Типи крою жіночих сорочок: а) тунікоподібна; б) з плечовими вставками; в) з суцільнокроєними рукавами; г) на кокетці

Локальна специфіка основних типів крою виявилась у засобі поєднання плечової вставки та рукава зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток, у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та низу рукавів – манжет; у горизонтальному чи вертикальному членуванні стану сорочки. Розміри деталей сорочки, кількість полотнищ стану були тісно пов’язані з шириною доморобного полотна (у середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата.

Найархаїчніший – тунікоподібний крій на території України був характерний переважно для чоловічих сорочок, кроєних із одного центрального, перегнутого впоперек полотнища, до якого по боках пришивалися два поздовжньо перегнуті полотнища – рукави. Нижче рукавів до стану пришивалися «бочки» у півполотнища завширшки та ластки (клинці, які вставлялися під рукавом, між рукавом та бочками). По центру перегнутої частини стану вирізувалась горловина і робився глибокий розріз – «пазушка».

Сорочка з плечовими вставками генетично продовжувала розвиток тунікоподібного крою. Цей тип сорочки набув розповсюдження переважно у жіночому одязі. Така сорочка була відома ще давнім слов’янам, а у XIX – на початку XX ст. у багатьох локальних варіантах була характерна для всіх слов’янських народів. Плечові вставки – «уставки» (які мали різні назви: на Черкащині та Полтавщині – «уставки» («вуставки»), у центральній Київщині – «плічки», на Поліссі – «полики» і т. д.) – були прямокутними (пізніше – у вигляді трапеції). Шматки полотна вшивалися між передньою та задньою пілками по основі або по пітканню (уклад ниток у тканині, переплетений з основою, перпендикулярний до повздовжнього краю тканини) стану сорочки. Хоча на значній території побутували обидва вказаних способи, сорочка з уставками, пришитими по основі, що набула широкого розповсюдження на середньому Подніпров’ї, визнана дослідниками здавна характерною для українців. Тому цей вид сорочки і називають українським. Така сорочка поширена також і серед російського населення у верхів’ях Дніпра, що пояснюється культурними взаємозв’язками населення середнього та верхнього Подніпров’я. Уставки розширювали плечову частину сорочки і давали можливість зробити об’ємнішою горловину та рукав, який часто призбирували біля уставки. Ширина уставки була різною – дорівнювала або половині ширини доморобного полотнища, або всій його ширині. При ширині, що дорівнювала половині полотнища, вона разом із рукавом вшивалася як по основі, так і по пітканню стану сорочки; при повній ширині полотнища пришивалася лише по основі. Рукав до уставки пришивали не призбируючи або ж призбирували у дрібні збірки («пухлики»). На Поліссі переважали сорочки з пришитими по пітканню уставками, до яких гладко приєднані рукави, що утворюють зі станом прямий кут. На території середнього Подніпров’я переважали сорочки з уставкою, пришитою по основі. У тих випадках, коли уставки викроювалися по всій ширині полотнища, рукав відповідно робили у півтора полотнища, призбируючи його біля плечової вставки, що утворювало характерну об’ємність верхньої частини сорочки. У центральній Київщині, на Вінниччині, Житомирщині рукав теж іноді призбирувався біля уставки у рясні збори. На Поділлі уставка (в половину ширини полотнища) була досить довгою. Вузький (в одне полотнище) рукав пришивався до неї незбираним, що робило сорочку об’ємною у плечах, із заниженою лінією рукава. Форма цих сорочок визначалася розмірами (довжиною і шириною) уставки та шириною рукава.

Сорочки з суцільнокроєним рукавом на території України побутували у двох варіантах. У першому частина рукава мала форму уставки, рукав пришивався або по основі, або ж по пітканню. Район поширення такого типу співпадав з місцевостями побутування сорочок з уставками, пришитими відповідно по основі або по пітканню. У другому варіанті рукав призбирувався по всій ширині разом із горловиною та пілками стану і пришивався тільки по основі. Він міг бути вужчим або ширшим, залежно від того, чи викроювався із одного шматка полотна, чи до нього додавалося іще півполотнище. Рукав у півтора полотнища завширшки побутував на Лівобережжі, Подніпров’ї, переважно в районі Полтавщини і був найпоширенішим на всій території України. Об’ємність верхньої частини сорочки регулювалася також і розміром ласток. Наскільки ширшим робився рукав, настільки меншою була ластка. На ластку та додаткову півпілку часто йшло полотно гіршої якості. В Україні відомі ще варіанти суцільнокроєного рукава, що суттєво впливали на форму сорочки. На Закарпатті у сорочках лемків та бойків ластка підрізалася на самому рукаві та пришивалася разом із ним по основі стану, що робило рукав у плечовій частині менш об'ємним. Зверху стан сорочки закладався у дрібні зборки, що також зменшувало об’єм. Останній спосіб був малопрактичним (сорочка швидко зношувалась у місці ластки), однак він є цікавим як конструктивно-художній прийом Отже, два типи сорочок – з уставкою або з суцільнокрійним рукавом – шилися по-різному. У північних районах України уставка або суцільнокрійний рукав з’єднувалися зі станом сорочки по пітканню. На значній частині Лівобережжя (особливо на території Полтавщини) переважало пришивання уставок та рукавів по основі. У центральних районах України обидва типи побутували одночасно.

Сорочка на кокетці – пізнє явище для України. Вона набула розповсюдження як у чоловічому, так і в жіночому одязі спочатку у південних районах, а наприкінці XIX – на початку XX ст. і в центральних областях. Цей тип ніби продовжує розвиток народного крою сорочок з плечовими уставками, пришитими по пітканню. Конструктивне рішення стану сорочки, порівняно з плечовою частиною, було простішим і визначалося кількістю полотнищ. Залежно від ширини доморобного полотна у східнослов’янських сорочках їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або несиметрично відносно центру фігури. Стан сорочок зшивався з трьох несиметрично розташованих полотнищ, в об’ємі сорочка дорівнювала 140-145 см, довжину мала таку, що поділ обов’язково виглядав з-під іншого одягу. Найдовші сорочки носили на півночі Чернігівщини. Додаткова довжина служила напуском на поясі. Стан сорочки міг бути суцільним («додільна сорочка») або відрізний («сорочка до підтички»). Сорочка з відрізним станом складалась із двох зшитих частин: верхньої («станок», «чохлик»), виконаною здебільшого з тонкого саморобного ( до кінця XIX ст.) або купованого (з кінця XIX ст.) матеріалу та нижньої («підтички») з грубого доморобного полотна, оскільки пришивалась поясним одягом, а також швидше зношувалася. Іноді краще полотно йшло лише на рукави або плечові вставки. Полотно на підтичку бралося у довжину, рідше – впоперек. Якщо вона виготовлялася з поздовжніх шматків полотна, то складалася з трьох полотнищ, як і сорочка. Одним із моментів, що визначали локальні особливості сорочки, було оформлення горловини. На Лівобережжі та Правобережжі України горловина сорочки рясно призбирувалася. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, призбираний викот горловини обшивався тасьмою або вузькою смужкою полотна. На кінцях обшивки робилися петлі, крізь які протягувалася стрічка для зав’язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. Правобережну сорочку завжди шили з коміром, іноді зі стоячим, переважно з відкладним. Центральні райони України акумулювали обидва ці варіанти Комір чоловічих сорочок також зав’язувався стрічкою або шнурком, що протягувався крізь петлі. Червоні стрічки у комірі носили парубки, переважно на свято. Таку стрічку дарувала дівчина своєму обранцю. Форма та обробка горловини і коміра композиційно ув’язувалися з оформленням низу рукавів сорочки, які також рясно призбирувались і закінчувалися відповідно обшивкою або манжетом. На Лівобережжі манжети («чохли») були відсутніми, густо призбираний рукав викінчувався вузькою обшивкою. На Правобережжі рукав обов’зково закінчувався манжетами («чохлисті сорочки»). В чоловічих святкових сорочках низ рукава не завжди призбирувався, лишаючись іноді широким. На Черкащині, Кіровоградщині горловина і манжет збирались у збори («брижі») і закінчувалися оборкою («парасолею», «бриликом»).

