3. Етичні вчення епоха Середньовіччя, Відродження, Новий час

Основними орієнтирами етичної свідомості епохи Середньовіччя є:

- теоцентризм (ідея бога як морального абсолюту);

- супранатуралізм (те, що засновано не на природних явищах, а на будь-якому сверхприродному факторі і цим фактором обумовлюється);

- антираціоналізм (приоритет віри над розумом);

- ригоризм (християнська мораль є відмовою від свовілля, підкорення волі бога);

- аскетизм (тілесне – тлен, головне – спасіння душі);

- інше у порівнянні з античною етикою розуміння чеснот (замість «блискучих пороків язичництва» - любов, милосердя, смирення);

- проголошення рівності людей перед богом.

Середньовічне етичне мислення є заперечення античної моральної філософіїї, тому що основою інтерпретації моральності є релігійна віра, а не розум. Розуму відводять другорядну роль в можливості збагнути суть моралі, а також у виборі індивідуальної моральної позиції. Всюди приоритет надан безмерній вірі в бога. Пошук об’єктивних основ моралі, що на тривалий час виявився пов’язаним із християнською релігією. Ідея загальної гріховності і спокути провини стражданням і покаянням, вірою і любов’ю до Бога, готовність виконати його волю стає визначальною. Основою інтерпретації моральності в етиці стала релігійна віра. Вся проблематика християнського морального вчення - про джерело і природу моралі, про призначення і сенс життя людини, про добро і зло сходить до Священного Писання. У своїй творчості християнські теологи і філософи - А. Августин, Ф. Аквінський, Е. Роттердамський - прагнули розкрити і розтлумачити моральний зміст текстів Священного Писання, обґрунтувати моральний спосіб життя християнина.

Ідея Бога як морального абсолюту задає жорстку межу тлумачення моральної проблематики: життя людини і цінності життя набувають сенсу тільки відповідно до божественного законодавства. Бог виступає в якості об’єктивного, безумовного, єдино істинного джерела моралі. Центром християнської етичної концепції є ідея любові до Бога. Любов розуміється як універсальний принцип моралі. З ідеї любові до Бога народжується нова, невідома античності, чеснота – милосердя, що передбачає прощення образ, готовність до співчуття і активної допомоги стражденним. На тлі ідеї любові одержує свій вираз «золоте правило моральності: «Отже, у всьому, як хочете, щоб з вами поводились люди, так чиніть і ви з ними…».

На відміну від стоїцизму, який орієнтується на сильну особистість, здатну все придбати в собі самій, християнство звертається до «ніщих духом», до «тружденним та нужденним», до всіх, кому потрібна точка опори. Тим хто у розпаччі християнська мораль пропонує втіху – спокуту страждань і вічне блаженство в іншому світі.

Ідеали початкового християнства значно відрізняються від наступних історичних форм його втілення, які підкорили диктату своїй догматики філософську та етичну думку. Поступово християнство стає ідеологією, просуваючись європейським простором, і воно значно еволюціонує, спираючись на різні соціокультурні обставини. Це виражається в наступних діях: від проповіді суцільної любові до переслідування інакодумців, від проголошення рівності людей і зречення богатства до санкціонування соціальної нерівності.

Для цієї епохи характерним є те, що моральна свідомість не вичленовується серед інших форм суспільної свідомості і моральності, як специфічний засіб регуляціїї від інших нормативів. Це пояснюється тим, що християнська теологія синтезувала в единий комплекс релігійну, філософську, етичну проблематики. В результаті проблема специфіки мораль не піднімається, а традиційні етичні проблеми прикриваються релігійним шаром.

Синкретизм середньовічного світогляду, позбавив етику самостійного статусу, підкорив моральну проблематику теософії, що збереглося в період патристики і в період схоластики.

Патристика (західна і східна). Патристики (гр. – отець) – філософії і теології отців церкви, тобто духовно-релігійних вождів християнства ІІ-VІІ ст. Першими патристами були апостоличні отці, які слідували безпосередньо за апостолом Павлом. В ІІ ст. з’являються апологетичні отці. Апологети (гр. захищаю), християнські богослови, письменники-філософи, які в своїх працях захищали принципи християнства від критики з боку язичних вчених. Апологети твердили, що аморальність не може бути властивістю Бога, який уособлює вище благо, а отже, аморальність язичницьких культів свідчить про їх неправдивість. Так принцип моральності набирає у пізнанні статусу критерію істини.

Спираючись на вчення стоїків, апологети розвивали моральні ідеї гуманного ставлення до людини, зміцнивши їх посиланням на авторитет Бога і поєднавши їх з практикою. Бог дарував людині мудрість і людинолюбство, тому для християн на першому місці стоїть шанування Бога, а безпосередньо за ним і у тісному зв’язку з ним – милосердя і людяність. Людяність, милосердя, співчуття, любов до людей – на ці почуття спирається етика апологетів.

Одним із апологетичних отців церкви був Квінт Септимій Тертулліан (бл. 160-222 рр.) – християнський богослов, письменник, юрист, філософ. Він намагався довести несумісність грецької філософії та християнського віровчення, вважав, що християнська «божественна» мудрість набагато глибша від мудрості філософської. Він заявляв у своєму основному творі «Апологетикум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно, тому що це суперечить розуму». Цим розкривається суть його вчення. Вважав, що філософський розум спонукає людину до помилковості, до порушення загальноприйнятих правил і поглядів, тобто відводить людей від догматів і організаційних форм релігії. Віра, за Тертулліаном, є вищою істиною, ніж істина розуму.

Ідея підпорядкування моралі релігії найбільш яскраво відбита у творчості Августина Аврелія (Блаженного) - (354 – 430). Він був видатним теоретиком християнства і політиком католицької церкви. У православній традиції його прийнято називати Блаженним, а в католицькій – Святим. Його літературна спадщина велика. Сюди входять філософсько-теологічні праці, апологетичні твори, екзегетичні роботи (розтлумачуючи). У своїй філософії Августин спирався на філософію Платона.

Формулою вчення Августина було: «Я хочу пізнати Бога і душу, а більше – зовсім нічого». Він створив онтологичне вчення про Бога як абстрактне буття. Сам Бог є джерелом буття, є вищою красою. Бог створив світ, постійно його оберігає і продовжує його творити. Бог є вищою сутністю, бо являє собою єдине, досконале, абсолютне буття. Він є причиною існування всього сущого, усіх його змін, є основою достовірності всього. Людині заздалегіть визначено Богом блаженство чи прокляття. Бог є найвищим благом і причиною усякого блага. Лише через з’єднання з Богом людина може досягти щастя. Тому спрямованість людини до Бога природна. Пізнати Бога може тільки душа. Душа безсмертна, вона не має у собі нічого матеріального, вона знаходиться у тісному зв’язку з розумом. Розум є погляд душі, яким вона сама собою споглядає істинне. Істина знаходиться у нашій безсмертній душі, а тому людина не повинна забувати про неземну мету свого життя. Вище призначення людини – спасіння душі.

Людина є розумна душа. Людина прагне до Бога, бо в ньому знаходить спокій, любов і благодать. Людина іде до Бога двома шляхами – шляхом розуму, використовуючи теологію і філософію і шляхом віри. По життю людину ведуть воля і віра, бо вони набагато вищі від розуму. Віра є особливого роду мислення.

Августин визнавав найвищим авторитетом віру в церкву. Вважав за необхідне посилити віру доводами розуму. Він вказує на внутрішній зв’язок віри і знання і тим самим розробляє теорію гармонії віри і розуму.

Августин наступним чином вирішував питання добра і зла. Світ як творіння Бога, є носієм всеблагодаті. Але в світі твориться і зло. Спираючись на тексти Священного писання, Августин говорить, що зло – це брак добра, це відсутність добра. Зло не існує само по собі як якась особлива сила. Зло має свої корені в людській природі. Воно виникає там, де не створюється добро. Людина може спрямовувати свою волю до спасіння або до відчаю, до добра чи зла. Зло – це гординя, що виникає із намагання обійтися без Бога. Зло має земний характер, виникає від людини, а тому людина повинна відповідати за вчинене зло. Тут А. Августин уперше з позицій християнської філософії звернув увагу на таке важливе питання як свобода особистості, її відповідальність перед людьми і Богом за свої вчинки.

Велике значення має вчення про божественну благодать і її відношенні до волі людини і про божественне призначення. Суть цього вчення полягає в тому, що перші люди Адам і Єва були вільними і безгрішними і мали можливість слідувати за божою волею і досягти безсмертя. Але люди в особі Адама і Єви здійснили гріх. Тому всі покоління людей обтяжені гріхом і смертю. І все ж, характеризуючи роль вольоного начала в почуттях, Августин писав: «Людина зазнає страждання рівно настільки, наскільки піддається йому». Ця узагальнююча думка стала крилатою навіки.

Августин підтримує ідею майнової нерівності людей, яку він вважав вічним і незмінним принципом суспільного життя. Багатство і бідність, говорив Августин, буде мати місце завжди, доки буде існувати земне життя людства. Але Августин заспокоював людей тим, що добропорядна людина, хоч і бідна, зате в душі вільна, а зла людина, хоч і царює, є жалюгідним рабом своїх пороків. Керуючись однією з основних християнських ідей, а саме ідеєю принципової рівності всіх людей перед Богом, Августин закликає усіх жити в злагоді.

Церква, згідно Августина, повинна займати особливе положення. Вона є зримим представником царства божого на землі. Держава повинна їй служити. Держава – це розбійницька зграя, царство гріха. Держава заснована на любові людини до себе, на егоїзмі. Це арена безперервної боротьби, війни, конфліктів. Падіння Риму є закономірним результатом його історії.

Вчення Августина довгий час було домінуючим. Лише ХІІІ ст. Тома Аквінський створив нову модель ортодоксії, але ідеї Августина продовжували своє життя, маючи вагомий вплив на духовний світ середньовіччя.

Християнізація Київської Русі в Х ст. створила сприятливі умови для поширення писемності і становлення самобутньої філософсько-етичної думки. Філософія Київської Русі своїм стрижнем мала етичну проблематику. Центральною постаттю цього періоду був митрополит Іларіон, автор «Слова про Закон і Благодать». Його діяльність і творчість припадають на першу половину ХІ ст. У своєму творі Іларіон стверджує протилежність моралі Закону Старого Завіту моралі благодаті Нового Завіту. На його думку, старозавітна іудейська мораль має вузько етнічний характер на відміну від універсалізму євангельської моралі. На думку Іларіона, зміст благодаті утворює євангельська істина. Вона вища за тимчасову користь, за саме людство. Вона обумовлює животворне буття, породжує спасіння. Закон є чужим уявлення про вище благо, свободу, він цілком занурений у буденне, в марноту земних пристрастей. Він не очищає, не робить шляхетним, а тільки спричиняє гнів і злочинність, заздрість, судові позиви. Для Київської Русі цілком зрозуміло, що Благодать, усуваючи закон, приводить до знищення рабства. Закон замінюється благодаттю, рабство – свободою. Відтепер немає обраних, а всі є рівними. Ті, хто пізнали істину, стали новими людьми, осягнули нові ідеї про призначення і цінність людини.

Ще одним напрямом у розвитку філософсько-етичної думки середньовіччя була так звана схоластика (лат. шкільний, учений). Розквіт її припадає на ХІ-ХІІ ст. (рання) і ХІІІ ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини ХІІ ст. – в університетах. Надалі слово «схолостика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів.

Завдання схоластики полягало в пошуку раціональних шляхів істинності, доказовості всього того, що проголошувала віра. Йшлося не про знаходження істини, яка дана в одкровенні, а про те, щоб довести істину за допомогою розуму, філософії. Схоласти прагнули раціонального обгрунтувати і систематизувати християнське віровчення. Для цього вони використовували ідеї античної філософії – Платона і особливо Арістотеля.

