Сутність культури та її генеза

Етимологія (гр. походження) слова культура від латинського cultura – обробіток землі, її культивування. Уперше це слово використав римський оратор і філософ Цицерон (І ст. до н.е.), говорячи про формування людської душі. У римській античності цей термін вказував на вихованість, освіченість, а термін «cultor» означав - наставник, учитель, вихователь.

У цей час одержали широке поширення наступні визначення культури: як другої природи, створюваної людиною; як способу трудової й духовної діяльності людини; як цінностей і символічних форм людського буття. Сама культура настільки багатогранна у своїх проявах, що постійно з’являються нові трактування її визначення. Сьогодні в межах культурології та суміжних з нею дисциплін існує понад 500 визначень культури. Німецький юрист і філософ С. Пуфендорф протиставив культуру натурі (тобто, природі). В німецькій класичній філософії аналізувався етичний аспект культури, який виражений у праві, релігії та естетичному началі. М. Данилевський, П. Сорокін, О. Шпенглер та А. Тойнбі в своїх філософських та культурологічних концепціях робили акцент на різноманітті культурних типів. Відомий дослідник Е. Касірер визначав культуру як сукупність символічних форм. За словами Ю. Хабермаса, культура є запасом знань, з якого учасники інтеракції черпають інтерпретації, намагаючись досягнути взаєморозуміння. Згідно визначення, даного сучасним російським дослідником В. Стьопіним, культура – це система надбіологічних програм людської життєдіяльності, що історично розвиваються і забезпечують відновлення і зміну соціального життя.

Сутність культури розкривається через низку ознак, які притаманні їй як соціальному явищу:

1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється;

2) форми і способи комунікації людей;

3) соціальна пам’ять людства;

4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей;

5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку;

6) єдність людських дій, відносин і установ, які забезпечують соціальну стабільність.

Отже, культуру можна визначити:

Культура – це сфера духовної, ціннісної, комунікативної, організації суспільства, яка визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй в цілому.

У широкому розумінні культура – це все, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини.

У більш вузькому значенні культура – це ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється у його побуті, мистецтві, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, літератури, в фізичному та моральному вихованні.

Культура має соціально-біологічну природу, оскільки, з одного боку, її формування відбувається в певних природних умовах, а з іншого боку, культура містить механізми, які забезпечують стабільне існування соціуму і органічне включення людини в суспільство. У ході своєї культурної практики спрямованої на взаємодію, як із природним, так і соціальним середовищем відбувається розвиток самої людини, як її зовнішнього вигляду (людська природа), так і внутрішнього - душевно-духовного світу (людська сутність). Тому можна говорити про те, що людина сама формує себе в ході свого культурно-історичного розвитку, про те, що людина виступає одночасно і як суб’єкт і як об’єкт культури.

Культура - це і діяльність людини, включаючи її мотивації і її результат. Вона є нагромадженням, збереженням, і трансляцією соціально-значимого досвіду, і духовно-творчий процес перетворюючої діяльності, і певний рівень розвитку суспільства і людських здібностей. Культура - це також система цінностей і норм, що формує і оптимізує людське життя і діяльність, надаючи їм зміст, і забезпечуючи цілеспрямованість історичного розвитку суспільства.

Людина і культура є взаємозалежними системами. Людина творить культуру і одночасно повністю в неї занурена. Можна вказати на людську - антропологічну сутність культури. Вона робить людину людиною. Даремні пошуки людини як Homo Sapiens до культури і саму появу її на арені історії варто розглядати як феномен культури, що найглибшим способом пов’язаний із сутністю людини, будучи «людським у людині», виступаючи головним визначенням людини як такої. Культурне визначає особистісне, і навпаки. Культура функціонує неоднаково на соціальному і на особистісному рівні.

За змістом і впливом на людину виділяють культуру: 1) прогресивну та реакційну; 2) офіційну (домінуючу) і контркультуру; 3) актуальну; 4) елітарну й масову.

