Додаток 5. Типи огорожі двору

а) вер'є; б) паркан; в) тин, плетений із лози; г) мур

Додатки взято з Українська минувшина:

Ілюстрований етнографічний довідник. – 2-е вид.

/ А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. К.: «Либідь», 1994.

Лекція № 3. Український народний одяг

План:

1. Класифікація традиційного українського одягу та його основні функції.

2. Різновиди традиційного українського одягу:

а) натільний одяг;

б) нагрудний одяг;

в) стегновий (поясний) одяг;

г) верхній одяг.

3. Доповнення костюма: пояси, убір голови, взуття, прикраси.

Одяг – це самобутнє культурне явище, яке не обмежується лише функціональним призначенням. Він є частиною душі народу, втіленням його духовності, культурних традицій, світобачення. Незаперечним є історичне та художнє значення українського народного одягу. Його високий мистецький рівень, емоційна насиченість, привабливий, вишуканий та вибагливий вигляд яскраво відображають естетичні уподобання, саму психологію українського народу. Цей оригінальний і один зх найбагатших видів народного мистецтва посідає визначне місце не лише в українській, а й у європейській та світовій культурі. 

1. Класифікація традиційного українського одягу та його основні функції. Одяг – це сукупність предметів, які захищають людину від впливу зовнішнього середовища – холоду, спеки, негоди. Однак це визначення буде неповним, оскільки, крім власне практичного призначення, предмети одягу українців мають безпосередній зв’язок з широким колом духовних понять. Так, в усі часи одяг свідчив про становище людини в суспільстві; у різні історичні епохи існували чітко визначені вимоги до вбрання на свято, в будні, під час виконання певних обрядів. Саме тому одяг становить важливу складову частину як матеріальної, так і духовної культури народу. Поряд з терміном «одяг» вживають термін «костюм» – це значно ширше поняття, що вказує на сукупність і співвідношення предметів одягу, прикрас, знаків розпізнавання, зачісок, косметики, головних уборів, взуття, які поєднуються в цілісний комплекс. Костюм є виразником соціальної та індивідуальної характеристики людини, її віку, статі, характеру, естетичного смаку. Термін «костюм» має французьке походження. В українській мові його відповідниками є «стрій» «убрання», «шати».

На формування українського одягу мали вплив різні фактори: природні умови, культурна спадщина попередніх поколінь, культурні взаємини з іншими народами, мистецькі здобутки, розвиток техніки, технологій виробництва, а також спосіб життя народу, його національні особливості, релігія, суспільна мораль.

Український костюм здійснював власну еволюцію поряд з історією народу. Його розвиток відбувався зусиллями багатьох поколінь протягом віків до початку ХХ ст., коли з причин політико-економічного та історико-культурного характеру традиційний народний одяг вийшов із широкого вжитку, перетворившись на своєрідний символ і перебравши на себе святково-ритуальну функцію.

Територія України досить велика, тому український народний костюм не може бути однорідним і відрізняється багатством регіональних різновидів. Характерною рисою традиційного українського одягу та численних доповнень до нього є декоративна мальовничість (матеріали, які використовувались для одягу, різноманітні форми, багато різних технік виготовлення та оздоблення). Водночас народному одягу притаманна значна варіативність.

Український національний одяг класифікують за регіональними відмінностями. Так, «Енциклопедія України» визнає п’ять таких регіональних груп. Книга «Український Народний Костюм» поділяє країну на 17 етнографічних регіонів. Класифікація костюмів за регіонами є досить складною, тому що розбіжності в традиціях одягу характерні не лише для значних територіальних об’єднань, а подекуди навіть для окремих сіл, розташованих поруч. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров’я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики – особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об’єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання.

