Систематизація видів мистецтва

Мистецтво розвивається як система конкретних видів творчості. Кожен з видів мистецтва використовує власні виразові засоби, і саме у цьому полягає найважливіша особливість і причина видового поділу мистецтв. Художні виразові засоби окремих мистецтв зумовлені насамперед предметом відтворення та природою матеріалу, з яким працює митець. Якщо, наприклад, матеріалом образотворчих мистецтв є фарби або тверді матеріали, то музика не має такої предметної наочності. Її матеріалом є звук. Існування різних мистецтв визначене тим, що жодному з них тільки власними засобами не вдається створити повну художню картину світу. Кожне мистецтво має свої переваги перед іншими мистецтвами в зображенні лише певних аспектів буття. Так, протягом віків і навіть тисячоліть (аж до появи візуальних медіа-мистецтв) жодне мистецтво не могло сперечатися в переданні кольорового розмаїття природи з живописом. Але живопис поступається музиці та хореографії у здатності безпосереднього відтворення людських почуттів, емоцій. Незважаючи на потужні вербально-сенсові засоби, література не може дати візуальну (зриму) картину подій, як це здатні робити класичні образотворчі мистецтва або сучасний кінематограф. Основою класифікації мистецтва є виокремлення певних спільних рис, властивих окремим його видам. Проте принципами класифікації охоплюються деякі аспекти і відношення, характерні для різних мистецтв. Саме тому будь-яка класифікація відносна. І, власне, в сучасній науці немає единої загальновизнаної класифікації навіть класичних видів мистецтв. Найпоширеніша їх класифікація поділяє види мистецтва на три групи:

1. Просторові, або пластичні (живопис, скульптура, графіка, художня фотографія, архітектура, декоративно-прикладне й дизайн), тобто такі, які розгортають свої образи у фізичному просторі;

2. Часові (словесні й музичні), тобто такі, де образи будуються в часі, а не в реальному просторі;

3. Просторово-часові (танець; акторське мистецтво і всі, що базуються на ньому; синтетичне - театр, кіномистецтво, телемистецтво, естрадно-циркове і т.п.), тобто такі, образи яких мають одночасно й фізичні, і часові якості.

Класифікація видів мистецтва може вестися і на підставі інших ознак: мистецтва поділяються на видовищні і невидовищні, на прості і синтетичні, на мистецтва, пов’язані з утилітарним призначенням (наприклад, декоративно-прикладне) і не пов’язані з ним, тощо.

Розглядаючи еволюцію мистецтва як розгортання початково злитих в одне ціле різновидів художньої діяльності (міфологічного, практичного та ігрового), можна помітити, що в ході своєї історії воно розподіляється на три потоки .

Перший - це «чисте мистецтво», яке започатковане міфологічним світоглядом первісної людини. Його особливістю є те, що воно відокремлене від утилітарних практичних завдань (наприклад станковий живопис, художня проза і поезія, театральна вистава, концертна музика).

Твори мистецтва такого роду не призначені для якогось іншого використання, окрім отримання духовної та естетичної насолоди у ході їх сприйняття (щоправда, їх можна використовувати для завдань - політичних, виховних, рекламних і врешті як товар для продажу). Культурна значимість цих творів визначається виключно їх художніми цінностями, як товар вони можуть мати ще й іншу цінність.

«Чисте мистецтво» - це мистецтво професійне. Його створюють майстри-художники для показу, слухання, читання, що передбачає існування відповідної публіки. Творці мистецтва тут відокремлені від споживачів. Творці - це в основному професіонали. Художня творчість у сфері «чистого» мистецтва набуває суспільного, культурного смислу тільки тоді, коли знаходяться споживачі та цінителі його продуктів. Творчий успіх неможливий без суспільного визнання - якщо не в сучасників, то в нащадків.

