39 Питання

Головна — людина і земля, їй підпорядковані інші — проблема батьків і дітей, добра і зла, виховання в сім'ї, особистість і суспільство. А з ними пов'язані питання народної моралі. Письменниця майстерно вирішує їх.Слова батька про те, що він не шануватиме землі, тому й не отримає її у спадок, стали для нього останньою краплею. Брат убиває брата! Здійснивши страшний злочин, він навіть не відчуває докорів сумління. Івоніка знав, що Сава убив Михайла, проте тепер він боїться втратити й останнього синаНа мою думку, в тому, що сталося, винні самі батьки: не зуміли виховати в ньому любові до брата, праці, людяності, не були вимогливими до сина. Мати лю¬била Саву сліпою любов'ю, хоча потім повірила, що саме він убив брата, бо впев¬нилась у його бездушному ставленні до них. Вона зненавиділа сина, яким милу¬валася раніше.

Івоніка Федорчук — буковинський селянин — працелюбний, чесний, дбайливий. Така ж і дружина Івоніки Марійка. Вони, поки стали власниками свого поля, багато витерпіли. Всю свою силу, все життя віддали землі. Тепер вони також важко працюють, але втома поєднується й з радістю, бо хліборобство приносить достаток, заспокоює серце. Селянин щасливий, бо сусіди називають його добрим господарем. Тому Федорчуки навіть гадки не мають про якийсь спочинок, вони, «наче чорні воли», тягнуть свого плуга з ранку до ночі, лиш би віддячити землі-годувальниці за хліб і щастя, які вона дає. Праця на землі — це сенс їхнього життя. Найщиріші сподівання батьків пов'язані з тим, щоб і обидва сини так само шанували землю, ревно працювали на ній.Все найкраще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло — батькова надія і гордість. Образ цей письменниця розкриває на повен зріст, показуючи Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі, і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною — цією душевно тонкою натурою, на долю якої випали болючі переживання. Михайло, як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Сцена зустрічі Івоніки з сином у казармі — одна з найзворушливіших у повісті.Молодший син Сава і Рахіра, на противагу Михайлові й Анні, змальовані темними барвами. Сава не хоче йти шляхом батьків, ревно трудитися на землі. Помітивши, що він байдуже ставиться до господарювання, до покликання хлібороба, батько переймається тривогою. Все ж він плекає надію, що син помудрішає, навернеться до землі. Відповідно до вироблених селянством моральних норм, Івоніка намагається вплинути на непутящого сина найголовнішим стимулом — правом власності на землю. Батько застерігає Саву, що при такій його поведінці він може залишитися без власної ниви. Так настає рішучий поворот у розвитку теми. Хоч Сава, енергійний, розбишакуватий, охочий до блукання з рушницею полями й лісами, не міг навіть в уяві побачити себе в щоденній одноманітній праці хлібороба, проте добре розумів, що легкого життя без землі в нього не буде. Так у його свідомості визріває план: якщо залишиться єдиним сином, то батькова земля перейде йому в спадок, що б там не було. Письменниця поступово, але неухильно обґрунтовує можливість злочину, акцентуючи на відповідних психічних якостях Сави. Той без будь-яких хвилювань міг застрелити зайця чи птаха, вбити без будь-якої потреби, отже, звикав до пролиття крові. Докори брата Михайла за зв'язок із злодійкуватою Рахірою розлютовують Саву. Він тягнувся до Рахіри не тільки тому, що її любив, а й тому, що в її сім'ї не трусилися над копійкою, вели розгульне життя. Все ж Рахіра прямо заявила парубкові, що без землі їхнє щастя неможливе. Тепер Сава опинився перед вибором. Щоб не втратити Рахіри, він іде на страшний злочин братовбивства. Ясно, що трагедія одним махом зруйнувала родину Федорчуків, принесла всім нечуване страждання. Влада землі жорстоко поглумилася над господарями. Як не дивно, але безмежне горе викликало в батька вибух гніву проти обожнюваної землі: йому здалося, що земля глузує з нього, сміється «страхітливим сміхом», і тоді Івоніка "ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п'ястуком: «Не смійся!!»

