Літературна діяльність і. К. Карпенка-Карого

Драматичну спадщину І. Карпенка-Карого складають 18 п’єс і 3 невеличкі драматичні уривки.

Свою літературну діяльність Іван Тобілевич розпочав у Єлисаветграда з перекладів на українську мову «Книги чеков» Г. Успенського і «Подлиповцев» Ф.Решетнікова.

В основу першої драми І. Карпенка-Карого «Бурлака»(1883р.) покладено гострий соціальний конфлікт. Як зазначає М.Рильський, драма була «ніби його ідейно-художнім маніфестом», виявом рішучого протесту проти соціального гноблення на селі. У цій п’єсі І.Карпенко-Карий уперше в українській драматургії відтворив образ незламного борця за народні інтереси. Непримиренний до експлуататорів бунтар-протестант Опанас розкриває їхні махінації, хоче підняти громаду на боротьбу з хижаком. Навіть тоді, коли громада його не підтримує, він продовжує боротьбу сам.

У 1884р. І.Карпенко-Карий пише соціально-психологічну драму «Хто винен?» (пізніша назва – «Безталанна»), а в 1885 – драму «Наймичка». Це твори про важку долю жінки в тогочасному суспільстві, про те, як в умовах пореформеного села передчасно в’яне краса жіноча, гине сама людина, зневажена і доведена до цього багатіями.

«Хто винен?». Даючи такий заголовок драмі, письменник порушував одне з найболючіших питань, що тривожили в той час передову думку Росії. Хто винен у нестерпних умовах життя трудового народу, замученого соціальною кривдою, темнотою, забобонами? Хто винен у тому, що продаються не тільки речі, а й людські душі? І.Карпенко-Карий ставить у драмі ці питання і намагається дати на них відповідь.

Образ наймички Харитини, змальований І.Карпенком-Карим у драмі «Наймичка», - один з найтрагічніших в українській драматургії 19 ст. У ньому письменник розкрив трагедію найскривдженішої частини тогочасного села – наймитства.

Комедія «Мартин Боруля» (1886) – велике творче досягнення драматурга. В основу твору покладені дійсні факти з сімейного життя Тобілевичів: батько І.Карпенка-Карого, Карпо Адамович, теж прагнув повернути собі дворянський титул. Мартин Боруля, головний герой комедії, заможний селянин, посварившись з поміщиком Красовським, затіває судовий процес , щоб довести, що він, Боруля, такий же дворянин, як і Красовський, а тому Красовський має бути покараний судом за образу дворянської честі Борулі. Намагання Борулі перевести життя своєї сім’ї на «дворянську»лінію ставить його в глибоку суперечність з укладом родинного побуту, з найближчим оточенням. Найвиразніше дії Борулі засуджує вічний трудівник, наймит Омелько.

У 80-90-х роках загострюється увага І.Карпенка-Карого до процесу нагромадження глитаями грошей і землі як капіталу, процесу перетворення куркуля на великого землевласника-капіталіста. Найвиразніше розкрито цю тему в сатиричних комедіях «Сто тисяч», «Хазяїн», тематично й ідейно пов’язаних між собою. Глитай Герасим Калитка нещадно експлуатує наймитів, вдається до всіляких махінацій, що мати можливість скупити побільше землі (це його найзаповітніша мрія). Він хоче купити сто тисяч

фальшивих карбованців за 5 тисяч справжніх. Виявивши обман, Калитка хоче повіситися.

Спостереження І.Карпенка-Карого за процесом економічного зростання українського «чумазого» стали життєвою основою комедії «Хазяїн»(1900), тему й ідею якої автор визначив так: «Зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання».

Трагедію «Сава Чалий» створено на історичному матеріалі, за мотивами однойменної історичної пісні. Сава Чалий як народний ватажок повсталих мас проти польської шляхти в 30-40-і роки на Правобережній Україні здобув велику славу в народі, але коли зрадив повстанців і перейшов на службу до магната Потоцького, Гнат Голий, один із ватажків повсталих, стратив зрадника.

Головний персонаж комедії «Розумний і дурень» - сільський глитай Михайло Окунь. Дбаючи про збільшення свого багатства, він не гребує ніякими засобами. Михайло Окунь – «комерчеська голова». Усе в нього підпорядковане комерційним інтересам. За операцію з шинками можна: або заплатити 250 крб. штрафу, або відсидіти три місяці в острозі, і Михайло радить старому батькові: «Посидьте, тату, три місяці в острозі, і гроші будуть цілі, це все одно, що заробите». Він дивується, що родичі не розуміють такої простої і вигідної «комерції». Ця комедія схожа з драмою О. Островського «Свои люди – сочтемся».

І. Карпенко-Карий у листі до сина Назара писав, що його захопила тема «батьки і діти». Очевидно, то й був первісний задум майбутньої трилогії, дві частини якої оформились у комедіях «Суєта» (1903) і «Житейське море»(1904). Третю частину, яку передбачалося назвати «У пристані» , драматург не встиг написати. Провідна ідея трилогії – заклик до трудового, «натурального» життя, позбавленого штучних умовностей, відстоювання здорової моралі, засудження паразитизму і «суєтних» прагнень. У «суєті» І. Карпенко-Карий висміює мораль буржуазної інтелігенції, що, потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратила «натуральність» своєї поведінки, зв’язок з народом. У такому плані розкриваються образи вчителя гімназії Михайла Барильченка і його брата, кандидата прав Петра.

