2. Естетична думка епохи Відродження і Нового часу

Однією з найважливіших особливостей естетики Відродження є тісний зв'язок з художньою практикою. Це прикладна естетика, що ставила метою рішення конкретних питань мистецтва. Згідно гуманістам, світ по своїй глибокій суті прекрасний: краса лежить в його законах. Мистецтво повинно відкрити ці об'єктивні закони і керуватися ними.

Головна теза естетики Відродження – це положення про те, що мистецтво є відображенням дійсності. Відтворення в мистецтві природи і людини, це довершене творіння природи. Не дивлячись на те, що естетика Відродження не представляла абсолютно однорідного явища, вона була реалістичною естетикою, тісно пов'язаною з художньою практикою, направленою на дійсність.

Особливістю культури Відродження є наявність міської культури, яка дозволила людині більше незалежності і самоствердження. Міська культура створювала нових людей, формувала нове відношення до життя, створювала атмосферу, в якій народжувалися великі ідеї і великі твори. Але ідейно все це оформлялося на елітарному рівні.

Центральною фігурою естетичної думки Ренесансу був італійський художник, архітектор і гуманіст Леон Батист Альберті (1404-1472). Своє вчення про прекрасне він виклав в трактаті «Про архітектуру». Мислитель суть прекрасного бачив в гармонії: хоча краса архітектури і визначається математично, проте без гармонії, суть якої у впорядкуванні частин, прекрасне неможливе. Кожен вид мистецтва має свої елементи гармонії. Так в музиці – це ритм, мелодія і композиція, в скульптурі – міра і пропорції. Альберті намагався пояснити прекрасне через його антипод – потворне. Він вважав, що завданням мистецтва є не наслідування потворному, не виправлення його, а приховування.

Епоха Відродження поставила в центр уваги свого часу постать художника. Саме художник визнавався ідеалом для людей цієї епохи. Він повинен бути універсально освіченою людиною, і практично всі художники Ренесансу прагнули відповідати цим високим вимогам. Свідоцтвом цьому є творчість Леонардо да Вінчі. Важливе місце в естетичній концепції Леонардо займає проблема прекрасного в мистецтві. Суть його полягає в наявності всієї гамми естетичних цінностей – прекрасного і потворного, піднесеного і низького. Художник, зіставляючи їх, підсилює виразність прекрасного в мистецтві.

Значне місце в естетиці Ренесансу відводиться проблемі пропорції, яка визнавалася передумовою досконалості і прекрасного. Цій проблемі присвячена праця Луки Пачолі «Про божественну пропорцію». Вчення про пропорцію складає основу естетичної теорії німецького художника Альбрехта Дюрера. Суть краси людського тіла Дюрер бачив в правильних пропорціях, при цьому він абсолютизував роль математичних обчислень: розробив шкалу вимірювань, яка містила 1800 частин людського тіла.

Епоха Відродження орієнтується на людські почуття. Бог стає ближчим до людини. Він мислиться майже пантеїстично (Бог зливається зі світом, він одухотворяє світ). Тому світ і вабить людину. Збагнення людиною світу, наповненого божественною красою, стає одним з головних світоглядних завдань епохи Відродження.

Стиль бароко панує в XVI ст. Бароко – дух трагедії, протиріччя, прагнення відалитися від землі, мистецтво сумнівів і незадоволених надій, боротьба аскетизму з чуттєвістю, екстаз, навіть істерика. Після 1630 р. мистецтво стає більш легким, декоративним, прославляє церкву і владу короля.

У Новий час в Європі зароджується класицизм (лат.classicus — першокласний) - напрям в естетиці XVII-XVIII ст. Батьківщиною класицизму вважається Франція. Естетика класицизму орієнтувала на створення витворів мистецтва, що відрізняються ясністю, логічністю, строгою врівноваженістю і гармонією. Для естетики характерні відвернута типізація образів, регламентація жанрів, форм, в тяжінні мистецтва до розуму, а не до чуттів, в прагненні підпорядкувати творчий процес непорушним правилам і канонам.

