1883Рр.

Оскільки для вступу на державну службу треба було мати 16 років, Іван Тобілевич у 14-річному віці змушений був заради шматка хліба влаштовуватися на писарську посаду в канцелярії пристава Абрамова в Малій Висці з платнею аж 2крб. 50 коп. на місяць. Але потрапивши в оточення здеморалізованих чиновників, чесний і допитливий юнак не може змиритися з таким життям і втікає додому. Щоб заспокоїти батька, який хотів бачити свого сина чиновником, Іван незабаром влаштовується на посаду писарчука в Бобринецьку ратушу, а згодом переходить у повітовий суд на посаду столоначальника в кримінальних справах; потім, як значиться в послужному списку, його призначили «писцом крепостных дел». Так невесело почалося трудове життя майбутнього актора і драматурга. Але енергійна натура й оптимізм не дали засохнути його мріям, хоч умови праці в Бобринці мало чим відрізнялися від умов у Малій Висці, але в цьому містечку Іван Тобілевич знайшов те, до чого підсвідомо прагнув – театральний гурток, у якому почав брати найактивнішу участь (організатори гуртка – Голубовський та М. Кропивницький).

Як згадував сам І. Карпенко-Карий, цей гурток ставив не тільки п’єси українських письменників – Котляревського («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці»), а й твори великих російських драматургів – М.Гоголя («Ревизор»), О.Островського («Доходное место», «Не в свои сани не садись»). Учасники гуртка здійснили першу постановку драми Марка Кропивницького «Семен Мельниченко»(пізніша назва – «Дай серцю волю, заведе в неволю»). Театр став для юного І. Тобілевича першим захопленням, його духовним хлібом. Щоб подивитися виставу «Отелло» з участю видатного англійського трагіка-негра Айри Олдріджа, Іван іде пішки понад 50 кілометрів з Бобринця до Єлисаветграда, годинами вистоює під театром біля каси, а після вистави вночі знову пішки повертається до Бобринця, щоб встигнути на службу. Тобілевич любив театр до нестями, і ця любов була провідною зіркою на його нелегких життєвих дорогах.

У зв’язку з переводом повіту з Бобринця до Єлисаветграда, туди 1865року переїжджає й Іван Тобілевич. Разом із М.Кропивницьким, що теж переїхав до Єлисаветграда, Іван Карпович стає душею аматорських драматичних гуртків міста, улюбленцем Єлисаветградської публіки. Одночасно він бере активну участь у «Товаристві для поширення ремесел і грамотності», яке ставило перед собою благодійні просвітительські цілі. Не раз аматори-гуртківці, за пропозицією І.Карпенка-Карого, виручені гроші жертвували на ремісничі школи, на дітей-сиріт та інші народні потреби . У 1869р. Іван Тобілевич одружується з дворянкою Надією Карлівною Тарковською (разом виконують головні ролі Назара і Галі в п’єсі Т.Г. Шевченка «Назар Стодоля»). Подружжя оселяється в будинку, де жила вся дружна сім’я Тобілевичів. Цей будинок став вогнищем культури. Улюбленими для Івана Тобілевича в цей час були ролі Шевченкового Назара Стодолі і Жадова із п’єси О.Островського «Доходное место». Шукаючи нових шляхів до правди, Тобілевич стає членом політичного народовольського гуртка. На одному із зібрань гуртка в 1883р. Іван Карпович прочитав свої перші твори: нарис «Новобранець» та драму «Чабан», які викривали пореформені порядки в Росії.

18 років важкої праці в Єлисаветграда, кипуча громадська діяльність на

користь народу, глибоке вивчення життя, передова література – це ті університети, що сформували широкий демократичний світогляд І.Карпенка-Карого, підготували його до творчої праці драматурга і актора. На Єлисаветградський період випадають і тяжкі випробування в особистому житті молодого письменника – смерть дочки Галі, матері і дружини.

1. Обставини звільнення Івана Тобілевича зі служби. Короткочасна робота в трупі М.Старицького. Життя політичного засланця в Новочеркаську та на хуторі Надія. Драматична творчість. Театральна діяльність після 1888року. Останні роки життя І. Карпенка-Карого.

Активна громадсько-політична діяльність Івана Тобілевича в Єлисаветграда була обірвана наступом реакції. У 1883 році на підставі розпорядження міністра внутрішніх справ Іван Карпович, як людина неблагонадійна, був звільнений зі служби. Дуже влучно про цю подію висловився І.Франко: « У 1883р. царський уряд втратив поміщицького пристава І. Тобілевича, а Україна знайшла І.Карпенка-Карого».

Саме в цей час в Єлисаветграді виступала незадовго перед тим сформована трупа М. Старицького. У ній вже працювали молодші брати Івана Тобілевича – Микола та Панас. Артистичні здібності Івана Карповича були відомі, і його радо прийняв у свою трупу М.Старицький. Як актор, Іван Тобілевич дебютує під псевдонімом «Карпенко-Карий».