Український традиційний костюм відрізняється відповідно до статі: жіночий одяг більш складний, ніж чоловічий. Народна етика вимагала розрізнення одягу дорослих людей за ознаками статі. Між тим матеріал та типи крою давали можливість створювати конструкції, які лише в загальних рисах наближалися до фігури людини. Тому нерідко одяг для людей різної статі відрізнявся насамперед розмірами. Щоб уникнути цього, своєрідні «базові форми», утворювані прямокутниками чи трикутниками, урізноманітнювали вставними клинами. Розширення одягу від талії донизу (особливо для жінок) певною мірою підкреслювало силует і пропорції людини. Та основну роль знаків статі виконували декоративно-художні засоби. Рис урівноваженості, спокою жіночій фігурі надавав значний за площею поясний одяг, орнаментований з переважанням горизонтальних ліній та геометричних фігур, з якими пов’язане уявлення про стійкість (квадрат, прямокутник). Він сприймався як масивніший порівняно з сорочкою та щільно прилягаючим нагрудним одягом, декор якого тяжів до вертикальної осі. Щоб досягти бажаного враження повноти і зросту, з якими було пов'язане розуміння жіночого ідеалу, лінії крою робили здебільшого у вигляді плавних кривих. Розміщення пояса на лінії талії підкреслювало пропорції жінки. Компоненти чоловічого костюма декорувалися значно скупіше і не передбачали зміну сприйняття об'ємів і пропорцій тіла.

Суттєвою ознакою українського народного одягу є його вікова градація, тобто ряд ознак, які свідчили про приналежність людини до певного покоління. Досить часто такі ознаки доповнювалися символами сімейного стану. Особливо розвинута вікова градація костюма у жіночому вбранні. Згідно етичних норм найбільше уваги приділялося одягові дівчат та молодих жінок. Для них шили сорочки з найтоншого полотна, прикрашені пишною вишивкою. Крій нагрудного одягу, зокрема керсетки, мав підкреслювати фігуру, для чого завищували лінію талії, розширювали низ вставними клинами (вусами). Прикрашалася керсетка аплікаціями та нашивками, а широкий виріз горловини залишав відкритими декоративні елементи натільного одягу. Різноманітні прикраси робили дівчину чи молодицю ще привабливішою. З віком жінки, особливо заміжньої, її костюм поступово ставав стриманішим, головним чином завдяки врівноваженості декору напільної плахти з однаковою кількістю червоних і синіх ниток. Жінка середнього віку могла доношувати деякі речі свого дівочого костюма, за винятком своєрідних символів дівоцтва: вінків, червоних стрічок. Силует одягу лише в загальних рисах наслідував фігурі. Тональна стриманість, майже повна відсутність прикрас, а також яскравих кольорів характеризують основні ознаки костюма жінок старшого і похилого віку. Традиційна мораль, згідно з якою такі жінки не повинні були вирізнятись, знаходила тут своє відбиття.

Чоловічий костюм також мав свою систему відповідних ознак, проте вона була значно простішою. Вікові відмінності, крім колористики одягу, в якому з роками зменшувалась кількість яскравих тонів та контрастних поєднань, підкреслювались окремими елементами костюма (поясом, шапкою) та його аксесуарами (люлькою, палицею), особливостями зачіски, вусами й бородою.

Символи вікової градації українського народного костюма доповнювалися також символікою сімейного стану. Такі ознаки були наявні головним чином у жіночому костюмі, де вони, зокрема, викопували магічні функції. Це стосується насамперед головних уборів. Стрічки й вінки, які носили дівчата на свята, слугували символами досягнення ними шлюбного віку. При цьому певним чином відрізнялись вінки дівчат «на порі» та заручених, проте їх виготовлення та одягання не супроводжувалося обрядовими діями.

Весільний вінок, незважаючи на свою схожість зі святковим, був дійсно універсальним знаком, який містив у собі значну кількість різноманітних символів – від кохання та шлюбу до оберегів від «поганого ока» та інших злих сил. Тому починаючи зі збирання барвінку та інших квітів для його виготовлення обов'язково дотримувалися певних ритуалів. Вінок та інші компоненти весільного головного убору постійно перебували у центрі ритуально-обрядових дій та знаменували собою перебіг етанів весілля. Знімання вінка з молодої та одягання на неї очіпка й намітки засвідчували її перехід у статус заміжньої жінки. Остаточно він установлювався в домі молодого, де замість намітки його обраниці пов'язували хустку.

Символіку сімейного стану передавали й особливості зачіски. Дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в одну або декілька кіс. На весіллі косу розплітали, а подекуди навіть відрізали. Надалі заміжня жінка до кінця своїх днів повністю закривала волосся головним убором.

