1. Етапи формування української народності

Народ (грецькою - “етнос”) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє зазвичай зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави).

Для внутрішньої єдності народу найважливіше значення має культура, яка надає людям усвідомлення своєї спільності. Культура як необхідний компонент, і як одна з особливостей етносу, забезпечує його повноцінне функціонування. Але часто відбувається й зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого – загальнолюдських компонентів.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тож, розглядаючи різноманітні аспекти української культури, слід зупинитися й на проблемах етногенезу українців.

Серед вчених, які вивчають походження народів, зокрема й українського, побутують два погляди – автохтонізм та міграціонізм. Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів. Із широкого спектру теорій формування української народності виокремимо наступні:

1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

На сьогодняшній день ряд дослідників вважають, що Київська Русь була поліетнічною державою, тобто багатонаціональною, тож початком націогенезису українців вони визначають період Київської Русі, хоч він і не досяг завершення в зазначений період. Лише згодом, внаслідок несприятливих історичних обставин, цей процес поновився в XV-XVII сторіччях.

Остаточно український етнос сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали кілька факторів: загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства), національний та релігійний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти – перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби зростала й національна самосвідомість. Остання проявилася на кількох рівнях: на побутовому – в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, й на вищому, ідеологічному – у посиленні боротьбі за національні права.

Звичайно, народонаселення, що населяла сучасну територію України на різних етапах формування народності не було етнічно однорідним протягом тисячоліть, та все ж при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало та накопичувало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості — інакше українці не були б тими, ким є нині, тобто, культурний генофонд не переривався протягом довготривалих війн, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, вчені виділяютю наступні етапи:

І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.)

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.)

ІV. Слов’янська доба (від середини І тисячоліття н.е.)

V. Доба Русі — України (від VІІ ст. н.е.).

Трипільська доба Однією із складових частин індоєвропейскої спільності, що почалася близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура.

Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V тис. до н.е. Період ІV — початку ІІІ тис. до н.е. — час найбільшого розвитку трипільської культури. Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові.

Раніше офіційна історична наука не визнавала трипільців пращурами українців, проте існує досить вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасної української нації. Це перш за все висновки Вікентія Хвойки та інших науковців. Періодизація трипільської культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам’ятки зазнали змін, що ускладнює ідентифікацію їх з трипільськими. Та все ж топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів. Найбільшими трипільськими поселеннями (суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 400 г., кількість жител — тисяча й більше.

Великий інтерес становить гончарство трипільців, яким найповніше представлене їх мистецтво. Це різної форми розписний посуд: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра тощо), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки, пряслиця та ін. Це пов’язано з тим, що у сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.

Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність — це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів. Так, наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів). Можемо сподіватися, що найближчим часом з’являться серйозні наукові докази генетичного зв’язку трипільської культури з людністю сучасної України — адже маємо безліч археологічних, лінгвістичних, етнографічних, міфологічних доказів цього.

Післятрипільська доба На межі ІІІ — ІІ тисячоліття до н.е. трипільська культура зазнає занепаду, припиняється життя в багатьох трипільських поселеннях. Можливо трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами жіночих пальців, яка приготована для ліплення посуду, спалене житло.

На зміну землеробським племенам трипільської культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою — культура, яка в археології отримала назву шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Провідною галуззю господарства більшості народів у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється також конярство, вдосконалюється зброя. Войовничі племена, що прийшли на зміну трипільців не оселялися на місцях їх поселень. Отже, чорноземи не цікавили прийдешні племена. Натомість свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами, що свідчить про рід їх занять.

Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка — скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значною і в післятрипільський час.

Бурхливі еволюційні процеси ІІ тисячоліття до н.е. свідчать про значні зміни в житті людей, які проживали на території сучасної України. Але не варто думати, що трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки — багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не зникли остаточно, змішалися з новою післятрипільською культурою.

Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології, культах чимало рис успадковано від трипільців.

Одними з представників пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Деякі вчені вважають, що кіммерійці заселили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і частина їхньої культури успадкована від пізньотрипільської, з переорієнтацією на скотарство. Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.), має чимало мовних рис успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо.

Загалом у кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунтових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі — глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка — конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з бронзи.

В кіммерійські часи (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Знову, як і за часів трипільців, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і завдяки розвитку ремесел, промислів тощо. Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні.