40 питання

Тіні забутих предків» — повість Михайла Коцюбинського, написана під враженням його перебування на Гуцульщині. В творі розповідається про кохання Івана і Марічки, українських Ромео і Джульєтти. Яскраво передано побут і життя гуцулів.Історія написанняПовертаючись із Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того чарівного краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір не дали письменникові достатньо матеріалу для твору. Проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишив його. Коцюбинський ще раз відвідав гуцульський край, де вивчає звичаї, побут, фольклор його мешканців. На думку письменника гуцули й у XX ст. залишились язичниками. Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті

. Іван Палійчук — дев'ятнадцята дитина у родині. Не відчуваючи себе комфортно серед людей, часто втікає в ліс. Добре знається на травах ще з семи років. Згодом знайомиться із Марічкою, дівчинкою з ворожого роду. Між дітьми зав'язується дружба, а згодом — кохання. Після смерті батька хлопець змушений іти працювати на полонину, і коли повертається, дізнається, що Марічка загинула. З великого горя Іван йде в ліс і там живе шість років. Потім повертається додому, одружується з Палагною. Закінчується його життя зустріччю із нявкою в образі Марічки. Іван йде за нею в ліс без страху, але мара зникає при появі чугайстра, доброго лісового духа. Потім Іванові вчувається її голос, і він, слідуючи за ним, падає з гори.Марічка Гутенюк — кохана Івана. Познайомилася з Іваном ще з малечку. Поетична душа, складає і співає пісні, в той час як Іван грає на флоярі. Передчуває, що щасливо жити їм разом не судилося. Згодом, коли Іван пішов в найми, гине в Черемоші під час повені.Палагна — дівчина з багатого роду, добра господарка. Але вона не була вдоволена своїм мрійливим чоловіком, який все більше любив пасти маржинку, а не ходити коло хати. Не розуміла вона й Іванових пісень. Палагна стає коханкою сусіда Юри.Юра — мольфар, людина, наділена надприродними здібностями. Йому під силу відігнати градову хмару чи, навпа ки, викликати дощ, урятувати худобу чи звести людину — залеж но від обставин та уподобань. Стає коханцем Палагни і прагне звести чарами Івана зі світу.

41 питання

Модернізм - це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестував проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.Загальні риси модернізму:o особлива увага до внутрішнього світу особистості;o проголошення самоцінності людини та мистецтва;o надання переваги творчій інтуїції;o розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтим-ніші глибини існування особистості і одухотворити світ;o пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);o прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва. Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отрималиназву авангардизму (від фр. avant - уперед, garde - сторожа, передовий загін) - напрямок у художній культурі XX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житті й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство.Авангардистські напрями і течії (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, "новий роман", "драма абсурду", "потік свідомості" тощо) збагатили й урізноманітнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художніх принципів реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромантизму і "потоку свідомості". Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З.Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували "потік свідомості", внутрішній монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці XIX ст. виникли імпресіонізм, символізм та естетизм. На початку XX ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після першої світової війни - дадаїзм, сюрреалізм, школа "потоку свідомості", а література, до якої ввійшли антироман, "театр абсурду".

42 питання

Неороманти́зм (від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі 19 — 20 століть. Течія раннього модернізму.Загальна характеристикаРедагуватиСтильова тенденція модернізму, що виникла на межі XIX—XX ст. у європейському й американському письменстві, генетично пов'язана з класичним романтизмом, досвідом Вальтера Скотта, Джорджа Гордона Байрона, Фенімора Купера, Едгара Алана По, Миколи Гоголя та інших, живлена ідеями «філософії життя», перейнята тенденціями fin de siecle[1], запереченням нормативної естетики реалізму та натуралізму, позитивістської традиції картезіанства у мистецтві. Інколи неоромантизм неправочинно співвідносять із декадансом. Вперше поняття з'явилося у художніх колах наприкінці 80-х XIX ст.; французькі критики вживали його, вказуючи на потребу подолання провінційності побутопису, надання пріоритету чуттєвій сфері людини та вишуканому естетизму, неповторній індивідуальності митця й «аристократизму духу». Такими настановами керувалися німецькі та австрійські письменники, що прагнули оновити літературу, позбавити її позитивістської добропорядності.Персонажі у творах неоромантиківЯк і попередники — представники романтизму 19 століття, неоромантики заперечували прозу «міщанського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод.Сюжет неоромантичного творуСюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події.Найвидатніші представникиРедагуватиНеоромантичні ознаки простежуються у таких авторів:Зарубіжні авториДжозеф КонрадРедьярд КіплінґРоберт Льюїс СтівенсонАртур Конан ДойльЕтель Ліліан ВойничГенрік ІбсенДжек ЛондонСтефан ҐеорґеМаксим ГорькийУкраїнські авториЮрій ЯновськийОльга Кобилянська ("Людина", "Царівна")Леся УкраїнкаОлександр ОлесьМикола ВоронийМикола ХвильовийМихайло Коцюбинський

