«Розстріляне відродження» як явище початку XX століття в Україні.

Розмах національно - визвольної боротьби у 1917 - 1920 р. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів, без неодмінного врахування обставин доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цих обставин будувалася ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ, що після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх без винятку радянських республіках, а в Україні придбала форми українізації.Українізація означала

• виховання кадрів із представників корінної національності.;

• впровадження в практичну діяльність партійного, радянського і господарського апарату рідної для населення мови;

• розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів, де навчання повинно вестися рідною мовою;

• розвиток національної культури. Українізація поступово почала все більше охоплювати найбільш важливі ланки партапарату.

Кількість шкільних установ з викладанням у них українською мовою зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1950 р. - 85%. В інших школах викладання здійснювалося на мовах народів, що проживали в Україні: російській, грецькій, польській, німецькій, чеській, єврейській й ін. Однак українізацію її ініціатори зовсім не вважали самоціллю. Цей процес підкорявся надзадачі більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним з найбільш важливих і діючих засобів досягнення цієї задачі і допускалася тільки в тих рамках, у яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного керівництва. Але все це виявилося тимчасовим явищем, як про це свідчить подальший розвиток республіки.У 1917-1920 р. Україну покинули видатні письменники, у тому числі М.Вороний, О.Олесь, В.Самійленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, що спиралися на демократичні традиції дожовтневої української літератури, які жадібно прагнули відновлення мистецтва, створення художніх творів, співзвучних їхньому розумінню нової епохи. Серед них О.Досвітний, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, М.Куліш, М.Рильський, О.Слюсаренко, В.Сосюра, П.Тичина, Микола Хвильовий і ін. У 20-і роки в республіці було кілька літературно-художніх об'єднань. Серед них такі, як "Гарт", "Плуг", "Ланка", Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) і т.д. Ці об'єднання охопили основну кількість наявних в Україні майстрів пера.У театральному мистецтві досить плідно працювали колективи, об'єднані в першому державному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка в Києві на чолі з Л.Загоровим. Творчо виявляв себе колектив Державного драматичного театру ім. І.Я.Франка під керівництвом талановитого режисера Г.Юри. Крім цього, 1922 р. у Києві з'явився театр “Березіль” з одним з найвидатніших і найталановитіших реформаторів українського театру – Лесем Курбасом. В ці роки помітне місце в культурному житті зайняло кіно. У 1927р. почалося будівництво Київської,на той час найбільшої у Європі,кіностудії, якій пізніше буде надане ім'я чудового кінорежисера А.Довженка. Саме в ті роки спалахує його яскрава зірка. У 1927 р. він поставив кінофільм “Звенигору”, а в 1929 р. – “Арсенал”.