Скіфо-сарматська доба.

Початок скіфської епохи представлений чорноліською археологічною культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор’я проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор’я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї. В цей же період на захід від Дністра жили й племена фракійців, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Більське (Полтавщина) — вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ-ХІІІ ст.

Досить цікавим аспектом скіфології є те, що за межами України знаходять тільки скіфські могили, а городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор’ї. В культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд “тризна”, який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов’ян, русичів, українців.

Скіфські племена були витіснені племенами сарматів, які проживали на сході від скіфських володінь (Приазов’я, Поволжя, Південне Приуралля). Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини — від племен зрубної культури. Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Чіткі хронологічні межі сарматського періоду на теренах України встановити нелегко і датується він приблизно ІІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.

Пам’ятки культури сарматів мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам’яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського. Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м’які шкіряні чобітки. Цікавою пам’яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев’яних шипів.

Звичайно, на початку свого розвитку сармати жили на далекій периферії Скіфії і складались з багатьох племен. Найбільш значними серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів — змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Вчені припускають, що поява сарматів на території сучасної України, в деякій мірі було поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків.

Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам’яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком “славних роксоланів”. У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: “наші козако-сарматські предки”, “князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська”, “провінції козако-руські савроматійські” та ін.

Близько ІІІ ст. н.е. відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів. За результатами антропологічних досліджень у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні племена готів і гунів, які потрапляли на Подніпров’я та Побужжя поступово асимілювалися місцевим населенням і повністю слов’янізувалися.

Слов'янська доба. Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі слов’янами — антами.

Корені слов’янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам’яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов’ян, знаходять на території Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками слов’янських культур вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменсько-боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов’язана саме з територією України. Пам’ятки лужицької культури поширені на широких просторах від Ельби й Вісли до Балтики й Північної Моравії, а пізніше — до українського Полісся і Волині. Пшеворську культуру пов’язують переважно з племенами венедів, що жили між Карпатами і Балтійським морем: “венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами — венетів, антів, склавенів”. Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусі та Півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами. Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. Спільність мови антів зі слов’янськими засвідчують сучасники. Лінгвісти стверджують, що анти в V — VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши частину скіфо-сарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями.

З VІІІ — Х ст. слов’янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра. У східних степах України в ХІ — ХІІІ ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам’яток — кам’яних “баб”, які мають схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки, хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу.

Історична наука ХХ ст. нав’язувала ідеологічні стереотипи у вирішенні питань етногенезу, за якими єдино-правильним вважався погляд на походження “трьох братніх народів” (російського, українського та білоруського) від одного “спільного кореня”, причому — не раніше XIV ст. Нині не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище слов’янські племена, а пізніше народ Київської Русі, були предками українців. Вже на самому початку нашої писаної історії бачимо виразні риси українського народу — звичаї, обряди, ремесла, одяг, архітектура, мистецтво тощо. Мова давніх пам’яток, незважаючи на те, що вони написані старослов’янською, зберегла чимало лексичних українізмів, фонетичних та морфологічних рис, притаманних саме українській мовній традиції.. Етнічне виділення українців з маси слов’янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а навпаки — шляхом консолідації українських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VІІ ст., і в ІХ ст. уже мали виразні українські риси. Саме так етногенез слов’янських народів розглядається й зарубіжними вченими, які визначають спадкоємний зв’язок українців з народом Київської Русі.

Оскільки одна й та ж людина може вважати себе і слов’янином, і українцем, і гуцулом, прийнято розрізняти такі поняття як суперетнос — група народів зі спільною самосвідомістю, спорідненими мовами та рисами культури (напр., слов’яни, угрофіни); термін етнос функціонально відповідає поняттю народ. У межах кожного етносу можуть існувати субетноси — певні етнічні групи зі спільними етнографічними особливостями (напр., лемки, бойки, гуцули тощо). Певні відмінності в побуті, звичаях, одязі, навіть зовнішності наші предки мали з давніх давен, так само як і зараз мають свої регіональні особливості культури. Це явище цілком закономірне для будь-якого народу, бо воно зумовлене як природно-географічними умовами, так і характером історичного розвитку. Нині, коли в Україні відбуваються активні процеси консолідації, українці відроджують свої загальнонаціональні цінності, і намагаються зберегти й розвинути традиції своїх етнографічних районів.