43 питання

Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецький потік авангардизму, що сформувався в Німеччині на початку ХХ століття. Мав своїх прихильників в Франції, Австрії, Польщі, німецькомовній Швейцарії.ВиникненняОсновний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку XX ст. З усіх напрямків нового мистецтва 20 ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт художньої особи, людини взагалі з трагічною й антигуманною дійсністю. В творах одних майстрів експресіонізм приводив до надзвичайного загострення трагічного світосприйняття , у інших — до художніх утопій, елітарності, замкненого середовища, котре сприймалося острівцем порятунку духовних та гуманістичних цінностей. Цей конфлікт призводив до радикальності художніх рішень, до бунтівного протиставлення і розриву з академічними традиціями.Протиріччя самого експресіонізму, надміру агресивні його форми, що відразу впадали у око, викликали несприйняття як консервативної публіки, так і радикальних політичних систем - нацизму в Німеччині, фашизму в Італії, комунізму в СРСР. За часів Гітлера твори багатьох експресіоністів в Німеччині або продавали за кордон, або знищували. Значні цензурні обмеження мали ці твори і в СРСР за часів сталінського терору.Стилістика експресіонізму в 20 столітті відбилася у кіно, живописі, графіці, літературі, скульптурі, найменше у архітектурі.

Визначальні риси експресіонізму

• зацікавленість глибинними психічними процесами;

• заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

• оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

• суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою;

• бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів (портрет, батальний жанр, побутова картина, міфологічний чи релігійний образ, пейзаж, навіть натюрморт).

Головні представники в живописі[ред. • ред. код]

• Егон Шиле

• Ернст Барлах

• Отто Дікс

• Жорж Руо

• Хайм Сутін

• Генрих Кампендонк

• Ернст Людвіг Кірхнер

• Вільгельм Лембрук

• Франц Марк

• Кандінський Василь Васильович

• Едвард Мунк

• Осип Цадкин

• Віткевич Станіслав Ігнацій та інші.

У літературі УкраїниРедагуватиВ українській літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

44 питання

Оригiнальнiсть новел Стефаника полягає ще, як вiдзначив Iван Франко, у новому способi "бачення свiту крiзь призму чуття i серця не власного, авторського, а мальованих автором героїв". Стефаник живе iнтересами своїх героїв, глибоко спiвчуває їм. "Всi нариси Стефаника, - пiдкреслювала Леся Українка, - пройнятi тим животворним духом спiвчуття автора до своїх персонажiв, який надає непереможної чарiвностi художнiм творам i якого не може приховати навiть найоб'єктивнiша форма". Стефаника називають майстром психологiчної новели, i одним iз його шедеврiв є "Новина". Новела починається повiдомленням про вражаючий i страшний факт: "У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася". В основу новели покладено конкретну подiю, яка трапилася на Покуттi наприкiнцi голодного 1898 року в селi Трiйцi. "У Трiйцi вмерла жiнка одного чоловiка i лишила двоє дiтей. Не було кому їх чесати i обперати. Одного вечора взяв чоловiк маленьку дитину на руки, а май (трохи) бiльшу за руку й повiв до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити. "Но то йди собi сама додому й газдуй, а я йду до суду замельдуватися. Заки я вернусь з кримiналу, то ти давно вже у ...мамках будеш". Та й розiйшовся тато з донькою", - з гiркотою писав про цей трагiчний факт Стефаник Кобилянськiй 14 жовтня 1898 року. Образ Гриця Летючого сам по собi трагiчний. Цiлу зиму Гриць, не маючи палива, спав з дiтьми на холоднiй печi, страшенно голодував. Його дiти були такi худенькi, що дивно було "як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi". Коли вони просили їсти, доведений до вiдчаю Гриць роздратовано вигукував: "то їжте мене, а що я дам вам їсти?" У цих гiрких словах виливається нарiкання Гриця на тяжку селянську долю. Голоднi дiти не зважають на щоденнi батьковi прокльони, до яких вони вже звикли. I коли батько дав їм шматок хлiба, то "вони, як щенята коло голої кiстки, коло того хлiба заходилися". Тяжко жити Грицевi самому, а ще тяжче йому, батьковi, дивитися на страждання виснажених голодом дiтей-сирiт, в яких, здавалося, були живими лише очi, налитi вагою горя, а решта тiла уже зовсiм висохла вiд голоду. "Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла б з вiтром, як пiр'я". "Мерцi" - нараз подумав про них Гриць, i його пройняло жахом, кинуло в пiт. I з цiєї хвилини Гриць задумується, чи не краще було б дiтям вмерти, анiж так страждати. Але смерть не приходила. Батько впадає у вiдчай. Любов до дiтей i бажання швидше, за одним разом, покiнчити з крайнiм бiдуванням та з усiма муками, як важкий камiнь, давить груди. Нестерпнi страждання й усвiдомлення безвихiдностi становища примушують Гриця пiдняти руку на рiдних дiтей i приректи себе на страту: "Скажу панам, що не було нiякої ради: анi їсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю!" Гриць Летючий - спролетаризований галицький селянин - не пiднявся ще до усвiдомлення необхiдностi активного протесту проти жахливої капiталiстичної дiйсностi. Затурканий, скований ланцюгами, вiн виявив слабкодухiсть. Йому здавалося, що кращий вихiд - смерть. Це зовсiм не означає, що Стефаник виступає проповiдником песимiз му. Навпаки, вiн закликає до енергiйних дiй, до боротьби селянства з капiталiстами. Письменник засуджує капiталiстичний лад, що прирiкає селянство на злиднi та голодну смерть. Розкриваючи психологiю своїх героїв, зображуючи їхнi почуття i переживання, Стефаник найчастiше вдається до контрастних зiставлень i порiвнянь. У новелi "Новина" нарочитiй зовнiшнiй грубостi Гриця, яка знаходить вияв у його лайливих словах, протиставляється його душевна доброта, батькiвська любов до дiтей. Глибоко правдивi твори Стефаника звучать як обвинувальний вирок усьому капiталiстичному ладовi. У своїх новелах письменник вiдкрив прагнення трудящих Галичини до соцiального й нацiонального визволення, їхню любов до свого рiдного українського народу.

