Італійська література Відродження

Італійська література Відродження - найбільш рання з усіх європейських ренесансних літератур. Даний факт пояснюється порівняно раннім вступом Італії на шлях буржуазного розвитку. Вже до кінця XIII ст. в Італії помітно інтенсивний розвиток міст і торгівлі, попереду яких йдуть Флоренція, Болонья, Падуя, які стали колискою нової, гуманістичної італійської культури і літератури. Важливу роль зіграло і те, що на території Італії краще, ніж в інших країнах, збереглася антична культурна спадщина, яка стала однією з опор гуманістичного світогляду.

У розвитку італійської літератури Відродження розрізняються чотири етапи. Перший з них (кінець XIII - початок XIV ст.) - Предвозрождение, лише підготовка Відродження. Другий (XIV ст.) знаменує собою раннє Відродження і характеризується особливо бурхливим його розвитком. На третьому (XV ст.) - у зрілому Відродження - вже відчувається початок кризи гуманізму, певна втрата літературою її колишніх характерних для XIV ст. демократичних тенденцій, пов'язаних із змінами у внутрішньополітичному житті італійських міст (заміна вільних комун синьориями, що представляють собою зародок абсолютистського держави). Четвертий етап (кінець XV - XVI ст.), пізнє Відродження, характеризується його поступовим занепадом, зубожінням його літератури, викликаними загальним занепадом Італії з посиленням феодально-католицької реакції та у зв'язку з погіршенням її міжнародного становища після відкриття Америки і переміщення світових торгових шляхів.

Найбільші художні цінності світового значення створені в італійській літературі Предвозрождения, коли творив Данте, і в ранньому Відродження, ознаменованому творчістю Петрарки і Боккаччо.

Данте Аліг'єрі (1265-1321) - "колосальна фігура", "останній поет Середньовіччя і разом з тим перший поет Нового часу" (Ф. Енгельс). Не позбавлений ще ряду середньовічних уявлень, Данте одночасно ніс світу свіже гуманістичне бачення навколишнього, висловлюючи свої думки з усією пристрасністю, притаманною пролагателю нових шляхів, і в цьому його велич.

Вражаючі у Данте його політична пристрасність, глибоке розуміння ним перспектив суспільного розвитку. Саме це розуміння змусило його, вихідця із старовинного дворянського роду Флоренції, пов'язати себе з міською флорентійської комуною, стати членом одного з його цехів (аптекарів і лікарів), а потім зробитися настільки помітною політичною фігурою, що у 1300 р. він був обраний членом колегії семи пріорів, керуючих Флоренцією. Активна натура, він посилено боровся проти тих, хто погрожував свободу рідного міста (місцеві лихварі і зрадники, римський папа Боніфацій VIII). Вигнаний незабаром (в кінці 1301) з Флоренції у зв'язку з перемогою там ворожої йому партії чорних гвельфів, прихильників папи, засуджений у разі самовільного повернення у Флоренцію до спалення на вогнищі, Данте і в цій важкій ситуації не склав зброї, не був зламаний духовно. Навпаки, саме в роки вигнання він сформувався діяча нового часу, який став говорити від імені не тільки роз'єднаної Італії того періоду, але й від імені всього людства, яке він хотів бачити живуть в такому суспільстві, де було б покінчено з несправедливістю, коли "одні керують, а інші страждають".

Нове в літературній діяльності Данте дало про себе знати в ранньому творі - "Нове життя" (1291), своєрідному поєднанні прози з віршами, присвяченими щиро коханої Беатріче. Книга прославляє і оспівує любов, яка у середньовічній клерикальної літератури третировалась як гріховне почуття, а в лицарській ліриці не завжди була искренной.

Чимало нового, предвосхищающего думки гуманістів наступного покоління, міститься в наукових трактатах Данте, створених вже у вигнанні (1303-1312), не позбавлені часом серйозних суперечностей, ці трактати в цілому були прогресивними для свого часу. Це відноситься і до "Бенкеті", написаному всупереч традиції не латинською, а народною мовою, де автор запрошує простолюдинів скуштувати наукових знань (звідси назва "Бенкет"). Ще більше це стосується трактату "Про народне красномовство", де стверджується право народного італійської мови стати замість застарілої латинською мовою науки і літератури. Третій з трактатів - "Про монархії", що знаходився до 1896 р. в списку заборонених Ватиканом книг, висловлює протест проти претензій римо-католицької церкви на політичну владу і разом з тим мрію про припинення воєн в єдиному всесвітньому державі.