В українців не існувало чітких символів удівства. Здебільшого вони передавались так само, як і вікові ознаки.

Характерним явищем було використання весільного вбрання як поховального у випадках смерті незаміжніх чи нежонатих людей. Тут відображене народне уявлення про те, що кожна людина повинна пройти основні етапи свого суспільного життя, а одяг виступав як найвиразніший їх символ.

В українців не було дитячого одягу як такого: він відрізнявся від дорослого лише розмірами. Більше того, в дитячому віці по суті не було поділу одягу за статтю. Хлопчики й дівчатка до 5-6 років, а інколи і старші носили лише сорочку як натільний та нагрудний одяг. Ця традиція пов'язана не стільки з матеріальними умовами, скільки із стійким збереженням своєрідного стереотипу. Статус «дорослості» серед українців був невідривним від участі в трудових процесах, і коли діти починали виконувати певні види робіт, вони переходили на дорослий одяг. Це означало насамперед збільшення кількості його компонентів. Право носити, наприклад, деякі види головних уборів та поясного одягу безпосередньо пов’язувалося з переходом у категорію дорослих. Характерним для українців було також використання своєрідних символів дівоцтва (вінків, червоних стрічок, аплікацій та нашивок, різноманітних прикрас, яскравих кольорів, особливістю зачіски – коси, відкрите волосся) або парубоцтва (колористика одягу – яскраві тони та контрастні поєднання, окремі елементи костюма (поясом, шапкою), особливостями зачіски).

З розвитком продуктивних сил і виробничих відносин відбувалася поступова диференціація одягу на святковий, обрядовий, щоденний, спеціального призначення (наприклад, одяг, пов’язаний з транспортом, кінною їздою тощо).

У плані збереження традицій найбільш стійким був одяг сільського населення. У традиційному ж одязі кожного села завжди були місцеві особливості, які відбивали смаки людей, вирізняли й підкреслювали кожну особистість. Народне вбрання – витвір декоративно-прикладного мистецтва. Всі складники народного одягу позначені фантазією народного майстра, однак позбавлені випадкового і штучного. У численних народних піснях зустрічаються відомості про те, хто і як виготовляв одяг, з якої сировини, як його носили, як до нього ставилися люди. Зокрема, відбилися такі процеси, як прядіння, ткання, оздоблення одягу, а також його крій, назви окремих деталей. У минулому власноручне виготовлення одягу з домотканого полотна чи сукна було звичним явищем. Майже в кожній сільській хаті стояв ткацький верстат. У кожній родині, і в заможній, і в бідній, мати привчала дочок змалку прясти, ткати, вишивати. Довгими осінніми та зимовими вечорами пряли дівчата вдома і на вечорницях, вишивали, пасучи худобу, а під час роботи багато співали, складали пісні про своє життя і працю. Виготовлення тканини в домашніх умовах, пошиття та оздоблення одягу – виснажлива праця, яку майже повністю виконували жінки. Саме народні побутові пісні донесли до нас відомості про матеріал та технологію виготовлення одягу, згадуючи при цьому знаряддя ткацтва. У піснях також відбито і послідовність операцій виготовлення одягу.

За способом виготовлення традиційний одяг українців розподіляється на нешитий та шитий. Нешитий одяг більш давній, виготовлявся з одного чи кількох шматків матеріалу. Ним огортали стан, драпірували в різноманітні способи. Такий одяг утримувався на тілі за допомогою зав’язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплювали швами. Він міг бути глухим чи розпашним, різним за кроєм.

За розташуванням на стані людини одяг розподіляють на натільний, нагрудний та стегновий (поясний). Одяг також подяляють на нижній та верхній. Такий розподіл залежить від кліматичних тасезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу вдома чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.