45 питання

Читати новелу В. Стефаника "Камінний хрест" цікаво і корисно з двох причин: по-перше, вражає майстерність митця у зображенні простих людей у непростих обставинах, по-друге, викликає інтерес злободенність та актуальність поставленої у творі проблеми.Що може бути гіршим та печальнішим, коли люди, трудова або інтелектуальна еліта, у пошуках кращої долі від'їжджають за межі рідної країни. Вони змушені забути про вітчизну, покинуту землю, в якій залишилися батьки, землю, яка годувалася та розквітала від їхнього поту, сліз, прокльонів і радості.Максим Горький після прочитання творів В. Стефаника писав: "Як коротко, сильно і страшно пише ця людина". Справді, рідко кому з українських класиків було під силу кількома реченнями, кількома точними деталями, поєднанням краси та потворного сказати про людину, її страждання та щастя так багато. Згадаємо слова І. Франка: "Василь Стефаник — абсолютний пан форми... Його нариси як найкращі народні пісні, в котрих немає жодної риторики, ані сентиментальності, а тільки дійсність сумна, але скупана в золоті найчистішої поезії". Слід зазначити, що ці стефанівські "народні пісні"були написані відповідно до концепції експресіонізму. Згадаємо, що експресіонізм зароджується на межі ХІХ-ХХ ст. і будує новий тип психологізму. Митці намагалися не атомізувати, розщепити психіку людини, а знаходили спільну основу (частку Творця) в людині, рослині, тварині — в усій природі. Експресіоністи ставили перед собою завдання проникнути не в реальний світ речей і явищ, а у світ незримий, духовний. Якщо окреслити особливості експресіонізму, слід наголосити на таких ознаках: увага до простих характерів, прагнення віднайти першовитоки, корені зла в людському суспільстві; заглиблення у проблему вини і кари; дослідження сенсу страждання і смерті людини; висвітлення опозиції "прекрасне — потворне"; захоплення ідеєю всезагального взаємозв’язку всього сущого.У новелі "Камінний хрест" утверджується єдність людини із довкіллям, простежується, як порушення цього одвічного єднання призводять до печальних наслідків. В першу чергу, звертає на себе увагу постать головного героя, Івана Дідуха. В селі його називали Переломаним, тому що ходив зігнутим.З одного боку, автор ніби навмисно підкреслює фізичну потворність героя: "...мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг". Але з іншого, дуже прозорою стає думка про те, що важка робота схилила цю людину до землі, але не зламала. Напевно, будь Іван не людиною, а штучним механізмом, він давно вже перестав працювати, оскільки зламався. А тут: "хоч той горб його переломив, та політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицьки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги". Кожного дня Іван виконує свою тяжку роботу, кінця якої немає. Чи є ця робота безглуздою? Який сенс у тому, щоб наділяти життям мертву землю, від якої відмовилися всі сусіди? Коли Іван прийшов із війська додому, то не застав батьків, лише завалену хатчину. Із всього маєтку залишив йому у спадок тато лише горб, щонайвищий і щонайгірший на усе сільське поле. На тому горбі копали жінки пісок. Ніхто не орав його і не сіяв. Лише один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гній під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Інша людина на місці Івана прокляла б і своїх нещасливих предків, і долю, що так насмілилася посміятися. Інші, але не Іван.Усі свої сили він поклав на той горб, але не скаржився, лише більше і більше нахилявся до землі. Він виконував покладену на нього Господом місію співтворця Всесвіту — і в цьому був невловимий для сторонньої людини сенс життя Івана Дідуха. Тільки у плідній виснажливій праці він ставав красивим.У цій виснажливій роботі проявлялася краса його душі. Звертає увагу порівняння працюючого Івана із конем. У роботі горбань ставав подібним до коня.

