1. Традиції, субкультура, контр-культура, масова культура

Загалом рівень цивілізації не обовязково збігається з рівнем культури суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована на безперервний духовний розвиток членів суспільства, а цивілізація, як правило,- на фізичний. Причина криється в тому, що цивілізацією інколи нехтується використання здобутків окремих видів культур. Це просліджується на прикладі того, що культуру творять здебільшого етноси, а нації, як правило, утворюють цивілізацію. Тому при розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого правопорядку необхідно враховувати культурний чинник. Такі розбіжності між культурою та цивілізацією щоразу посилюються. Проте проблема взаємодії культури і природи є традиційною, вона появилась разом із зародженням культури і має таку ж давню історію, як і сама духовна культура людства. Тобто, проблема гармонії культури і природи,- це проблема вічна, яку і прагне вирішити людство. Звичайно, для цього потрібні різні модифікації, "реконструкції", "налаштування", що стосується не природи, а передусім людини. І взагалі гносеологія культури особи полягає в онтології Всесвіту. [2]

Культура окремої особи не є щось механічно привнесене ззовні. Це значною мірою віддзеркалення суспільного стану виробництва, соціальної структури суспільства. Тобто справжня культура твориться власними зусиллями, системою життєвих смислів субєкта, що реалізується у засобах та результатах його діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не позбавлені повністю культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й суперечливе суспільству, що породжує певні наслідки.

Зауважимо, що в силу різних причин зявляються різноманітні культурні феномени. Ці феномени в окремих випадках претендують на автономну самостійність, утворивши окрему групу здобутків, які називаються субкультурою.

Субкультури можуть утворюватись внаслідок таких основних групувань: професійних, національних, соціальних, наукових, галузевих, внутрігалузевих тощо. На основі цього зявляються певні види культур: професійна культура, екологічна культура, політична культура, правова культура тощо. Тобто поняття "субкультура" і "вид культури" є різними поняттями. [7]

У найзагальніших основах культури важливе місце посідають узагальнені образи буття в їх взаємозвязку й взаємодії .

Розгляд суті культури був би неповним без розгляду субєкта культури, тобто того творчого початку, завдяки якому вона і виникає. Загальновизнано, що творцем культури є людина як родова істота, тобто людський рід у цілому. Однак усередині цього "великого" субєкта можна виділити кілька аспектів. Субєктом творчості повинна бути визнана і окрема людина, і певні соціальні групи (класи, внутрішньокласові групи тощо), соціальні інститути, організації і обєднання, регіональні обєднання і, нарешті, людський рід у цілому в якості родового субєкта і завершення цього ланцюжка.

У рамках традиції безглуздо ставити запитання: "Чому?" Єдиною відповіддю на нього буде: "Тому що так було раніше". Традиція безпосередня, вона не допускає якого-небудь логічного опосередкування, не має потреби в доказах своєї законності. І в цьому її сила і причина стійкості. Традиційні форми діяльності і поведінки орієнтовані аж ніяк не на досягнення визначеної мети, а на повторення колись заданого зразка чи, краще сказати, стереотипу. В цьому розумінні традиція забезпечує стійкість суспільства.

Схиляння перед традицією, культ традиції -- характерні риси тих суспільств і культур, які прийнято називати традиційними. Рисами традиційних культур найбільшою мірою володіють первісні, азіатські, патріархальні соціальні форми. їхньою особливістю є викорінення будь-яких нововведень у механізмі традицій, збереження і зміцнення відповідного суспільного порядку, нетерпимість, підозрілість до найменших проявів індивідуалізму і духовної самостійності. Очевидно, що ці риси були притаманні Стародавнім культурам Китаю, Індії, Єгипту, Японії, деяким іншим країнам. Безсумнівно також, що ці риси є в наявності й в історії культури України. Природно, що в культурах, які перетворюють традицію в обєкт поклоніння, переважають застійні явища, а існуючий порядок речей буквально муміфікується. Тому найхарактернішою особливістю традиційних культур є їхній антиісторизм, заперечення можливості історичного розвитку і якої-небудь зміни взагалі. Час традиційних культур згортаєтся в кільце: "вічне повернення" -- ритм таких культур. [9]