Другий напрям - це прикладне мистецтво. Воно зберігає і розвиває започатковану у глибокій давнини художньо-практичну діяльність. Протягом усієї історії суспільства мистецтво було і є засобом надання естетичної зовнішності процесам і продуктам людської діяльності. У будь-якій культурі зберігаються такі традиційні мистецтва, як художнє оздоблення практично корисних речей - одягу, посуду, меблів, знарядь праці, зброї, ювелірних прикрас, архітектури тощо. Це твори декоративно-прикладного мистецтва.

Поряд з цим у зонах дотику мистецтва із соціальною практикою виникають і нові напрями прикладного мистецтва, пов’язані з розвитком суспільного життя, техніки, науки. За останні декілька століть народилась художньо-публіцистична і художньо-наукова література, поліграфічне мистецтво, книжкова графіка, технічний дизайн, мистецтво реклами тощо.

Вироби прикладного мистецтва, на відміну від «чистого», призначені для утилітарних функцій. У прикладному мистецтві значне місце займають традиційні народні промисли (петриківський розпис, опішнянська й косівська кераміка, художня вишивка, палехська мініатюра, хохломський розпис та ін.). Шедеври його створюються руками народних майстрів. Проте й тут значну роль відіграє професіоналізм, який поступово віддаляє творців від споживачів.

Третім напрямком є самодіяльно-розважальне мистецтво. Сюди можна віднести народну хореографію, пісні, різноманітні художні захоплення, в яких досить часто досягається достатньо висока майстерність та артистизм. Тут відсутній поділ на професіоналів-творців і професіоналів-споживачів мистецтва: розважально-ігрове мистецтво не професійне. Зміст його існування - не у створенні високохудожніх творів, а в «творчому самовираженні» особистості, актуалізації її потреб і смаків.

Іншою класифікацією є підхід коли виділяються візуальні, аудіальні, мовні й синтетичні мистецтва. Це способи розрізнення залежно від того, які семіотичні засоби в них використовуються (тобто в якому знаковому матеріалі кодується соціальна інформація, що міститься в продуктах художньої діяльності). Для мистецтва першочергове знання має специфіка знаків, зумовлена особливостями їх сприйняття людьми.

Класифікація видів мистецтва залежно від використання у них знакового матеріалу:

Мова живопису – це візуальне сприйняття семіотичних засобів, мова музики – семіотичні засоби, які сприймаються на слух.

Візуальні мистецтва найбільш багаті за різноманітністю застосування знакового матеріалу. Візуальні мистецтва можна поділити на два класи – статичні, або «матеріальні», коли художні твори втілюються в нерухомому знаковому матеріалі; зміна його розруйновує ці твори, і динамічні, або процесуальні – це твори, у яких рух є головним семіотичним засобом. Динамічні мистецтва втілюються, головним чином, у пластиці рухів людського тіла (пантоміма, танець).

Аудіальні мистецтва оперують тільки одним типом знакового матеріалу – комбінаціями звуків, що розрізняються за їх силою, тоном, ритмом, тембром тощо. Художня організація цього матеріалу – це музика (інструментальна).

Об’єм інформації, що отримується через дотик, кінетичні (м’язові) відчуття, порівняно з тим, що отримується через органи зору та слуху, значно менший, і тому можливості використання цих інформаційних каналів для створення творів мистецтва обмежені, за винятком, парфумерного мистецтва, основу якого становить естетичне оцінювання ароматів (романтичних, мужніх, вишукано жіночих тощо).

Дотиково-кінестичні відчуття форми, ваги, розмірів, фактури, температури об’єктів може відігравати допоміжну роль у їх візуальній оцінці. Це лише доповнення до візуальних суджень на основі попереднього досвіду. Тому в чистому вигляді будувати художні образи лише на основі дотиково-кінестичної інформації не вдається, і цей канал досі використовувався лише в синкретичній єдності з іншими.

Велике значення має мовне мистецтво (усне й письмове). Незважаючи на те, що вербальні, мовні знаки – слова, фрази – сприймаються нами візуально (у письмовому тексті) і аудіально (в усній мові), мовне мистецтво не є ані візуальним, ані аудіальним, бо його сутність полягає у зв’язку слів з їх значенням, а не просто зі звучанням або написанням слів. Художня цінність тексту, що сприймається (візуально або аудіально) визначається не зовнішнім виглядом, а значенням мовної символіки (змістовим навантаженням).

