Народний одяг.

Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре не обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у вигляді упредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень.  Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для України.

Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякими типологічними ознаками, запозиченими у польської шляхти. Його комплекс складався з сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком,сріблом або золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисові шаровари яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезаний золототканим персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу),прикрашену дорогоцінною запонкою. 

.  На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання,регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси чоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а також святковий та обрядовий. 

Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки,як правило, заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізьких козаків та селян Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі,ногавиці), більш поширені на Прикарпатті. Жіноча сорочка вишита квітковим візерунком. Чоловічі сорочки вишиті геометричним орнаментом. Жіночі сорочки вирізнялися більшою кількістю оздоблень, ніж чоловічі. Жіночі сорочки зазвичай були довгими, сягали аж по "кісточки". Шилися вони або з цільного шматка полотна або з двох частин:делікатнішої верхньої і грубішої нижньої. Поверх сорочок жінки вдягали запаски, які могли бути двох видів з одного або двох шматків тканини.  Чоловічий костюм доповнювався червоним або зеленим вовняним поясом,смушковою шапкою, чобітьми з чорної або кольорової шкіри. Поверх сорочки вдягали безрукавку, яка з кінця XVIII ст. замінялася на жилетку та свиту.Окрім свити, нерідко вбиралися ще й у жупан, кунтуш або чемерку, взимку одягали кожушанки або хутрянки. Такий в основі комплекс українського одягу мав велике розмаїття регіональних ознак. Скажімо, шаровари в основному побутували на Лівобережжі, в українському ж Поліссі носили вузькі штани з трикутними клинами, в західних областях України — вузькі штани з грубого полотна (такі самі були поширені серед західних і південних слов'ян). У Закарпатті — вузькі суконні ногавиці або полотняні гачі з дуже широкими холошами, що нагадували спідницю. З верхнього одягу, крім загально поширених свит та жупанів, буковинці носили гуглю, гуцул підгорянці — чугу тощо. Українські жінки сорочки носили із спідницею, плахтою, дергою (восновному на Поліссі), запаскою, характерною для Карпатського регіону,спідницею-андараком, поширеною на українсько-білоруськім прикордонні,димкою, що траплялася серед лемків. Поверх сорочки одягали різного роду безрукавки: керсетки, що здебільшого побутували на Середній Наддніпрянщині,Полтавщині та частково Півдні України, кептар, характерний для населення Карпат і Прикарпаття, лейбик, поширений у районах Західного Полісся,Поділля, або катанки, що з'являлися наприкінці XVIII ст. по всій Україні. Поверх основних елементів одягу носили куцину або свиту чи кожушину. За головний убір жінці слугував очіпок, намітки або хустини, а за взуття правили личаки, постоли або чобітки. Неодмінним доповненням до жіночого костюма були прикраси: традиційні коралі, гердани, силянки, дукати, дукачі,рифи, а також прикраси культового призначення — згарди та хрестики. Звичайні коралі із 20-ти разків. Кора́лі - намисто із привозних коралових намистинок у вигляді циліндриків, або барилець, нанизаних на нитку. Кількість ниток у к. може бути від 1 до більш ніж 25. Кожна нитка зветься разок. Червоні коралі є традиційним елементом національного одягу українців. Нами́сто - найстарша й найпоширеніша з жіночих нашийних прикрас на всій території України. Н. було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Раніше складалося із скойок, гарних рослинних плодів, зерен, кісточок овочів, які згодом заступили намистинки з каменю, металу чи скла. Найбільше цінувалося н. з дорогих природних матеріалів - коралів (див. коралі), бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Дорого цінувалося гуцульське н. з венеціанського різнокольорового скла з вкрапленнями іншого кольору або золота, яке завозилося з Італії. Зґа́рда, — архаїчна