Рене Декарт (1596-1650) сформулював основні принципи раціоналізму в мистецтві: художня творчість підкоряється строгій регламентації з боку розуму; художній твір повинен мати чітку, ясну внутрішню структуру; а головне завдання художника – переконувати силою і логікою думки.

Найбільшу популярність як теоретик класицизму отримав Ніколя Буало (1636-1711). Духовну красу він ставить вище фізичної, а витвори мистецтва — вище за творіння природи. За Буало, художник у своїй творчості повинен керуватися строгими правилами. Регламентація жанрів розділяє їх на «високі» - ода, поема, трагедія і «низькі» - епіграма, байка, комедія. Зразком мистецтва визнавалося античне мистецтво. Буало також вважає, що мистецтво виконує функцію катарсису.

Естетика класицизму піддавалася критиці в наступну эпоху- епоху Просвітництва. Французькі просвітителі головну увагу приділили з’ясуванню соціальної функції мистецтва і пізнавальної природи художньої творчості. Вольтер, Дідро, Гельвецій, Руссо, з одного боку, підкреслюють етично-соціальний аспект мистецтва, а з іншого боку - указують на те, що мистецтво може виконати свою високу місію, якщо даватиме правдиве відображення реальності. У розвитку естетичної думки Просвітництва особливо вагомі заслуги Дені Дідро (1713-1784). На думку Дідро, природа вища за мистецтво. Художник ніколи не створить такий твір, який би перевершував природу, бо копія ніколи не здатна повністю відтворити оригінал.

З німецьких просвітителів І. Гердер (1744-1803) вперше поставив питання, про необхідність історичного підходу до художньої культури. Краса, за Гердером, виникає з життя, яке вище за мистецтво. У основі прекрасного лежить істина, всяка краса повинна вести до істини і добра.

Глибоке трактування у німецьких просвітителів отримали фундаментальні естетичні поняття: прекрасне, трагічне, комічне, піднесене, а також питання, пов’язані з суспільною природою мистецтва (його соціальна обумовленість, місце в житті суспільства).

Естетика Просвітництва затверджувала за мистецтвом функцію виховання за допомогою прекрасного, піднесеного, а також гармонії, смаку. В обґрунтуванні краси всі просвітителі підкреслювали, що її об’єктивні обґрунтування відкриваються тільки активно прагнучій до неї людині, озброєної інтелектом і емоціями. Категорія гармонії стає в цей період характеристикою рівноваги раціонального і емоційного початку в людині. Естетичний смак оцінювався як чуття, пронизане думкою. У нім тісно стикаються культура і природа, штучне і природне. Мислителі Просвітництва, на відміну від античних філософів, вважали «мистецтвом мистецтв» поезію.

Естетика як самостійна наука сформувалася в середині ХVIII ст. завдяки німецькому філософові і теоретикові мистецтва Олександру Готлібу Баумгартен, Естетика, за Баумгартеном, відноситься до теорії пізнання – гносеології, як і логіка. Відмінності між логікою і естетикою полягають в наступному: естетика пов’язана з чуттєвим пізнанням, а логіка – з інтелектуальним; естетика вивчає думки смаку і веде до пізнання прекрасного, а логіка вивчає думки розуму і веде до пізнання істини. Виходячи з цього, Баумгартен називав естетику наукою про чуттєве пізнання, яка пізнає прекрасне, закони його відтворення і сприйняття.

Естетика Баумгартена значно вплинула на естетичні концепції представників німецької класичної філософії І. Канта і Г.Гегеля.

Естетичні погляди Канта викладені в його праці «Критика здатності судження». Вперше в історії естетичної думки Кант довів, що сфера естетичного – це самостійна сфера людського досвіду, людського духу. Вона позбавлена утилітарного інтересу і полягає в безкорисливій творчій діяльності. Мислителя цікавили естетичні категорії прекрасного, піднесеного, доцільного.