Звукова мова і графічний її знак (письмо) – це лише різні зовнішні форми вербальної мови як особливої знакової системи. Мова як знакова система відрізняється від інших семіотичних засобів тим, що її знаки нерозривно пов’язані із відповідними значеннями. Якщо окремий музичний звук чи окремо проведена лінія олівцем відповідного смислу не мають (вони набувають його лише в контексті цілісної композиції), то окремо взяте слово несе в собі закріплений за ним смисл.

Знаковий матеріал мовного мистецтва – це мовні знаки, які не сприймаються зором або слухом, а беруться одночасно з їх значеннями. Тому мовне мистецтво – це особливий тип мистецтва, основою якого є знаковий матеріал вербальної мови.

Таким чином, кожний вид мистецтв безпосередньо характеризується способом матеріального буття його добутків і застосовуваним типом знаків-образів. У цих межах усі його види мають різновиди, що визначаються особливостями того або іншого матеріалу своєрідністю, художньою мовою. З іншого боку, кожний вид мистецтва має жанровий розподіл. Жанр – це поділ будь-якого виду мистецтва за тематичними, структурними або функціональними принципами. В кожному виді мистецтва система жанрів складається по-своєму. Наприклад, у літературі жанри визначаються на підставі належності твору до літературного роду, провідної естетичної якості та ідейно-оцінного настрою (сатирічного, патетичного, трагічного та ін.), а також обсягу твору і способу побудови образу (символіка, алегорія, документальність тощо). В музиці жанри розрізняються: за способом виконання (вокальні або інструментальні, сольні, асамблеві, оркестрові, хорові жанри); за призначенням (марш, колискова, обрядова пісня і т.д.); за місцем та умовами виконання (камерна, симфонічна музика, кіномузика тощо). В живопису за структурно-функціональними ознаками виділяють такі види або жанри, як живопис станковий, монументальний, декоративний, іконопис, театрально-декоративний.

Назва станковий живопис походить від того, що художник найчастіше пише такі роботи на полотні, натягнутому на підрамник і встановленому на спеціальному станку – мольберті. Проте до станкового живопису можуть належати твори, написані не лише на полотні, а й на картоні, дерев’яній дошці тощо. Станковий живопис вірізняється головним чином самостійністю окремого твору, призначеністю для інтер’єру та можливістю його вільного переміщення без наслідків для загального задуму та ідеї. Саме до станкового живопису найчастіше застосовується термін «картина».

Іконопис – станковий за формою живопис культового призначення. Характер іконопису визначається іконографією – чітко визначеною тематикою та правилами зображення подій та осіб Святого Письма.

Монументальний живопис – це живописне зображення на внутрішніх або зовнішніх поверхнях архітектурних споруд. Монументальний живопис не може бути відділений від своєї основи (стіни, стелі тощо) і перенесений. За технікою і матеріалом виконання монументальний живопис найчастіше буває фресковим або мозаїчним. До монументального живопису, як правило, відносять і вітраж.

Мініатюра – невеликий за розмірами твір, що вирізняється декоративністю форм, орнаментарністю, тонкістю письма. Існують такі види мініатюр: книжна мініатюра (зображення в рукописній книзі); лакова мініатюра (живопис на невеликих лакових виробах – шкатулках, ювелірних виробах тощо); портретна мініатюра (портретне зображення, виконане на медальонах, перстнях).

Театрально-декоративний живопис – використовується при оформленні сцени, створенні театральних декорацій та ескізів театральних костюмів.

Декоративний живопис виокремлюється на межі монументального, прикладного, оформлювального мистецтва.

За тематичним принципом у живопису та інших видах образотворчого мистецтва (графіці, скульптурі) виокремлюються жанри: портрет, пейзаж, натюрморт, історичний, міфологічний, батальний, побутовий, анімалістичний.