46 питання

Заробляючи свого часу на прожиття репетиторством у панських маєтках, Винниченко набачився і наслухався різних панків, їхніх дітей та лакеїв, які й стали персонажами цього та інших оповідань. Уже з першої сторінки читач під магічним впливом письменницького слова переймається повною довірою до оповідача-репетитора й на все дивиться його очима: і коли їде в Бідненьке, і коли перебуває в панському будинку, в господарстві панка Коростенка. Позиція письменника в оповіданні однозначна: святій справі національного відродження, плеканню таких високих почуттів, як національна гордість, честь, завжди завдають найбільшої шкоди ті підлі, мізерні люди, що задоволення потреб власного черева намагаються видати за невтомну патріотичну діяльність. Чи не тому й прізвище для свого героя Винниченко добирає з відвертою прямолінійністю. Панок Коростенко ладен зі шкури вилізти, аби тільки співрозмовник повірив ;у його прогресивність. Водночас він час від часу короткими фразами перемовляється з довіреним лакеєм Грегуаром: «Нічого з села не чути?», «У випадку чого-небудь... дать мені звістку». На подіях у селі зосереджується вся внутрішня увага дволикого балакуна та його оточення, тому ніяких вагань у сприйманні весільної юрби ні в кого з них не виникає. Замість «гілля з червоними хустками і стьожками» побачено «флаги», крики й помахи рук збуджених селян підтверджують нав'язливу думку, що увесь час крутиться в голові панка: «Збираються громить мене дядьки... І приходиться буть насторожі». Умить спадає з господарів маска добродійності, і вони ігнорують поради свого гостя не вдаватися до зброї. Плаче в нестямі панич, непритомніє пані, а кулемет в руках господаря не змовкає і після того, як перелякані люди порозбігалися в різні боки. Оповідач-учитель відчуває страшну огиду до «малороса-європейця», перекреслює сі свої сподівання на заробіток і, так і не відпочивши з дороги, того ж дня їде з маєтку геть. Таку саму огиду відчуває й читач. А як лицемірно-фальшиво Коростенко виголошував гасла: «крестьянина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього — як людині...», «Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам». З усіх сил цей «малорос» намагається показати і свою любов до української мови, хоч з його вуст невтомно ллється потворний суржик, а в спілкуванні членами своєї сім'ї він не вживає жодного українського слова. Читаючи твори Володимира Винниченка, ми заглиблюємося не так у минуле, к в загальнолюдське, а отже, і в сучасне. Слушно зауважив щодо цього автор передмови до збірки оповідань письменника Степан Крижанівський: «...Коли тепер ставиш питання: що найбільше застаріло в оповіданнях Винниченка, що назавжди відійшло в минуле, з подивом переконуєшся, що сам побут...»

47 питання

Весняні настрої - ще одна царина пейзажної лірики Вороного. Поет умів передавати динаміку змін у природі, неспокій весняного буяння. У цьому сенсі показовим є його вірш "Блакитна Панна". Дослідники вважають, що оця "музичність" була першоосновою музики, яка згодом лунала у молодого П.Тичини.Блакитна Панна - символ весни, котрій виспівують осанну. У кольоровій гамі поезії переважає відчуття голубого - прозорі шати, блавати(волошки). Однак він не акцентує увагу на зорових образах, його цікавить не так колір, як звучання. Митець досягає посилення звукового враження повторами слів зі смисловим наголосом на кореневому голосному "а" та закінчення - "на".Музичніст є невідємною складовою поетики Ворного. Вона досягається не лише багатством внутрішніх рим, алітерацій та асоннансів, що так виразно відчуваються у творі. Навіть зорові образ цього вірша вирують у своєрідному танці звуків, динаміці ритму і рими, характерних для дзвінокоголосої весни:"В'ються хмелем арабески,\ Миготять камеї, фрески.\ ...Мотив: уславлення приходу весни. "Блакитна Панна" - єдність природи і мистецтва