«Батьком» схоластики називають візантійського богослова, філософа Іоанна Скота Ериугену (бл. 810-877 рр.). Йому належить теза, яка відноситься до всієї схоластики: справжня релігія є справжньою філософією, і навпаки – справжня філософія є справжньою релігією. Ериугена був одним з перших захисників раціоналізації теології. Він писав, що Бог створив природу нашого розуму розумною, вільною. «Людина є розумна субстанція, вона здатна сприймати мудрість!» Бог по своїй щедрості нам дозволив рухатися за власним бажанням розумно і вільно. Рухом розуму є міркування. Причини праведних вчинків закладені у вільному виборі людської волі, а причини злодіянь полягають у спотвореному, викривленому русі свободного вибору.

Отже, виходячи з вище зазначеного, Ериугена висунув наступні етичні міркування. Будь-яка людина має право вільного морального вибору. Якщо людина має багато чеснот, то вона неодмінно заслуговує на спасіння.

Представником середньовічного реалізму був Ансельм Кентерберійський (1033-1109 рр.). Ансельм автор цілого ряду праць: «Про грамотного», «Про істину», «Про свободу вибору», «Чому Бог став людиною?». В роботі «Про істину» Ансельм намагався довести, що «істина» має місце не лише в мисленні, вона самостійна й існує сама по собі, існує реально. Істина не належить жодній речі, але коли якась річ існує відповідно їй, то йдеться про «її істину» або «її правдивість». Судження істинні, так як вони входять в «істину» взагалі. Справедливі дії здійснюються на основі їх приналежності до поняття справедливості взагалі. Пізнання істиного є прояв істини. Перебуваючи в самій собі, справжня істина тотожня Богу. Отже, загальні поняття мають власне, незалежне від одиничних речей існування, але зв’язані з ними.

Ансельм вважав, що через первородний гріх людина позбавлена права вільного морального вибору. Людина не здатна здійснювати вільний вібір і тому приходить до гріху. Моральність людини, її спасіння можливі тільки завдяки милості Бога.

Видатним мислителем був П’єр Абеляр (1079-1142 рр.), французький філософ, теолог-схоласт і поет. Автор праць: «Вступ до теології», «Логіка для початківців», «Діалектика», «Схоластична теорія», «Так і ні», «Етика, або Пізнай самого себе», «Діалог між Філософом, Іудеєм і Християніном». Мудрою людиною, за Абеляром, є та, яка у своїх діяннях спирається на розум, а не на сліпу віру. Він наполягав на раціонально-доказовому сприйнятті істини. Ототожнював Христа з Логосом і мудрістю отця – Софією. Наголошував, що кожен за допомогою власного розуму обирає авторитети. Розум має перевагу над авторитетом у тому, щоб «бути винахідником наук». Треба довіряти своїм власним силам, знаходити власні докази, а не користуватися чужими думками. У протилежність позиції Ансельма «вірю, а тому знаю», Абеляр говорить, що «пізнаю те, у що вірю». Не можна вірити в те, що незрозуміле. Людина повинна завоювати свою віру особистим зусиллям. Недоліком більшості релігій є те, що вони сприймаються не розумом, а звичкою, що прищеплюється з дитинства. Провідний філософсько-теологічний принцип середньовіччя – підпорядкування розуму вірі був спростований.

В середньовічну добу постала і набула розквіту не тільки християнська, але й мусульманська культура з відповідними етичними засадами. Формування етичних поглядів арабського світу в цю добу відбувалося в межах ісламу. Іслам виник в першій половині VІІ ст. Його родоначальником був Мухаммед (Магомет) – головний пророк Аллаха. У мить озаріння йому з’явився ангел Джебраїл, який оголосив волю Аллаха щодо його призначення і показав йому письмена на світку. Ці тексти згодом стали основою Корану – головної священної книги ісламу. Після цієї події Мухаммед зробився пророком-проповідником, який закликав до покірності волі Аллаха. Покірність – основа віри в Аллаха, визначальна риса і моральна настанова віруючих цієї релігії. Мусульманин перекладається як «покірний». Мухаммед проповідував певний спосіб життя, встановив етичні норми, дотримання яких вимагає від мусульман Аллах. Аллах – найвища цінність арабської культури. Він все створив, все передбачив і наперед визначив долю кожної людини. Абсолютне божественне передбачення виключає для людини будь-яку свободу волі. Така позиція, яка є різновидом релігійного фаталізму, відіграє велику роль в житті як ісламських суспільств, так і кожного віруючого, є основою громадської і особистісної моралі в ісламському середовищі. Ті мусульмани, які вірно служили Аллаху, терпіли, молилися, давали подаяння, поклали життя у боротьбі за іслам, їх чекає рай – сади вічності.

Джерелом етичних засад є священні тексти, записані в Корані, Сунні і Шаріаті. Згідно з релігійно-етичними приписами всі мусульмани є рівними перед Аллахом і кожен покірний волі Аллаха є воїном ісламу. Священні книги відобразили багатовіковий досвід розвитку моральних стосунків. Це знайшло вираз у таких правилах, як вшанування старших і батьків, заборона азартних ігор і вживання вина, суворе засудження брехні і крадіжок. Священними є родинні зв’язки, гостинність і обв’язок допомогати мандрівникам і убогим. Чітко прописані права жінок, що обмежує свавілля у подружніх стосунках. Головна моральна чеснота жінки є терпіння і покора чоловікові. Чоловік повинен шляхетно поводитися з дружиною.

Втілення сили Аллаха відбувається в уммі – мусульманській громаді, яка контролює життя, мислення, мораль й побут кожного індивіда. Поза уммою неможливе благочестиве моральне життя і спасіння.

Мусульманська етика виключає встановлену згори соціальну нерівнясть, закритість і недоторканість привілеїв окремих прошарків суспільства. Всіляко заохочується і теологічно обгрунтовується активність, підприємливість, соціальна мобільність. Таланти, сміливість, ризик, випадок – все це праведні моральні шляхи, що можуть допомогти людині досягти успіху в житті, зробити її щасливою.

Значний доробок у розробку етичних засад мусульманського суспільства здійснили видатні філософи середньовічної ісламської кільтури: Авіценна, Аверроес, Аль-Фарабі.

Аль-Фарабі (810-950 рр.) вважав, що головною метою людської діяльності є щастя, яке неможливе без пізнання. Умовами досягнення щастя є воля та її свобода. Воля з необхідністю пов’язана з чуттєвим пізнанням, її свобода – з логічним міркуванням, які і відкривають можливість того чи іншого вибору. Проте досягнення щастя, як вважав, слідуючи в цьому за Арістотелем, Аль-Фарабі, можливо лише у людській спільноті. Він створив соціально-етичну теорію, надавши їй виразної етичної спрямованості і виклав її у «Трактаті про погляди мешканців доброчесного міста». В своїх міркуваннях про ідеальне високоморальне місто арабський мислитель віходив з етичних ідей Арістотеля і Платона.

Ібн-Сіна (Авіценна – 980-1037 рр.) був видатним вченим і лікарем свого часу. Його з повагою називали «Князем вчених». Був добре обізнаний з працями Арістотеля, творчо розвинув ідеї Стагірита. Він створив енциклопедичне вчення про структуру знання і буття; це вчення мало епохальний та енциклопедичний характер. Авіценна прагнув сцілювати не лише тіла, але й душі. Класифікуючи науки, Ібн-Сіна загалом наслідує Арістотеля. Серед наук зустрічається етика як наука про поведінку окремої людини. Практичною етика вважається через те, що її предмет повністю визначається людськими діями. Авіценна вважав, що в земному житті моральність втілена у великих пророках, які знають мислиме без допомоги вчителів і грамоти, тільки через здогадку і через посередництво зв’язку із світом ангелів. Вони здатні осмислити і унаочнити положення тайного світу через свій розум і отримують одкровення. Життя і діяльність пророків є моральним ідеалом для звичайних людей і прикладом для наслідування.

Тома Аквінський (1225-1274 рр.) – видатний філософ європейського середньовіччя, ідеолог католицької церкви, родоначальник філософського напряму – томізму. В сімнадцять років вступив в орден домініканців і присвятив себе духовному служінню. Після смерті йому було присвоєно титул «ангельський доктор», а в 1323 р. він був зарахований католицькою церквою до лику святих, а його система стала офіційною філософською доктриною римо-католицької церкви (1879 р.), в центрі якої була проблема співвідношення релігії й філософії, віри й знання. В наші дні модернізований томізм (неотомізм) залишається одним з потужних напрямів теологічної й філософської думки в світі. Головним джерелом поглядів Томи стали твори Арістотеля. Літературна творчість Аквінського була обширною, він писав багато коментарів, які стосуються «Арістотелевої аналітики», «Нікомахової етики», «Метафізики», «Фізики», трактатів «Про душу», «Про небо і землю» тощо. Він автор трактатів з християнської догматики, трактатів із галузі права, філософії держави і суспільства. Головними працями його вважаються «Сума теології» (1266-1274 рр.), «Сума проти язичників» (1259-1264 рр.).

Тома намагався подолати конфлікт між вірою й знанням, з’єднати мораль й релігію. Він спирався на наступні постулати: предмети теології й філософії співпадають; в релігії присутні догмати, які можуть бути доведени теоретично; наукове обгрунтування догматів християнства укріплює віру; ряд християнських догматів людина не може осягнути розумом.

За Томою, Бог є благом. Вище благо для людини – це єднання з Богом, інтелектуальне споглядання Бога. Благість єднання з Господом не пов’язана з емпіричною та чуттєвою благодаттю, а є результатом інтелектуальної діяльності. Благодать в емпіричному світі є обмеженою тому, що пізнання Бога через його вираз в земних явищах спотворюється чуттєвим початком людини. Полною й вічною благодать може бути тільки у потойбічному житті. Все, що створив Бог є абсолютне благо, тому абсолютного зла немає. Воно породжується діяльністю людини. Причини зла: відступ людини від правил й законів; недосконалість волі людини; хибний моральний вибір. Моральність реалізує чесноти. Доброчесний вчинок – це дія, яка виражає свідомий вибір, волю індивіда. Чесноти, за Томою: розумові – інтелектуальні й практичні (розум, здоровий глузд); моральні – засновані на почуттях й щільно пов’язані з розумовими чеснотами (справедливість та ін.); богословські – віра, надія, любов.

У свідомих, вільних вчинках людина керується не пристрастями, а розумом. Пристрасті є властивості низької, чуттєвої природи; морально нейтральні; набувають моральні характеристики тільки тоді, коли підкорені чи непідкорені розуму. Розум людини є низькою сходинкою високої розумності й щільно зв’язан з абсолютним розумом Бога. Розум Бога керує людьми за допомогою благодаті, закона, що вказує вище благо, яке завдає напрям діяльності людей. Тома виділял: «вічний закон, божественна премудрість». Цей закон має вираз в релігійних заповідях, в совісті людей. «Природний» закон – прагнення всього сущого до добра, бажання уникнути зла. «Людський» закон – закони держави.

Доба Відродження (фр. Ренесанс) хронологічно охоплює ХІV-ХVІ ст. й отримала назву через прагнення своїх діячів відродити класичну античну думку. Мислителі цієї епохи творчо переробили античну спадщину і започаткували ряд оригінальних науково-теоретичних і культурних напрямів, серед яких чільне місце посідає гуманістична етика. Поняття гуманізму (лат. людяність) широко використовував у своїх творах Цицерон для означення цілісної і неподільної етико-естетичної характеристики людини. В епоху Відродження Леонардо Бруні визначав гуманітарні дослідження як пізнання тих речей, що стосуються життя й моралі і які прикрашають та вдосконалюють людину. Центром гуманістичного руху була Італія. У період Відродження було закладено фундамент гуманістичної моралі, яка виразно протиставлялася середньовічному теоцентризму. На засадах гуманістичної моралі була розроблена принципово нова світоглядна парадигма, в якій людина вперше посіла центральне місце у Всесвіті. На думку гуманістів справжня шляхетність за основу має вченість. Специфічним критерієм шляхетності стає ступінь оволодіння культурними цінностями. Слід зазначити, що гуманістична ідеологія від самого початку містила в собі суперечності, які згодом стали джерелом її саморуйнування. Фундаментальна суперечність доби Ренесансу полягала в тому, що самовозвеличення людини, яке знаходилося в основі ренесансної культури, а потім стало причиною її падіння.