Однак традиція, незважаючи на свою відносну стійкість, усетаки рано чи пізно руйнується, і виникають інші, більш розвинені культури. Але вона не вмирає, оскільки, як ми бачимо, це було б розривом звязку поколінь і тим самим руйнуванням цілісності субєкта культури. Традиція накопичується і доповнюється іншими засобами відтворення і підтримки цілісності культури -- ідеологією, правом, мистецтвом тощо. У цих, уже "нетрадиційних" культурах традиція переосмислюється і певним чином інтерпретується, а сфера її дії істотно звужується. Фактично тепер головною функцією традиції є узаконення певних норм і форм діяльності, поведінки. Природно, що традиція залишається найбільш сильною і впливовою там, куди не в змозі проникнути характерні для даної культури механізми регулювання (сімейно-шлюбні, етнічні відносини, воєнізовані організації тощо).

Принципово важливу роль традиція відіграє в тих соціальних рухах, які прагнуть представити свої цілі поверненням до традиційних порядків, близькі і зрозумілі широким народним масам або певним типам свідомості. Природно, що традиція при цьому використовується для маніпуляції масами і відповідними типами свідомості. Однак під видом "відновлення традиції" відбувається впровадження в масову свідомість принципово іншої системи поглядів і цінностей. У даному випадку повернення до традиційної обрядовості і символіки нічого не змінює. [8]

У звязку зі сказаним варто згадати про так званий традиціоналізм-- соціально-філософський напрямок, суть якого зводиться до уявлення про існування якоїсь "споконвічної традиції", що виражає загальний глибинний зміст світобудови й у ході історичного розвитку певним чином "проявляє" себе. Ці "прояви" можуть бути дуже різнорідними і різноманітними -- від етнокультурних і релігійних форм до конкретних особливостей тієї чи іншої культури. "Споконвічна традиція" вважається єдиною для всіх культур і бере початок біля її витоків. В якості споконвічного стану світу пропагується єдність, а множинність і розмаїтість культур трактується як регрес, занепад і відхід від "споконвічної традиції". Саме тому традиціоналізм принципово орієнтований на те, щоб збагнути схований, глибинний зміст і синтез усіх традицій. Інакше кажучи, головною метою цього руху є усунення розриву традиції, оскільки саме вона виражає справжні потреби людини і суспільства. "Повернення до джерел" -- от що виявляється головним завданням традиціоналізму.

Представники традиціоналізму -- Ш. Моррас, Р. Генон, Ч. Евола й інші -- заперечують принципи лібералізму й індивідуалізму, що привели до пріоритету матеріальних інтересів, але критикують і тоталітаризм за його прагнення до придушення різноманіття. Принцип традиціоналізму -- "єдність у різноманітті", єдність, подібна до організму. Зрозуміло, така модель культури припускає існування співтовариств, які співпрацюють між собою, які є посередниками між окремою людиною і державою, тоді як функції керування віддані "духовній еліті". Варто підкреслити, що ряд положень представників традиціоналізму зближає їхні погляди з ідеологією фашизму. [5]

Представники традиціоналізму були далеко не єдиними критиками сучасної культури. При цьому головним обєктом критики стає характерне для неї прагнення до "масовізації". Цей процес, що почався в економіці, потім поширюється на все суспільство, змінюючи і структуру суспільних відносин, і тип особистості. Соціальна структура звичайно називається масовою тоді, коли людина в ній нівелюється й уніфікується, перетворюється в безлику й анонімну істоту, в елемент соціальної машини. "Масовидна" людина перестає бути активним діячем: не вона діє, а "з нею трапляється", і сама вона відчуває себе немов жертвою жорстокого соціального механізму і не менш жорстокого історичного процесу.

Джерела концепції масового суспільства і відповідної йому масової культури варто шукати в умонастроях тих соціальних класів, які у результаті якісної зміни капіталізму при переході до масового виробництва втратили свої станові привілеї, а тому ідеалізували патріархальний уклад життя. Найбільш яскравим попередником критиків масового суспільства і масової культури був Ф. Ніцше, завдяки своїй загостреній артистичній чутливості, він передбачив майбутню роль маси, яка, за його словами, схиляється перед усім пересічним. Докладний і блискучий за стилем аналіз "маси", масової психології і відповідно масової культури був даний відомим іспанським філософом X. Ортегою-і-Гассетом у книзі "Повстання мас". Багато положень цієї книги дотепер залишаються класичними.