В культурі виділяють три підсистеми (за видами людської діяльності): духовної, матеріальної і соціальної. Взаємодіючи, вони складають єдине ціле культури. При розумінні культури як свідомої людської життєдіяльності, приорітетне значення має духовна культура. В сфері духовного життя виникли мотивуючі індивідуальну та суспільну свідомість людей смисли, цінності та ідеї, практичне втілення яких в людській практиці складає предметну реальність культури. Навіть утилітарні артефакти (кам’яна сокира, плуг, молоток, ткацький станок) з’явились завдяки людській думці. Тому відносно певної духовної культури індивіду та суспільства іноді використовують термін «культурна свідомість».

Матеріальна культура значною мірою є породженням культури духовної, принаймні, ініціюється нею, а потім отримує матеріальне втілення. Вона проявляється і в соціальній сфері через економічні організації, техніку та технологію, різноманітні форми, види та способи суспільного виробництва. Разом з тим, матеріальна культура має свою специфіку та певну автономію. Чітких меж між духовною та соціальною, духовною та матеріальною, матеріальною та соціальною підсистемами культури немає. При цьому в кожній з головних підсистем культури можна відмітити найбільш важливі елементи.

Духовна культура – це культурний зміст людської свідомості у вигляді смислів, цінностей та ідеалів, ідей, фантастичних образів, творчих уявлень, що втілюються в міфології, релігії, філософії, моралі, мистецтві, науці, ідеології, праві, писемності, різних формах і видах творчої діяльності. Через свою смислову специфіку духовна культура має символічний характер.

Матеріальна культура – це світ матеріальних речей або артефактів культури, її предметний стан. Вона охоплює: предмети та знаряддя праці, матеріальні умови людського побуту та економічної діяльності, техніку та технологію, власність, тобто все те, що спрямоване на оптимізацію фізичного існування людини і відтворення матеріальних умов її життя.

Соціальна культура – фокусує сферу взаємовідносин між людьми, до історичних форм котрих відносяться: рід, плем’я, сім’я, соціальна група; соціальні спільноти: народність, народ, нація, а також державні, формально-бюрократичні та неформальні організації, суспільні об’єднання. До різновидів соціальної культури відносяться: фольклорна або етнічна, національна, елітарна, професіональна, масова, молодіжна субкультури. Сюди можна віднести також і культуру спілкування, сімейних відносин, правову культуру, обряди, звичаї, традиції, які є структурними складовими кожної культури.

Всі три підсистеми культури замикаються на культурі особистості як носії культурної свідомості. Культура особистості як рафінованого суб’єкту культурної свідомості та самосвідомості виступає квінтесенцією духовної, матеріальної та соціальної культур, які знаходять в ній свій адекватний смисл та своє найбільш повне втілення. Можна також говорити про наявність спеціалізованої культури особистості, беручи до уваги різні техніки саморозвитку (медитація, йога тощо). Проявом культури особистості є самовиховання і самоосвіта, індивідуальна творча діяльність.

Провідні елементи культури називаються культурними універсаліями. Наприклад, важливим елементом культури, її універсалією є мова. Без неї культура б не існувала, оскільки мова створює її загальне поле. Культурними універсаліями є також символи, цінності та норми.

Сьогодні існує безліч теорій структури культури, серед яких можна відзначити наступні дослідницькі позиції:

- російський філософ М. Каган вважає, що культура складається з матеріальної, духовної й художньої складових;

- британський соціолог Е. Гідденс у структурі культури виділив цінності, норми і матеріальні блага;

- американський етнограф Д. Мердок розглядає культуру як набір найбільш загальних структурних компонентів - універсалій, властивих усім культурам; він виділив порядка 70 універсальних культурних «матриць» - від трансляції культурної спадщини за допомогою процесу навчання - до релігійних вірувань, похоронних обрядів і звичаїв дарувати подарунки;