Окрім крою, локальної своєрідності сорочкам надавала їхня орнаментація. Колір і фактура доморобного полотна були виразним тлом для орнаменту. Матеріал, мотиви, колористика, техніка виконання, розміщення орнаментації нерозривно пов’язані з іншими елементами одягу, костюмом в цілому, його функціональним призначенням. Орнаментація сорочок виконувалася технікою ткацтва та вишивки. Ткацький малюнок явище більш раннє, хоча здавна на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно. Вишивали сорочки лляними та конопляними нитками домашнього виробництва, а згодом купованими бавовняними нитками («заполоччю»), іноді вовною та шовком. Для вишивання сорочок застосовували багато технік. На Правобережжі, у західних та північних районах України майже до XX ст. використовувалася техніка вишивки «низь» («занизування»), що належить до найдавнішого способу вишивання, який повторює техніку ткацтва. При цьому орнамент міг бути тільки геометричним. Старовинні техніки вишивки, що побутували на території України – це різні види лічильної гладі. Пряму гладь застосовували на Полтавщині та Чернігівщині, косу – на Київщині. Особливого поширення на всьому Лівобережжі набула техніка прямої гладі («настилання», «лиштва»). В одній композиції нерідко поєднувалося кілька вишивальних технік. На Полтавщині пряма гладь поєднувалася з ажурною технікою «вирізування», на Чернігівщині – з «виколюванням». До ажурних швів слід віднести і мережку, що була особливо поширена на Лівобережжі. Мережкою оздоблювали поділ сорочки у вигляді так званого прутика. Нею створювалися складні розшивки – «розмережування», які з’єднували різні деталі крою та розміщену на них орнаментацію (плечову вставку та рукав або станок у чернігівських сорочках). Вишивання по канві було поширеним у  другій половині XIX ст. і значною мірою було пов’язане з розвитком фабричного виробництва тканин. Із середини XIX ст. поширюється техніка вишивки «хрестик», яка до початку XX ст. існувала паралельно з різними видами старовинного вишивання, а згодом почала їх витісняти. Така техніка створювала широкі можливості кольорової розробки і реалістичнішої трактовки рослинних мотивів. У першій половині XX ст. вишивання хрестом стає переважаючим.

Протягом усієї історії розвитку народного одягу вдосконалювались і принципи розміщення орнаментації на сорочках. Зважаючи на давність самого виду одягу – сорочки, розміщення декору на ній часто пов’язують з ранніми етапами розвитку одягу, коли орнамент відігравав не стільки естетичну, скільки оберегову, символіко-магічну роль. Прикраси робилися на тих елементах одягу, які відкривали частини тіла. Прикрашалася горловина, нагрудна частина, поділ, низ рукавів. Художнє оформлення визначалося призначенням сорочки, віком та заможністю власника. Розташування орнаменту залежало безпосередньо від крою сорочки та інших елементів одягу. Прикрашалися лише відкриті частини сорочки. Прикрашалися також і подоли сорочок («ляхівка», «лиштва», «пелена»), комір і манжети. Верхня частина стану сорочки оформлялася залежно від того, чи був нагрудний одяг. Для України характерні геометричні та рослинні, рідше зооморфні мотиви орнаменту. На Подніпров’ї, окрім північних районів, як і в середній смузі України взагалі, побутували рослинні, рослинно-геометризовані мотиви орнаменту, відомі у всіх слов’янських народів. На півночі України переважали найпростіші класичні геометричні побудови малюнка, в той час як на південно-західному Поділлі, у передгір’ях і особливо у гірських районах Карпат (у гуцулів) геометричні мотиви набували ускладненої композиції. Рослинні мотиви орнаменту, що побутували на Закарпатті (у бойків та лемків), відрізнялися від аналогічних на середньому Подніпров’ї композиційною будовою, технікою виконання, поліхромністю. На півночі Київщини та на Чернігівщині збереглися архаїчні геометричні мотиви. На значній частині Лівобережжя переважав геометризований рослинний або хвилястими лініями («хмеликами»), наносилися мотиви «розеток», «зірочок». На Правобережжі поширилися такі рослинні мотиви, як «сосонки», «гвоздики», «дубовий листок», «троянди». Елементи тваринного світу, часто стилізовані, зберегли свій початковий зміст у назвах «метелики», «рачки», «павуки», «собаки», «півники». На Київщині, Полтавщині зустрічалися стилізовані зображення качок, павичів, півнів, метеликів, джмелів. 

Колористика орнаментації народних українських сорочок, як і малюнок, розкривають одне з самобутніх художніх явищ народного мистецтва – місцеву традицію і вказують на етнокультурні взаємовпливи.

Б) Нагрудний одяг. Цей різновид одягу українці одягали безпосередньо на сорочку. Він прикривав верхню частину фігури й виразно впливав на загальний силует. Нагрудний одяг шили переважно без рукавів. Еволюція народного одягу відбиває етнокультурні впливи й місцеві традиції, безпосередньо пов’язана з особливостями кліматичних умов, характеру господарської діяльності народу. Зокрема, бузрукавки, які носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів – за рахунок використання різноманітних матеріалів, технік крою, художніх прийомів тощо.Розвиток старовинних прямоспинних форм безрукавок із саморобного сукна (північ Чернігівщини та Київщини) від­бувався шляхом ускладнення крою за рахунок вшивання додаткових клинів (вусів), які розширювали виріб донизу. Називалися такі безрукавки переважно катанками, проте у Кролевецькому пові­ті відомий аналогічний одяг під назвою керсетка. Це підтверджує припущення, що керсетці, яка набула поширення у другій половині XIX ст., передувала саме прямоспинна безрукавка. Подібні форми збереглися до наших днів у хутряних та сукняних безрукав­ках західних областей України. Най­давніші – прямоспинні глухі зі швом або розпашні з застібкою на боці – овчинні безрукавки характерні для гір­ських районів. У більш давніх керсетках було два клини, трохи пізніше — три. Вони встав­лялися у бокові шви та в розріз по цент­ральній лінії спинки; форма такого клину мала вигляд трапеції. Коли фабричні матеріали стали доступнішими, кількість клинів і швів на спинці збільшилася. Особливо багато клинів (до 17) мали керсетки з дорогих тканин. Із часом клини поступово перетворюються на бан­тові (накладні) збори, які в народі продовжували називати вусами або на­кладами.У різних місцевостях цей вид одягу мав свої особливості крою. Локальні ва­ріанти виявлялися у розміщенні лінії, від якої починалося розширення керсетки (на рівні грудей або талії), у формі, кількості та способі вшивання клинів, у загальній довжині виробу. На основі аналізу локальних варіантів керсеток можна виділити загальні риси, притаманні конкретним районам Середньої Над­дніпрянщини. Для Північної Чернігівщи­ни характерні досить короткі керсетки, розширені від лінії талії (що візуально ділило їх ніби на дві рівні частини), зі значною кількістю швів і байтових зборів на спинці. Керсетки Центральної Київ­щини щільно прилягали по лінії грудей, мали завищену талію, довжина сягала середини стегон. Максимальної довжини (до колін і нижче) керсетки досягали на Полтавщині. Завищена лінія талії створювала враження невеликої верхньої частини й значно більшої, виразно роз­ширеної нижньої; композиційну рівно­вагу керсетці надавали рукави сорочки. Зовнішній вигляд і силует комплексу жіночого одягу того чи іншого району змінювався не тільки залежно від крою, а й від способу носіння керсетки. Так, на Чернігівщині, Київщині та Полтавщи­ні керсетка вдягалася на сорочку, за­стібалася справа наліво і створювала пев­ну форму за рахунок крою. На Чер­кащині вона підперізувалася широким поясом-рушником, багато прикрашеним тканим малюнком або вишивкою, що також утворювало виразний силует комплексу.