Істотну роль в розвитку естетики зіграв Гегель. Він читав лекції з естетики в університетах Європи. Результатом цього є праця «Лекції з естетики». Гегель відзначав, що предметом естетики повинне бути «царство прекрасного». Він негативно відносився до терміну «Естетика» і вважав, що його слід замінити іншим – «філософія мистецтва» або «філософія художньої творчості». Гегель – ототожнював «прекрасне» з мистецтвом, відсікаючи від предмету естетики все, що знаходитися поза мистецтвом. Однією з найважливіших категорій естетики Гегеля була категорія ідеалу, яка складає мету мистецтва. Ця думка стала альтернативою поглядам Арістотеля і просвітителів, які мету мистецтва бачили в наслідуванні. Гегелю вдалося узагальнити і систематизувати ідеї своїх попередників, а також ввести в розгляд естетичних проблем історизм і діалектику.

Ідею зв’язку естетики і прекрасного розвинув М.Г.Чернишевський. Визначаючи предмет естетики через поняття прекрасного, він не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатность цієї науки всебічно охопити життя. Він вважав, що значення естетики як науки про прекрасне дуже вузькі, бо при цьому нівелюються категорії піднесеного, трагічного, комічного. Крім цього прекрасне не обмежується тільки сферою мистецтва. На думку Чернишевського, «прекрасне є життя». Прекрасне проявляє себе насправді і в мистецтві.

У естетиці марксизму виникнення мистецтва розглядалося в контексті культурно-історичного процесу, підкреслювалося, що справжніми творцями естетичних цінностей є народні маси.

Сучасна естетика, тобто естетика ХХ-ХХI ст., є складним і суперечливим явищем. У ХХ ст. естетична проблематика вельми продуктивно розвивається не стільки в спеціальних дослідженнях, скільки в контексті інших наук, перш за все, в теорії мистецтва, художній практиці, психології, соціології, семіотиці, лінгвістиці.

В середині і другій половині ХХ ст. почали формуватися, а сьогодні всесторонньо розвиваються нові напрямки, серед яких естетика інтуїтивізму (А.Бергсон, Б.Кроче, Г.Рид), психоаналітична естетика (З.Фрейд, А.Адлер), феноменологічна естетика (Е.Гуссерль, М.Шелер, М.Мерло-Понті), естетика екзистенціалізму (Л.Шестов, М.Бердяєв, Ж.-П.Сартр, А.Камю), структуралістська естетика (К.Леві - Стросс, Р.Берт, Ф.Шлейєрмахер, Р. Гадамер).

Основоположником естетики інтуїтивізму є французький філософ, лауреат Нобелівської премії Анрі Бергсон. Його хвилювала проблема пізнавальної діяльності людини, яка, на думку Бергсона, наділена двома видами пізнання – інтелектом й інстинктом, що сформувався в процесі історичного розвитку. Інтелект й інстинкт є основою третьої форми пізнання – інтуїції. Результатом існування інтуїтивної форми пізнання з'явилася сфера естетичної і художньої творчості. Бергсон розробив власну теорію мистецтв, основна ідея якої – мистецтво абсолютно незалежне від реальності. Якби мистецтво було пов'язане з дійсністю, то творцем – художником міг би стати будь-хто. Отже, мистецтво – це покликання вибраних. Ідеї Бергсона зробили значний вплив на сучасну літературу. Послідовники інтуїтивістської естетики Бергсона стали італійський філософ Б.Кроче і англійський естетик Г.Рид.

Психоаналітична естетика виникла на основі психологічного і філософського учення З. Фрейда. Однією з концепцій його психоаналізу є концепція несвідомого. Він вважав, що всі процеси психічного життя людини несвідомі. Свідоме життя людини лише мала частка порівняно з несвідомим, в якому володарюють несвідомі інстинкти, пов'язані із задоволенням біологічних потреб. Проте в процесі соціалізації на людину накладаються певні обмеження на задоволення цих потреб, вони витісняються в сферу інстинктивної психологічної енергії (лібідо). Однією з можливих реалізацій поглиненої інстинктивної енергії є творчість. Перетворене лібідо – джерело творчої активності людини.

У теорії психоаналізу Фрейд приділяє особливу увагу феномену сновидінь. Він прагнув роз’яснити символіку снів. Фрейд використовував аналіз сновидінь при дослідженні специфіки художньої творчості діячів мистецтва. Так, він працював над розшифровкою деяких творів Леонардо да Вінчі, В.Шекспіра, В.Гете, Т.Манна, Ф.Достоєвського. У наш час метод психоаналізу став використовуватися в дослідженнях українських і російських психоаналітиків і естетиків. З погляду психоаналізу стали вивчатися життя і творчість О.Пушкіна, М.Гоголя, Л.Толстого.