Портрет – один із головних жанрів образотворчого мистецтва, зображення людини або групи людей, що реально існують або існували в минулому. За характером зображення виділяють портрети парадні, офіційні та камерні. Портрет людини у вигляді якого-небудь алегоричного, міфологічного, історичного, театрального або літературного персонажа називають костюмованим. Окремим видом портрета є автопортрет – зображення художником самого себе. Серед різновидів живописного портрета: поясний, погрудний, поплічний портрети, портрет на повний зріст, груповий портрет, портрет в інтер’єрі, портрет на тлі пейзажу та ін. У скульптурі портретне зображення може бути виконане у вигляді статуї (зображення на повний зріст), бюста (погрудне зображення), торса (людська фігура без ніг або по пояс).

Пейзаж – жанр, у якому основним об’єктом зображення є природні ландшафти, міста, архітегтурні споруди, морські краєвиди та інша реально існуюча або вигадана місцевість. Пейзаж може мати історичний, героїчний, фантастичний, ліричний, епічний характер. Пейзаж також нерідко слугує тлом у творах інших жанрів (портрета, історичного, міфологічного, батального, анімалістичного).

Натюрморт – жанр, присвячений зображенню світу речей, предметів повсякденного вжитку. Об’єктом зображення в натюрморті можуть бути також зірвані квіти, овочі, фрукти, дари моря, бита дичина, птахи. Як доповнення до основного мотиву в композицію натюрморту іноді включаються зображення людей та живих тварин, комах, птахів.

В історичному жанрі відтворюються видатні події, які мають історичне значення, історичний жанр часто переплітається з іншими жанрами: побутовим (утворюючи синтетичний, так званий історико-побутовий жанр), портретом (історичний портрет), пейзажем (історичний пейзаж), батальним.

Батальний жанр відтворює тематику війни, битв, походів та інших військових подій, епізодів життя армії та флоту.

Міфологічний жанр – це зображення подій і героїв міфів, легенд, сказань.

Побутовий жанр присвячений відтворенню приватного і повсякденного громадського життя людини. Побутові композиції іноді також називають «жанровими».

Анімалістичний жанр – вид мистецтва, в якому провідним мотивом є зображення тварин.

Серед основних жанрів драматичного театру – комедія, трагедія, драма. Назва «драматичний театр» стосується мистецтва сценічної гри, вистави як такої. Тобто театральний драматизм може реалізуватися в жанрі не тільки драми, а й комедії та трагедії.

Комедія – жанр драматичного твору, розвиток дії якого викликає у глядача різного характеру сміх: доброзичливий, іронічний, саркастичний. Комічний ефект, як правило, пов’язаний з ситуаціями сюжету комедії, поведінкою персонажів, учинки яких заходять у суперечність з дійсністю і прийнятими в ній нормами.

Трагедія – жанр драматичного твору, сюжет якого розвивається на основі трагедійного конфлікту, що створює ризик загибелі позитивного героя чи героїв.

Драма – різновид драматичних п’єс, у яких конфлікт не набуває трагічної, смертельної розв’язки, але дія не набирає й суто комічного характеру. Свого роду проміжний між трагедією й комедією жанр.

Кінематограф у функціональному плані поділяється на кіно хронікально-документальне, науково-популярне, навчальне та художнє. Художні фільми поділяються за тематикою на такі жанри: пригодницький (у тому числі вестерн), детектив, трилер, фантастика, фільм жахів, мелодрама, бойовик, історичний та ін.

Вестерн – особливий різновид пригодницького фільму про освоєння західних земель США в ХІХ ст. (найчастіше йдеться про життя ковбоїв).

Бойовик – фільм, у якому основна увага приділяється непередбачуваному розвиткові подій. Цей жанр насичений несподіваними поворотами сюжету, в ньому широко використовуються так звані «атракціонні» сцени, трюки каскадерів.