Комір у керсетці був відсутній; іноді верхні кути пілок відгортали та прикра­шали строчкою. Горловина або робилася по шиї, або вирізувалася; кишень могло не бути, однак фігурні клапани, що при­крашали поли, були обов'язково і визна­чалися великою різноманітністю форм.

Шили керсетки з фабричних тканин, часом дуже дорогих (оксамиту, щільного шовку); залежно від місцевих традицій і смаків обиралися колір та малюнок тканини. Керсетки прикрашалися плисо­вими обшивками, вишивкою, аплікацією, пізніше машинною строчкою. Напри­кінці XIX ст. їх часто шили з того ж ма­теріалу, що й спідниці, завжди на під­кладці (іноді їх навіть носили на обидва боки), на Центральній Київщині – з ватяним простібуванням. Поряд із невідрізними керсетками на правобережній Черкащині траплялися вироби з відрізною талією та призбираною нижньою частиною. Дослідники припус­кають, що ці два типи керсеток (до вусів та до зборів) виникли і розвивалися паралельно.

Щодо нагрудного одягу з рукавами, то він побутував у вигляді юпки, куртки, вбрання піджачного типу та різноманіт­них кофт із фабричних тканин. Легку коротку юпочку з краму, якій передував аналогічний короткий одяг із саморобного сукна, носили на тих же територіях, де побутувала керсетка, і вона повторювала крій, пропорції та оформ­лення останньої. Заможні люди шили її з добротних тканин, багато прикрашали оксамитом.

Куртка – це поширений на­прикінці XIX ст. на Київському Поліссі зручний для праці жіночий одяг із білого або сірого домашнього сукна – корот­кий, прямоспинний, розширений клина­ми, вшитими у бокові шви від пройми до низу. Горловина обшивалася чорною тканиною, на правій полі була накладна кишеня. На початку XX ст. вже побутує куртка ускладненого крою з чорної фаб­ричної тканини, прикрашена плисом. На зміну старовинним формам нагрудного одягу під впливом міського костюма приходить піджачний тип одягу з сукна чи інших фабричних тканин, часом на ваті. Це сачок – короткий одяг прямого крою, пінжак (спінжак) напівприталеної форми. По всій території України під впли­вом міста поступово поширюється жіно­чий одяг із фабричних тканин типу різно­манітних кофт. Залежно від прямого чи приталеного крою такий одяг нази­вався кофточка сачком або піджачком. Шили кофти з прямим вузьким або об’ємнішим, зібраним на манжеті рука­вом, із коміром чи без нього, з передньою застібкою. Шили з ситцю або сатину (з вибійчастим малюнком або без нього); заможні жінки використовували шовк та вовну і носили кофти часто у парі зі спідницею з того ж матеріалу. Прикра­шалися вироби плисом, зборами, застро­ченими уздовж або впоперек пілки, обор­ками. Так звана кругла кохточка пошири­лася в тих районах, де була відсутня керсетка (зокрема південь Черкащини). У верхній частині вона викроювалася по ширині плечей, донизу спинка вираз­но розкльошувалася, набираючи «круглої форми», і була значно довша за пілки. Вузькі вшивні рукави викроювалися навскіс, коміра не було. Шився такий одяг із досить щільної та широкої шовко­вої або вовняної тканини, на підкладці, прикрашався мереживом.

Також до традиційного українського нагрудного одягу відносять дергу, лейбик та кептар.  Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) – одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Дерга мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння.

Лейбик (бруслик, катанка, горсет) – сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся. 

Безрукавки-лейбики. Волинь

Кептар – хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення в залежності від регіону.

Нагрудний одяг характеризувався досить пізнім розвитком форм. Різноманітність цих форм та їх зміни пов’язані не лише з удосконаленням традиційних кон­струкцій та появою нових матеріалів, а і з зовнішніми чинниками – впли­вами міської культури, різних модних течій тощо. Але ці чинники завжди спів­відносились із місцевими традиціями й смаками.

В) Стегновий (поясний) одяг.

Поясне вбрання прикривало нижню частину фігури. Його одягали безпосе­редньо на сорочку, що зумовлювало усталеність та простоту конструкції її нижньої частини. Водночас тісний зв'я­зок натільного та поясного одягу вима­гав суворої відповідності їхніх форм і художнього вирішення. В Україні ятегновий одяг мав статеві ознаки й поділявся на чоловічий та жіночий.

Чоловічий стегновий (поясний) одяг – це штани різноманітної форми та крою. Слід зазначити, що аж до середини XIX ст. но­сіння штанів вважалося ознакою зріло­сті: їх одягали парубки лише після 15 років.

Назви чоловічого поясного одягу українців відбивають його походження. Найдавнішими загальнослов'янськими назвами є гачі (гащі), холошні, нога­виці.

За часів Київської Русі такий одяг складався з двох окремих частин: ниж­ньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки. Наприкінці XIX – на початку XX ст. вузькі штани з такими назвами побутували переважно у Закарпатті та інших західних областях.

Шили штани з грубого саморобного полотна – дев’ятки чи десятки (причо­му ширина полотна зумовлювала й шири­ну штанів) білого кольору, іноді з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких по­здовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з неваляної білої вовняної тканини. Заможніше населення викори­стовувало покупні тканини — синю ки­тайку, сірий черкасин, казинет тощо.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів, тобто форма дна. Різновид крою визначався також кількістю швів (тобто шириною штанів та довжиною холошів) та спосо­бом утримання на талії – за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо.За способом поєднання холошів можна виділити:штани з ромбоподібним дном (холоші з’єднуються за допомогою вшитої між ними квадратної вставки, складеної по діагоналі); штани з прямо­кутним дном (холоші зшиваються за до­помогою великої прямокутної вставки, складеної навпіл); штани з неглибоким трикутним дном (холоші зшиваються за допомогою невеличких трикутних кли­нів, що вставлені позаду); штани з не­глибоким безклинним дном.

