іншим майстрам ікони Росії.

Цілковита площинність, регламентована локалізація кольору, зворотна перспектива й сувора лінеарність - ці суттєві малярські засоби суздальсько-московського іконного малювання запозичені з Константинополя, минаючи Київ. У християнському мистецтві Київської Русі як до, так і після монголо-татарського нашестя ніколи не було такого поєднання малярських засобів, як і не було надуживання блискучою позолотою блідо-холодного відтінку, характерною для більшості ікономалярських осередків Московської держави. Золотіння в українській іконі завжди обмежувалося, акцентуючись на німбах, і то з відтінком не блідого, а червінного золота.

Виокремлення української, а саме волинської ікони, її не наслідуваний характер щодо інших ікономалярських шкіл та осередків особливо яскраво виявилися в XI - XIII століттях на тлі відродження українського народу, знекровленого катастрофічною монголо-татарською навалою, втратою державності й нападами войовничих суддів усіх чотирьох сторін.

У XVI - XVIII століттях в іконах, які малювалися в монастирях, у світських малярнях України, було продовжено і довершено те, що починалося в Київській Русі у XI - XIII століттях і розвивалося у нас за доби Пізнього Середньовіччя (XIV - XV ст.): остаточне відокремлення сакрального мистецтва від Візантії та інших країн православно-візантійської традиції, утвердження свого неповторного мистецтва і прийняття цим - мистецтвом стильової концепції розвитку. В цей час Києво-Галицька митрополія набула повних ознак помісної церкви як в організаційному плані (тобто вона здійснювала повну канонічну юрисдикцію на ввіреній їй території), так і в мистецькому. Ніхто зі сторонніх осіб не міг на законних підставах указати українським малярам, як їм треба творити ікони. Сусідам, котрі відмовляли українському народові у праві на самостійне життя, дуже важко було змиритися з цією самостійністю культурно-мистецького розвитку. Утиски тривали. Набуті в сакральному мистецтві українські риси намагалися витіснити царські адміністратори (результат воззєднання України з Росією 1654 р.), московські патріархи й петербурзький Святійший Синод, а також польські, угорські, австрійські займанці правобережних українських земель.

Та все ж, ці намагання не увінчалися успіхом, хоч і стримали розвиток української культури (в якій іконі належало визначне місце). Українська ікона вже ніколи не повернулася до наслідування чужих зразків, лишалася національним вираженням духовного почуття. І сьогодні, разом з відродженням українських історичних церков - Православної й Греко-Католицької - відроджується й українська ікона, розвиток якої обірвав комуністично-більшовицький переворот 1917 року.

Цікаво, що вона відроджується все за тією ж концепцією вірності первообразам християнства, тобто цілком канонічно, за положеннями Сьомого Вселенського Собору далекого 787 року; але знову ж таки не в наслідуванні чужих ікономалярських засобів - чи то візантійських, чи російських, чи афонських, болгарських, сербських. Ні, якщо є якість взорування, то це ікона Києва, Львова, Волині, Чернігівщини. Національний ідеал святого образу виявився не знищеним навіть після семи десятиліть марксистсько-ленінського атеїстичного перевиховання.

Щоправда, у процесі відродження української ікони (так само, як і традиції архітектури храму) виникли дуже важкі проблеми: обірвалася жива нитка традиції, нема кому показати молодим архітекторам і митцям, як це робиться на практиці. Церкви втратили своїх фахівців у цій царині, бо церковне мистецтво в духовних семінаріях за комуно-тоталітарного режиму не вивчалося. Зявилися новоявлені непрофесіонали, котрі домагаються контрактів із церковними громадами; а в громадах нема кому апробувати їхнє вміння справитися зі складними завданнями. Тому й поширюється новітнє «богомазтво», що завдає великої шкоди відродженню справжніх українських національних традицій церковного мистецтва. Церковні розколи в православї, незгоди між православними й католиками східного та латинського обрядів тільки посилюють ці негативні процеси.

Проте відродження ікони - не за горами. Минуться незгоди й протистояння. Євангельська, богословська освіта й посилена місійна праця піднімуть рівень храмової естетики; і люди в громадах, учителі в школах, священики й диякони навчаться відрізняти добірне зерно правдивого церковного мистецтва від підробок різних захожих і доморощених «богомазів». Поки живе церква Христова, світлий лик ікони осяватиме її світлом невечірнім.

Як відомо, спроби простежити історію української ікони робляться з давніх-давен. Власне кажучи, повість про Алимпія іконописця з української середньовічної писемної памятки - «Києво-Печерського патерика» (перша половина XIII ст.) - і була однією із перших спроб пояснити ікону, вияскравити містичність та незбагненність процесу творення. У свідомості українського християнізованого громадянства вже одразу після величного акту хрещення Русі-України в 988 році ікона втілювала в собі щось набагато більше, ніж звичайну прикрасу храму. Нестор Літописець спеціально акцентує увагу на тому, що Володимир Великий узяв із Корсуня Кримського для Десятинної церкви в Києві, серед інших священних предметів (речей для здійснення святої Євхаристії під час Божественної Літургії), також ікони. Розумінням біблійного, історико-церковного, молитовного та літургійного значення ікон пронизані памятки писемності української середньовічної культури.

Тема «Волинська ікона як обєкт дослідження, реставрації та експонування» на сьогодні є дуже актуальною. Тому, що Волинь має давню історію іконопису, про розквіт якого ще за часів Київської Русі-України та особливо Галицько-Волинського князівства, писали літописці. Адже традиції Волинського іконопису зберігалися і збагачувалися новими вершинами в наступні епохи, коли мистецькими осередками в Україні стали великі міста. Згідно з ілюстраціями XVII ст., серед семи ремісничих цехів Луцька був і малярський. Документально зафіксовані імена малярів, котрі працювали у Володимирі, Ковелі, Острозі, Ратному та інших містах Волині. Геополітичне становище Волині позначилось на поєднанні в її культурі рис, притаманних як Східній, так і Західній Європі. Волинське малярство увібрало в себе традиції давнього українського мистецтва та київської школи іконопису і поєднавши їх з елементами західноєвропейського професіоналізму, витворило оригінальну і своєрідну стилістичну течію тогочасного живопису України. Створені волинськими живописцями обряди, вражають надзвичайною теплотою і вишуканістю, духовною витонченістю.

Мета дослідження: розкриття різнотипової стилістики і техніки виконання давнього волинського іконопису та використання їх особливостей на практиці - під час реставрації, збереженні та експонуванні в музеї.

Обєкт дослідження: давній волинський іконопис.

Предмет дослідження: Ікони Волині - Богородиця Одигітрія з Покровської церкви (Луцьк) та Дорогобузька Одигітрія (Рівне).

Основні завдання дослідження даної теми:

1) Прослідкувати основні аспекти розвитку давнього канонічного

іконописання та визначити джерела української ікони.

2) Ознайомитись з історією вивчення та збереження Волинського іконопису.

3) Виявити та проаналізувати особливості давнього Волинського іконопису на прикладі реставрації та дослідження богородичних ікон Луцька та Дорогобузька.

іконопис зображення волинський стиль

Делись добром ;)