- Л. Уайт розглядає культуру як систему, що самоорганізується, з її підсистемами у формі трьох горизонтальних прошарків - технологічної, соціальної (соціо-нормативної) і філософської (символічної); така картина відповідає їхній ролі в культурному процесі; технологічний фактор є детермінантою всієї культурної системи, визначаючи собою форму соціальних систем, а технологія разом із суспільством визначають зміст і напрямок філософської думки; соціальна система є функцією технологічної, а філософська система невід'ємна від рівня розвитку продуктивних сил і відтворює логіку розвитку соціальної системи;

- К.Уіслер розробив універсальну модель культури, що включає дев’ять компонентів: мову, матеріальну культуру, мистецтво, знання, релігію, суспільну організацію, інститут власності, уряд, військовий комплекс.

- На думку Л. Боровської та В. Малько культура належить до класу великих багатофункціональних самоорганізуючих систем і складається з великих системних комплексів: світоглядний (філософія, релігія, вірування людей); соціальний (рід, племя, етноси, нородності, нації, право держави); технічний (наука, техніка, технологія); естетичний (література, живопис, скульптура, музика, архітектура, театр, кино, телебачення, інше); етичний (обряди, звичаї, моральні норми, правила поведінки).

Всі структурні моделі культури показують, що вона може бути представлена порівняно цілісним, системним утворенням, що складається з безлічі елементів. Елемент є структурною одиницею культури. Він має умовні межі і якісну визначеність, відносну незалежність, зміст, суспільне значення. Кожний елемент культури впливає на інші елементи і на всю культуру в цілому. Елементами культури, наприклад, є: міфологія, релігія, філософія, архітектура, скульптура та ін. При цьому кожний елемент складається із субелементів, що віддзеркалює ті або інші його аспекти і властивості (наприклад, субелементами такого елемента як релігія можуть бути віра, культ, церковна організація і т.п.).

Культура виконує важливі функціїї, без яких саме існування людини і суспільства неможливе. Термін «функція» (лат. «виконання») – перекладається як зобов’язання, коло діяльності.

Головною функцією культури є гуманістична. Мета культури – всебічний розвиток людини. Жодне досягнення техніки, науки, мистецтва само по собі не визначає рівня культури суспільства, якщо в ньому нема людяністі, якщо воно не спрямоване на удосконалення людини, на гуманізацію.

Від цієї головної системоутворюючій функції відгалужуються інші функціональні модифікації культури. На соціальному рівні функціями культури є наступні:

Комунікативна функція. Кожна культура виконує функцію накопичення, збереження й ретрансляції знань про світ і людину. Ріст знань і їх уніфікація сприяють розвитку культури, її збагаченню, встановленню міжкультурного діалогу. Культурні знання часто знаходять вираження в абстрактних символічних формах, які порушують ритм і механізм культурної ретрансляції, але в той же час сприяють створенню глобального інформаційного простору, яскравим прикладом якого є всесвітня мережа Інтернет.

Інтегративна функція культури тісно переплетається з комунікативною. Її суть полянає у здатності об’єднувати людей, незалежно від їх національної конфесійної приналежності, світоглядних та ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народи – у світову цивілізацію.

Аксіологічна (ціннісна) функція. Культурний розвиток носить послідовний характер. У ході його утворюються і закріплюються моральні норми і орієнтири, зразки традиційної соціальної поведінки, а також шкала цінностей. Наявність даних елементів забезпечує стабільність і єдність культури, що є особливо важливим у періоди інтенсивних соціокультурних змін, а також надає кожній культурі неповторність і унікальність.

Адаптаційна функція. У сучасному світі людина, в основному, пристосовується до соціальної і культурної реальності, а не до природи. Культура, у свою чергу, має ряд механізмів, які спрощують і оптимізують процес пристосування людини до суспільства і до культурного середовища.