В добу Ренесансу вперше за всю європейську історію з моменту утвердження християнства було відкинуте уявлення про Бога як особу, що посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії. Людина залишилася одна в універсумі. Сенсом її життя стало не служіння Богові, а самоствердження. Самовозвеличення сприяло зведенню людини до рівня природної істоти. Людина почала духовно згасати в матеріальності. Погляд людини на природу поступово змінюється від ортодоксально християнського до окультного, а згодом – до механістичного. Позбавивши природу Творця, людина почала ставитись до неї як споживач. Зрештою відкрилися психологічні можливості для хижацького руйнування природи. Саме в секуляризованому (світському) гуманізмі потрібно вбачати духовне коріння сучасної екологічної кризи.

Гуманісти відкинули християнську ідею первородного гріха і відродили античне розуміння людини як доброї, прекрасної і розумної істоти. По суті етичні регулятори було замінено на естетичні принципи світобачення. Духовність підміняється мистецтвом, культурою.

Католицизм зазнав глибокої деформації з появою ренесансного гуманізму. Продаж різних посад, корупція, непристойна поведінка духовенства – все це спричинило катастрофічне падіння авторитету католицької церкви. При цьому самі папи і більшість кардиналів були гуманістами, пристрасними шанувальниками античності, покровителями наук і мистецтв.

Утопізм став ще одним продуктом розпаду культури Ренесансу. Утопія – це проект побудови на Землі царства щастя і свободи без Бога. Утопії завжди носили богоборчий характер. Результатом спроб втілення утопій в життя став тоталітаризм в усіх його різновидах і дегуманізація суспільних відносин.

Гуманізм абсолютизує свободу і самодостатність людини і стверджує антропоцентризм. На противагу антропоцентризму християнська антропологія грунтується на христоцентризмі і вченні про благодать.

Лоренцо Валла (1407-1457 рр.) в трактаті «Про насолоду» стверджував, що людина повинна насолоджуватися не тільки духовними, а й тілесними задоволеннями. На думку Валла насолода є головним законом життя, тому що Бог створив всі земні блага і дав людині здатність до насолоди (п’ять почуттів). Принцип насолоди Валла розповсюджував і на потойбічний світ. Він описує рай де люди мають досконалі тіла. Валла утверджував принцип індивідуалізму: егоїзму неможна позбавитись, він закладений у людську природу, породжений інстинктом самозбереження. Життя індивіда є вищим благом для нього, життя близьких, судьба Вітчизни – другорядні. Чеснотою є користь, вона грунтується на здоровому розрахунку. Принципу користі підкоряються всі суспільні відносини.

Піко делла Мірандола (1463-1494 рр.) проголошує, що людина – це мікрокосм, вінець творіння, центр Всесвіту (в праці «Промова про гідність людини»). Мірандола стверджує, що Бог створив людину незавершеною, що дає людині свободу самовдосконалювання, сворення свого образу. Важлива чеснота людини – здатність продовжити справу Творця. Людина може досягнути досконалості янголів, якщо здолає свої низьки пристрасті. Людина може отримати вище благо через Божу благодать. Людина може досягти природного щастя шляхом пізнання природи і себе самої, дійти до таємниць Всесвіту.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) заклав підвалини політичної науки Нового часу. Вперше розмежував принципи моралі й політики. Відійшов від релігійної догматики. Бог, за Макіавеллі, є Долею, Необхідністю. Досліджуючи відносини людей (політичні) доходить висновку, що вони є виразом низької природи людини. Людська природа має вираз у хаотичної зміні вдачі, падінні й возвеличенні держав.

Макіавеллі є автором оригінальної етичної доктрини, яка не вписувалась в гуманістичну парадигму. В питанні про походження моралі він відкидає ідею надприродного джерела етичних норм, мислитель відмовляється від абсолютних критеріїв моральності. На його думку, мораль виникає з появою суспільного інтересу, з елементарної потреби впорядкування суспільних відносин. Концентрований вираз мораль знаходить у понятті «справедливість».

Макіавеллі розглядає мораль і моральність з діалектичних позицій. Головні джерела активності людей – любов й страх. Людина є швидше злою, ніж доброю. Від добра все спускається до зла і від зла піднімається до добра. Умовою взаємоперетворення добра у зло і навпаки є досягнення ними межі свого розвитку у конкретній ситуації. Головною моральною чеснотою, навколо якої об’єднується решта, є честь. В діалектиці честі і пов’язаних з нею чеснот – слави, гідності, гордості, самолюбства, марнославства – відображення співпадіння і розходження інтересів окремої особи і суспільства.

Джордано Бруно (1548-1600 рр.) є видатною постаттю епохи. Особливостями моральної особистості, за Бруно, є автономність, самодостатність, відповідальність за себе і своє оточення, володіння творчою енергією, осмислення моральних проблем, сприймання загально людських цінностей.

Основні положення вчення: подолання теологічного розуміння Бога; розгляд Бога як єдності природи; моральні цінності, чесноти – це якості людини і її діяльності; людська діяльність є поза духовним початком, бо ставить собі ціль; діяльність людей грунтується на причинності соціального осередку; єдність людини і суспільства має вираз в діяльності людей на користь суспільства.

Початок ХVІ ст. у Європі – доба радикального перелому в європейській культурі, відбувається становлення нової парадигми її розвитку на століття вперед. На цей час припадає найвище піднесення реформаційних рухів.

Реформація (лат. перетворення, виправлення) – рух спрямований проти середньовічної католицької церкви, як опори феодального ладу. Реформація залишалась в рамках середньовічного світу думок людей і в цих межах пропонувала їм новий, спрощенний шлях до Бога. Перегляд основних догматів католицизму привів до виникнення нового напрямку християнства – протестантизму. Проте, суттєвим є те, що Ренесанс і Реформація мають загальну антифеодальну спрямованість. Не дивлячись на те, що течії відрізнялися способом критики середньовічної схоластики, вони створили умови формування основ філософії Нового часу.

Першими проявами реформаторської антифеодальної ідеології були вчення англійського реформатора Дж. Вікліфа (Уікліфа) і його послідовника Яна Гуса. Своє ідейне оформлення Реформація одержала в ученнях Мартіна Лютера, Жана Кальвіна і Томаса Мюнцера. Головними ідеями протестантизму є: критика всіх інстанцій церковного авторитету; розуміння свободи совісті як невід’ємного особистого права; визнання моральної самостійності державно-правових відносин; захист ідеї рівної гідності людей на підставі хрещення; обстоювання морального значення праці й професіоналізму; релігійно-моральне освячення підприємницької діяльності.

Фундаментальною категорією є віра, яка поєднує в собі теологічний і етичний зміст. Вона породжує безумовну скерованість віруючого на творіння добра. Важливим є також покликання. Реалізувати віру як безкорисливу спрямованість на добро означає просто зосередитись на здійсненні свого покликання. Так було сакралізовано мирську діяльність. Діячи Реформації проголосили монастирський аскетизм аморальним. Вони проповідували мирський аскетизм, головним змістом якого було високоякісне виконання професійних обов’язків. Професіоналізм отримав священний статус «несення хреста». Так були закладені підвалини нової трудової, господарської моралі і релігійного освячення підприємницької діяльності. Протестанти оперують поняттям «праця» не як економічним терміном, а як релігійно-етичної категорією. Найважливішим моральним принципом стала дієва християнська любов.

Мартін Лютер (1483-1546 рр.), німецький мислитель, громадський діяч, засновник німецького протестантизму (лютеранства). Термін «протестантизм» походить від протесту князів-євангелістів Німеччини, який вони висловили на сеймі у Шпайєрі в 1529 р. На цьому сеймі більшість ухвалила декрет про заборону лютеранства під загрозою застосування сили. На цю погрозу князі, прибічники Лютера, відповіли, що у питаннях сумління більшість не має сили. Цей протест було скеровано проти втручання мирської влади у справи віросповідання і проти свавілля духовенства. З цього часу тих, хто ставав на бік Реформації, почали називати протестантами.

Лютер виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людиною. Він вважав, що духовна влада нічим не відрізняється від світської, тому вона повинна бути підпорядкована державі. Лютер прагнув замінити авторитет церкви авторитетом Біблії. На його думку, кожен християнин в силу свого священства має право самостійно тлумачити Писання і захищати віру. Справа визволення знаходиться в руках кожного. Людина сама стоїть перед Богом із проханням про покутування. Лютер заперечував виключне право папи на тлумачення священного писання. Можливість спасіння він бачив у безпосередній вірі в Писання, слово Боже, як воно є в Євангелії. Він зробив Біблію доступною для кожного. Спасіння людини не залежить від церковних обрядів, а досягається чистою вірою, яка є «Божим даром».

Лютер зазначав, що християнин має любити і те, що є грішним, лихим, немудрим, немічним – любити для того, щоб зрозуміти все це благим, мудрим, сильним, адже любов творить добро. 31 жовтня 1517 р Лютер прибив 95 тез до дверей замкової церкви у Віттенберзі (Саксонія). Головною ідеєю тез було заперечення продажу індульгенцій і купівлі за гроші прощення гріхів. Етичний сенс 95 тез полягав у прагненні реформатора домогтися, щоб енергія ненависті до зла була скерована всередину грішника, проти власної моральної нікемності. Вичавити із себе негідника перше, ніж виправляти і рятувати світ – такою була віхідна моральна програма, яку запропонував Лютер. Він також у формі теологічних міркувань обгрунтував свободу совісті як первинний всезагальний принцип моральної і правової свідомості.

Лютер стверджував ідею, що вище за індивідуальну совість віруючого стоїть лише Святе Письмо. У випадку, коли совість не суперечить Святому Письму, думка християнина не повинна переслідуватися та зазнавати утиску. Вона може бути помилковою, проте за інакодумство не можна переслідувати.

Лютер не поділяв народного розуміння Реформації як боротьби за соціальну справедливість і євангельську рівність. Його реформи носили класовий і історично обмеженний характер, вони виражали інтереси князів і міської правлячої верхівки. Мирську несправедливість, на думку Лютера, не можна викоренити, її треба лише визнати і терпіти, підкорюючись їй. Християни мусять підкорятися владі і не бунтувати проти неї.

Докладно основні ідеї Реформації викладено у 28 артикулах (статтях) Аугсбурського віросповідання, написаного Ф. Меланхтоном, сподвижником Лютера і представленого на розгляд сейму, зібраного протестанськими князями в 1530 р.

Незалежним від Лютера, шляхом до Реформації прийшов Ульріх Цвінглі (1484-1531 р.). Священик і з 1522 р. розпочав Цюріхську реформацію. В 1523 році Цвіглі оприлюднив 267 тез» з викладом своїх ідей. На відміну від Лютера Цвіглі вважав, що істина у християнстві повинна не тільки не суперечитим Святому Письму, але й знаходити своє безпосереднє підтвердження у ньому.

Жан Кальвін (1509-1564 р.), французький теолог, автор трактату «Настанови в християнській вірі». Його заслугою є те, що він систематизував ідеї Лютера і інших реформаторів. Основою кальвінізму є вчення про божественне призначення. Бог ще до створіння світу одних зумовлює до спасіння, інших - до осуду. Бог сам визначає, хто буде спасенним, а хто – ні. Жодні зусилля людини не можуть змінити це, але кожний повинен бути впевненим, що він – «Божий обранець». Згідно Кальвіна, віруюча людина, хоч і не знає своєї долі, своїми успіхами в особистому житті може довести, що вона «Божий обранець». Успіх у професійній діяльності – ознака, що підтверджує богообранність. Професія виступає як покликання, місце служіння Богу. Кільвінізм виправдовував буржуазне підприємництво епохи першопочаткового накопичення. Тому доброчесністю проголошувались поміркованість й ощадність, сповідувався режим світського аскетизму.

Томас Мюнцер (1490-1525 р.), церковний проповідник, один із вождів Селянської війни в Німеччині (1525 р.). Релігійно-філософські твори грунтуються на необхідності встановлення такої «Божої влади» на землі, яка принесла б соціальну рівність. Бог всюдисущий у своїх твореннях і відкривається у вірі. І лише у вірі може бути використана його роль спасителя. Релігійна віра, в його розумінні, викликана пробудженням розуму в людині, приводить її на шлях підкорення особистих інтересів інтересам спільності, що виражає владу Бога на землі.