Народам, що заселяли степову час­тину Східної Європи, здавна відомі й широкі штани – шаровари. Цей термін персидського походження. Старовинні широкі шаровари були близькі за фор­мою до турецьких. У другій половині XIX ст. в Україні вже не траплялися шаровари, які, за образним висловом Т. Шевченка, «мотнею вулицю мели». Однак широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою. У XIX ст. на території Наддніпрян­щини спостерігається перехід від широ­ких шароварів до вужчих штанів. Старо­винні шаровари мали короткі холоші та великі прямокутні вставки. Лівобережні (полтавські) штани вирізнялися тим, що їхні холоші з'єднувалися дещо під кутом за рахунок квадратної вставки, складе­ної по діагоналі, яка таким чином утво­рювала два клини. Такий тип був поши­рений і на Поділлі.

Важливою ознакою є й оформлення краю верхньої частини штанів. Він міг бути або просто підігнутим і прошитим у вигляді широкого рубця, в який протя­гали шнурок або ремінь, або ж закінчу­ватися вшитим поясом, що застібався на один-два ґудзики чи спеціальною застібкою – гапликом. Причому перший тип (штани до очкура) раніший за дру­гий (штани до тиска). Локальними ознаками виступають способи носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З вузькими штанами сорочку носили навипуск.

Жіночий стегновий одяг. В українському жіночому костюмі існувало кілька способів утворення пояс­ного (стегнового) одягу. Згідно з ними можна виділити такі його основні типи: незшитий, що складається з одного чи двох полотнищ (одно- або двоплатовий), частково зшитий розпашний та зшитий глухий. Виготовляли цей одяг переважно з саморобних вовняних, рідше полотняних матеріалів різної якості.

Одним із найдавніших його елементів є незшитий одяг – за­паска, яка побутувала майже на всій території України, маючи при цьому ло­кальні варіанти оформлення. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски являли собою два шматки досить товсто­го неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього ко­льорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов’язували задню частину, шир­шу і довшу, чорного кольору (позадницю, сіряк, плахту), потім спереду закріп­лювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску – попередницю. Такі запаски збереглися наприкінці XIX ст. в основному як робочий одяг жінок похилого віку. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски, їхня передня частина пишно прикраша­лася знизу тканим орнаментом або ви­шивкою. Для таких запасок купували дорогі привізні або міського виробни­цтва тканини. На Правобережжі частіше використовували однотонні вовняні або шовкові тканини різних кольорів. На Лівобережжі та Київщині заможне насе­лення вживало для святкових запасок парчу. Такі запаски носили зі святко­вою плахтою або дорогою спідницею. Укріплені на талії зав’язками, запаски додатково підперізувались однотонним або орнаментованим вузьким поясом, кінці якого звисали по боках або ззаду. Сорочка одягалася так, щоб було видно її вишитий поділ.

Двоплатові запаски інших районів України відрізнялися між собою худож­нім вирішенням. Найбільш близькими до розглянутих були запаски Поділля, прикрашені тканим малюнком, пізні­ше – вишивкою, причому орнамент рівномірно заповнював усю запаску. Запаски західних областей України були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами з додаванням металевої нитки.

На всій території України побутували й фартухи-запаски, які носили зі зшити­ми формами поясного одягу. На півночі Київщини, наприклад, їх робили з білого саморобного полотна, прикрашаючи тка­ним візерунком або вишивкою червоного кольору. Пізніше фартухи, які за тради­цією продовжували називати запасками, поєднували зі спідницями з фабричних матеріалів, а їх самих стали шити з різно­манітних за якістю, кольором та малюн­ком фабричних тканин, прикрашати оборками, нашивками, вишиванням, ме­реживом, аплікацією.

Типи та способи носіння жіночого незшитого стегнового одягу

На Середній Наддніпрянщині, пере­важно на Лівобережжі, а також на Поділлі та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг – дерга, виготовлений із цілого попе­речно розташованого полотнища (не-зшитий тип) або з кількох поздовжніх частково зшитих шматків сукна (част­ково зшитий тип). На Полтавщині дергу шили з товстого чорного саморобного сукна, яке було 60-70 см завширшки. Два-три метри такого сукна розрізали на три шматки і зшивали уздовж. Цим полотнищем жінки обгорталися поверх сорочки, закріплюючи його на талії поя­сом. До цього типу поясного одягу фар­тух не вдягали. Іноді дергою називали неширокий шмат горизонтально розта­шованої тканини, яка нагадувала один із різновидів запаски. З дергою такого типу носили фартух-запаску.

Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одя­гу є плахта. На її генетичний зв’язок з одноплатовою запаскою вказує той факт, що у деяких місцевостях, як уже зазначалося, задня запаска також нази­валася плахтою. Це дуже давній вид одягу: зображення жіночих фігур, обгор­нутих шматком тканини з клітчастим малюнком, зберегли малоазійські па­м’ятки VII-VI ст. до н. є.

Запаски й плахта

Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддні­прянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу, – близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, складнішою ткацькою технікою. Барви­ста (переважно клітчаста) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком. Все це робило її більш нарядною, ніж інші види поясного одягу. Будучи попервах лише локальним типом убран­ня, плахта з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід'ємних компонентів національного жіночого костюма.

Виконувалася плахта з двох полот­нищ (гривок) півтора-два метри зав­довжки, які зшивалися приблизно на­половину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита час­тина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поя­сом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходи­лися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицевому боці, а решту – на зворот­ному. Якщо з незшитим поясним одя­гом дівчата не носили фартух-попередницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов'яз­ковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приді­лялася особлива увага. На свята у за­можних сім'ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов'язували важку ві­зерунчасту вовняну запаску.

Окрім описаної, побутував й інший вид плахти – без зовнішніх крил, тобто наче півплахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.

Незшитий та частково зшитий пояс­ний одяг активніше побутував і довше зберігався у центральних землеробських районах (Київщина, Полтавщина). У північних лісових районах, що межу­ють із Білоруссю, відомі зшиті форми – спідниці із домашніх тканин, котрі явля­ють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, пізніше – фабричних тканин. Цей одяг більш піз­нього походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство носило не­зшитий одяг.

Сама конструкція спідниці свідчить про її генетичний зв’язок із розпашним поясним одягом. Між передніми пілками часто вставлялося полотнище з іншої за структурою і малюнком тканини, що також нагадує незшиті форми. Іноді спідниці шили з одного, взятого впопе­рек білого або вибійчастого полотна. Кількість полотнищ залежала від при­значення спідниці, місцевих традицій, заможності господині. Зшиті полотнища призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Довжина виробу відповідала пропорціям розпашного одягу, знизу було видно вишитий поділ сорочки.

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості коло­ристичного та орнаментального вирі­шення. Отож нагадаємо основні типи такого вбрання.

Андарак – спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, пере­важно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше – вишивкою. Широко побутувала на півночі Чернігівщини, особливо на кордоні з Білоруссю. Андараком називалась і спідниця зі смугастої тканини, що нагадувала білоруську й була поширена на півночі Київщини.

Спідницю-літник, найбільш відому також на півночі Київщини, шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташова­них пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (притичка), що прикривалася фартухом-за-паскою, могла бути з тканини іншого малюнка, коліору, якості. Взагалі літни­ком і андараком у різних місцевостях іноді називають один тип української спідниці.