Функція соціалізації. Певний тип культури породжує певний тип людини, і навпаки. Такий вплив культури є можливим завдяки процесу соціалізації (тобто, виховання і становлення людини, засвоєння нею системи культурних норм, цінностей і певної системи знань). Особистісна свідомість завжди характеризується двома, протилежними за своїми векторами, тенденціями. З одного боку - це прагнення відокремити себе від соціуму, від загальної маси, реалізуватися повною мірою, виходячи зі своїх можливостей і потреб. Але з іншої сторони має місце прагнення «злитися з юрбою». І те, і інше неможливо без соціалізації, що забезпечується саме через культуру. Культура є передумовою і мірою реалізації людської сутності.

Регулятивна функція. У рамках культури існують різні типи соціальних об'єднань, які підтримують стабільність її розвитку й виконання комунікаційної, аксіологічної, адаптаційної і іншої функцій. До таких об’єднань відносяться біосоціальні спільноти (рід, плем’я, сім’я), соціальні спільності (союзи племен, родин) і соціально-політичні (держава, політичні об’єднання, міжнародні організації). Регулятивна функція культури структурує культурні елементи, що є особливо важливим в умовах їх постійної диференціації і росту. Регулятивна функція реалізується через моральні, релігійні і правові цінності та норми.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особистості – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.

Пізнавальна функція культури полягає у тому, що культура відкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду багатьох поколінь. Через культуру, яка об’єднує природничі, технічні та суспільні знання, людина пізнає навколишній світ і саму себе. Велике пізнавальне значення має мистецтво.

Семіотична (гр. ознака – наука про знаки) функція – культура являє собою певну знакову систему. Без вивчення відповідних знакових систем оволодіти досягненнями культури неможливо. Так, мова (усна чи письмова) - засіб спілкування людей, літературна мова - найважливіший засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру. Природничі знаки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають власні знакові системи.

Компенсаторна функція – пов’язана з поновленням фізичних і духовних сил людини, проведенням дозвілля, психологічною розрядкою, а також з встановленням гармонії між потребами і можливостями їх задоволення.

Виконуючи всілякі функції, культура являє собою цілісне утворення, що має свою організаційну структуру і внутрішню логіку розвитку.

Отже, культура має соціальну сутність і виконує численні функції, як на соціальному, так і на особистісному рівні. Разом з тим культура, являючи собою цілісну систему, що має складну структуру своєї організації й функціонування.

Жодне явище в світі не стоїть на місці. Все постійно змінюється і розвивається в безперервному процесі історичної еволюції. Вона постійно змінюється, доповнюється, ускладнюється та спрощюється, тобто створюється. У сучасній науці існує багато трактувань генези культури (процесу зародження культури та її розвитку).

Найбільш поширеними підходами до розуміння культури на сьогодні є соціологічний, символічний, натуралістичний, суспільно-історичний та інші.

Основою соціологічного підходу до культури (О. Конт, Е. Дюркгейм, Г. Спенсер) є її дослідження передусім як суспільного явища. Культура розглядається як цілісне утворення, складна система культурних та соціальних систем. Культура виступає результатом діяльності соціальний інститутів. Саме соціальні інститути породжують такі елементи культури, як міф, релігія, соціальна система, норми і стандарти поведінки, мораль і право та ін. Проте, згідно принципу системного підходу, система не дорівнює сумі своїх складових. Саме тому культура, як складна система, не дорівнює сумі окремих артефактів. О. Конт пов’язував розвиток культури з розвитком людського духу, який має три стадії: теологічну, метафізичну та позитивну. Для теологічної стадії є характерним домінуючий вплив на культуру інститутів військової та духовної влади, для метафізичної – влади філософів і юристів, а на позитивній стадії культура постає як єдність теорії та практики, раціональних та експериментальних шляхів пізнання. Е.Дюркгейм в своїх поглядах на культуру виходив з тісного взаємозв’язку особистості та суспільства, де соціальне начало домінує і поглинає особистісне. Вчений підкреслював особистісну природу культури, вважаючи колективними уявленнями навіть закони та форми мислення. Г. Спенсер основний акцент в своєму ученні зробив на ідею закону збереження сили та матерії. Цей закон передбачає накопичення (інтеграцію) субстанції при одночасному розсіюванні (дисипації) руху. Розвиток всіх соціальних та культурних процесів за О.Контом, йде від незв’язаної однорідності до конкретної зв’язаної різнорідності. Оскільки в світі панують різні за своєю дією сили, то суспільство і культура будуть вічно слідувати за ритмом розвитку та руйнації.