Трилер – фільм із значним сюжетним напруженням, який відрізняється від детективу часовою спрямованістю розгортання подій. Розгортання подій ведеться в прямому часовому русі – від нормального й звичного перебігу життя до того чи іншого роду трагічних подій. Нагнітання тривоги, атмосфери страху.

Фільм жахів – це фільм з елементами фантасмагорії, з обов’язковою присутністю жахливої фантастики. Саме елементами фантастики фільм жахів відрізняється від трилеру.

Музика залежно від засобів виконання поділяється на вокальну (в тому числі вокально-інструментальну) й інструментальну. Вокальна – це музика, створена для голосу або багатьох голосів. До жанрів вокальної музики відносять пісню, романс, арію, твори для ансамблевого та хорового виконання, кантату, ораторію та ін. Вокальний твір, що виконується без слів, називають вокалізом. Вокальне виконання без інструментального супроводу називається співом а капела.

Особливістю пісні як жанру є куплетна форма з присвістом. Пісня може бути народною або авторською та поділяється на такі функціональні жанри, як колискова, маршова, дитяча, обрядова тощо.

Романс відрізняється від пісні більшою динамікою розвитку художнього образу (тобто ширшою емоційною амплітудою твору), значнішою роллю інструментального супроводу та більш щільним зв’язком слова і музики.

Контата – великий вокально-інструментальний твір для солістів, хору, оркестру. Контата найчастіше розпочинається оркестровим вступом і далі складається з окремих арій (вокальний твір, що є своєрідним аналогом монологу персонажа в драматичному спектаклі), речитативів (спосіб співу, близький до мелодійної декларації, заснований на мовних інтонаціях, акцентах, паузах), ансамблів (музичний номер, що виконується невеликою групою співаків, - як правило, від 2 до 10-12 осіб) та хорів, об’єднаних єдиною темою.

Ораторія – твір для солістів, хору та оркестру, який відрізняється від кантати більшою масштабністю та наявністю розгорнутого драматичного сюжету, але, на відміну від опери, призначений для концертного виконання (тобто виконується без декорацій і без сценічної гри та театральних костюмів).

Інструментальна музика призначена для виконання на музичних інструментах. Музичні інструменти поділяються на духові (мідні й дерев’яні), струнні (струнно-смичкові й струнно-щипкові) та ударні. Клавішні інструменти від принципу видобування звука належать до різних відповідних груп або виділяються в окрему групу за суто формальним принципом наявності клавіатури. Окрему групу становлять також сучасні музичні електроінструменти.

Класична інструментальна музика поділяється на симфонічну й камерну. Симфонічною називається музика, призначена для виконання симфонічним оркестром. Основні жанри симфонічної музики: симфонія, увертюра, концерт, сюїта, а також симфонічна поема, симфонічна фантазія, дивертисмент тощо.

Симфонія (гр. співзвуччя) – значний за тривалістю виконання твір для симфонічного оркестру з кількох (3-4) контрасних за характером частин. До основного складу симфонічного оркестру входять: дерев’яні духові інструменти (флейти, гобої, кларнети, фаготи), мідні духові (валторни, труби, туби, тромбони), струнно-смичкові (скрипки, альти, віолончелі, контробаси), ударні інструменти (литаври, барабани, тарілки, тамтами, трикутник).

Концерт (лат. змагання) – термін, який ширше відомий у значенні публічного виконання музики певним виконавцем чи групою виконавців за заздалегідь оголошеною програмою і в спеціально обладнаному приміщенні (в класичній традиції – в концертному залі). Проте існує і жанр інструментальної музики під назвою «концерт» - це твір, в основі якого лежить контрастне протиставлення музичних партій соліста (або кількість солістів, меншої частини виконавців) усьому колективу виконавців (або його більшій частині). Найбільш поширеними є концерти для одного або кількох інструментів з оркестром. Концерт – досить значний за обсягом твір, який складається з трьох або чотирьох різнохарактерних частин.