У центральних районах України траплялися спідниці, прикрашені вибійчастим малюнком (димки, мальованки). На Львівщині спідниця з саморобної тканини у вертикальну яскраву смужку з рясними дрібними зборами назива­лася шорц. На Волині та Поліссі подібні спідниці шили з білого полотна у п’ять-шість полотнищ, закладали у дрібні збо­ри і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору. Біла спідниця бойків (фартух) декорувалася вишивкою-цуркою, що нагадувала полтавське вирізу­вання; гофрована спідниця лемків (кабат, сукня) шилася з яскравої вибійчастої тканини.

У другій половині XIX ст. на півночі Київщини та Чернігівщини була відома так звана спідниця до нагрудника з тка­нини вишневих, фіолетових, жовто-коричневих кольорів. На нинішній Кіровоградщині цей тип одягу звався шарафаном.

Наприкінці XIX ст. плахта, запаска, дерга, а також спідниці з саморобних матеріалів в Україні (за винятком пів­нічних районів) практично вийшли з ужитку. Заміна домотканого поясного одягу спідницею з фабричних матеріа­лів швидше відбувалася в районах з розвинутим відхідництвом – Централь­ній Київщині, Полтавщині. Місцевий традиційний одяг поступово перетворю­вався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим поколінням. Водночас спідниці з фабричної тканини відразу ж стали використовуватися мо­лоддю та заможними селянками як святкові. Спідниці з покупних тканин (каше­міру, кольорового сатину, смугастого або квітчастого ситцю тощо) шилися з шести-семи полотнищ, закладалися у дрібні збори (ряси) і зверху вшивалися у пояс (пасок). Кількість полотнищ, як і завжди, свідчила про добробут хазяйки. Заможніші шили спідниці з більш доро­гих – щільних шовкових або вовня­них – тканин, а кількість полотнищ іно­ді сягала дванадцяти. З появою фабричних матеріалів змі­нилися й фартухи-запаски. їх почали шити з перкалю, ситцю, вовни тощо – різного кольору, іноді з однієї тканини зі спідницею; у верхній частині з'явилися дрібні збори. Святкові фартухи прикра­шалися вишивкою. Заможні жінки до кожної спідниці мали окремий фартух.

Таким чином, український традиційний жіночий поясний одяг зазнавав істотних змін. Насамперед, це конструктивні переходи від елементарних незшитих форм через частково, а пізніше і повністю зшиті, до кроєних форм.

Г) Верхній одяг. В Україні існувала велика різноманітність верхнього одягу за матеріалом, кроєм, призначенням та колоритом. Його шили переважно з тканини домашнього виготовлення: сукна, полотна, а також хутра. Сукно, як правило, мало природний колір овечої вовни: коричневий, білий, сірий і чорний.

Найдавнішим зразком крою плащевидного одягу, який сягає періоду Київської Русі, була гугля, що збереглася у Карпатах як верхній ритуальний одяг (під час весілля його одягають молоді). Це зшиті за довжиною три пілки сукна білого кольору зі зрізаними в крайніх пілках зовнішніми верхніми кутами, які нагадували плащ. Він накидався на плечі або на голову. Під шиєю гуглю застібали металевими чепрагами, з’єднаними ланцюжками або вовняними шнурками. Іншою різновидністю плащовидного одягу гуцулів була манта – широка, довга, з капюшоном. Шили її з доморобного сукна.

Складним плащовидним одягом є лемківські чугані (чуга) з вовняного домотканого сукна і дуже довгим чотирикутним коміром, що звисав по спині аж до пояса, оздобленим довгими тороками (свічами), плетеними в косу. Рукави були довгі, зашиті внизу (сліпі) й заміняли кишені.

В деяких селах східних районів Буковини верхнім одягом слугував чугай. Його виготовляли з темно-коричневого сукна. Він мав прямоспинний крій з клинами по боках, був довгий, до колін, з низеньким стоячим коміром. Носили його чоловіки і жінки.

На Закарпатті з доморобного ворсистого сукна, куди вплітали довгі пасма вовни з кінцями, випущеними на лицевий бік, виготовляли одяг, що отримав назву космата коцьова гуня. Рукави її були цільнокроєними, вона мала капюшон. Носили гуню наопашки.

Найдавнішим прямоспинним кроєм верхнього одягу вважався сердак, виготовлений з червоного або чорного сукна тунікоподібного крою. Він міг мати на боках два клини, які доходили до рукавів. Носили його жінки і чоловіки поверх безрукавок, оздоблювали комір, поли, поділ, рукави, шви кольоровими шнурками, китицями з різнобарвних вовняних ниток.

Поширений був крій із вусами, фалдами. В деяких областях України побутували свити – верхній довгополий одяг, розширений з допомогою клинів з боків і ззаду. Свиту з вусами носили в північних і західних областях України у XIX на початку XX ст. На Поліссі виготовляли свиту дещо відмінної форми: замість ряс і вусів ззаду вона мала великий трикутний клин з обох боків від талії вниз. Для чоловічих свит характерний переважно колір природної вовни – сірий або коричневий, а для жінок – білий. Жіночі й чоловічі свити оздоблювали шнуркуванням, свити з вусами – аплікацією та вишивкою коло вусів, коміра, вгорі правої поли та рукавів.

Характерною рисою верхнього одягу українців є загортання правої поли на лівий бік – двобортність. Однобортність характерна для киреї сірака, свити з кобеняком, які виготовляли з домашнього сукна й одягали поверх шуби під час негоди. В ХІХ – на початку XX ст. побутували такі різновиди свити: кобеняки, сіраки, опанчі, які відрізнялись від свит шириною, довжиною і мали капюшон. У середині XIX ст. слово опанча означало верхній кафтан і суконний плечовий одяг взагалі. За кроєм сіраки й опанчі майже однакові – прямоспинні, розстібні, приталені, з трьома або чотирма зборами на боках і кишенями з клапанами. Різниця між ними лише в довжині. Їх різноманітність виявлялася в кольорах.

Найдавнішим видом довгого одягу були каптани з домотканого полотна для чоловіків і жінок з усіх верств населення. Шили їх з довгими рукавами, спереду з ґудзиками і петлями для застібання, довжиною до п’ят.

Різновидом короткого полотняного або суконного одягу були кабати. У Сколівському і Стрийському районах Львівської області – це жіноча блузка з домотканого полотна чи фланелі або плечовий суконний одяг до пояса. Верхнім коротким одягом були і юпки – чоловічі та жіночі. Чоловічі шили приталеними, з фалдами на боках, з маленьким стоячим коміром, довжина їх сягала до колін, застібались вони на шкіряні або металеві ґудзики та різнокольорові шкіряні петлі. Жіночі юпки шили здебільшого відрізними в стані, з трьома та більше вусами, з клинами ззаду. Підбивали юпки ватою.