Проблема мистецтва, частково порушена в «Суєті», стала основною в комедії «Житейське море», де показано сценічну діяльність одного з персонажів – талановитого актора Івана Барильченка. У комедії засуджується розтлінний вплив буржуазної моралі на акторів.

Це не всі твори І.Карпенка-Карого, але саме вони принесли йому славу як драматургові, як акторові. Ці п’єси й дотепер з великим успіхом ідуть

на сценах театрів. Головна заслуга І.Карпенка-Карого в історії українського театру – драматургічна творчість. Але як актор, режисер, вихователь молоді і організатор театральної справи, І.Карпенко-Карий разом з іншими корифеями зробив багато в справі демократизації українського театру, утвердження в ньому реалістичної сценічної майстерності. Цим і заслужив собі місце найвидатнішого українського драматурга і почесне ім’я корифея українського театру.

Наприкінці 1907 року трупа Панаса Саксаганського, перебуваючи в Полтаві, влаштувала виставу, присвячену пам’яті І.Карпенка-Карого. Після вистави Панас Мирний прочитав свій вірш:

Недавно те було, як ти

З своїми рідними братами

Витав у нас… І перед нами

Мов по весні почав цвісти

Різноманітний той садок

Твоїх глибоких дум, гадок,

Гарячих серцем та душою,

На світ появлених тобою.

Кого не бачили ми там?

І «Наймички» лихую долю,

І «Безталанну» з її горем…

Страждання… муки ….регіт…гам…

Та витівки життя людського, -

На лихо наше, більше злого,

Ніж доброго, - і ті надії,

Що ними люди серце гріють.

Все те пройшло тут перед нами –

Живе, яскраве та блискуче,

Мов промінь сонячний з-за тучі

Чи світ зорі поза горами…

І ми, милуючись, раділи,

Що те, чого ми так хотіли,

Прийшло до нас і жити буде,

Поки живуть на світі люди…

Епітафія, складена Миколою Садовським: «Люди вмирають – ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду, полягло поміж ним, а дух великий твій витатиме над ним повіки. Коли ж незрячії тепер прозріють, тебе в сім’ї своїй вольній, новій спом’януть…»

Винятковою повагою користувався І. Карпенко-Карий - драматург і актор – під час виступів трупи корифеїв у Москві в 1901році. На сторінках московської газети «Театральные известия» тоді було надруковано такий віршований експромт:

С его талантом люд московский

Теперь знакомится… Ей-ей,

Малороссийский он Островский, -

Фотограф родины своей…

Его перо лишь правдой дышит,

И чужд ему совсем шаблон…

Он так же славно пьесы пишет,

Как и играет славно он!..

((((1.Про уважне ставлення Симона Петлюри до І. Карпенка-Карого свідчать дві праці: «Пам’яті І. Тобілевича (Карпенка-Карого) і «Вияснення заслуг Карпенка-Карого для розвитку українського театру» (1907р.).

Перша стаття – некролог, уміщена в часописі «Україна» (1907р.). У ній зазначається, що «Карпенко-Карий і як драматичний письменник, і як сценічний діяч, був визначною, помітною величиною. Драми Карпенка-Карого – справді дії, з логічним розвитком їх, з умілою колізією дієвих осіб і життєвою правдою тих мотивів, якими керувався автор при написанні своїх творів. Вони сценічні, … вони живі, актуальні, як живими і актуальними в повсякчасному житті є ті події, ті психічні явища, артистичною від будівлею котрих вони являються. Вони народні, бо темами для них є життя народне з його радощами і злиднями, що мають місце в житті нашого народу і переважно селянських мас його».

3. Михайло Старицький: «Чекаємо від тебе нових творів. Пам’ятай, що палітурників у нас багато, а драматургів мало».

4. І.Я.Франко: «Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості артистичного викінчення і глибокого продумування тем бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів».

6. Про популярність творів І.Карпенка-Карого говорить такий факт: п’єса «Наймичка» пройшла в Петербурзі 22 рази і скорила не тільки Петербург, а й найсуворішого критика О.Суворіна, що не визнавав нічого українського. У пресі з’явилися його схвальні відгуки про гастролі українського драматичного театру і про твори І.Карпенка-Карого, що були поставлені на сцені Петербурга.

7. Оцінюючи творчість І.Карпенка-Карого, М.Рильський писав: «Правдивість і простота. Мало є драматургів, до творчості яких можна було б прикласти ці слова з таким правом, як до творчості Карпенка-Карого. Якщо додати до цього ще глибочезне знання життя, прекрасне розуміння законів сцени і великий талант скупим мазком малювати людські стосунки і людську психологію, то стане зрозумілим, чому твори Тобілевича держаться і будуть держатися на нашій сцені».

8. І.Я.Франко про трагедію «Сава Чалий»: «Це твір, гідний стати в ряді архітворів української літератури».