Аж ніяк не ототожнюючи "масу" з робітничим класом він констатує, що на авансцену історії зненацька вийшов не бачений раніше тип людини і ще більш дивний тип соціальних звязків. Маси більше не хочуть йти за духовною елітою і прагнуть прорватися до влади, хоча і не вміють керувати. Приналежність до "маси" для Ортеги-і-Гассета виявляється, скоріше, психологічною властивістю, характеристикою збитків особистості, хоча з кількох висловлених ним припущень випливає, що він досить чітко бачив і більш глибокі причини виникнення феномена "маси". [7]

Узагальнюючи існуючі в літературі точки зору, можна сказати, що під "масою" звичайно розуміються неміцні і випадкові типи людської спільності, члени яких обєднані лише присутністю в одному місці в один час, і взаємодія між якими зводиться до взаємного посилення емоцій. У цьому розумінні "масою" є, наприклад, юрба вболівальників футбольного матчу чи слухачів якого-небудь рок-концерту. Дослідники феномена "маси" звертають особливу увагу на поведінку великої кількості людей, обєднаних звязками того типу, що був тільки що охарактеризований, в екстремальних ситуаціях -- паніка, масова радість тощо. По суті справи, феномен "маси" осмислюється як перенесення цих характеристик на суспільство в цілому.

"Масова культура" -- це поняття, що служить для позначення особливостей виробництва культурних цінностей у "масовому суспільстві", орієнтоване на їх масове споживання. Важливо відзначити, що таке виробництво культурних цінностей розуміється як пряма аналогія матеріального виробництва в умовах поточно-конвеєрної організації праці. "Масова культура" розрахована на споживання всіма людьми, незалежно від місця їхнього проживання. Природно, це означає зниження рівня відповідних культурних цінностей: так звані "мильні опери" є характерним зразком такої продукції. Не менш природно і те, що "масова культура" орієнтується в першу чергу на комерційні цілі, припускає її пасивне споживання, а тому здатна виступати засобом маніпулювання свідомістю споживача. "Масова культура" може стати і стає інструментом впровадження в масову свідомість бажаних для певних соціальних груп стереотипів поведінки може стимулювати в "маси" нові, невідомі їй раніше потреби, формувати цілком визначені стандарти естетичного смаку.

Зрозуміло, що протистояти натиску "масової культури" дуже нелегко. Як і будь-яка тотальна, що претендує на охоплення всього, форма діяльності, масова культура не терпить "порожнечі". Однак ці "порожнечі", у яких можна сховатися від натиску стереотипів і норм, що активно навязуються, все-таки існують. Таким чином, ми підійшли до поняття субкультури.

Субкультура (з лат. sub -- під) -- це в чомусь обмежена культура певної соціальної спільності, обмеженість якої зумовлена бідністю її соціальних звязків, затрудненістю доступу до культури в цілому чи свідомій культурній самоізоляції. [3] У цьому розумінні можна говорити про певний негативізм субкультури, хоча, зрозуміло, можлива і позитивна реакція на загальноприйняті культурні цінності (наприклад, коли мова йде про так звані професійні субкультури). Таким чином, субкультури -- це сукупність цінностей, значень і засобів вираження, за допомогою яких локальні людські групи, які займають у суспільстві специфічне положення, намагаються засвоїти і переосмислити домінуючу систему цінностей і значень і в ряді випадків протистояти їй. Субєкт субкультур -- локальні людські групи, кожна з яких певним чином відділена (чи сама відокремлює себе) від суспільства в цілому.

У кінцевому результаті субкультури дають людям, що входять в них, доступні для них засоби самопізнання і самоствердження. Очевидно, що при цьому певним, особливим чином осмислюється і світ у цілому. Тому субкультури надають людині деякий набір символів, що дозволяють їй надати зміст своєму особливому, не такому, як у більшості, соціальному станові. Тому субкультури виникли задовго до появи "масової культури". Наприклад, субкультура карного світу має дуже глибокі корені, які не повязані з феноменом "масової культури". Однак в умовах "масового суспільства" різноманітність субкультур стає помітною рисою культури в цілому, а значення субкультур у житті суспільства незмірно зростає.