Естетика екзистенціалізму ґрунтувалася на філософії екзистенціалізму, яка виникла на рубежі ХІХ – ХХ ст. у Росії (Л. Жердин, М. Бердяєв) і досягла розквіту в Німеччині в першій половині ХХ ст. (М. Хайдеггер, К. Ясперс) і в другій половині ХХ ст. у Франції (Ж. П. Сартр, А. Камю). У розвитку естетики екзистенціалізму величезну роль зіграла французька традиція.

Ж.П. Сартр основну увагу приділяв чуттєвій природі людини, естетичного сприйняття, художньої творчості художнього образу. Він виступив проти традиційної концепції наслідування в процесі народження творів мистецтва. На думку Сартра, образ пов'язаний тільки з уявою і є станом свідомості.

Основна ідея філософії А. Камю полягала в тому, що «життя - це абсурд, омана». Доводячи цю ідею, він посилався на героїв Достоєвського. Ідеї абсурдності буття знайшли відображення також у французькій драматургії абсурду (С.Беккет, Э.Ионеско). «Театр абсурду» відмовився від сюжету, розвитку характерів. Підкреслюється гротеск, пародія, трагікомедія.

Особливе місце в естетичній думці 50-70 рр. ХХ ст. займала феноменологічна естетика, на яку вплинули ідеї філософів Е.Гуссерля і М.Шелера. У руслі феноменологічної естетики творив польський естетик Р.Інгарден. Основна проблема його досліджень – естетичне переживання. Своєрідно мислитель вирішує проблему відмінності художньої і естетичної цінності. До естетичних цінностей він відносив динамічність, експресивність, драматичність, ясність, витонченість, оригінальність предмету мистецтва. Художня цінність стимулює естетичне переживання, дає особливу радість при сприйнятті витвору мистецтва.

Починаючи з 20-30 рр. і впродовж всього ХХ ст. особливе місце в розвитку естетичного знання зайняла структуралістська естетика. Найбільшого поширення вона набула у Франції (К. Леві-Стросс, М.Фуко, Р.Барт). Структуралісти йдуть від ідеї доцільності абстрактно-теоретичного, структурного методу в дослідженні всіх процесів і явищ людського життя. Метод заснований на знаковій теорії і полягає в розділенні матеріалу на частини – сегменти і аналізі кожного сегменту.

У естетиці структуралісти розглядали проблеми суті мистецтва, творчості, естетичної функції, структурного аналізу словесного мистецтва. Значний внесок в розвиток структуралістської естетики вніс Р. Барт. Основною проблемою у нього виступає внутрішня структура твору. Він стверджував, що в художньому творі важливу роль грають не тільки «мова» як загальнообов'язкова норма і «стиль» як індивідуальна манера творчості, але і художня форма. Барт підняв ще одну важливу проблему в естетиці – «діалог» читача з літературним твором і інтерпретація витворів мистецтва. Це зближувало структуралістську естетику з герменевтичною.

Представниками герменевтики виступали Ф. Шлейєрмахер і Г.Гадамер. Шлейєрмахер дав чітке роз'яснення специфіки творчості художника і інтерпретатора. Творчість художника, на його думку, продукт несвідомого, інтерпретатор же керується свідомістю, щоб пізнати твір через аналіз його частин. Гадамер ототожнював предмет естетики і мистецтва. Герменевтична естетика в трактуванні творчості розділяє арістотелівську ідею наслідування природі.

Постмодерністський етап в розвитку естетичного знання намітився на початку 70-х рр. ХХ ст. Тоді було заявлено про незалежність естетики від філософії і вирішено відстоювати абсолютну самостійність естетики. Серед робіт сучасних учених виділяються праці англійського естетика Н. Осборна, присвячені постмодерністській естетиці, а також американського культуролога І. Хасана в області культури постмодернізму, синтезу художнього і наукового пізнання.