Антропологічна (функціональна) концепція (Б. Малиновський, К. Леві-Строс, А. Кребер). Виникнення й розвиток культури пов’язується з потребами людства: первинними (продовження роду, забезпечення життєдіяльності), похідними (виготовлення знарядб праці), інтегративними (об’єднання людей). Антропологічне розуміння культури припускає, що вона охоплює все, що відрізняє життя людського суспільства від життя природи, усі сторони людського буття. Із цього погляду культура не є безумовне благо. Деякі сторони культурного життя взагалі не піддаються раціональному поясненню, мають інтуїтивний, емоційний характер. У ній поряд з розумом є й багато нерозумного. Тому не можна зводити культуру повністю до сфери раціонального. Як реальний образ життя людей, який історично розвивається, культура поєднує все різноманіття видів людської діяльності, включає все, що створене людьми й характеризує їхнє життя в певних історичних умовах.

В межах символічного підходу (Е. Касірер, Л. Вітгенштейн, Л. Уайт, Ю.Лотман та ін.) культура досліджується як феномен комунікації. Людина упорядковує оточуючий її хаос завдяки створенню символічних форм культури – мови, мистецтва, релігії, науки. В основі культури полягає здатність людей кодувати, зберігати, передавати та сприймати інформацію у вигляді знаків і символів. Створені людиною знаки і символи віддзеркалюють і розвивають культурну практику та знання. Символи є формами людського самопізнання, вони структурують навколишню дійсність, наділяють її внутрішнім смислом і доцільністю. Дослідження культури в межах символічного підходу широко використовують дані психології, етнології та лінгвістики. Так, Е. Касірер називав мову однією з символічних форм (наряду з міфом, мистецтвом та наукою), що складають основу культури, а Л. Вітгенштейн визначав культуру як сукупність мовних ігор, що реалізують її комунікативну природу. Одне з найважливіших умов розвитку всіх сторін культурної реальності є несуперечлива комунікативна діяльність людини. Водночас Л. Вітгенштейн вважав, що те спільне, що притаманне буттю та мисленню, не може бути виголошене, на нього можна лише дивитись та вказувати за допомогою символів, тому символи відіграють важливу роль у будь-якій культурній традиції на всіх етапах історичного розвитку людства.

Одним з базових в межах натуралістичного підходу до культури є етологічний напрямок (К. Лоренц, Н. Тінберген та ін). Етологія – це наука, що вивчає поведінку тварин в природних умовах. Культура, згідно етологічного підходу, є результатом біологічного освоєння людиною природи. Людина при цьому розуміється як слабка тварина, яка змушена створювати своє специфічнє середовище (цінності, норми поведінки, соціальні інститути та ін.) для того, щоб вижити. Витоки людської культури полягають в ритуалізованій поведінці тварин. Різноманітний характер ритуалів призводить до появи соціальної структури. Культура забезпечує стабільність природного життя людини, зменшує рівень агресії в людському суспільстві і постійно еволюціонує.