Верхнім одягом заможних міщан і шляхти було різноманітне сукняне вбрання: сукман, жупан, кунтуш, однорядка, ферезія, делія. Одяг без рукавів – кобеняк з відлогою (каптуром), кирея. Сукман – це сукняне довге вбрання з довгими рукавами, суцільнокроєною спинкою та клинами з боків. Сукман декорували шовковими шнурами, зокрема у реєстрах згадується сукман із моравського сукна з нашитими на нього чорними і червоними шовковими шнурами. Заможні жителі містечок носили сермяги. Цей одяг за кроєм нагадує селянську свиту. Він довгий, нижче колін, пошитий з грубого сукна. Сермяги і кожухи входили до найпоширеніших предметів торгівлі на міських торговицях. Гардероб заможних міщан включав жупани. Жупан – довгий сукняний або оксамитовий одяг. Траплялися жупани із візерункової тканини, перетканої срібною або золотою ниткою. Жупани шили з двома клинами (вусами) з боків і виложистим коміром. На грудях його защіпали на густо розміщені ґудзики або гачки. Поверх жупана вбирали кунтуш. Це сукняний або парчовий одяг з довгими рукавами. Особливість кунтуша – прорізи навпроти ліктя. В ці прорізи просовували руки. Низ рукава вільно звисав.

Кунтуш, жупан і каптан були як чоловічим, так і жіночим видами одягу. Найчастіше жіночий кунтуш виготовляли із синього, зеленого або малинового сукна з шалеподібним коміром і манжетами на рукавах. Підкладку робили з білого або червоного шовку. Поли жіночого каптана, комір, вилоги на рукавах облямовували парчею. Жінки під кунтуш не вбирали жупана. Жіночий кунтуш мав додаткові вузькі рукави з іншого матеріалу і кольору. Отже, жіночий кунтуш мав дві пари рукавів. Одяг з фальшивими рукавами побутував також у Західній Європі, особливо у період пізньої готики, а також і в Польщі. Жіночий кунтуш шили з темно-малинового, бурячкового, зеленого оксамиту або алтабасу. Комір кунтуша шалеподібний, викладений, як і манжети на рукавах, дорогим хутром. Підкладка кунтуша також хутряна. В талії кунтуш застібали коштовною оздобою. Побутувала серед міщанок і капота. Своїм кроєм і виглядом вона подібна до жупана. Носили її в західних областях України. Вона відрізняється від жупана коміром, який надто довгий, широкий, заокруглений – з сивого смуха. Смухом обшивали поли і весь низ довкола. Шили капоту з темного сукна.

Верхній одяг шляхтянок і заможних городянок різноманітний: сукня, байбарак, каптан, ковтан, жупан, кунтуш, капота, футерко, шуба. Улюбленим верхнім одягом міщанок і шляхтянок була сукня. Це – довгий сукняний на підкладці одяг з рукавами, виложистим коміром або великим викотом для шиї. Сукні вишивалися шовком або оздоблювалися кольоровим шнуром, тасьмою. Поширеним верхнім одягом була ферезія, яку носили в парі з жупаном. Ферезія – дорогий вільний одяг з широкими рукавами, коштовними ґудзиками й золотими петлями на грудях. Крім функціонального навантаження, ці петлі відіграють роль декору. Ферезію носили накинутою на плечі. В XV – середині XVII ст. ще побутували давні прямоспинні плащі. Тільки тепер їх вже не називали корзном, і вони фігурують у різних джерелах як «кирея», «делія». Як і колись, їх защіпали на правому плечі коштовною оздобою (клямрою, аґрафою) або стягували золотим шнуром із золотими китицями. Делія, кирея, мантія мали великий хутряний комір. Це вбрання підбивали дорогим хутром (куниці, соболя, горностая), прикрашали золотими або срібними шнурами. Верх часто був з привізного сукна, рельєфного оксамиту, алтабасу – коштовної золототканої, срібнотканої тканини. У XVII ст. делію вже шили з рукавами, але й далі носили накинутою на плечі і скріпленою під шиєю. Серед українського міщанства поширеною була сукняна однорядка – довгополий однобортний одяг з довгими рукавами, опанча – вільного крою з широкими рукавами та з широким коміром. На вказані одяги часто вбирали безрукавку або накидку – бурку, довгий одяг зі шкіри або сукна. На початку XVII ст. галицькі міщани носили доломан – короткий сукняний плащ-накидку угорського типу, без рукавів.

Різновидами зимового одягу були довгополий кожух і кожушки. Довгополі кожухи були прямоспинного крою та з відрізною спинкою. До окремого різновиду можна віднести толубчасті кожухи, дуже довгі та широкі в полах, розширені до низу великими клинами. Кожухи оздоблювали вишивками, раніше – фарбованими вовняними нитками, а згодом – гарусом. Домінуючими кольорами були різні відтінки червоного, зеленого і фіолетового. Вишивали кутки поли, спинку і рукави. В окремих районах кожухи мали різновидність. На Слобожанщині вони вирізнялися своєрідністю у сполученні фарб, оздобленні, тонкістю і дбайливістю виконання, оригінальним співвідношенням одних частин з іншими. На Лівобережжі шили кожухи цільнокросними, приталеними, розширеними за допомогою клинів (від двох до п'яти і більше). На Київщині носили тулубчасті кожухи та прості кожушки «до стану» без фалд. Низ прикрашали хутром. На Полтавщині жінки носили короткі до колін, вкриті смугастою тканиною кожухи. Смушками прикрашали маленький стоячий комір, а також закінчення рукавів. Святкові кожухи на Придністров’ї оздоблювали на спині і грудях шнурками. Кожухи іноді вкривали сукном (байбарак). Тоді комір виготовляли з чорного або сірого смушку, ним також обшивали праву полу.

Різновиди крою притаманні кожухам на Волині – прямоспинні з великим викладеним коміром, різноколірним оздобленням на плечах, швах і грудях. На Львівщині верхній жіночий одяг, підбитий білим баранячим хутром, називали юпкою. Шили її з вилогами, коміром, вкривали сукном, оздоблювали нашиттям з ясно-синього шовку або вовни, на спині до самого низу вона була морщена. Це переважно обрядовий одяг.

В холодну пору року шляхтянки і заможні городянки одягали футерко. Це – переважно зелена шуба з довгими рукавами, підбита дорогим хутром (лисиці, куниці, білки). Її носили накинутою на спину, не одягаючи руки в рукави. Шубу також прикрашали коштовними гудзиками: срібними, золотими з коштовним камінням.

3. Доповнення костюма: пояси, убір голови, взуття, прикраси. Пояси, убір голови, взуття, прикраси є невід’ємними складовими народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Вони були показниками соціального статусу людини, в них знаходили відображення народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність головного убору, пояса або ж культових прикрас, які виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, і з якими пов’язано багато народних уявлень та повір’їв. Доповнення костюма виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ.

Обов’язковими елементами і водночас прикрасами одягу в Україні здавна вважалися пояси. В XIII-XV ст. дорогоцінні пояси були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI-XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію поясів, однак їхня декоративна роль зберігалася.

В українському традиційному костюмі пояси виконували різноманітні функції: закріпляли поясний та розпашний верхній одяг; захищали та стягували м’язи живота під час тяжкої фізичної праці; на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку; були своєрідними талісманами та прикрасами.

Здавна існувала традиція зображення на поясах певних знаків – оберегів, символів, емблем, а в XIX ст. в орнамент поясів іноді вписували ініціали або ім’я власника (або ж ім’я коханої людини), дату та місце народження. Пояси були пов’язані зі сферою обрядовості, а також народної моралі. Зокрема, показатися на людях без пояса означало зганьбитити себе. Своєрідність традиційних поясів створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов’язування. Українські пояси виготовляли з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Ширина пояса коливалася від 3 до 30 см.