Гуманістичні ідеї в Україні. Панування татаро-монголів, Великого князівства Литовського, Польщі негативно вплинуло на розвиток українського народу, який досяг високого рівня за кращіх часів Київської державності. З цього часу протягом віків український народ вів боротьбу за політичне самовизволення й власне існування як окремої етнічної та національної спільноти, що і зумовило також розвиток його духовної культури.

Починаючи з ХV ст. на українських землях широкого поширення набувають еретичні вчення та вільнодумство. Сліпому поклонінню Святому Письму протиставлялось критичне мислення, скептичне ставлення до церковних обрядів (хрещення, вінчання тощо), висловлювався сумнів відносно божественного походження церковних книг. В Україні ХV ст. в значній мірі став поширюватися інтерес до питань з логіки, медицини, астрономії тощо, чому сприяла діяльність гуртка київських книжників. Перекладалось багато літератури науково-енциклопедичного характеру. Перекладались праці Аль-Газалі, Аль-Разі, Арістотеля. Зростання інтересу до природи і людини сприяли появі групи видатних діячів гуманістичної культури України, серед яких виділялись Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріхоський-Роксолан.

Юрій Котермах (Котермак) із Дрогобича (Юрій Дрогобич бл. 1450-1494 рр.) – вчений, доктор медицини і філософії. Підкреслював, що «для великих діянь необхідною є не лише сила, а й людський розум, знання». Людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється не божественним одкровенням, а наявністю в природі непохитних законів. Він говорив про великі можливості науки і розуму, наголошував на необхідності вивчення природи та її законів з тим, щоб поставити їх на службу людині. Велику увагу він зосереджував на популярізації наукових знань, підкреслював велику роль філософії у житті людини, вважав, що вона робить людей богами.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог – Павло Процелер (Русин 1470-1517 рр.) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця теріторія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викладав у Краковському університеті, мав вчений ступінь магістра, який дав йому право очолювати кафедру римської літератури. Він читав лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші. Предметом особливої гордості було його слов’янське походження, тому він взяв собі псевдонім – Русин. В центрі його творчості стоять питання реального земного життя, людської особистості. В цивілізованій державі, на його думку, людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Шанувати людину треба не за її багатства і титули, а за розум та інши чесноти. Самою дорогою коштовністю є книга – скарбниця мудрості, образ правди святої. Правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, дбати про повагу громадян, стверджувати всі права і чесноти. Історичний інтерес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях.

Найбільш визначним представником тогочасної гуманістичної культури в Україні був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.), якого сучасники з повагою називали «руським Демосфеном». Був глибоко обізнаний з усіма здобутками античної, середньовічної та гуманістичної культури. Історичний процес пов’язував з розвитком науки і освіти, приділяв увагу їх популярізації з метою вдосконалення людини. Людина, вважав він, навіть талановита від природи, не зробить нічого видатного без відповідної освіти і знання. Велику увагу приділяв питанням мудрості, розуму і сили. Справжня мудрість, на його думку, це та мудрість, що тісно пов’язана з освітою і вихованням, адже великі особистості минулого здобули собі славу і безсмертя завдяки тому, що мали мудрих вчителів. Розум повинен бути органічно поєднаним з силою. Сила без розуму занепадає, а розум не буває без сили міцним. Ідеальний монарх – це філософ на троні, що вирізняється своєю мудрістю, мужністю і справедливістю. Сам король є «страж держави», залежить від громадян і вони служать йому не з примусу, а добровільно.

Не держава призначена для монарха, а монарх для держави, і він має дбати передусім про благо народу. Справедливою є держава, що забезпечую життя громадян згідно з їх природними правами. Це право на вланість, свобода слова, совісті, право жити відповідно власного розуму.

Етика Нового часу. Новоєвропейська етична думка формується в умовах якісних змін соціально-економічного і духовного життя європейського суспільства, в епоху нового буржуазного соціально-політичного ладу. Епоха релігійних війн, фрагментами якої стали і перші буржуазні революції в Нідерландах і Англії, привела до глибокої секулярізації (лат. світський, мирський) моральної свідомості. Процес секулярізації супроводжується моральною кризою. Традиційні цінності втрачають свій вплив. Занепадає довіра до таких чеснот, як альтруїзм, співчуття, милосердя, які досить часто стають знаряддям лицемірства. Моральна криза супроводжується народженням і зміцненням нової ціннісно-нормативної системи, головними властивостями якої є емпіризм і раціоналізм. Головні чесноти: працелюбство, професіоналізм, устремління до самовдосконалювання. Людина повинна «створити себе сама». Матеріальний статок (гроші) є мерилом моральності: багата людина має більше чеснот ніж бідна (їй легше бути добропорядною); багатство сприяє авторитету людини, в тому числі й моральному; чесність веде до успіху (комерційному також); моральна шкода компенсується грошима.

Відбулася радикальна переорієнтація цінностей - з потойбічної моралі на людську, з етики одкровення на емпіричну земну етику. Мораль була зведена на землю, пов’язана з умовами реального життя. Безумовні моральні вимоги: дотримуватись справедливості; чесно виконувати угоди («вексельна чесність»); поважати чужу свободу. Надконфесійна ідея прав людини, народжена в процесі боротьби за свободу совісті в часи Реформації, була втілена в етичних засадах правозахисного руху, оповивши зміст етичних поніть. Мораль стає індивідуалістичною: економічна незалежність людей визиває їх моральну автономію. Моральні норми, цінності, чесноти мають загальнолюдський характер і обов’язкові та однакові для всіх.

Етика зводилася до галузі природознавства, що повинна мати справу не з божественними веліннями й ідеальним світом, а із природним буттям людини, її потребами, прагненнями та інтересами. Теоретичною основою етики на довгий час стає поняття «людська природа», а сама етика стає натуралістичною. Вона виводить закони поведінки людини із природи, що часто призводило до ототожнення її з природничонауковим знанням. Прагнення надати етиці статус строгої наукової теорії шляхом використання методів математики, фізики було характерно для Декарта, Гоббса, Спінози і багатьох інших.

МішельМонтень (1533-1592 рр.) в своїх працях систематизував досвід різних епох («Досвіди»). Людина є часткою дійсності, що змінюється і як інші живі істоти, підкорюється природним закономірностям. Свобода людини в єдності з природними законами. Душа й тіло людини єдині, тому не можна піклуватися тільки про душу, необхідно цінувати земне життя і відійти від аскетизму. Необхідно прийняти життя (радощі й страждання). Поведінка людини не повинна грунтуватися лише на релігійних поглядах, звичаях (вони досить різнорідні, тому і відносні). Істинні чесноти спрямовані природою й супроводжуються щастям, насолодою. Монтень не зводив моральність лише до сукупності однозначних норм. Він відкидав релігійні догми. Людина повинна керуватися особистим досвідом, постійно до нього мати сумнів, критично перероблювати його та на його основі будувати моральне судження.

Виступав проти фальшивих чеснот, які частіше прикривали егоїстичні прагнення людей, а також підкорення інтересів людини інтересам групи чи держави. Він наголошував на приоритеті інтересів індивіда, самоцінність життя людини. Моральна людина – це людина, яка міркує та має сумніви, скептично ставиться до догм, удосконалює себе.

Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) – був засновником методології емпіричної науки. Свої етичні погляди виклав у творі «Досвіди, або Напучування моральні і політичні». В цій праці він критикує етичні вчення кіренаїків, епікурейців, стоїків і скептиків за проповідь в них пасивності, заспокоєності і споглядальності. На його думку, благо повинно бути активним і скерованим на вдосконалення людини, є два визначальні моральні потяги: до індивідуального блага; до суспільного блага. Перший приводить до формування цілісної особистості, другий – робить людину частиною суспільства. Другий потяг відіграє більш важливу роль, ніж перший. Моральною чеснотою, яка виявляється у потягу до суспільного блага, є обов’язок (моральний обов’язок якісної високопрофесійної діяльності). Виявом високоморальної налаштованості людини є діяльний альтруїзм.

Рене Декарт (1596-1650) – фундатор філософського раціоналізму Нового часу. Базуючись на раціоналізмі, Декарт головний принцип моралі, моральне благо вбачав у розумній поведінці на підставі знання істини. Всі пороки походять від невігластва, а зло є відсутністю істини або її нестачею. Істина і зло несумісні. Знання істини забезпечує свободу духа і сгамовує пристрасті, примхи і свавілля.

Томас Гоббс (1588-1679 рр.) розвинув положення про «природжений егоїзм», підкреслюючи незмінність «природи людини» і користі як визначального морального принципа. Взаємне обмеження егоїзму людей на основі природного закону самозбереження і створена на договірних засадах держава, кладуть кінець «війні всіх проти всіх» і доморальному стану людини. Суспільний договір і держава дозволяють надати поняттям добра і зла загальнозначущий характер: держава, установлюючи єдині для усіх закони, вводить інтереси і прагнення людей у певні межі, що щонайкраще відповідає їх спільному інтересу у підтримці світу і самозбереження. В основі устрою держави і її законів повинен бути вищий, природний моральний закон, заради чого люди і об’єдналися в державу - це громадянський добробут, благополуччя народу. Сутність етики і полягає в розкритті цих природних законів людського гуртожитку і налагодження громадянського життя людей.

Бенедикт Спіноза (1632-1677 рр.). Основна праця має назву «Етика». Етична доктрина базується на раціоналістичних і натуралістичних засадах, певною мірою спираючись на ідеї стоїцизму. Етика, як особлива дисципліна досліджує властивості, які притаманні людині. Людина – егоїстичний індивід, який керується законами самозбереження й прагне до власної вигоди. Свобода є пізнаною необхідністю, а тому різним людям вона властива різною мірою. Моральний ідеал Спінози має такі ступені: право людини на самоствердження і всебічний розвиток; активна діяльність як зміст щастя, що знаходить свій вищий вираз у пізнанні. Пізнання, за Спинозою, це не лише шлях до свободи, але її мета і виправдання, її вищий зміст і сутність.

Джон Локк (1632-1704 рр.) видатний філософ і педагог. Етика Локка є переважно утилітаристською (корисною). Головна заслуга – розробка проблеми прав людини. В «Трактаті про державне правління» Локк визначив три основні вроджені права людини: право на життя; право на свободу; право на власність. Ця формула прав людини увійшла до багатьох ранньобуржуазних конституцій і стала відправним пунктом для подальшої позитивної розробки проблематики прав людини і громадянина.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 рр.) продовжив раціоналістичну тенденцію у розробці етичних проблем. Його погляди грунтувалися на твердженні, що наш світ є найбільш гармонійний, а тому найкращий із можливих світів. З точки зору вічного універсуму, зла немає взагалі. У тимчасовому земному бутті зло служить для розуміння і вірної оцінки добра. Побібно до тіні від світла зло – лише «тінь» добра. Наявність зла є стимулом для вдосконалення людини на шляхах поглиблення пізнання.

Новим етапом у розвитку української духовної культури була діяльність Острозького культурно-освітнього центру, що був заснований у 1576 р. К. Острозьким. Василь Костянтинович Острозький (1526-1608 рр.) вживав ім’я Костянтин, мабуть, на знак пошани до свого батька, славетного полководця Костянтина Івановича Острозького – великого гетьмана литовського, переможця московських військ під Оршею (1514 р.), мецената Києво-Печерської лаври. Панагеристи прямо писали, що ім’я Костянтин мало також засвідчити намір українського князя бути опікуном, оборонцем і охоронцем інтересів християнської церкви, яку колись утверджував імператор Константан Великий, і працювати для поширення християнського вчення через писемність та освіту – подібно до Константина-Кирила Філософа.

Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим тогочасним українським магнатом, загальновизнаним «начальником у православ’ї», меценатом, культурним діячем. Польський король Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоронцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильником культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні заклади та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572 р.), Володимирі-Волинському (1577 р.), школу і друкарню в Острозі (1576 р.).