Характерною рисою субкультури є, по-перше, "стиль", що припускає створення і підтримку певного образу, (одяг, зачіска тощо), по-друге, манери поведінки (хода, міміка, своєрідна жестикуляція тощо), і по-третє, жаргон. Завдання стилю і полягає, насамперед, у тому, щоб відокремити одну субкультуру від інших субкультур і культури в цілому. Особливо чітко це виявляється в молодіжних субкультурах. [6]

За певних умов субкультура переходить у контркультуру (з лат. contra -- проти). У найзагальнішому розумінні під контр-культурою розуміють сукупність соціально-культурних установок, украй негативно орієнтованих стосовно цінностей пануючої культури і навіть конфронтуючих цій культурі.

Сам термін був уведений у науковий обіг американським соціологом Т. Роззаком. Основні елементи контркультури -- "наркотична культура", "східна містика", "окультизм" і "сексуально-революційна містика тіла". Прихильники концепції контркультури заперечують, насамперед, стрижневий принцип західної культури -- індивідуально-особистісний принцип як вища цінність, відмовляються від християнської суворості в області сімейно-шлюбних відносин, знімають заборони з еротичної сфери, підносять у культ споглядальність і марну трату часу. Носіями контркультури виявилася молодь індустріально розвинутих країн, а найбільш відомі представники контркультури -- "хіппі", "панки" увійшли в історію як яскраві приклади молодіжного протесту проти "масової культури", що, втім, насправді найчастіше виявлялося лише інфантильним протестом проти "культури дорослих", що вимагає праці і відповідальності. Отже, ми можемо сказати, що наша перша тема підвела нас до розуміння складності феномена "культури". Одночасно стало ясно, Що дослідження культури має аж ніяк не академічний інтерес, оскільки виводить на актуальні і навіть пекучі проблеми сучасності. Але відповіді на сучасні питання дуже часто варто шукати в історії. Тому наші подальші теми цілком закономірно будуть присвячені виникненню й історії розвитку культури .

Масова культура - своєрідний феномен соціальної диференціації сучасної культури. Початком її зародження слід вважати ХІХ століття, коли почалися процеси індустріалізації та урбанізації, становлення всезагальної грамотності населення, деградації багатьох форм традиційної буденної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів тиражування і трансляції інформації тощо. [3]

Соціально-економічні перетворення кінця ХІХ - початку ХХ століття привели до загальної кризи класичного мистецтва. Це, в свою чергу, обумовило становлення двох культурних феноменів - масової культури, як культури для широких верств населення, та модернізму, як напрямку в розвитку мистецтва, який протиставив себе загальнодоступності та демократичності.

З початку свого виникнення масова культура розглядалась як негативне явище в суспільстві, яке не має а ні художнього, а ні естетичного змісту. Основні концепції її теоретичного осмислення в західній, модерністській та марксистській естетиці першої половини ХХ століття визначали масову культуру як кризу культури і мистецтва.

Особливе місце в житті сучасного суспільства масова культура зайняла в результаті процесів соціокультурної модернізації другої половини ХХ століття. Внаслідок цього зникла чітка межа між соціальними стратами, а відповідно і поділ культури на елітарну і масову. Мистецтво постмодернізму кінця ХХ століття виділяється тим, що вдало поєднує в собі елементи елітарності і масовості і тим самим мало чим відрізняється від масової культури.

Не останньою з причин поширення масової культури в суспільстві є відмирання фольклору. Фольклор, який виник в античності і довгий час був духовною скарбницею народу, до кінця другого тисячоліття практично вижив себе. Масова культура, яка відрізняється від фольклору своєю нетрадиційністю, космополітичністю стала більш прийнятливою для промислово розвинених країн. А науково-технічні досягнення ХХ століття обумовили її домінування в сучасному суспільстві.

До кінця ХХ століття особливого розвитку набули породжені в межах масового мистецтва нові його види, такі як кіно, телебачення та різні синтетичні жанри, за допомогою яких відбувається формування повсякденної культури і буденної свідомості якісно нового типу.

Таким чином, масова культура породжується обєктивними соціальними і культурними процесами загальної трансформації спільнот, при яких інкультуруюча функція традиційної буденної культури, яка базувалася на узагальненому досвіді соціальної епохи, втрачає методичну ефективність і змістовну актуальність. При цьому масова культура практично приймає на себе функції первинної (неспеціалізованої) інкультурації особистості і являє собою прояв дозріваючої буденної культури нового типу, культури індустріального і постіндустріального етапу соціального розвитку .