48 питання

Народився Михайло Пилипчук 26.03.1924 р. у с. Кам'яний Брід (тепер Копанка Володарськ-Волинського р-ну) Житомирської обл. З 1957 р. живе в Миколаєві. Поет, зодчий, політик і громадський діяч. Член спілки письменників України. Очолює літературне об'єднання «Пролісок» при народному часописі «Громада». Голова екологічного клубу «Дністер», член ЦКР і голова районної організації Партії зелених України, член «Зеленої Ради» Української Екологічної Асоціації «Зелений Світ», Голова районної ради та член Львівської обласної ради Конгресу інтелігенції України.У 1937 р. закінчив Кам'япо-Брідську семирічну школу. З 1937 по 1940 р. вчився в Іртиському політехнічному технікумі, звідки у 1940 р. перейшов у 10-й клас Топорищанської середньої школи на Житомирщині, яку закінчив у 1941 р. З 1943 по 1945 р. вчився у Харківському ін-ті інженерів транспорту та одночасно заочно на філологічному факультеті Харківського ун-ту. У 1945 р. студентом заарештований і засуджений на 15 років. У 1947 р. термін знижено до 10 років. Відбував у Норільську.Звільнений 20.10.1954 р. з висилкою у м.Караганду, звідки був звільнений за амністією зі зняттям судимості 10.04.1956 р. З того часу живе у м.Миколаєві. У 1963 р. закінчив Львівський політехнічний ін-ст, інжинер-будівельнік.Як зодчий збудував у Миколаєві кілька визначних будов, в їх числі адміністративний будшюк та міська поліклініка. Видав 3 книжки поезій і прозових творів. Регулярно друкується у періодичній пресі.

49 питання

Фактично XX ст. почалося для України зрозвязанням Першої світової війни, коли наприкінці їївона постала як самостійна країна. СмертіМ.Коцюбинського (1913), Лесі Українки(1913), І.Франка(1916), І. Нечуя-Левицького (1918) таПанаса Мирного (1920) створюють природну межу, щовідокремлює два етапи в розвитку українськоїлітератури першої пол. XX ст. Революція, що відбуласяв лютому 1917 р. в Петрограді, відкрила нову добу дляукраїнської нації. Було скасовано всі заборони таобмеження на українську мову, за допомогою якихпротягом тривалого часу Російська імперія стримувалаприродний розвиток нашої культури. Нація починалажити новим повнокровним життям.

Історичні умови У літературному процесі можна виділити два паралельні напрями: українську радянську літературу та літературу еміграції. Були змушені покинути рідний край М. Грушевський, В.Винниченко, О.Олесь; В. Самійленко, С.Черкасенко, М.Вороний, Д.Донцов, Д.Ч ижевський, Є.Маланюк, О.Ольжич і багато інших. За межами УРСР літературний процес Галичини, Буковини і Закарпаття репрезентували такі імена, як В.Стефаник, О.Кобилянська, Б. Лепкий, Б.-І. Антонич.

• В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечуваний доти розквіт літературного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготований по­переднім етапом розвитку української літератури. Сприяло цьому й те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, розпочала процес так званої «українізації», тобто широкого впровадження української мови у всі сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих талановитих письменників, переважна більшість яких була активними учасниками революції та громадянської війни. Зявилося багато літературних угрупувань.

• Літературні угрупування «Плуг» (Спілка селянських письменників), «Гарт» (Спілка пролетарських письменників, ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури).

• Літературні угрупування ПлугІніціатор і єдиний головаСергій Пилипенко.Його найактивніші члениАндрій Головко, АндрійПанів, ІванСенченко, Григорій Епік, Павло Усенко та інші.Висвітлювали життяукраїнського села, свідомонадавали творам доступної тапростої форми, орієнтувалисьна масовість літератури.

• Літературні угрупування ВАПЛІТЕ Організатор, керівник - Микола Хвильовий.Учасники: МихайлоЯловий, МиколаКуліш, ПавлоТичина, МиколаБажан, Юрій Яновський таінші.Організація стояла назасадах створення новоїукраїнської літературикваліфікованими митцями наоснові найкращих зразківзахідноєвропейськоїлітератури.

• Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно- естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці’’ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». Розстріляне відродження — літературно- мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї памяті харківському будинку «Слово».

• 16. Розстріляне відродження Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Валерян Підмогильний, Павло Филипович, Григорій Епік, Марко Вороний, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

• 17. Літературні течії Український футуризм; Неокласицизм; Екзистенціалізм; Сюрреалізм; Символізм; Соціалістичний реалізм.

• 18. Висновки. Отже, літературна ситуація 1920-х рр. свідчила, що стверджувалася націо­нальна свідомість молодої нації, яка вийшла на шлях вільного розвитку.Але всі плани та досягнення 20-х років були перекреслені з початком 1930-х рр.,коли комуністич­навлада поставила під жорсткий контроль ідеологічнуситуацію в країні. 1933 р., передчуваючи своюмайбутню долю, застрелився М. Хвильовий, булозаарештовано Остапа Вишню. Масові арешти середукраїнських письменників відбулися 1934 р.Томуукраїнський літературний процес 1920-х — поч. 1930рр.ще йменують періодом «розстріляного відродження».

• 50 питання

Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві.

Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ «Про критику і критиків у літературі» початківця Григорія Яковенка.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий,Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел».

Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928.