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спрямування, письменником-полемістом був Іван Вишенський, людина великого літературного й полемічного хисту, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Вишня, з 1596 р. – чернець одного з монастирів на Афоні (Греція) – великого релігійного центру православної церкви. Відомо близько 20 творів І. Вишенського, найвизначніші з яких – «Обличеніє діявола-миродержца», «Послоние к утекшим от православія єпископам», «Порода о очищенію церкви» та ін.

В своїх творах він критикував Берестейську унію та католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Стрижнем його творчості є захист традиціоналістської православної доктрини. Він відстоював реформаційну за своїм характером ідею загального священства, проголошував мирське суспільство з його соціальною несправедливістю неправдивим, пропагував природну рівність людей, вважав ідеальним суспільний устрій, побудований на принципах первісного християнства. В центрі його поглядів постає людина з усіма її стражданнями, надіями і сподіваннями. Щасливою людина може стати лише тоді, коли буде осягати божественні істини і втілювати їх у своє життя.

Бог є вічне начало усього, невичерпний розум, вища воля, існує у собі, є непізнаваною істиною. Божествений світ як світ істини, добра і справедливості протистоїть світові земному, де панує зло, насильство, зрада, свавілля. Ідея «несумірності Бога» і світу, нестабільності було для Вишенського основою обгрунтування протесту проти католицизму.

Буття для людини – це боротьба тіла і духа. Людина повинна прагнути до духовного злиття з Богом, відмовитись від усього мирського. Все це залежить від волі людини, бо вона вибирає, що може утвердитися в ній – тілесне, зле або духовне. Людина дійсно живе, якщо вона живе за покликанням духу, тобто дбає про добро, її чекає вічне блаженство. Духовний ідеал має освічувати все земне життя людини, а земне життя повинне спрямовуватися на осягнення цього ідеалу. Утвердження духовного ідеалу внаслідок перемоги духу над тілом і є щастя в земному житті. Щастя не дарується, а свідомо здобувається праведністю життя згідно з вимогами божественних знань. Вдосконалення людини можливе тільки через подолання зла, що досягається за умов її самопізнання в духовному плані.

Вишенський вірив у силу людського пізнання, яка залежить від наполегливості кожного. Істина розкривається людині в боротьбі з непраівдою, помилками. Духовне єство людини він повертав до осягнення моральних цінностей – добра, справедливості, чесності надаючи їм конкретної історичної визначенності в умовах суспільного життя України XVI-XVIІ ст. Усі люди від природи рівні, і кожний індивід може безпосередньо спілкуватися з Богом, осягаючи вищю, абсолютну істину.

4. Етичні вчення епоха Просвітництва, ХІХ ст., Новітня неокласична

Епоха Простітництва традиційно вбирає в себе XVIІІ ст. – творчість представників класичної німецької філософії (І. Кант, Г. Гегель) і французьких матеріалістів-просвітителів П. Гольбаха, К-А. Гельвеція, Ж. -Ж. Руссо та ін.

Вихідний пункт їх вчення про людину - природний індивід, здатний відчувати приємне і неприємне, задоволення і страждання. Відповідно до законів природи він прагне до задоволень і уникає неприємних відчуттів і страждань. Тому людський егоїзм і прагнення до здійснення своїх інтересів є єдиний справжній мотив людських вчинків. Доброченність, справедливість, мужність є не відмова від егоїзму і власного інтересу, а рідкий і щасливий збіг його з інтересами суспільними. Саме суспільне благо, суспільна користь - ось принцип всіх людських чеснот і основа моралі. Переборюючи свою природну себелюбність, людина (як розумний, здатний до самокерування суб’єкт) може і повинен стати «розумним егоїстом», тобто правильно зрозуміти свої інтереси і керуватися «компасом суспільної користі» для їх здійснення. Мораль, що пропонує установку на суспільне благо, виявляється корисною індивідові, оскільки дозволяє реалізувати свій інтерес. Гарантією гармонії особистого і суспільного є «розумне суспільство», законодавство якого сприяє здійсненню людської природності. Творці концепції «розумного егоїзму» непрямим способом поставили під сумнів свої переконання в тім, що справжня добродіяльність може опиратися на егоїзм і розважливу передбачливість. Образ моральної людини, що малюється ними, виявляється ретельно замаскованим егоїстом. Тут нічого не залишається від величі справжньої, що виникає з безкорисливої самовідданості, доброчесності. Натуралізм в етиці не дозволяє виявити специфіку моралі, неможливість її зведення до інших сфер буття і особистості, мотивації поведінки людини.

Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.) є ідеологом Великої францюзької революції. Його основні праці: «Думки про походження та основи нерівності між людьми», «Суспільний договір», «Міркування про науки і мистецтва» та ін. На його думку, егоїзм, індивідуалізм буржуазного суспільства грунтуються на приватній власності і є джерелом пороків, несправедливості. Порядок і дисципліна у суспільстві підтримуються: жорстоким змушенням; вірою в кару Божу; добровільною згодою громадян.

Людина за своєю природою є істотою нерозумною, а емоційне та доброчесне передує міркуванням. Моральні уявлення, які склалися під впливом культури є помилковими. Цивілізація руйнує природну доброзичливість та милосердя людей. Велику увагу Руссо надає вихованню почуттів та чеснот. Особистість дитини треба поважати, розвивати природні здібності й інтереси. Моральне виховання треба застосовувати разом з фізичним. Егоїзм треба замінити на любов до Вітчизни.

Основа моральності – природні устремління людини до свободи й до щастя, співчуття. Мораль відображає відносини людей, які виникли в результаті суспільного договору. Моральний ідеал – це «природний стан» людини. Руссо надавал велике значення безпосередньому природному почуттю людини. Заради збереження цього почуття він закликав до повернення до природи, простоті, «природному стану» людини. Головна чеснота для людини – це суспільне визнання її чеснот, повага. За результатом морального самовдосконалення людини можливі об’єднання егоїстичних інтересів у загальний інтерес, гармонія людини і суспільства.

Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771 рр.) філософ-сенсуаліст, ідеолог буржуазної революції. Основні праці: «Про розум», «Про людину, її розумові здібності та її виховання». Основні положення етичного вчення: діяльність людського розуму зводиться до вміння відчувати, тобто вміння порівнювати відчуття. Людина народжується морально нейтрально (а ні доброю, а ні злою), здатною до фізичного відчуття. Чуттєвість є джерелом пристрастей та діяльності людини. Прагнення до щастя є чеснотою. Справедливість основа життя людини і суспільства, чеснота яка пов’язана з загальною користю. Гельвецій вважав, що людина повинна стати «розумним егоїстом», поєднати егоїстичні прагнення до своєї користі з благом суспільства. Задача держави, закону, моралі – з’єднати інтереси індивіда й суспільства, ствержувати справедливість та позбавитись пороків. Політика повинна бути спрямована на досягнення щастя людством, співпадає з етикою і є основою моральності людини. Гуманість – це сукупність всіх інших чеснот.

Поль Анрі Гольбах (1723-1789 рр.) філософ-матеріаліст. Він розвинув ідеї Гельвеція. Всі знання та ідеї людина отримує за допомогою органів чуття. Матерія – це все те що впливає на органи чуття людини. Суттю матерії є рух. Природа у Гольбаха виступає як сукупність різних рушийних сил матерії.

Людина є продуктом природи. Людина є річ серед річей. Вона не є вільною у своєму житті. Суспільство теж є творінням природи, тому що природа обумовлює життя людини і суспільства. Суть людської природи полягає у самозбереженні, досягненні особистого блага і щастя. Людина любить суспільство тому, що цінує благополуччя, знаходячись у безпеці. Ці почуття природні, вони витікають із самої сутності, природи істоти, що прагне до самозбереження, до щасливого життя. Порочність суспільства є причиною зіпсованості його членів. Суспільство буде досконалим за умов його відповідності людській природі. Погано влаштоване середовище формує недосконалу особистість. Отже, суспільство необхідно розумно розбудувати, тобто створити розумний політичний устрій, розумні закони і людську мораль.

Етика Імануїла Канта (1724-1804 рр.). Вона знаменує собою перехід до теоретичного аналізу моралі як особливого, специфічного явища. Задум Канта - виявити «чистоту» моралі. У здійсненні цього завдання він орієнтується не на природу людини і обставини її життя, а на «поняття чистого розуму». Мораль самодостатня, містить свою причину в собі самій і не виводиться ні із чого, навіть із релігії. Мораль, за Кантом, це не природне, а надприродне явище, що визначає людині лінію поведінки, ставить їй в обов’язок виконання якихось норм, вимагає дотримання певних правил. Центральною категорією кантовской етики є належне. Він підкреслив специфічну властивість моралі бути глибоко внутрішнім регулятором людського життя.

Мораль, вважав Кант, це сфера свободи волі людини, воля якої є автономною. Для надання волі морально-позитивного значення необхідне узгодження її з вищим моральним законом – категоричним імперативом. Він звучить так: «Чини завжди так, щоб максима твоєї волі могла стати принципом загального законодавства». «Стався завжди до іншої людини як до мети, але ніколи як до засобу». На його думку, мораль пропонує людині подолання природного егоїзму в ім’я належних ідеалів. Однак аналіз реалій буття не давав Канту підстав сподіватися на те, що це можливо. Відкинувши соціальну практику як основу моралі, Кант переніс гармонію між ідеалом і дійсністю в потойбічний світ, гарантом якої може бути тільки Бог.

Основні ідеї етичного вчення: мірилом цінності вчинків людини є добра воля; добра воля відрізняється тим, що вона не зумовлена чуттєво і полягає у повазі до законів; центральна категорія етики – обов’язок; добро і зло – категорії, похідні від обов’язку; добро – це те, що відповідає морально належному, моральне добро постає як категоричний імператив, категоричний імператив має апріорний (лат. те що передує, до досвідне) характер; чистий розум виявляє себе практично в автономії засад моральності, завдяки цьому він визначає волю до дії; ознакою моральності вчинку є його безкорисливість; справжня свобода людини можлива тільки в мисленні.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.) спробував переосмислити головну ідею кантовської етики - абсолютність моральної автономії. Принциповим для Гегеля було розрізнення понять «мораль» і «моральність», що зафіксувало ситуацію, яка створилася в європейській думці, протистояння двох підходів: мораль є сфера духу, представлена винятково особистісними змістами; моральність є сфера соціально детермінованої поведінки. Підкресливши своєрідність особистісного і соціального буття моралі, Гегель спробував синтезувати обидві етичні традиції. Гегель ставить проблему обов’язкової реалізації внутрішньої моральної переконаності в діях. Він також радить ставити перед собою великі цілі при визначенні своїх намірів. Заслуговує на увагу розуміння Гегелем морального обов’язку суб’єкта, який полягає в тім, щоб «мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в діяльності». Тут, по суті, описується механізм реалізації моралі, ставиться проблема інтеріоризації (внутрішнє засвоєння суб’єктом) моральної необхідності.

Провідні ідеї морального вчення: мораль стосується внутрішнього світу людини; моральна воля виявляє себе не в намірах, а у вчинках; людина має право робити свої потреби метою власної діяльності; головна категорія моралі – добро; джерело зла свобода волі; причина зла – незнання і безпідставна переконаність у власній правоті; любов – форма морального зв’язку двох індивідів; держава наражається на небезпеку, коли жінки очолюють уряд, бо вони діють не у відповідності з вимогами всезагального блага, а керуються випадковими схильностями і думками.

Українське Просвітництво повязане з Київо-Могилянською академією. Вона стала найвпливовішим закладом східнослов’янського православного світу. За роки її існування в ній навчалося близько 25 тисяч українців.

В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педагоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи: Л. Баранович, І. Гізель, Ф. Прокопович, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, С. Яворський, Г. Полетика, російський вчений М. Ломоносов (засновник Московського університету і перший російський член Академії наук в Петербурзі). В академії здобували освіту шість українських гетманів: І. Виговський, І. Самойлович, Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок.

Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв гетьман України І. Мазепа. Він був меценатом, добродійником і опікуном академії. Завдяки заходам Мазепи вона грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статут академії, хоча давно вже була фактично вищим навчальним закладом. Мазепа дбав також про матеріальне забезпечення академії. Він збагатив її бібліотекою й рідкими рукописами, збудував для неї новий будинок, сам часто відвідував її, бував на диспутах та виставах.