Здавна одяг виконував різні функції:

• захисну (захист тіла людини від холоду та спеки, атмосферних опадів, вітру тощо);

• практичну (українці завжди цінували такі якості повсякденного одягу як зручність та комфортність),

• оберегову (за народними віруваннями за допомогою певних символів, нанесених на одяг способом вишивання, ткання, вибійки тощо, людину оберігали від «поганого» ока, злих духів, «нечистої сили» та ін.);

• обрядову, яка відображала широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм поведінки. Здебільшого обрядовими символами виступали окремі компоненти костюма: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла (або чорна) хустка на похороні та ін. Вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров'я, кохання. Чимало обрядових символів мали давне походження і не використовувались у повсякденному костюмі. Зокрема, виготовлений архаїчним способом за допомогою веретена поховальний одяг, збережені у весільному обряді окремі види костюма (гугля), форми крою (додільні сорочки), способи одягання деяких речей (за допомогою зав'язок) – усе це наділялося надзвичайними властивостями. Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально для того чи іншого обряду власними руками. Так, дівчина неодмінно повинна була пошити сорочку своєму нареченому. Символічне значення мали й обов'язкові дарунки – чоботи, які зять дарував тещі, та намітка – подарунок свекрусі від невістки. Те ж можна сказати про речі, що їх дарували на заручинах та післяродових обрядах. Обрядова функція одягу виявлялася і у специфічних способах його використання. При цьому нерідко йшли навіть на свідоме порушення норм пристойності. Так, при виконанні багатьох ритуальних дій носили одяг навиворіт, тоді як у повсякденному житті це вважалося за негарну прикмету. Учасники деяких обрядів нерідко перевдягались у костюм протилежної статі, а також незалежно від пори року носили хутряний одяг. Роль обрядового символа часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі споконвічне домінував червоний колір. Однак інколи семантика кольору суттєво змінювалася. Зокрема, у поховальному одязі чорний колір став символом туги лише на рубежі XIX-XX ст., витіснивши білий, а подекуди синій.

• соціальну, яка регламентувала носіння всього вбрання, впливала на вибір матеріалу, з якого виготовляли одяг. Привілеєм заможних людей, знаті здавна було носіння шовкових, парчових тканин, мережив. В Україні костюм завжди мав становий характер і відповідав соціальному статусові його власника. Це виявлялося в конструкції окремих складових частин та у символіці кольорів (наприклад, золото та пурпур прикрашали одягпредставників високої та найвищої суспільної ієрархії);

• естетичну (одяг завжди залежав від ідеалу краси тієї чи іншої епохи. Вбрання завжди чітко реагувало на певні естетичні ідеали, художні стилі. Так, у середні віки на костюмі позначився готичний стиль, в козацьку добу – мистецький стиль бароко, який був панівним у Західній Європі та в Україні у XVII ст.);

• національну, яка вказує на тривалий історичний процес формування вбрання і те, що є спільним у традиційному одязі народу на всій території України. Адже, після мови, одяг – це найважливіша ніціональна прикмета.

1. Різновиди традиційного українського одягу.

А) Натільний одяг. Одним із найдавніших елементів чоловічого та жіночого натільного одягу, що зберіг свою форму на всій території України майже до початку XX ст. є сорочка. Термін «сорочка» поширений не лише серед українців, але й у інших слов’янських народів. У період Київської Русі сорочка, сорочиця означала як натільний, так і верхній одяг взагалі, шилася з полотна та сукна. Східнослов’янська сорочка кінця XIX – поч. XX ст., що мала велику кількість локальних варіантів крою та орнаментації, відповідала одному чи одразу кільком цільовим призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і стриманіші пожнивні, і повсякденні сорочки, які ще у XIX ст. часто були єдиним одягом у дівчат і парубків до певного віку. Білий колір сорочки є загальнослов’янською традицією. Білизна тонкого лляного, ретельно відбіленого полотна – це своєрідний еталон українських сорочок XIX ст. Чоловічі та жіночі сорочки в XIX ст. в цілому в Україні залежно від їх призначення, а також від достатку родини шили з полотна різної якості. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Наречений приносив до оселі нареченої дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила і вишила молода.

Однією з визначальних ознак одягу є крій. В еволюції крою сорочок найповніше відобразився один із найважливіших народних принципів створення одягу – раціональність, що визначалася функціональністю, технічними можливостями, спадковістю традицій.

Виходячи з локальних варіантів крою, можна виділити основні типи сорочок, що побутували в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст.: тунікоподібна (а), із плечовими вставками (б), з суцільнокроєним рукавом (в), на кокетці (г) .