Пояси були ручного і машинного ткацтва та плетені. Пояси, ткані на дощечках (бердечці), виготовлялися без допомоги ткацького верстата і могли бути однотонними або поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру. Закінчувалися пояси різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями (кутасами). Пояси, плетені особливим способом – по стіні – створювали цікавий візуальний ефект. Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими були саморобні вовняні пояси, пофарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бідніше населення носило нефарбовані пояси або ж просто лико чи мотуззя. Крім саморобних були поширені й пояси, виготовлені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні пояси поступово замінюються фабричними.

Серед різновидів поясів в Україні найпоширенішими були наступні.

Крайки (оправки, попружки) – досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина – до 3 м.

Очкур – вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров’ї.

Пояс-рушник був обов’язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Пояс-рушник підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.

Слуцькі пояси. У XVIII ст. серед багатих верств населення, в тому числі козацької старшини, набули поширення пояси з дорогих тканин, які завозили з Китаю, Туреччини та Персії. У середині XVIII ст. на території Білорусії в м. Слуцьку була заснована велика мануфактура по виробництву поясів. Попит на слуцькі пояси був великим. Золототкані слуцькі пояси мали характерну особливість – двобічність, при цьому кожний з боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запорізьких козаків. Наприкінці XVIII ст. слуцька мануфактура почала занепадати через відсутність сировини, яку необхідно було довозити з-за кордону. Однак традиція носити широкі ткані пояси, у колориті та малюнку яких простежувалися східні мотиви, зберігалася на Україні до кінця XIX ст.

Черес – чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів: пасок (на одну пряжку), малий ремінь (на дві пряжки) та великий ремінь – на шість пряжок. Оздоблювалися вони витисканням на шкірі, ланцюжками з міді, ґудзиками місцевої роботи (ціточками), плетінкою із кольорової шкіряної тасьми. З правого боку череса звичайно кріпилися рекітязь – гаманець для грошей, кресало і протичка для люльки. З лівого боку був прикріплений ігольник. До «великого ременя», підвішували ще й роговий сугак – пристрій для розв’язання вузлів, а також складний ніж і металевий топірець.

Черес із калитою – різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому.

Ще одним з елементів доповнення українського костюма є убір голови, який включає як зачіску, що мала вікові, статеві та соціальні особливості, так і безпосередньо традицйні головні убори.

Дівочі зачіски та головні убори. За часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Однак у кінці XIX – на початку XX ст. це явище вже стає винятковим і частіше пов’язується з тим чи іншим обрядом, зокрема весіллям. Під час праці волосся підв’язували або заплітали в одну чи дві коси. Дрібненько сплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. На Волині та й на тому ж Поділлі дівчата заплітали коси учетверо (батіжок).

У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався старовинний звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (шварку), на яку нанизували ґудзики. Для закріплення коси на голові її густо оплітали червоною вовною (попліткою) або прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали живими квітами – закосичували. На Покутті дівчата розділяли волосся на тім’ї на дві половини і заплітали над вухами коси (китки), які укладали на зразок вінка.

Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будень – у дві, що закладалися вінком. На Правобережжі і в свято і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Відомі й більш складні види зачісок, наприклад, у зв’язку, при якій частину волосся спереду розділяли навпіл та напускали на обидві сторони чола, утворюючи так звані начоси, кінці яких закладали за вуха під коси.

Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка. Дівочі головні убори суттєво відрізнялися від жіночих. Їм притаманна велика різнобарвність і пишність кольорів. Особливим розмаїттям форм і оздоблень відзначалися весільні головні убори. Характерним для них було те, що верх голови, маківка, був завжди відкритим. Звідси й головний убір здебільшого мав вінкоподібний вигляд. Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Матеріали, конструкція, форми й техніки їх виготовлення були найрізноманітнішими. Існували дівочі головні убори і інших форм.

Вінки-шнури мали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов’язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок.

Площинні вінки робили обов’язково на твердій (іноді картонній) основі, яка мала циліндричну форму. Часом на неї у багато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки. Частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти.

Звиті вінки – найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів, яка мала значні територіальні відмінності. Так, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) "квітчалися" в протилежному напрямку.

У звитому чубатому вінку композиційний акцент був спереду. Залежно від призначення такий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним. Робили його з різних живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикрашали сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину опускалися барвисті стрічки. В Західній Україні звиті прикрашали уплітами, ґерданами зі скляних намистин, листками позолоченого барвінку тощо. Дівчата підв’язували підборіддя червоною хустиною і, піднявши її на тім’я, опускали кінці з тороками за голову – у переміть. Попід хусткою з боків голови втикали живі або штучні квіти – чічки. На Івано-Франківщині до кіс прив’язували цілі жмути червоної, рідше різнокольорової вовни, яку опускали на плечі, – уплітки. Гуцулки носили звиті вінки зі стеклярусу та стрічок, штучних квітів і павиного пір’я – карабулі. На весілля одягали головний убір на зразок шапочки, зроблений з ґерданів та стрічок і оздоблений спереду круглими металевими бляшками, а збоку китицями квітів. На свята прикрашали коси квітами або дрібним пір’ям, яке вмочували в розтоплений віск. Поверх усього цього накладали різнокольорові шовкові стрічки, кінці яких опускали на плечі. Під час праці дівчата підв'язували волосся стрічками.

Лопатушка. Цей головний убір складався з окремих круглих звивів закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми. Побутував на Полтавщині.

Пов’язка – закріплений на каркасі яскравий шерстяний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди. За допомогою таких різнокольорових стрічок дівчата прикрашали весь комплекс свого вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільця – низка тоненьких орнаментованих латунних пластинок, що спадали на чоло. Ч., які побутували у XIX ст. на Гуцульщині, зберегли багато архаїчних рис і нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

Зачіски та головні убори заміжніх жінок. Зачіски заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. За давнім звичаєм, вони не заплітали волосся в коси, а, розділивши навпіл, зав’язували у жгут та звивали у плаский клубок на потилиці. У XIX – на початку XX ст. на значній території Україн й зачіска жіночого волосся зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. У ряді районів Подністров’я та на Бойківщині жінки, однак, заплітали волосся у дві коси, подовжені уплітами з червоної вовни. Над чолом вони укладали очіпок, зроблений з кольорової бавовняної хустки, тісно зав'язаної на дерев'яному обручі. Очіпок оздоблювали низкою великих заколок із блискучими золотавими головками. Від нього на плечі звисали дві довгі червоні стрічки (партиці) поміж косами, що спадали нижче талії. Поверх очіпка носили білу хустку, зав'язану так, що два кінці, схрещуючись під підборіддям, зав’язувалися на шиї.

В Україні здавна побутував вислів «засвітити волосся» , що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалося тяжким гріхом. За народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті.

До традиційних жіночих уборів належитб кибалка (гибалка, хомевка, хомля, обруг, кичка) – луб’яне кільце для зачіски. Розділивши волосся на дві половини і скрутивши кожну з них у жгут, жінка намотувала її на кибалку. Такі підкладки виготовляли з конопляного шнурка, скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх кибалки накладали очіпок, який пов'язували наміткою або хусткою.

Намітка – прямокутне платове вбрання голови; лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання намітки було обгортання її навколо очіпка та зав’язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних районах України мав свої назви: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), перемітка (Івано-Франківщина), завійка, наміт (Прикарпаття), рушник (Буковина), рубок (Лемківщина). Незважаючи на локальні відмінності, всі види Н. мали вигляд довгого шматка полотна, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом.