Приймали до академії молодь всіх верств, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію й богослов’я; вивчали мови - слов’янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково – середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, французької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру).

Академічна бібліотека у ХVІІІ ст. налічувала 12 тисяч томів і безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу зберіглися лише окремі примірники), що робило її визначним науковим осередком. Академія була справжнім європейським центром науки. Тут формувалася філософська думка слов’янського світу в цілому. В академії працювали кращі наукові та педагогічні сили того часу. Професор філософії Інокентій Гезель – ректор академії (1646-1650) – читав курси філософії та психології, в свій час навчався в Кембриджському університеті (Англія); Лазар Баранович – відомий політичний, освітній, церковний діяч і письменник – ректор академії (1650-1657); професор риторики Іоаникій Галятовський – ректор академії (1657-1665), талановитий проповідник, автор першого не тільки вітчизняного, а й серед всього слов’янського світу друкованого посібника з риторики (гомілетики) видання 1659, 1663 і 1665 рр.; професор Стефан (до постригу Семен) Яворський; професори Йоасаф Кроковський (православний митрополит Лівобережної України в 1708-1718 рр.) і Феофан Прокопович вчений-енциклопедист, філософ, літератор, публіцист, історик, математик, астроном.

Феофан Прокопович (1682-1736 рр.) народився у Києві в купецькій сім’ї, дістав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Сильно цікавився протестантськими течіями. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію в Київській академії.

Ф. Прокопович зробив певний внесок в розвиток української філософії. Він засуджував схоластику, неоднаразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вони розвиваються за своїми законами.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) є найяскравішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський тощо). Сковорода народився у сім’ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.

У 1751 р. Г. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переясловського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини. У філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальністі – антеїзм (потенційна «сродність» людині всьго світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії «серця») вперше набули завершеної форми.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність «зла» - «добро», що символізує високі духовні інтереси людини. Тому його вчення було спрямоване на ідеї гуманізму, добра, справедливості.

Дотримуючись позицій гуманізму, Г. Сковорода отстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою, - пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов’язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностій. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини. Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості.

Етичні погляди ХІХ ст. Початок ХІХ ст. в розвитку філософії характеризується тим, що класична філософська картина світу Нового часу з її механістичним матеріалізмом ХVІІ- ХVІІІ ст., принципом «тотожності мислення і буття» німецького класичного ідеалізму вступила в стадію кризи. Класичній традиції Нового часу з позиції завдань сучасності в змісті філософствування стали протиставлятися альтернативні точки зору, а саме: просвітницькому об’єктивізму - суб’єктивізм, раціоналізму – ірраціоналізм, натуралістичному сцієнтизму – гуманізм тощо.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872 рр.) його творчість завершує період класичної німецької філософії. Був основним з опонентів Гегеля. Стояв на позиціях антропологічного (лат. вчення про людину) матеріалізму. Його основні праці: «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства», «Основні положення філософії майбутнього», «Думки про смерть та безсмертя», «Евдемонізм» та ін.

Основні положення філософії Фейєрбаха: природа існувала раніше ніж дух і незводиться лише до механістичних законів; релігія має земне коріння (гносеологія, психологія) і є ілюзорним баченням світу; людина вклала в ідею Бога кращі сторони свого духу; людина повинна вклонятися лише людині («Людина людині Бог»). Людина є істотою природною, психофізичною, яка страждає та бажає. Головне завдання філософії – допомогати людині досягти щастя.

Людина прагне до щастя і це її головна мета, вона є природним устремлінням, моральне устремління є основою моралі. На думку Фейєрбаха, бажання людини догягти щастя можна пояснити аскетизм, співчуття і навіть самогубство. Критикуя вчення Канта, він відкидав обв’язок в якості основної цілі людини. Людина завжди знаходиться у зв’язках з іншими людьми; в основі спілкування людей лежить зв’язок двох людей («Я» і «Ти»); основою суспільного життя є міжособистісні стосунки; обов’язок людини – піклуватися про щастя людей, з якими він контактує, тобто щастя можливе тільки взаємне; найкраща форма стосунків між людьми – любов. Почуття любові – це самовідчуття людства, єдність людей, загальний принцип філософії.

Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1894) запропонували новий підхід до етичних проблем: соціально-історичний. Марксистська етика претендувала на подолання обмеженості як ідеалістичних, так і натуралістичних підходів до розуміння моралі і моральності.

В капіталістичному суспільстві понують товарно-грошові відносини, майнова залежність, експлуатація. Ці явища вплинули на всі сфери життя суспільства. В буржуазному суспільстві нарощується індивідуалізм і моральне відчуження людини. Основна цінність – багатство. Цінність людини у буржуазному суспільстві визначають послуги, які вона може надати. З часом індивідуалізм абсолютизується і стає антигуманим й перешкоджає розвитку особистості. Духовний світ іншої людини сприймається як ворожий. Вихід з цього положення для людини індустріальної епохи полягає у наступному: відчуження від діючих у суспільстві моральних норм та цінностей; раздвоєння моральної особистості на «дійсну» та «недійсну»; відчуження особистості від духовного світу інших людей.

До основних етичних ідей відносяться: мораль є продуктом панівного способу виробництва і залежить від нього як явище ідеологічної надбудови; сферою дії моральності є виробничі відносини; мораль є формою суспільної свідомості; мораль має класовий характер; розрізняється мораль пануючих і пригноблених класів; загальнолюдська мораль тотожна пролетарській моралі; причиною протиставлення належного і сущого є відчуження виробника від засобів виробництва на основі приватної власності на предмети праці, знаряддя праці і вироблений продукт; вищою формою моралі є комуністична.

Необхідно сказати, що на початку ХІХ ст. також розпочалося ставлення якісно нового історичного етапу в розвитку європейської філософської думки, який отримав у істориків філософії назву неокласичної філософії. В її межах склалася неокласична парадигма етики (іі фундатором був А. Шопенгауер).

Артур Шопенгауер (1788-1860 рр.) є автором песимістичної концепції моралі. Етичні проблеми розробляв у своїх роботах: «Світ як воля і уявлення», «Про волю в природі», «Дві основні проблеми етики» та ін. Концепція «світ як уявлення» вбирає в себе: речі, які існують в просторі і часі є простими явищами; простір і час – це суб’єктивні явища; світ існує в прсторі і часі як «мозковий привід», що здається.

За Шопенгауером, істинна реальність (І. Кант – «річ у собі»): існує як воля («світ як воля»); діє поза інтелектом людини; є устремлінням, сліпої всепроникливої сили. Концепція Шопенгауера «світ як воля» (відштовхуючись від ідей Канта) стверджує: в основі світотворіння лежить воля, воля є ірраціональною силою, «річ у собі», неосяжну для людського розуму (як кантівський ноумен). Шопенгауер розумів волю як свідоме бажання, безсвідомий інстинкт, «сліпу волю до життя», яка може бути осягнена сприйняттям людини. Воля – нерозумна і сліпа (вона сутність світу), тому наш світ є недосконалим. В світі триває «боротьба всіх проти всіх» і це є джерелом страждання на землі. Коли людина отримує насолоду, то в неї залишається почуття незадоволення. Задоволення – це недолговічна відсутність страджань, реальним є тільки страждання. Позбавлення від страждань можливе за допомогою подолання «волі до життя», перехід в тишу, небуття (аналог буддівської нірвани) – «квієтива волі». «Квієтиву волі» можна досягнути завдяки стражданням, філософського пізнання, естетичного споглядання.

Моральність, за Шопенгауером, є дія мотивом якої є бажання особистого блага і це є егоїстичним й аморальним. Критерій моральності – відсутність егоїстичних мотивів. Едина форма моральності – взаємна симпатія людей. Чужі страждання повинні сприйматися як свої. Співчуття розділяється на дві норми поведінки: «не шкодь» - пасивне співчуття, «допомогай» - активне співчуття.

Погляди Шопенгауера справили великий вплив на формування філософії життя видатного філософі Фрідріха Ніцше (Нітше).

Фрідріха Ніцше (1844-1900 рр.) свої етичні думки виклав в працях: «Людське й досить людське», «По той бік добра і зла», «До генеалогії моралі», «Так говорил Заратустра», «Антихристиянин» та ін. Ідеї Ніцше визначили проблематику більшості напрямків неокласичної філософії. Свою доктрину моралі він епатажно назвав імморалізмом (те саме, що аморалізм). Проголосив переоцінку всіх цінностей. Старі цінності втратили силу, а нові, орієнтовані на принцип волі до влади, у майбутньому визначатимуться цією волею.

Теорія Ніцше про «мораль рабів». Утверджує мораль через її заперечення. Ставить питання про цінність моральних цінностей, зробив їх предметом філософського сумніву. Згідно Ніцше завдання етики полягає в критиці моральної свідомості. Існує багато типів моралей, серед них є і «мораль рабів». Вона панує у Європі, сформувалася під впливом античної та християнської етики і має вираз в гуманістичних традиціях людства. Основною характеристикою рабської моралі є претензія на абсолютність, безумовність. Мораль ототожнюється з абсолютною, останньою істиною. Уявлення про абсолют є помилковим, вигадкою, що дозволяє людині примиритися зі своєю незначністю, виправдати її.

Недоліками моралі: відчуженість моралі має вираз в її самоцінності, винагородою доброчесності є сама доброчесність. Неправдивою є мораль у чистому вигляді. Засуджуючи чужі пороки мораль прикриває й виправдовує заздрість засуджуючого, бажання віддаватися тим порокам, його невміння й обмеженість. Засудження самого себе також є неправдою, а докори сумління – різновид самозадоволення. Рабська мораль є стадною, знеособлиною: відстоює інтереси стада, а не особистості; спрямовує милосердя, співчуття на підтримку хворих, знедолених; вимагає зречення своїх інтересів, відмови від свого «Я» заради служіння інтересам більшості; через норми моралі рівняє всіх індивідів.

Феномен Ressentiment (фр. вторинне переживання) був відкрит Ніцше в результаті психологічних досліджень. Це складний психофізичний комплекс Ніцше вважав мотивом моралі. Складовими цього мотиву є: первинні неприємні емоції (злість, образа, сором), що викликані приниженням гідності людини. Це приниження є постійним закономірним, виходить із положення людини по відношенню до інших людей; вторинне переживання первинних емоцій (спогади), їх переосмислення, результат – ненависть. Усвідомлення неможливості помсти, тобто спричинена образа, є наслідком більш вищого положення кривдника; почуття відчаю та безсилля; жага помсти не має можливості втілюватися в адекватні вчинки, трансформується. Ressentiment отримує ідеальне втілення: безсилля перетворюється в силу, почуття відділяються від конкретних осіб, соціального положення. Ніцше визначив Ressentiment як уявну помсту, помста безсилого, як витеснена ненависть. Ressentiment існує в двох формах: стадна мораль (екстравертна) і аскетичний ідеал (інтровертен).

Ніцше прагне за буденними уявленнями культурної свідомості, за «цінностями» цивілізації і культури – релігії, моралі, науки, осягнути справжню сутність буття – інстинктивне поривання життя до самоствердження. Він сприймає життя як безладне розголошення внутрішньо притаманної буттю енергії хаосу. Хаотичний потік енергії, позбавлений причини і мети, втілюється в шаленстві діонісійної оргії. Цей потік розливається «по той бік добра і зла». Для образного позначення почуття сили і могутності, блаженства захоплюючого жаху від свого розкріпачення і повного злиття з природою Ніцше обрав античного бога вина і молодецької гульби Діоніса. Проте свідомість, розсудливість прагнуть впорядкувати вітальну енергію буття, оформити і скерувати життєвий потік у визначене русло і підкорити його розумному началу, символом якого в античності був бог світла – Аполлон. Посилення аполлоністичної тенденції приводить до послаблення життєвих сил і є кризовим явищем культури, яке він позначає терміном «декаданс». Суспільне буття є ареною боротьби діонісійного і аполлонічного первнів в культурі, перший з яких репрезентує перемогу здорових інстинктів життя, а другий – декаданс, занепад Європи, граничне послаблення волі до влади. На думку Ніцше, перевага аполлоністичного начала обумовила домінування в європейській моралі протиприродних цінностей християнської етики, які знекровлюють джерела життя.