Психоаналітичний концепція (З. Фрейд, К.-Г.Юнг, Е.Фром, А.Адлер та ін..), будується навколо розв’язання конфлікту між особистістю і суспільством. Велику роль в творчості і розвитку культури відіграє людська підсвідомість. Проте культура постійно гнітить це начало через встановлення жорстких обмежень та норм соціальної поведінки. В основі культури знаходиться боротьба двох глибинних інстинктів людської природи – Еросу (тяжіння до життя) і Танатосу (тяжіння до смерті). Ці два протилежні інстинкти борються між собою, а також суперечать соціальним заборонам, що обумовлює конфліктний характер самої культури. Гармонія при цьому може бути досягнута шляхом широкого застосування психотерапевтичних методів. З іншого боку, З. Фрейд вважав конфліктність культури одним з умов її розвитку. Табуйовані в тому чи іншому суспільстві бажання починають шукати «обхідні» шляхи для реалізації. Ця реалізація відбувається двома способами: у деяких людей призводить до порушень психіки, а в більшості проявляється у снах, помилкових діях та словах, а також сублімується у творчості – науці, філософських роздумах, а також в релігії та мистецтві. Таким чином, саме різноманіття конструктивних форм реалізації підсвідомого під дією існуючих заборон є рушійною силою розвитку культури та розкриття внутрішнього потенціалу людства. Смисл конфлікту людини із сучасною культурою З. Фрейд бачив у наростаючому витісненні культурою природних бажань людини, що зменшує її щастя, яке трактується вченим як реалізація чуттєво-тілесних задоволень. Даний процес витіснення розвиває деструктивні почуття страху, вини та дискомфорту, тому для подальшого розвитку культури необхідно шукати шляхи його нейтралізації.

К.-Г.Юнг вважав найбільш важливим елементом культурного розвитку рух лібідо (сексуальності), що є універсальним для всіх культур та має три стадії: передсексуальна стадія, стадія сексуальності, що прокидається та зрілий вік. Для всіх цих стадій є характерною присутність колективного несвідомого, структурними частинами якого є універсальні архетипи. Саме архетипи містять в собі спільність різних культур та виступають основою індивідуального духовного розвитку.

А.Адлер підкреслював значення колективного почуття, яке є головним джерелом мотивації культурного розвитку та яке засноване на прагненні до переваги.

Засновник неофрейдизму Е. Фром відійшов від біологізму З. Фрейда у поглядах на культуру та людину. Вчений намагався розкрити внутрішній зв’язок людської психіки із соціальною структурою суспільства та розв’язати конфлікт між особистістю і культурою. Е. Фром виділив п’ять форм соціалізації людини (мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм і любов), а також п’ять способів адаптації людини до культури (рецептивний, експлуатуючий, нагромаджуючий, ринковий і продуктивний). Майбутнє культури, за Е.Фромом, полягає в культивуванні любові до життя та створенні умов для реалізації творчого потенціалу людини.

Суспільно-історичний підхід або циклічна (концепція культурних коловоротів) (О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Данилевський та ін.), побудований на уявленні про те, що стадії життя культури подібні до стадій життя живого організму: народження, розвиток, розквіт, старіння і смерть. Цивілізація є проявом глобальної кризи культури, що супроводжується тотальним нігілізмом, практицизмом, масовістю та бездуховністю. Кожна культура є самостійною по відношенню до інших культур. Важливе місце в суспільно-історичному підході займає поняття культурно-історичного типу, а також класифікація даних типів. Так, німецький філософ О. Шпенглер виділяв 8 типів культур: єгипетський, індійський, вавілонський, китайський, греко-римський (аполонівський), візантійсько-арабський (магічний), західноєвропейський (фаустовський) та культурний тип майя. Восьмий, російсько-сибірський культурний тип дослідник вважав основою майбутнього культурного процвітання. Російський вчений М. Данилевський виділяв 10 культурно-історичних типів: єгипетський, китайський, семітський, індійський, іранський, єврейський, грецький, аравійський, європейський та новий тип – слов’янський. Безпосереднього наслідування культурного досвіду між цими типами не існує. Всі культурні типи є самобутніми, проте не всі однаково себе реалізують в ході історії.