Особливості мови, культури, самосвідомості, господарських зв'язків формують не тільки етнос, а й етнічну територію як географічний простір проживання і діяльності певного етносу. Власне територія як фізичний вимір знеособлена, однак з її освоєнням з'являються результати діяльності того чи іншого народу. Здебільшого це пам'ятки матеріальної культури, виробничої і побутової сфери, які відбивають особливості етнічної культури.

Традиції і побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей.

З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно-історичні зони: Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина); Подiлля; Слобожанщина і Полтавщина; Полiсся; Прикарпаття (Галичина); Волинь; Закарпаття; Буковина; Південь. Остання зона заселена декількома міграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Це наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу розділити на ряд реґіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину). Потрібно зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. У процесі становлення української нації етнічна територія змінювалась. Звісно, що у різні історичні епохи загальна площа і кордони зазнавали змін у напрямку відчуження цілих регіонів від етнічного ядра.

В Україні досьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливості в культурі і мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки, бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. Раніше серед українців було більше таких груп. Але з часом поступово пішли у минуле багато архаїчних, консервативних звичаїв і обрядів. В свою чергу набули розвитку нові елементи в побуті і духовному житті. Значного поширення набули елементи нового одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто соціально-економічні умови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчя української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення інших етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом.

Такі особливості розвитку українського нації залишає й на сьогоднішній день широке коло питань для подальших досліджень, оскільки цей процес є досить складним і суперечливим.

Етнічний склад населення України

Люди, що населяють територію України, відзначаються приналежністю до різних етносів. На сучасному етапі розвитку етноси утворюють об’єднання у формі націй.

Нація – це вища форма етнічної спільноти, яка утворюється впродовж значного історичного періоду із племен і народностей. Вона відзначається спільністю походження, психології і характеру, мови, території проживання, економічною єдністю людей, які до неї відносяться.

Україна є державою української нації, бо немає більше у світі іншої країни, де б інтереси українців задовольнялися так повно і всебічно. Ідея про багатонаціональність української держави є дещо помилковою. Тільки українці є автохтонним народом у нашій країні і вони формують національне ядро держави. Всі інші народи, що проживають в Україні, утворюють етнічні (національні) меншини.

Українці є корінним населенням всієї території України, але внаслідок складних етнічних процесів, які відбувалися впродовж всієї історії формування української держави, цей народ перебував у тісному взаємозв’язку з іншими народами, що населяли і населяють нашу країну.

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР - 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах - до 70%.

Етнічний склад України формувався впродовж тривалого історичного часу. Цей процес відбувався з різною інтенсивністю під впливом різноманітних факторів (соціально-економічних, політичних, воєнних, релігійних та інших). Етнічний склад населення України змінювався як в часі (із зміною політичних устроїв), так і по її регіонах. Зміну національного складу населення нашої держави слід пов’язувати з колонізаційними хвилями національних меншин на її територію, з еміграційними процесами українців та іншими причинами.

Аналізуючи ці дані, можна встановити наступні характерні особливості етнічного складу населення України:

а) впродовж XX століття, незважаючи на великі втрати українців у двох світових війнах, під час репресій, голодоморів та депортацій, вони становили в Україні переважну більшість і майже завжди складали 3/4 її населення;

б) за названий період в Україні з різних причин суттєво скоротилась кількість населення окремих національних меншин, які були чисельними в 20-30-х рр. (євреї, поляки, німці, татари та ін.), натомість збільшилась частка представників східно-слов’янських народів (росіян, білорусів). Вона зросла в основному за рахунок збільшення кількості росіян.

в) в перспективі докорінних змін в етнічному складі населення України не відбудеться. Дещо зросте питома вага українців, зменшиться частка окремих національних меншин.

В силу політичних, історико-географічних, соціально-економічних та інших факторів в Україні склалися певні територіальні відмінності в етнічному складі її населення. Так, за кількістю етносів, частка яких в загальній кількості населення регіону не нижче 0.1% в Україні можна виділити три групи регіонів. До першої належать регіони, де в кожному із них проживає 12-18 етносів, а питома вага українського етносу коливається від 24.3% (АР Крим) до 82 % (Херсонська область). Ця група регіонів характеризується високою часткою російської меншини (від 14.1% в Миколаївській області до 58 % в АР Крим). До цієї групи належать області Донбасу (Донецька, Луганська), Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька), Півдня (Миколаївська, Одеська, Херсонська), АР Крим, Харківська область. Особливістю названої групи регіонів є те, що в них проживає багато національних меншин з дуже малою кількістю населення кожна.