Філософія життя стверджувала ідею надлюдини, вождя, фюрера, супермена, що стоїть «по той бік добра й зла». Ніцше проголошує смерть Бога. Мета людства – виростити надлюдину. Мораль повинна звернутися до аристократизму. Аристократизм – синонім всього високого, шляхетного. Частіше зустрічається в осередку серед аристократів, але не є їх привілегією. Аристократичні чесноти надлюдини: готовність до великої відповідальності; відірваність від натовпу та його чеснот; захист того, чого нерозуміють; вшановувати правдивість.

Джон Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) розвинув й методологічно обгрунтував етичну теорію утилітаризму. Утилітаризм (лат. користь) – переконання, що в основі моралі лежить прагнення до загального блага. Надалі цей термін міцно укоренився у філософсько-етичній творчості. Всі форми утилітаризму базуються на одному фундаменті: критерієм моральності виступає корисність, а суперечка між прихильниками її різних інтерпретацій здійснюється переважно по лінії протиставлення значимості самої дії і деякого загального морального правила для однорідних дій. Загальна для всіх утилітаристів віра в те, що особиста корисність діяльності приведе до «загальної користі», а з індивідуального щастя виникне «загальне щастя» в атмосфері «загальної доброзичливості», суперечить реальному моральному буттю. Принцип корисності, якщо його розуміти навіть досить широко, руйнує моральну автономію, перешкоджає осмисленню безкорисливості морального поводження і, тим самим окреслює шлях до можливого виправдання аморальності. Мілль говорить про два види моральних санкцій, які спонукають людей зробити вчинки: внутрішні – совість (безкорисливе почуття, обумовлене моральним обов’язком) та зовнішні – любов до Бога, боятися кари Божої чи немилісті людей.

Альберт Швейцер (1875-1965 рр.) виклав своє етичне вчення в працях «Культура і етика», «Філософія релігії І. Канта» та ін. Швейцер виділяв в житті людини два періоди: егоїстичний період самоутвердження – присвячен задоволенню власних устремлінь; моральний, християнський – період самозречення, служіння людям. Схема прийняття морального рішення, за Швейцером, виглядає наступним чином: загальна ціннісна орієнтація, визначення мотивів; конкретний намір, оцінка інших сил, вибір засобів; прийняття рішення.

Найбільш яскравою рисою людини є подвижництво, служіння людям. Рисами подвижництва є: допомога у будь-яких умовах та обставинах; стан подвижника повинен бути таким же нужденним, як у тих кому він допомогає; діяльна допомога; гуманні дії, чистота мотивів допомоги.

Швейцер говорив про глибоку кризу культури, причину якої вбачав у кризі світогляду, що має вираз: у песимістичному мисленні; втрата зв’язку з етичними ідеалами; прагнення до зовнішніх успіхів та благополуччя; у поверхньому обгрунтуванні етичного ідеалу.

Основні етичні постулати Швейцера: «благоговіння перед життям»; добром є все те, що сприяє збереженню й розвитку життя; зло – перешкоджає життю та його розвитку; «благоговіння» - устремління зберегти будь-яке життя, робити максимальне добро; зло є злом, навіть коли воно життєво необхідно (харчування тваринами), тому чистої совісті у людини бути не може. Повністю відійти від зла неможливо, але людина може його зменшити.

Російська етична думка ХІХ ст.

Федір Михайлович Достоєвський (1821-1881 рр.) стверджував абсолютну цінність кожної людини. Важлива проблема це подвійність душі людини, з’єднання світлого «божого» початку й егоїзму, жорстокості, потягу до саморуйнуванню. Душа людини розглядається як діалектика добра і зла. Людина завжди повинна обирати між добром і злом. Люди підкоряються законам природи й суспільства, ця залежність є важкою, вони намагаються довести право вільного вибору. Свобода людини носить ірраціональний, деструктивний характер. Людина може керуватися свідомістю (совістю, розумам) й несвідомим (пристрасті, бажання). Люди частіше бажають діяти «за своєю глупою волею». Така воля поєднавшись з байдужим розумом, може привести до злочину і саморуйнуванню особистості. Єдиною правильною позицією є християнство. Людина не може жити без Бога в серці. Мораль, яка заснована на відчутті Бога – це відчуття проявляється в любові.

Достоєвський відкидав автономію особистості.

Лев Миколайович Толстой (1828-1910 рр.) вважав, що церков викривила вчення Христа; Ісус не є богом, а є реформатором суспільства; основою вчення Хрисиа є заповіль «непротивлення злу». Толстой розглядав питання про сенс життя, який вбирає в себе поняття Бога, свободи й добра. Сенсом життя не може бути а ні досягнення егоїстичних цілей, а ні служіння всьому людству. Життя людини отримує сенс тільки у з’єднанні з Богом. Свобода людини є устремлінням до Бога, як до істини. Вчення Христа є етикою любові. Любов до Бога є моральним імперативом.

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900 рр.) релігійний філософ, поет, публіціст і критик. В основі поглядів було прагнення створити цілісну світоглядну систему, яка б з’єднала запити релігійного і соціального життя людини. Створював концепцію практичного ідеалізму, в межах якої обгрунтував принцип «позитивної всеєдності». На цьому принципі засновано ціле знання – це синтез віри, інтуїції та творчості. Результатом реалізації цього знання є теософія. Головна складова теософії – етика. Предмет теософії – синтез абсолютного начала з людиною (суб’єктивна етика) й із людством (об’єктивна етика). Головне питання етики – про сенс буття. Існують три підвалини моралі: сором, жаль, благоговіння.

Українська етична думка ХІХ ст.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.) був наділений багатьма цінними рисами: палким вільнодумством, великою працездатністю, жадобою до навчання, широким діапазоном зацікавлень, тонким знанням людської психології. Якщо помножити це багатство вдачі на талант поетичного слова і образотворчого мистецтва, стане зрозумілою феноменальна природа його як людини і митця.

Тарас Шевченко почав писати вірші в 30-х роках ХІХ ст. у Петербурзі. Його поезія відразу справила на громадськість величезне враження. Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією.

У 1840 р. він видав збірку своїх поезій під назвою «Кобзар», значення якої виходило далеко за літературні межі. Попри свої високі естетичні вартості, Шевченкові поезії вирізнялися мовою. Вона була не просто відтворенням народної мови; поет її творив на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської, а також мовного матеріалу раніших українських літературних творів. Природність і простота творів віказували геніальність поета. Шевченко заклав міцні підвалини модерної української літератури, а в ширшому значенні – і української національної ідентичності.

Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Пристрасна поезія Шевченка виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це повинно служити достатніми підставами для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Основну провину за поневолення України Шевченко покладав на Росію та російських царів. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не висловлювали так відверто протест проти імперської політики Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель «малоросійства», яка грунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльності до царизму.

Шевченкова творчість стала «водорозділом» у розвитку української ідеї. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою ідентифікував себе з Шевченком як своїм духовним батьком. Його мученицька доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

Певний внесок у розвиток філософської думки зробив фундатор Харківського університету В. Каразін (1773-1842 рр.). Він підкреслив, що в соціальному плані «повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі». Освіту він називав важливим чинником суспільного прогресу, а серед наук виділяв філософію, висновки якої, він вважав, є теоретичною основою інших галузей знань, навіть літератури та мистецтва, вказував на необхідність поєднання науки з практичною діяльністю.

В першій половині ХІХ ст. постає Київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Й. Михневич, С. Гогоцький (1813-1889 рр.), П. Авсенєв, П. Юркевич та ін.). П. Юркевич (1826-1874 рр.) був автором гуманістичної концепції, котра набула назву «філософія серця». Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці твориться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. «У серці людини, - зазначає мислитель, - лежить джерело тих явищ, які закарбовані особистостями, не випливають з жодного поняття чи закону». Звичайно, розум, «голова» керує, планує, диригує, але серце – породжує.

Філософію нової української ідеї розробляє Т. Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою «поступу й культури національних організмів». Проблемну тему «герой, особистість і народ, нація» досліджує І. Франко.

Кінець XIX - початок XX століть вважають періодом переходу від етики класичної до посткласичної. Ірраціоналістичний настрій розуму, притаманний ХІХ ст., одержує широке розповсюдження в ХХ ст. і особливо виявляется у таких течиях, як «філософія життя» (Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деяких різновидах неопозитивізму.

Якщо класична етика була переважно споглядально-раціоналістичною, орієнтованою на системотворення і виявлення родової сутності людини, то посткласична етика відрізняється ірраціоналістичною установкою, пошуком людської індивідуальності, тяжінням до живого, не засхематизованого життя.

Порівняльний аналіз ідей класичної і некласичної філософії виглядає так:

Для філософії ХХ ст. характерні також сцієнтизм і антисцієнтизм – протилежні світоглядні позиції, пов’язані з абсолютизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (антисцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури. Сцієнтизм (лат. знання, наука) – це уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі.

Сцієнтистська орієнтація виявляється у некритичному застовуванні у гуманітарних науках (зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природничим і точним наукам, запереченні суто філософських проблем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді науковими лише математичних і конкретних природничих знань, що характерно, наприклад, для позитивизму.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, зважав на негативні наслідки науково-технічного прогресу (руйнування природного середовища, створення зброї масового знищення, тлумачення науки як «дегуманізованої сили», що є джерелом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму захищають такі напрямки сучасної філософії, як екзистенціалізм, феноменологія.

Сучасна духовна культура уособлює єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, тобто єдність класичного і некласичного. В узагальненому вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією, передусім, проходить через ставлення до проблеми раціонального та його протилежності – ірраціонального.

До класичного типу філософії належать такі течії, як неокантіанство, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та ін.; до некласичного – філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо. Виходячи з вище зазначенного головними напрямками «посткласичної» етики є етика екзістенціалізму, аналітична етика, етика прагматизму, психоаналітична етика, релігійна етика, «універсалістська» етика.

Етика екзистенціалізму (лат. існування). Її найбільш відомими представниками є М.Гайдеггер (Хайдеггер) і К.Ясперс у Німеччині, Ж.-П. Сартр, А.Камю і Р.Марсель у Франції. Існують дві гілки екзістенціалізму: релігійна і атеїстична.

Екзистенціалізм визначає мораль не як істинне буття, а як спосіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто як щось вороже людині. Справжні моральні цінності, вважають екзистенціалісти, винятково унікальні, в індивіда немає ніякої зовнішньої опори в їх виборі і реалізації, тому він залишається наодинці із собою. Відсутність загальнозначущого критерію розмежування добра і зла приводить екзистенціалістів до виправдання будь-якого змісту вибору. Втрачається сенс зовнішньої оцінки якого-небудь вчинку, тому що «погляд з боку» не повинен впливати на унікальний вибір людини.

Разом з тим, екзистенціалісти не вважають волю абсолютною. Вони апелюють до совісті, призначення якої - проникати в найтаємніші куточки людської душі, спонукуючи її до максимально відвертих проявів. Критерієм вибору для них виступає гранична щирість поривів і готовність прийняти на себе відповідальність за все що відбувається. Екзистенціалізм не може знайти і обґрунтувати об’єктивні змістовні критерії моральної позиції, і тому він залишається на позиціях суб’єктивізму і етичного релятивізму.

Досить розповсюдженими в наш час є релігійно-етичні концепції. Соціально-етичні проблеми особистості, її моральне самовизначення чітко проявляються в такій течії протестантизму як неоортодоксія (або «діалектична теологія» - К. Барт, Т. Рейнхольд, П. Тілліх). З їх погляду, історія непідвладна розуму і волі, тому безглузді спроби людини підкорити її собі. Треба відмовитися від ідеї соціального прогресу і намірів узгодити суспільне буття із законами християнської моралі. Треба відмовитися також від ілюзорної надії на викорінення зла - воно внутрішньо властиве людській природі. Навколо теми «зіпсованості особистої душі» і будуються етичні погляди неоортодоксів, що перегукується з екзистенціальною етикою як у змістовному відношенні, так і по специфічній тональності, що складається із песимізму, ірраціоналізму, індивідуалізму. Мораль у земному житті спотворюється, вона пристосована до гріховної природи людини і не охороняє її від зловживань свободою. Замість того, щоб усвідомити свою нікчемність перед величчю божою, людина намагається утвердити свій егоїзм. Тільки за умови звертання людини до Бога, як абсолютної досконалості, виникає можливість орієнтуватися на вищі моральні цінності (любов, милосердя і т.п.) та переборювати егоїзм і свавілля.