Дискусія мала також політичний аспект - літературну критику використовували для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

51 питання

Ця ситуація змальована з м'яким гумором. Проте драматург вдається до гостро викривальних, нищівних художніх засобів, коли йдеться про міщанську обмеженість, тупість, засудження націоналізму. Об‘єктом Куліша стали процеси українізації "Українізації по-більшовицькому" дає пророчу оцінку Мина Мазайло, серце якого "передчува, що нічого з українізації не вийде... Завіса лицемірства і фальші закриває усі персонажі твору, сутність яких виявляється у ставленні до українізації. І яким би це ставлення не було - схвальним чи заперечним, з орієнтацією на русифікацію. М. куліш висміює обивателя як велике суспільне зло. Такі люди здатні найняти вчительку "правильних проізношеній", поміняти прізвище, але вони залишаються духовними покручами. Творячи такі образи, драматург акцентує увагу , що тільки глибинне знання вікових традицій народу, його культури, мови, повага до них,є запорукою здоров"я нації. М. Куліш вкладає в уста персонажам іронічні репліки на зразок :" прілічнеє бить ізнасілованой, нежелі українізірованой". Ці слова справляють трагікомічний ефект. Загалом діалоги, окремі репліки персонажів несуть велике навантаження саме з точки зору творення комічного. Коли Мазайло поветається із загсу, то ділиться своїми враженнями:"Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:- Отак і отак1 Виберіть прізвище, яке до вподоби. Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:- Сіренєв!Розов- Тюльпанов..."Цей діалог яскраво розкриває глупоту, убогість душі персонажів.Гірка іронія М. Куліша актуальна і сьогодні, коли зовсім не безхмарно відбуваються процеси відродження української ментальності на справді демократичній, гуманітарній основі. 

52 питання

• Вершиною творчого генія Валер'яна Підмогильного став роман "Місто", в якому він роздумує над феноменом людського буття, над тими неймовірними суперечностями, що крають душу кожної мислячої особистості, над самою природою існування індивіда в оточенні собі подібних. Для того, щоб довести читачам пріоритет найвищих цілей та справжніх істин, автор проводить свого героя Степана Радченка через ряд випробувань: через розчарування у власних силах, через смерть близької людини Зоськи, через трагедію Максима. Поступово мета Степана "завоювати" місто, ставши в ньому "свіжою кров'ю села", змінюється на розуміння, що він врешті-решт став перекотиполем, котре віднесене від одного берега і не пристало надійно до іншого. Занурюючись у свою душу, герой починає усвідомлювати, що життя грається з ним, воно позбавлене глибинного смислу, а це призводить до безглуздого існування його як Людини. Щоб бути гідним цього імені, Степан долає одну сходинку за другою на шляху становлення гідної особистості. Але спочатку він приходить до висновку, що сучасна людина - самотній перехожий, закинутий у цей світ, і все, що у нього є, - це безмежна свобода, яку він має спрямувати на творення гідного життя або ж гинути, не доторкнувшись до загальнолюдських святинь, як-то: любов, честь, творчість. Саме на цьому етапі моральної еволюції у Радченка врешті відкриваються очі на власне безглуздя існування. Настає момент, коли його душа прагне надати смислу життю, і герой знаходить спосіб реалізувати себе у цьому світі. Ставлячи етичні норми гаслом свого вдосконалення та усього власного життя, він починає творити, стає письменником, щоб написати повість про життя, яке є безмежною свободою, ціленаправленою та осмисленою самою людиною. Повість, яка б повідала про пошук людини в людині. У своєму психологічно-філософському ключі роман "Місто" порушує проблему перспективи української нації, узагальнивши її в епіграфі з "Талмуду" до нього: "Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола..." І тільки споконвічна боротьба людини за чистоту своєї души робить її подібною до янгола. Цю істину відкриває нам В. Підмогильний своїм завжди актуальним романом. Маргінальність — Характеристика образу чи героя, що пере­буває «на межі» між двома станами. Екзистенціалізм — Філософський напрям, який сформувався у французькій філософії та літературі в першій половині XX ст. 

• 55 питання

Добро те, що мати пожертвувала своїм життям за ради того, щоб брат не вбив брата. Зло - знецінення моральних, духовних та сімейних цінностей. Бо саме три брати підтримували різні політичні сили і за рахунок цього стався розкол не тільки однієї родини, а й цілого суспільства (проблема братовбивства). На перший план виступає маеринська любов, оскільки мати, не зважаючи на різні політичні вподобання синів, не втратила любові до своїх дітей. Зло - гнітючучий, деградаційний вплив влади на свідомість людей. Автор новели примушує нас замислитись над тим, що життєва та політична позиція не повинні впливати на моральні цінності людини, сімейні цінності. І в першу чергу, ми повинні пам*ятати, що треба залишатися людьми та цінувати й піклуватися про збереження своєї родини. На прикладі однієї сім*ї автор показав, становище всього українського суспільства в період 10-20-х рр. ХХ століття.