Але «недремне око»не вгамовувалось. Під час гастролей трупи в Ростові-на-Дону 22 травня 1884 року прийшло розпорядження начальника жандармського управління, у якому повідомлялося, що справа Тобілевича, якою займалися жандарми, була закінчена 23 березня 1884р. «встановленням над Тобілевичем гласного нагляду поліції строком на три роки із забороною протягом цього часу проживати в місцевостях, оголошених в положенні посиленої охорони». Екстрена нарада братів і друзів вирішила, що найкращим місцем для проживання Івана Тобілевича буде м. Новочеркаськ, де нещодавно виступала їхня трупа. Оселившись у будинку маляра Балашова на Аксайській вулиці, Іван Карпович звертається до наказного отамана з проханням дозволити йому продовжувати грати в трупі М.Старицького і виїжджати з нею до Ростова, Харкова, Одеси. Але прохання було відхилене. У липні Карпенко-Карий звертається з подібним проханням безпосередньо до міністра внутрішніх справ, виставивши альтернативу: безвиїзно жити на хуторі Надія. І на цей раз прохання відхилили.

Перший рік перебування в Новочеркаську був для Івана Карповича дуже важким. Щоб здобути засоби для існування , він змушений був працювати в кузні, займатися оправою книжок. Становище трохи покращилося, коли почали допомагати брати. Зав’язалися нові знайомства. І. Карпенко-Карий відвідував місцевий театр, де виступала мандрівна трупа Іванова-Козельського, відомого йому ще з Єлисаветграда. Сюди, у Новочеркаськ, прибуває актриса Софія Дитковська, стає дружиною Івана Тобілевича. Особливо радісними для сім’ї Тобілевичів були дні, коли в Новочеркаськ прибувала на гастролі трупа М.Садовського. Тоді на квартирі Івана Карповича збирались рідні і знайомі, читали нові твори Панаса Мирного, М.Старицького, а також самого «поднадзорного».

Три роки (1884-1887), проведені Карпенком-Карим у Новочеркаську, не пройшли марно. Тут він написав п’єси: «Безталанна», «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля». Ці твори, поруч з написаними раніше в Єлисаветграді, засвідчили появу нового талановитого драматурга.

У квітні 1887 року І. Тобілевичу дозволили залишити Новочеркаськ і осе­литись на хуторі Надія біля Єлисаветграда. Тут Карпенко-Карий прожив ще два роки під «гласним наглядом» поліції. На хуторі він поринає в господарські справи. Ціною великих зусиль Іван Карпович перетворив садибу в чудове місце відпочинку під час перерв між сезонами в театрі.

10 грудня 1888р. з Івана Тобілевича було знято гласний нагляд поліції і встановлено негласний. Карпенко-Карий повертається на сцену і вже до кінця свого життя не залишає її. Його організаторські здібності, талант драматурга і актора тепер були повністю присвячені справі розвитку українського театрального мистецтва. Спочатку Іван Карпович брав участь у трупі М.Садовського, а згодом, разом із Саксаганським, очолив окреме театральне товариство, що складалося в основному з молодих сил. Іноді до товариства приєднувалися М.Заньковецька, М.Кропивницький, М.Садовський, і тоді ансамбль корифеїв вражав глядача високою майстерністю сценічного відтворення кращих п’єс української драматургії. Сам І. Карпенко-Карий виконував ролі Возного («Наталка Полтавка»), Хоми («Ой, не ходи, Грицю»), Діда-мірошника («Наймичка»), Мартина Борулі («Мартин Боруля») та багато інших. Простота, правдивість і глибина в розкритті типових характерів – основне, до чого прагнув актор у своїх виступах на сцені.

М. Старицький так оцінював акторську майстерність братів Тобілевичів і, зокрема, Івана Карповича: «На мою думку, найталановитішим з братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського, хоч він і не завжди грає рівно, найдосконалішим з технічного боку – Саксаганського, а найглибшим і, так би мовити, найґрунтовнішим – Івана Карпенка-Карого».

Іван Тобілевич дуже шкодував, що не було можливості широко розгорнути театральну справу в селах; він дбав про те, щоб український театр став доступним для найширших народних мас. Про це й писав І. Карпенко-Карий у «Записці до з’їзду театральних діячів».

Особливого значення надавав драматург створенню повноцінного репертуару для народного театру. У вільний від гастролей час Іван Карпович приїжджав на хутір Надія і тут викладав на папір задумані нові п’єси. Тут з’являються «Сто тисяч» 91890), «Хазяїн»(1900), «Сава Чалий»(1899), «Батькова казка»(1892),

«Паливода 18-го ст. (1893), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне»(1896), «Понад Дніпром»(1897), «Чумаки»(1897), «Суєта»(1903), «Житейське море»(1904).

Уже на початку 1905р. І. Карпенко- Карий відчув приступи важкої хвороби – раку шлунка. У січні 1907р. через цю хворобу довелося йому залишити сцену, тепер уже назавжди. Хвороба дедалі прогресувала, усі заходи лікарів були марними.

15 вересня 1907р. талановитий драматург і актор помер у м. Берліні, куди їздив на лікування. Тіло перевезли на Україну і поховали недалеко від хутора Надія на кладовищі села Карлюжин поруч з могилою батька.