Очіпок (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) – обов’язковий головний убір заміжніх жінок. Твердий очіпок – на зразок шапки – шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. М’який очіпок (чушку) одягали під платове вбрання або під твердий очіпок. Очіпок, який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя та плодючості в сім’ї.

Убрус. На всій території України аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми традиційного жіночого вбрання. Назва «убрус», присутня ще в літописах XI ст., збереглася до наших днів. Чимало різновидів цього вбрання, яке лише умовно можна назвати платовим, діляться на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з них за способами пов'язування має безліч локальних варіантів.

Хустка – широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови. Способи пов’язування хустки, які частково наслідували способи пов’язування наміток, були різними. У північних районах хустки пов’язували під підборіддям, а кінці зав’язували на маківці (цьому передувало зав’язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. На Середньому Подніпров’ї хустки драпірували в особливий спосіб довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

Чоловічі головні убори та зачіски. В Україні головні убори чоловіків були досить різноманітними. Залежно від сезону, місцевих традицій тощо їх виготовляли із різних матеріалів та багатьох форм. Деякі різновиди мали пишне оздоблення, особливо на Західній Україні.

Найдавнішим типом чоловічих головних уборів були шапки (капелюхи). Узимку носили шапки з овечого хутра або суконні з хутровою опушкою. Ця стародавня традиція зберігалася до початку XX ст. Носили їх залежно від місцевих звичаїв – прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю або набакир.

Зимова шапка гуцулів із червоного або темно-синього сукна, підбита овчиною та облямована лисячим хвостом мала назву клепання. Кінці його можна було стягнути догори і зав’язати на тім’ї. Характерним для гуцулів був також чорний фетровий капелюх – кресання, дно якого було обведене золотавим галуном, узорною бляхою (басаменом) або різнокольоровими шнурками (байорками, черв’ячками). Кресання підтримував ремінець (підборідь) із червоного сап’яну, вибитий заклепками. Оздоблювали її пір’ям глухаря або павиними хвостами. Збоку кресаня звисали кулясті вовняні китиці (бовтиці).

На всій території України була відома кучма – висока циліндрична, рідше напівсферична або конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. Циліндричні кучми переважали на Поділлі та півдні Волині; у південних і південно-західних районах побутували конічні кучми зі зрізаним верхом; на Чернігівщині та півночі Волині носили так звані рогаті шапки.

На Поділлі та в південній частині Волині були відомі мазниці – великі чорні смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, де завжди була кольорова стрічка. Сукно на денці ставили синього, зеленого, а подекуди чорного кольору. На Чернігівщині взимку носили кругла хутряна шапка з навушниками – малахай. Досить популярним в Україні був шлик – зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлялися з червоного сукна, а широке облямування (ковнір) – із чорної овчини. Зимовою шапкою давнього походження був також шолом (йолом, яломок, магерка). Він виготовлявся з коричневої або сірої повсті. За формою шоломи були напівсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами. Суконні шоломи з чотирикутним верхом і хутровим або полотняним полем були характерні для Волині.

Важливе місце серед літніх головних уборів українських селян займали брилі (солом’яники). Їх плели різними способами: рівною широкою стрічкою, в зубчики, в луску, косичкою тощо. Перші носили назву простих, а інші – зубчастих. Широкою популярністю користувалися брилі з широкими крисами і головкою у вигляді зрізаного конуса. Солом’яні капелюхи Буковинського Поділля мали високе дно та вузькі загнуті догори криси, які облямовувалися чорною стрічкою, оздоблювалися квітами, ґерданами та півнячим пір’ям. На Подністров’ї високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різнокольорового бісеру ґерданами, павиним пір’ям, паперовими й волічковими квітами.

Для найбільш поширених чоловічих зачісок українських селян характерне досить високо підрізане волосся навколо всієї голови. Верхнє волосся біля маківки прикривало підголені місця. Поширеною в Україні була зачіска підворота, коли волосся підрізалося навколо голови, а на потилиці залишалося дещо довшим. Гуцули залишали волосся ззаду досить довгим, іноді заплітаючи його в одну чи дві коси.

З XVII ст. був відомий спосіб підстригання «під макітру» або «в кружок», коли за краєм накладеної на голову макітри відтинали волосся рівно довкола голови. Ця зачіска збереглася на Поділлі до початку XX ст. Їй передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгого чуба (оселедця), який закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорізького козацтва.

Традиційне взуття українців. Форми і матеріал взуття, як і одягу в цілому, виникли та розвивалися в різних районах України залежно від природних умов, характеру господарської діяльності, економічного становища населення. В домашніх умовах взуття виготовляли переважно з рослинних стеблин або кори дерев (лика), зі шкіри чи повсті. Техніка виготовлення взуття зумовлювалася використовуваними матеріалами: воно було плетеним, стягнутим або зшитим. Влітку, особливо представники бідних родин, ходили босоніж.

З кори дерев українці плели личаки. Існувало два способи плетіння – скісний і прямий (був найбільш поширеним на території України). Для виготовлення личаків використовували лико лози, липи, в’яза. Це взуття складалося з прямоплетеної підошви та петель, розміщених по обидва боки ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Таке взуття було недовговічними, і тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення.

Давнім типом шкіряного стягнутого взуття, що збереглося на Україні до початку XX ст., були постоли (моршні, ходаки). Їх виготовляли з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятної шкіри. Залежно від конфігурації носової частини постоли могли бути тупоносі та гостроносі. Способи кріплення постолів до ноги, а також характер декоративного оформлення мали локальні особливості.

На території України ще за часів князівської доби було відоме зшите шкіряне взуття – чоботи. Проте у селянський побут вони ввійшли лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення. 

Більш вишуканим та елегантним, у порівнянні з чоловічим, було жіноче взуття. Святкові жіночі чоботи з особливої шкіри – сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів) мали назву сап’янців чи чорнобривців. Вони мали трохи задерті носи, невисокі халявки і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підбори. Такі чоботи були рантові й шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаментом сап’янці носили головним чином дуже заможні жінки. У бідних людей, як правило була одна пара чобіт на всю родину. Взували їх лише на свята.

Шили також черевики – жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Вони могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Дуже важливим доповненням українського жіночого костюму були прикраси. Вони поділялися на вушні, шийні та нагрудні. Вушними прикрасами були сережки (з ними було пов'язано чимало народних повір'їв: вони могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям): майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки – срібні, позолочені, зрідка золоті сережки, їхня форма була дуже різноманітною (великі дуті каблучки або площинні у формі папівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією, у вигляді кільця, уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем – з вічком), маківки (у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині), грушоподібної форми (у гуцулів), часом сережки були з привісками. До складу шийних та нагрудних прикрас входили різне за матеріалом намисто (найбільше цінилося з дорогих природних матеріалів – коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти), вироби з бісеру (ґердани, силянки), а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Хрестики були срібними, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті.

Таким чином, можемо зробити висновок про те, що український одяг пройшов довгий шлях свого формуванні від прадавніх часів до сьогодення. Він є досить різноманітним у регіональному відношенні, але містить у собі ознаки, що характеризують загальну історію розвитку української матеріальної та духовної культури.