Сюїта (фр. послідовність) – багаточастинний музичний твір, що складається з низки самостійних, контрастних за характером п’єс, об’єднаних спільною художньою ідеєю. Класичною є сюїта, що складається з різнохарактерних танців (алеманда, куранта, сарабанда, жига, а також менует, пасакалья, полонез та ін.). Пізніше набули популярності сюїти, складені з музики до театральних спектаклів, балетів, опер, кінофільмів.

Камерно-інструментальна музика призначена для невеликого складу виконавців. У минулому так називали музику, яка виконувалася вдома. До камерно-інструментальної музики належать соната, тріо, квартет, а також велика кількість «малих камерних жанрів» - невеликих інструментальних п’єс, серед яких ноктюрн, прелюдія, кантилена, баркарола, каприс, алегро, анданте та ін.

Соната – багаточастинна інструментальна п’єса для інструмента соло або для інструментального ансамблю.

Тріо - п’єса, написана спеціально для ансамблю з трьох музикантів-інструменталістів. Варіанти складу тріо: скрипка, альт, віолончель; скрипка, віолончель, фортепіано (іноді арфа); скрипка, кларнет, фортепіано.

Квартет - п’єса для ансамблю з чотирьох музикантів-інструменталістів. Класичний склад струнного квартету – дві скрипки, альт та віолончель, але можуть бути й інші варіанти.

Різноманітні класифікації мистецтв не тільки допомагають з’ясуванню специфіки кожного окремого виду мистецтва, а й сприяють зближенню між різними видами художньої творчості, окреслюють можливі шляхи розвитку художньої культури. Водночас будь-яка класифікація мистецтва є обмеженою й умовною не лише з тієї причини, що вона враховує тільки деякі ознаки та властивості того чи іншого виду мистецтва, а й тому, що вона певною мірою заважає з’ясуванню загальних закономірностей, властивих художній культурі в усій різноманітності її виявів.

Паралельно з розподілом мистецтва на окремі види в історії культури йде протилежний процес його інтеграції. На відміну від первісного синкретизму, пов’язаного з недостатньою розвиненістю семіотичних засобів мистецтва, ця інтеграція відбувається на основі можливостей синтезу мистецтв (як результату історичного розвитку, збагачення і вдосконалення семіотично-знакових форм мистецтва та панівних ціннісних орієнтацій у суспільстві).

В наш час на основі інтеграції мистецтв виділяється ще один тип мистецтва – синтетичне мистецтво. До нього відносяться акторська гра, театр, кіно, цирк та ін. Розвиток комп’ютерної техніки сприяв виникненню нового виду мистецтва – створення «віртуальної реальності». Можливо, що це з часом стане таким видом мистецтва, у якому зникає межа між мистецтвом і дійсністю. Якщо технічними засобами буде імітуватися вплив зовнішних факторів на всі інформаційні канали людини, то це буде сприйматися нею як повна ілюзія реальності. Твір «віртуального» мистецтва стане еквівалентом реального явища.

Таким чином, мистецтво, узяте в цілому, є історично склавшаяся система різних конкретних способів художнього освоєння світу, кожний з яких має риси, загальні для всіх і індивідуально-своєрідні.

Характер мистецтва також залежить від історичних умов, соціально-економічного стану та розвитку суспільства. Митець у своїх творах втілює пануючі для всого часу світоглядні ідеї у доступній для тогочасної людини художній формі, користуючись існуючими на сьогодні митецькими можливостями. Для втілення своїх митецьких задумів вони шукають нових художніх образів та засобів. Таким чином у певну історичну епоху мистецтво набуває своїх особливостей та характерних рис. Характерна для певної історичної епохи система художніх образів, засобів та способів, що виявляється у своєрідній єдності ідейного змісту та образної форми називається художнім стилем (наприклад: романський, бароко, реалізм та інші). Творення культури не завжди співпадає з творенням історії. Науково-технічна і художня творчість як нове, унікальне дає результати, які потім включаються в історичний процесс, вносять в нього нові елементи.