У вигнанні Данте створює і вінець своєї поезії - "Божественну комедію"(1313-1321), що складається з трьох частин - "Пекло", "Чистилище" і "Рай", назви яких відповідають уявленням середньовічної людини католицької Західної Європи про потойбічному світі. Однак фантастичні картини загробного світу лише віддалено нагадують ті, з якими зустрічаються в середньовічних "видіннях". У Данте вони перетворені в засіб відгуку на суто земні справи, викликають критику й засудження ("Чистилище", "Пекло") або звеличення ("Рай"). Поет нового часу відчувається у Данте при зображенні двох протилежних полюсів потойбічного світу - пекла і раю - у тому, кого і за що він поміщає туди. Видно, що принцип визначення злочинності для знаходяться в пеклі у нього гуманістичний: найсуворішого покарання, на думку Данте, гідний лише той, хто заподіяв людям велике зло.

Страшна кара - занурення живим у кривавий окріп - придумана поетом для тих, "хто жадав золота й крові", увергав народи в кровопролитні війни. Саме цієї страти підданий знаходиться в сьомому колі пекла "біч землі" Аттіла і інші завойовники чужих територій. Не догмами католицизму, а міркуваннями гуманізму керувався Данте, поміщаючи в пекло римського папу Миколая III і намічаючи помістити поряд з ним його наступника Боніфація VIII. Потрібен колосальний розрив з католицьким середньовічним уявленням про святості пап, щоб двох з них помістити в один з найстрашніших (восьмий) кіл пекла. До тих же, кого Данте як "останній поет Середньовіччя" в силу до кінця не подоланих їм окремих середньовічних уявлень вирішує помістити в не настільки болісні кола пекла, поет відноситься скоріше з співчуттям, ніж з осудом. Це підтверджується ставленням Данте до своїх побратимів по таланту - античних поетів, які хоча і не потрапляють в рай (оскільки - язичники), але і не мучаться, перебуваючи в Лімбі (першому немучительном колі пекла), і зустріччю з якими він обрав собі в провідники по пеклі Вергілія, пишається. Не виконанням церковних і феодальних догмам у погляді на земну любов, а глибоким сумнівом у їх правильності продиктовано поетові глибоке співчуття до Франчесці да Ріміні і Паоло - жертвам любовної пристрасті.

В "Чистилище" і "Рай" також чимало доказів гуманізму поета, можна помітити цілком земне намір його висловити мрію про такого світопорядку, який в усьому протистояв би світу жадібності й насильства, що панував в житті Італії. В образі одного з мешканців Раю "старця в ризі білосніжною", бачиться гуманістичний ідеал людської доброти. Поет нового часу дає про себе знати в Данте при зображенні "Раю" і тоді, коли, ще більшою мірою долаючи середньовічні догми, він поміщає там двох дочок язичників (Траяна і Рифея) і натякає на перегляд долі деяких знаходяться в пеклі, в порушення фатального "Залиш надію...", повністю устами апостола Петра засуджує папство.

Глибоко прогресивні для свого часу думки має Данте в "Божественній комедії" у високохудожню форму. Поет виявив себе великим майстром стрункої композиції, окреслення пейзажу, мудрою стислості промови.

Франческо Петрарка (1304-1374) - молодший сучасник Данте, яскравий представник італійської літератури раннього Відродження. Разом з тим і він часом не чужий суперечностей, породжених дією Середньовіччя, що помітно в його трактатах. По-ренесансному багатостороння і активна натура, великий знавець античності, засновник класичної філології, мислитель, політик, розповсюджувач ідей гуманізму далеко за межі Італії - аж до далекої Чехії, де він побував у 1356 р., Петрарка увійшов в історію світової літератури насамперед як великий поет.

Хоча за життя йому найбільшу славу принесла латинська поема "Африка", за яку він у 1341 р. був увінчаний лаврами, наступні покоління справедливо оцінили його як автора збірки віршів італійською мовою "Канцоньєре" ("Книга пісень"). Головне місце в них належить віршам про кохання до Лаури. Неминуща цінність цих віршів - в пильному, гуманістичному уваги поета до внутрішнього світу людини, в прославлянні в відточеною формі сонета почуття любові, повної краси, драматизму, облагороджує сили.