56 питання

Українське Відродження 20—30-х років прикликало в літературу багато нових талантів, свіжих ідей та оригінальних світобачень. Серед яскравих літературних зірок — Микола Хвильовий. За висловом його сучасника В. Коряка, «сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить…». М. Хвильовий щиро повірив у комуністичні ідеї, відстоював їх пером і зброєю, гасаючи дорогами «червінькової революції» та мріючи про «загірню комуну». Він поставив собі за мету проспівати пісню пісень, прославити маленьких «муралів революції», які хочуть «осушити болото». Письменник навіть погоджувався, що для цього можна піти на деякі жертви. Але вони виявилися надто великими…М. Хвильовий, аналізуючи свої враження від поїздки на Полтавщину, спостерігаючи за змінами, які відбувалися з його товаришами по партії, дізнаючись про нові й нові арешти своїх колег, прийшов до висновку, що тоталітарній системі байдужа доля людей, і вона може пожертвувати мільйонами заради міфічного «світлого майбутнього».Яким би відданим комунаром не був М. Хвильовий, у своїх творах він намагався відобразити дійсність об’єктивно. У новелі «Я (Романтика)» — страшне передбачення — син-чекіст заради вірності революційній ідеї вбиває власну матір, як і сотні інших людей, за інакомислення. Він сам відчуває тягар відповідальності — на його совісті не шість загублених безневинних душ, а «шість мільйонів».Безмірна трагедія і самого М. Хвильового, і його героїв. Письменник розчарувався у світлих комунарівських ідеалах, відчув, що його народ чекає страшне лихо, і покінчив життя самогубством. А «главковерх чорного трибуналу» рішуче відсікає «легкодухість», сумніви і йде виконувати свої обов’язки перед революцією» — розстрілює власну матір, як і інших непокірних громадян. Андрюша, один із членів трибуналу, не розуміє, «навіщо ця безглузда звіряча жорстокість». Главковерх же знає: «Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни». Отже, мета для нього виправдовує будь-які засоби. Це потвора, звір, а не будівник світлого майбутнього, і душа його мертва, страшна, бо сіє смерть навкруги.Ми не можемо засуджувати письменника за такий його вибір, за те, що, навіть помираючи, він залишався вірним своїм комуністичним переконанням. Але повинні зробити висновок, що, за висловом Леся Курбаса, «немає в світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським життям — чужим чи власним». «Вогонь фанатизму» — це велика руйнівна сила і у фізичному, і в моральному розумінні.

57 питання

Кривава, попалена, розбита, порубана, знедолена, в загравах пожеж – такою була Україна в буремні роки війни. Страшне горе принесли німецькі зайди. Чотири роки чинили наругу над людьми ці негідники! У кіноповісті «Україна в огні» Довженко засуджує фашизм. Засуджую і я носіїв коричневої чуми. Вони викликають у мене ненависть і презирство. Україна – це передусім українці. У повісті вони змальовані працьовитими, винахідливими, терплячими, співучими та мужніми. Але не всі. Ось Павло Хутірний став зрадником, бо не мав вічних істин, не знав рідної історії. Довженко створив величні й прекрасні жіночі образи. Усі вони уособлюють образ України. Це і берегиня роду Тетяна Запорожець, її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха та ін. Олеся – найближча серцю автора. Вона глибоко переживає окупацію. «Ой, Воже мій! Що ж воно буде з нами?» – вигукує вона. З «нами» – це з родом, рідним селом, усією Україною. Скільки горя перенесла ця дівчина! Постаріла, посивіла, але залишилася прекрасною душею. До останнього молилася вона за свого Василя. І діждалася його.Образ Христі – найтрагічніший у повісті, бо її привселюдно в партизанському загоні засудили за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами – «повія», «устілка». Ця дівчина засудила прокурора як людину несправедливу й брутальну, як прокурора окупаційного режиму. Образ України доповнюють чоловічі персонажі. Це славна родина Запорожців, які втілюють мужність і силу українського народу. Це славні козаки-запорожці: Кравчина, Товченик та інші воїни.У своєму творі 0. Довженко засуджує війну, окупацію, а також евакуацію. Бо хіба не злочин залишати землю на поталу ворогові? Тільки морально слабкі люди здатні були на це. Вони «дременули туди, де спокійно жити». І не зрозуміти їм, як багато важить для них земля, хата, могили дідів і прадідів. Я теж зневажаю втікачів, серед яких був і Лиманчук.Повість прочитано до кінця. Але не зникає з моєї уяви жах війни, жах, про який «не забудуть і потомки в віках». Бо пережив народ велике горе. І загоїти рани не можна так швидко. Потрібен час, який вилікує.

58 питання