гуцульська шийна прикраса релігійного характеру. Мала вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки ("переміжки"), згорнуті чи скручені з латуні або міді. Середній хрест у зґардах виділяється чепрагами з двох орнаментованих кружків, один з яких має гак, а другий - петлю. Окрім Гуцульщини, зґарди ще зустрічалися лише у грузинів на Кавказі, де їх виробляли звичайно з гагата чи гішера. Ґерда́н, ґерда́ник, ґерда́нка, ґе́рда, лу́чка, си́лянка, сильо́ванка, силенка, плете́нка, плеті́нка, драби́нка, о́чко, га́лочка, пу́пчики, ла́нка — шийна бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну, чи волосяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент. Іноді на Львівщині ґердани мали вигляд широкого кольорового коміра, що закривав усі груди. Орнамент і його колорит зазвичай узгоджувалися з вишивками певної місцевості на сорочках. Часто ґердани мають фому петлі з суцільної або ажурної смужки різної шири¬ни, яка одягається через голову на шию; з'єднані спереду медальйоном кінці прикрашають груди. Запаски, плахти, попередниці та дерги .Ще одним цікавим різновидом жіночого одягу є плахта. Вона ширша за запаску. Жінка перш ніж вдягнути її перегинає її вдвоє, і потім огортає нижню частину тіла. За візерунками плахти поділяються на крижеву, хрещатку, грушеву, рогатку, синятку, солов"їні очі, закладчину. Плахта. Попередниця являла собою невеличкий, зазвичай монохромний з невеличким візерунком, фартух. Плахти, запаски та інше вбрання зазвичай підперезувалося крайкою, тканим або плетеним поясом. Поверх сорочки на верхню часину тіла жінки та дівчата вдягала корсетки або керсетки. В кінці 18 століття українські жінки почали ностити спідниці. У кожному регіоні спідниця набула своєї особливої форми, технології шитті та назви.  Починаючи з 14 століття українські шляхтінки та багаті міщянки шили сукні. Чоловіки поверх сорочок також вдягали керсетки, але простіші і грубіші, ніж жіночі. Чоловічій одяг взагалі вирізнявся більшою простотою. Чоловіки носили штани або шаровари, так добре відомі кожному. Головні убори жінок Слобожанщини — парчеві очіпки циліндричної фор¬ми з вушками, а також капори. У XIX ст. пов'язували вузеньку й довгу білу хуст¬ку — нахраму. Носили й так звані в'язані ковпаки, що за формою нагадували панчоху. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки та підшальники з торочками чи бахромою. Дівчата носили вінки та кісники. Волосся заплі¬тали переважно в одну косу, вплітаючи стрічку. Подекуди одягали набрівник, зроблений з картону й обшитий плисом.  Жіноче взуття, типове як для Слобо¬ улла н, так і для Полтавщини— ко-льорові чоботи — чорнобривці, пізні¬ше — високі шнуровані черевики. Бідні¬ші носили шкіряні постоли — коти. Хлопці (легіні) і молоді чоловіки у святкові дні носили шкіряні чорні чоботи (чіжми). До чобіт більш горді легіні прикріплювали шпори (шаркантьови), щоб за ними дзвеніло. Влітку на голову одягали капелюх (шапку, крисаню) чорного кольору і солом'янки. В холодну пору – «ковпаки», виготовлені із шкіри чорного ягняти. Солом'яні шапки носили на кожний день ввлітку, а чорні шапки на неділю. Легіні прикрашали шапки розмарінком, а на розмарінок нав'язували китички із шерстяних ниток.  Якщо раніше я говорила про одяг для чоловіків та для жінок, то тепер торкнуся одягу спільного. Карпатьські кожушанки звалися кептарами, від румунської назви «груди». Кептар.Ще один пиширений вид верхнього одягу свита. Одразу згадується гоголівська «червона свитка». Насправді свити частіше мати чорний колір, колір овечої бавовни чорних тварин. Мешканці Галичини використовували червону фарбу для свиток, чере що й отримали ймовірно назву Червона Русь. Адже свита, так само як і кожух має поважний вік.  Свита. Багато відмінностей свитам надає регіон. Жіночі свити більш консервативні у своєму розвитку, ніколи не шилися зі «зборами», а з «вусами». «Вуса» – клинці, які вставлялися з обох боків свити. У кольоровій гамі жінки також надавали перевагу білому кольору.  Видова символіка одягу відбилася, зокрема, в таких предметах: шаровари в чоловічому вбранні як символ козацтва, а пізніше і селян Наддніпрянщини,черес — шкіряний пояс гуцулів, кептар — хутряна безрукавка верховинців. Карпат, гугля — символічний знак буковинців, згарди та запаски — ознака вбрання гуцулок та ін.

Білет №7