Національною меншиною вважається група людей не корінного етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе етносередовищі. В Україні – це представники всіх націй, крім української.

За даними останнього перепису населення національні (етнічні) меншини в Україні становили 14 млн. чол., або 27.3 % від усіх жителів. Тут живуть представники понад 100 націй. Найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари та ін.

За особливостями динаміки кількості населення національні меншини в Україні в другій половині XX ст. можна віднести до трьох груп: 1) меншини, в яких кількість населення збільшувалась (росіяни, білоруси, румуни, вірмени, цигани, узбеки, корейці, туркмени); 2) меншини, в яких кількість населення утримувалась майже на одному рівні (молдавани, болгари, угорці, греки, татари казахи, словаки, таджики, естонці, киргизи, комі-перм’яки, чеченці, араби); 3) меншини, в яких кількість населення зменшилась (євреї, поляки, чехи, башкири, латиші).

Перше місце серед національних меншин в Україні займають росіяни - 8.3 млн.осіб, або 17.3% від загальної кількості населення

Особливістю розселення росіян в Україні є те, що вони нерівномірно розміщені у її регіонах. За часткою росіян у загальній кількості населення у державі виділяються Донецька область (22 %), АР Крим (14.1 %), Луганська (11.8%), Харківська (8.8%), Дніпропетровська (7.5%), Одеська (6.1%), Запорізька (5.8%), Миколаївська (2.1%), Херсонська (2.0%) області та м.Київ (4.0%). Нижче 2-ох відсотків росіян від загальної їх кількості проживають на територіях інших областей. Ще однією особливістю розселення росіян в Україні є те, що значна більшість із них проживає передусім в містах (87.6%).

Значне місце серед національних меншин в Україні посідають євреї. Їх чисельність постійно скорочується: якщо в 1926 р. в Україні проживало 2.7 млн. громадян єврейської національності, то 1989 р. - 486.3 тис.осіб, то в 2001 р. – 103.6 тис.осіб.

Сучасне розселення євреїв в Україні характеризують матеріали Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Зараз 99.2% усіх євреїв проживає у міських поселеннях України і тільки 0.8% - у сільській місцевості. Зараз в Україні працює товариство єврейської культури, відновлюються єврейські національні школи, синагоги, видаються газети мовою ідиш.

Білоруси – це третя за кількістю громадян меншина в Україні. Її чисельність постійно зростає. В 2001 р. їх кількість становила понад 275.8 тис. Близько 80 % з них проживало в міських поселеннях. Білоруси з давніх-часів селилися в Україні, спочатку - в її північних районах, а в XVIII-XIX ст. - на сході та півдні. Багато з них тепер проживає на сході та на півдні України. Майже 70% білорусів проживає у сільській місцевості Рівненської області.

В Україні проживає близько 260 тис. молдаван. За даними перепису населення 2001 року, понад 70% їх проживало на території Одеської та Чернівецької областей, значно менше в інших областях. Особливістю сучасного розселення молдаван в Україні є те, що в переважній більшості представники названої національної меншини проживають у сільській місцевості.

Болгари проживають в Україні в переважній більшості (87.1%) компактно на території Одеської і Запорізької областей. В незначній кількості вони є і в інших областях. Болгарські колонії з’явились на півдні України в другій половині XVIII ст. під час боснійсько-турецької війни. Болгари в Україні - переважно сільські жителі.

Поляки - одна з найдавніших національних меншин України. Вони селилися на українських землях ще з княжих часів. Колонізація поляками Лівобережної України розпочалася наприкінці XVI - на початку XVII ст.

За переписом населення 2001 року в Україні проживало 144.1 тис. поляків.

Угорці на території України складають близько 156.6 тис.осіб і проживають переважно на території двох областей України - Закарпатської (96.7%) і Дніпропетровської (0.5%), в основному в сільській місцевості.

Поселення німців в Україні має свою історію. Так, перші сільські німецькі поселення появились на початку XVIII ст. на Закарпатті (поблизу Мукачева та Сваляви), а згодом в Галичині, Буковині, на півдні Волині. На західноукраїнські землі німці прибували в міста, створювали свої колонії в сільській місцевості. В другій половині XVIII ст. німці при сприянні царського уряду селилися в Східній Україні.