У такому релігійному напрямку філософії як персоналізм, моральні орієнтації виражені більш оптимістично. Персоналізм є своєрідною релігійною формою утвердження особистості як вищої духовної цінності. Головним ідеологом цього учення є французький теологічний філософ Е. Мунье. Бути особистістю - значить бути з Богом, що підтримує людське тяжіння до ідеального, духовного, вищого. Особистість для персоналістів є основою моралі, а процес її постійного морального вдосконалення дає надію для створення гуманної «персоналістичної цивілізації ».

Представниками руського та українського персоналізму були М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лосський. Вони вважали особу єдиним суб’єктом історії і культури у протилежність народним масам. На думку Бердяєва і Шестова, аналіз людини тільки у співвідношенні з природою і суспільством недостатній, адже особа мусить затвердити своє неповторне «Я».

Персоналізм розриває поняття індивіда й особи. Якщо індивід – це людина як частина суспільства, роду, «біологічний або соціальний атом», то людина як особа стверджує себе тільки на шляху вільного волевиявлення, бо воля долає і кінцевість життя людини і соціальні перепони як би зсередини людини. Таким чинам, у фундаменті вчення персоналізму лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку не може бути вирішене раціональним пізнанням. Рішення завжди походить від особи, передбачає впрямованість волі, вибір, моральну оцінку.

Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи. Однак принцип раціоналізму в персоналізмі не заперечує, а навпаки, допускає віру в Бога. Розум повинен йти слідом за вірою. Отже, наукові знання не суперечать даним релігії. Персоналісти розмежовують сфери впливу релігії і науки. Бог у вченні персоналістів перетворився в діяльну сутність людини.

В етиці неопозитивізму об’єднано декілька шкіл і течій. Для українського етичного насліддя має значення етичні концепції Львівсько-Варшавської школи. Основоположник Львівсько-Варшавської філософської школи – польський філософ Казімеж Твардовський читав у Львівському університеті цикл лекцій «Головні напрями наукової етики», тексти яких були згодом опубліковані. Етичній проблематиці присвячено його праці «Фрідріх Ніцше», «Етика щодо теорії еволюції», «Песимізм і оптимізм», «Чи завжди людина чинить егоїстично?». Він розрізняє такі основні види етики: дескриптивна, яка досліджує моральні явища; теоретична, яка формулює критерії оцінок моральних явищ; нормативна, яка визначає коло чеснот, правил і обов’язків; практична, яка визначає способи формування і дотримання чеснот.

Моральні норми і правила поведінки виникають не з теоретичного дослідження, а з використання результатів цього дослідження в практичних цілях. Метою етики є досягнення соціальної гармонії. Твардовський поділяє етику на дві частини – теоретичну, яку він вважає науковою, і практичну.

На основі неопозитивіської філософії виникла формалістична етика. У всіх її проявах формально-логічні компоненти аналізу моральної проблематики переважають над змістовними. Етика стала розглядатися як метатеорія, тобто теорія про теорію, про те, чому і яким чином будуються етичні теорії і чому вони не в змозі прийти до загальнозначущих висновків. Це означало свідому відмову від дослідження явищ морального життя і поведінки людини, і поворот до з’ясування природи етичного знання і можливостей етики відповідати загальним принципа науковості. У формалістичній етиці прийнято розрізняти дві основні школи: 1) емотивізм (А.Айер, Б.Рассел, Р.Карнап); 2) лінгвістичний аналіз моралі або аналітична метаетика (С.Тулмін, Р.Хеар, Г.Ейкен та ін.)

Емотивізм у своєму аналізі моральних суджень дійшов висновку, що вони не говорять нічого про положення речей у світі, а є проявом емоційного стану суб’єкта, виражають схильності і бажання мовця і одночасно служать велінням для слухача. Їх функція - виразити емоції і установки мовця, а також впливати на емоційний стан сприймаючого суб’єкта, спонукаючи його до певних дій. Замикаючись на логічних операціях з мовою, представники емотивізма не вважають за можливе хоча бодай якимось чином впливати на вибір людиною тих або інших моральних цінностей. Вони залишають людину в полоні своєї власної сваволі, сваволі іншого або ідейного маніпулювання, санкціонованого суспільством. Реальне моральне життя і емотивизм виявляються, по суті, не співпричетними.

Аналітична школа досліджує не окремі моральні судження, а повсякденну мову моралі, прагнучи не тільки оголосити її сферою «псевдосуждень», але виявити специфіку. Найбільш послідовною спробою подолання суб’єктивізму, зближення етики з реальним життям, є позиція Р.Хеара. Відштовхуючись від аналізу специфіки моральних суджень, що мають характер припису і включають відповіді на практичні питання, Р.Хеар підкреслює практичний зміст моральної філософії. Її головне завдання - допомогти людині краще міркувати над моральними проблемами, розкриваючи логічну структуру мови, якій підкоряється наша думка. Така моральна філософія показує, що мораль - це не тільки сфера емоцій, бажань, вона також пов’язана з раціональністю і добровільними діями. Для обґрунтування цього Р.Хеар формулює принцип «універсалізуємості». Зміст цього принципу в тім, що моральні судження здатні відбивати особливості загальної для людей ситуації, незалежно від їх волі. Вони тому пропонують імперативи загального, а не тільки ситуативного характеру.

У своїх міркуваннях представники формалістичної етики постійно проводять тезу про неможливість наукового, раціонального обґрунтування вихідних принципів моралі, тим самим повертаються до ідеї нейтральної етики. Стверджується, що моральна позиція, в остаточному підсумку, є справою особистого бажання кожного і тому етична теорія не може допомогти людям у вирішенні моральних проблем.

Етика прагматизму (утилітиристська орієнтація, США). Засновник (кінець ХІХ ст.) – Чарльз Пірс (мораль – «засіб доброго життя»), головні представники – Джордж Джеймс, Джон Дьюї. Основні ідейні орієнтири: «формула життя» (бажання – дія – успіх) визначає головні підстави діяльності: корисність, дієвість, ефективність; кожна моральна ситуація є унікальною і потребує унікального рішення (критерій – найбільша повнота блага й користі) – етика повинна бути ситуаційною; інструменталізм – загальні моральні етичні ідеї є тільки інструментами, які допомогають індивіду вирішити свої ситуації найкращім для нього чином.

В кінці ХІХ ст. виник фрейдизм, або психоаналіз, засновником якого є австрійський лікар-психіатр Зігмунд Фрейд (Фройд). Згодом від фрейдизму відокремилися і стали самостійними школи аналітичної психології (фундатор К.Г.Юнг) та індивідуальної психології (засновник А. Адлер). Суть етики психоаналізу полягає у зведенні життєвих прагнень людини до несвідомих потягів. Кожній людині притаманні два основні потяги – сексуальний і вроджена агресія. Мораль є елементом психічної структури людини. Мораль, за Фрейдом – «Ідеал – Я», що служить засобом придушення зазначенних потягів. Функція моралі полягає у сублімації (переключенні) психічної енергії потягів на різноманітні види культурної діяльності.

Карл Густав Юнг розробив концепцію колективного підсвідомого, яка стала підгрунтія для пояснення моральних явищ. На поведінку людини істотно впливають архетипи колективного підсвідомого. Для їх унаочнення Юнг використовує образи аполлонічного і діонісійного, які він запозичує з філософії життя Ф.Ніцше. Юнг також розробив ідеальну психологічну типізацію і поділив людей на два основні типи – екстравертивний та інтровертивний. Енергія першого типу скерована на зовнішній світ, на об’єкти, а другого – на заглиблення у внутрішній духовний світ переживань і відчуттів. Моральність людини суттєво визначається тим, до якого психологічного типу вона належить.

В другій половині ХХ ст. на основі цих концепцій та синтезу з іншими вченнями сформувалися доктрини неофрейдизму і фрейдомарксизму (Г. Маркузе, Е. Фромм). Фромм є автором концепції біофілійної етики. За цією концепцією людина одночасно має два потенційні потяги – любов до життя (біофілія) і любов до смерті (некрофілія). Основною етичною проблемою для кожної людини є визначення «бути» чи «мати». Морально цінною є орієнтація на самоствердження людини «бути») через суспільну солідарність, засновану на загальній любові.

Мораль соціалістичного суспільства. Радянська етична мораль переосмислила ідеї марксизму, доповнила їх новими ідеями. Мета – побудова комуністичного суспільства. В комуністичному суспільстві головним є: розподілення благ за потребою членів суспільтва; вільний розвиток кожної людини як умова вільного розвитку усіх людей; висока свідомість людей, подолання будь-яких егоїстичних устремлінь. Соціалістична мораль в ідеалі була: гуманізацією всіх сфер життя суспільства й людини; духовний зріст індивіда; особистісна відповідальність кожної людини за життя суспільства; зростання солідарності всіх членів суспільства, спілкування, яке зосноване на духовних інтересах людей; повага до праці; піклування суспільства про дітей, хворих, старих.

Релігійна етика (християнська) етика ХХ ст. представлена на базі ідеологій неотомізму і неопротестантизму.

Етика неотомізму (Ж. Марітен, Е. Жильсон, К. Войтила) грунтується на ідеях Томи Аквінського. Головні постулати: асиміляція нових ідей; декларування гармонії віри й розуму; антропологічний поворот, пов’язаний зі збільшенням ступенем свободи людини, ідеї автономності мирського життя.

Етика неопротестантизму (К. Барт, Е. Бруннер) включає перегляд традиційного християнства, ірраціоналістичну орієнтацію, використування ідей екзістенціалізму. Головні ідеї: абсурдність світу, трагізм людського існування, розірванного на дві частини (дійсна і недійсна), що зумовлює дві моральні орієнтації (дійсна – звернення до Бога). Людська природа гріховна і це визначає відчуття провини перед Богом. Істинну мораль раціонально неможливо виразити і реалізувати в мирському житті. Віра має приоритет над справами.

Християнська етика С.Л. Франкла представлена в роботі «Смисл життя». Він стверджує, що немає сенсу, якщо людина існує поза відносинами з Богом; намагається переробити світ; уявлення людей про добро й справедливість (їх істинність). Людина повинна служити Богу, перебороти в собі звіряче. Людині треба накопичувати духовність. Людські блага (любов, богатство) повинні служити Богу любові до рідних, полегшення їх страждань. Зло є порожнечею, яку повинно заповнити добро.

Християнська етика К.С. Льюїса. Істинно віруюча людина повинна пожертвувати земною любов’ю заради любові до Бога. Бог дарував людині благодатну любов – милосердя. Воно звернено на всіх і на Бога.Оптимальним є об’єднання природної любові (дружба) й милосердя. Любов-потреба: людина потребує любов Божу, чия благість робить цю залежність вільною і любов інших людей.

Християнський модернізм Д. Бонхеффера. Ісус Христос символізує собою єдність грішного світу людей і Царства Божого. Служіння Богу – це служіння людям. Сучасна людина несе в собі відповідальність за порядок в світі. Вона не потребує Бога як опори, компенсації людської слабкості. Бог залишив людину, щоб вона мала змогу діяти самостійно.

«Універсалістська етика» пов’язана з максимально широкою репрезентацією морального суб’єкту, який виступає в якості представника всього людства, а не окремої культури. Головна інтенція – моральна консолідація людей в загальнопланетному масштабі.

«Жива етика» описана Миколою та Оленою Реріх, які представили себе посередниками між Махатмами (великими вчителями) і людством. Головні ідеї: синтез діяльного початку Заходу і споглядальності Сходу. Етика повинна бути загальнолюдською і практично значущою, яка допомогає правильно жити і врятувати світ. Космічний сенс культури (духовна єдність) дає можливість розширення свідомості подолання протистояння різних культур, звільнення від служіння загальному благу людства.