Англійський дослідник А. Тойнбі розглядав історичний процес як зміну автономних культурних організмів (цивілізацій), кожна з яких формується в особливих природних умовах і має свою специфіку (західна, іспанська, індійська, китайська, православна). Не всі цивілізації проходять через однакові життєві цикли, основними з яких є розвиток, розквіт і занепад. Деякі цивілізації гинуть під дією негативних факторів зовнішнього та внутрішнього середовища (природні катаклізми, соціальні потрясіння, вплив інших цивілізацій тощо), так і не досягнувши вершини свого розвитку. Важливе місце в культурологічних поглядах А. Тойнбі займає закон «виклику та відповіді». Згідно цього закону, цивілізація продовжує поступовий рух доти, доки вона здатна адекватно реагувати на виклики, які пред’являє історичне оточення. Відповіді формуються завдяки інтелектуальному потенціалу «творчої меншості», яка становить ядро будь-якої цивілізації. З часом через порушення в механізмі соціокультурного успадкування «творча меншість» втрачає здатність до генерування ідей, і тоді цивілізація поступово починає розпадатись.

Необхідним компонентом у пізнанні культури є методи, тобто, конкретні способи отримання нового культурологічного знання. Культурологія використовує різноманітні методи вивчення культури. Найважливішими з них є наступні методи.

Еволюціоністська теорія культури (Л.Морган, Е. Тейлор, Дж. Фрезер, Г.Спенсер). Сутність еволюціоністської теорії полягає в тому, що висувається і обгрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Представники цієї концепції вважали, що розвиток культури народу відбувається прямолінійно, від простого до складного.

Еволюціоністи виділяють три стадії: дикість, варварство, цивілізація, кожна з яких має власну культуру, але контакти між народами зумовлюють спільність культурних цінностей і засвоєння їх людством. Провідна ідея цієї концепції – це прямолінійність культурного розвитку та обов’язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії.

Марксистська концепція (К. Маркс, Ф. Енгельс). Визначальним у культурі визнає матеріально-перетворюючу суспільну діяльність людей. Вихідним моментом у становленні культури було названо відокремлення розумової праці від фізичної, що стало першим виявом нерівності. Марксизм виділив два типи культури: матеріальний і духовний, на межі яких виникають такі соціальні явища (наукові дослідження, архітектура, виробниче навчання), які одночасно є матеріальними й духовними. Історія суспільства поділяється на три формації: рабство, кріпосництво та період найманої праці, а історія культури співпадає з «історією релігій і держави».

Теологічні концепції (Л. Карсавін, Ж. Марітен, П. Тілліх, П. Флоренський, М. Бердяєв). Сутність полягає в тому, що культурний розвиток людства трактується як процес пошуку божественної першооснови. Католицька культурологія грунтується на принципі, що культура є наслідком божественного прозріння, а етапи культурного розвитку – це наближення до пізнання мудрості Творця. Православна культурологія визнає, що культура виникла з релігійного культу, і саме релігія забезпечує вирішення «основного завдання культури» (здобуття перемоги над забуттям та часом, смертю, минулим). Протестантська культурологія розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людей, форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей. Тому визначається, що шукати Бога необхідно не в потойбічному світі, а в «глибині людського буття». Розглядаючи релігію як основу розвитку культури, теологи висувають принцип відповідності всієї творчої діяльності людини нормам релігійної етики та моралі.

Ігрова концепція (Й. Хейзінг, Х. Ортега-і-Гассет, Г. Гессе). Представники вважають, що гра – це основа та джерело культури. Вона старіша за культуру, бо існувала ще у тварин. Усі форми відносин сучасного суспільства (політика, війна, суд, мистецтво) мали ігрове походження. Ігрова концепція ствержує інстинктивно-ігрову основу побудови справжньої культури, протиставляючи її масовій (низькій), в межах якої людина звикає споживати, а не створювати.