В післявоєнні роки значна частина німців з Східної України була Зараз в Україні налічується близько 33 тис. німців. Зараз німці проживають у 18-ти областях та АР Крим. Понад 50% німців України проживають в Причорномор’ї та Приазов’ї.

Румунів в Україні майже 151.0 тис.осіб. Найдавніші румунські поселення в Україні були засновані в XV ст. на території сучасних Закарпатської та Чернівецької областей. За переписом населення 2001 року в Чернівецькій області проживало 75.8% всіх румун України, а в Закарпатській - 21.2%.

Греків в Україні проживає понад 91.5 тис.осіб. Вже в V-VII ст. до н.е. на півдні України виникли грецькі колонії, грецькі міста-держави (Ольвія, Херсонес та ін.). У кінці XVI ст. і на початку XVII ст. зв’язки між Грецією і Україною активізувалися і багато купців-греків за згодою Б.Хмельницького оселилося в Ніжині, чимало греків було в цей час у Києві, Переяславі. Зараз найбільша кількість українських греків проживає в Донецькій області (84.6%). Незначна їх кількість – у АР Крим, Запорізькій, Одеській, Дніпропетровській, Луганській областях.

Татари в Україні (переважно поволзькі) живуть, головним чином, в міських поселеннях Донбасу. Їх налічується понад 73.3 тис.чол.

Кримські татари - давні жителі Криму, головна національна меншина України. Багато з них у XVII-XIX ст. емігрувало до Туреччини. А в 1944 р. згідно з рішенням Державного комітету оборони тодішнього Союзу РСР кримські татари були депортовані з півострова за межі України. На їх місце масово завезено росіян з Росії. Кримські татари в умовах незалежної України почали повертатись на свою історичну батьківщину, уряд України виділив значні кошти на їх переселення, будівництво житла тощо. За переписом 1989 р. в Україні проживало 46.8 тис. кримських татар, а 2001 р.- 248.2 тис.осіб. На території АР Крим їх проживає 98.0%, значно менше в Запорізькій та Херсонській областях. Особливістю сучасного розселення кримських татар на території АР Крим є те, що понад 75% з них проживає у сільській місцевості.

В 2001 р. в Україні проживало 99,9 тис. вірмен. Особливістю їх сучасного розселення є те, що переважна більшість їх проживає у міських поселеннях. Так, в більшості областей України в міських поселеннях проживає від 75 до 95 % вірмен від їх загальної чисельності. Вірмени належать до давніх національних меншин в Україні. Ще з княжих часів вони осідали великими колоніями в галицьких містах (Львів, Івано-Франківськ, Снятин, Кути, Галич, Броди), в Криму, Києві, пізніше на Поділлі, Волині та інших місцях.

Цигани як окрема національна меншина з’явилися в Україні у XV-XVI ст. Більшість із них прибули в Україну з Балкан, Румунії, Бессарабії. В 2001 р. їх проживало 47.6 тис.осіб. Переважна більшість циган проживає у міських поселеннях, за винятком Одеської області, де в містах тільки 47.7% з них.

За післявоєнний період в Україні значно зросла кількість азербайджанців (від перепису населення 1970 р до 1989 р. в 3.4 рази). В 2001 р. їх проживало 45.2 тис. осіб.

Гагаузи розселилися по всьому півдню України, але майже 9/10 з них проживає в Одеській області. За переписом 2001 р. в Україні проживало 31.9 тис. гагаузів, з них 27.4 тис.осіб (86.5%) - у Буджацькому степу на Одещині. Займаються вони в основному сільським господарством, зокрема виноградарством.

Чимало національних меншин з’явилося в Україні внаслідок міжреспубліканських міграцій в повоєнний та пострадянський періоди. Це, передусім, азербайджанці, узбеки, казахи, корейці, таджики, комі та ін. Але частка їх в етнічному складі населення незначна. Зменшується кількість населення таких меншин як албанці, словаки, чехи, естонці, латиші. Переважна більшість людей, які належать до етнічних меншин, проживають в міських населених пунктах України.

Представники різних етнічних меншин в Україні мають однакові права, вони вільно спілкуються своєю мову, розвивають культурні традиції, спільно із українцями будують незалежну і демократичну державу.