Чудові вміщені в цьому збірнику канцоны, присвячені долі Італії: "Італія моя", "Високий дух..." та ін. Вони пронизані глибоким патріотичним почуттям, жагою світу. Почуття обурення характерне для віршів Петрарки, як і для його публіцистичної праці "Листи без адреси", що викриває папську курію за панують в ній вади. Патріотична і гнівна лірика Петрарки зіграла значну роль у визвольному русі в Італії XIX ст. Безсмертна і його любовна лірика, що породила безліч наслідувань і зберігає сама по собі вічну свіжість і славу.

Джованні Боккаччо (1313-1375), на відміну від своїх попередників і вчителів Данте і Петрарки, переважно поетів, проявив себе більш усього в художній прозі. Він став, по суті, її родоначальником в Італії і одним з її зачинателів в Європі. Будучи особистістю активної і всебічної, він багато зробив і в інших сферах громадської та наукової діяльності. Він був знавцем не тільки римської, але і грецької античної культури, виконував дипломатичні доручення Флорентійської республіки, був прихильником республіканського способу правління і ненавидів тиранів: "Ні жертви, більш бажаною Богові, ніж кров тирана". Він став першим біографом Данте і коментатором його "Божественної комедії", про яку читав лекції флорентийцам.

Як художник Боккаччо в кращих своїх творах - яскравий виразник характерних для Відродження "життєрадісного вільнодумства" і реалізму в літературі. Даний факт був помітний вже в його психологічній повісті"Фьяметта" (1343), у поемі "Фьезоланские німфи" (1345) і особливо проявилося в знаменитому збірнику новел "Декамерон" (1353). У ньому винятково яскраво виражено і утвердження нової гуманістичної моралі, і прославляння активної, життєрадісної людини, і заперечення показного аскетизму і в той же час лицемірства, характерних для служителів церкви. Затвердження оптимізму відчувається вже в обрамленні збірки - в попередньому самим новел авторському оповіданні про десять життєрадісних молодих людей - семи жінок і трьох юнаків, віддалившихс під час чуми 1348 р. за місто, щоб протягом десяти днів (звідси й назва збірки, що означає по-грецьки "десятидневие") зміцнювати свій дух розповідями про перемогу розумного і світлого над дурним і темним, віджилим, що часом призводить до трагедій. Захист нового і критика старого, середньовічного, здійснена в самих новелах, ніби "розказаних" десятьма співрозмовниками, насправді створених автором на основі народної творчості та вкладених в уста десяти молодих людей. Різноманітні в тематичному відношенні, новели найбільше розробляють тему викриття пороків духовенства, ченців, тему любові і тему пригод, в яких виявляється розум людини, його спритність, витримка, дотепність. Причину розпусти і лицемірства духовенства автор-гуманіст бачить у такому нерозумному, протиприродний встановлення католицької церкви, як безшлюбність духовенства, здавна викликало нападки з боку середньовічних "єретиків".

Тема любові і сімейного життя трактується в "Декамероні" теж в плані гуманістичного заперечення станової нерівності, захисту прав жінки на вільний вибір в любові і т. д. Автор засуджує суворі норми феодального побуту, що призводять до трагедій. Він розкриває красу любовного почуття, пробуджуючого в людині все найкраще. Примітно, що носіями найбільшою краси почуттів - вірності в любові, здатності в боротьбі за торжество любові переносити всілякі випробування - виявляються у Боккаччо найчастіше люди з простого народу, а не з знаті. В цьому проявляється демократизм Боккаччо. Демократизм автора помітний і в стилі цього твору з його жвавість розповіді, часом фривольним гумором - у всьому, чому письменник навчався у народу. Іноді в стилі Боккаччо відчувається вплив античних авторів.

У творчості Боккаччо здійснено значний крок уперед у зміцненні позицій гуманізму в італійській літературі. Як майстер новели він проклав шлях для пізніших новеллистов, твори яких, як і його самого, ставали джерелом сюжетів для великих драматургів Відродження, в тому числі для Лопе де Вега і Шекспіра.

У XV-XVI ст. в італійській літературі Відродження все більше наростають кризові явища. Хоча кількість письменників, які виступають у різних жанрах, збільшується порівняно з раннім Відродженням, їх творчість вже не досягає тієї ідейної і реалістичної сили, яка була притаманна Данте, Петрарку, Боккаччо. Навіть найбільш яскраві і талановиті поети Л. Аріосто (1474-1533), автор поеми "Шалений Роланд", і Т. Тассо (1544-1595), поема "Звільнений Єрусалим", не уникли протиріч.