2.Семіотика культури. Роль мови в культурі

Семіотика культури. Під семіотикою культури розуміється сукупність знакових засобів, за допомогою яких кодується соціальна інформація. Розуміти яку-небудь культуру – значить розуміти її семіотику, уловлювати значення використовуваних у ній знаків і розшифрувати тексти, складені з них (словом «текст» у культурології називають не тільки письмове повідомлення, але будь-який об’єкт – твір мистецтва, річ, звичай і т.п., які розглядаються як носії інформації).

Основні типи знаків і знакових систем, використовуваних у всіх культурах:

Природні знаки – це речі і явища природи, які вказують на якісь інші предмети й розглядаються в якості носіїв інформації про них. Найчастіше природній знак є частиною якогось цілого й тому подає інформацію про останній. Природні знаки – це знаки-ознаки. Приклад: дим як знак вогню.

Щоб розуміти природні знаки, треба знати, ознаками чого вони виступають, і вміти витягати інформацію, що втримується в них. Прикмети погоди, сліди звірів можуть сказати багато тільки тому, хто здатний «розшифрувати» дані знаки. Той же, хто не може цього зробити, швидше за все, не сприйме їх як знаки.

Функціональні знаки. Який-небудь предмет стає функціональним знаком, якщо зв’язок між ним і тим, на що він указує, виникає в процесі людської діяльності й ґрунтується на способі його вживання людиною. Приклад: зброя з кургану – функціональний знак, що свідчить про те, що в кургані похований воїн. У якості функціональних знаків можуть виступати не тільки предмети, але й дії людей (якщо викладач водить пальцем за списком студентів, то він зараз викличе когось).

Функціональні знаки - теж знаки-ознаки. Але на відміну від природніх знаків, зв’зок функціональних знаків з тим, на що вони вказують, обумовлена не їх об’єктивними властивостями, а тими функціями, які вони виконують у діяльності людей. Ці знаки створюються людиною для практичного використання, а не з метою наділити їх знаковою функцією; використовуючись за прямим призначенням, вони ще виконують і знакову функцію. Вони можуть виступати в якості знаків тільки тому, що включені в людську діяльність і несуть у собі інформацію про неї. Щоб витягти з них цю інформацію, потрібно мати якісь попередні знання про умови їх застосування в людській діяльності.

Іконічні знаки. Це принципово інший клас знаків у порівнянні із природніми й функціональними. Іконічні (гр. зображення) знаки – знаки-образи, що мають подібність із тим, що вони позначають. Це знаки в повному розумінні слова. Якщо для предметів, що виступають у якості природніх і функціональних знаків, знакова функція є побічною й виконується ними як би «по сумісництву», то для іконічних знаків вона головна й основна. Вони, як правило, штучно створюються такими, щоб їх зовнішній вигляд відображав вигляд позначуваних ними речей.

Конвенціональні (умовні) знаки. Конвенціональний (лат. угода, договір, умова) знак служить позначенням предмета «за умовою» - тому що люди вмовилися вважати його знаком даного предмета. Конвенціональні знаки звичайно мають мало спільного з тим, на що вказують, і надання їм певного значення є лише результат угоди, договору. Конвенціональні знаки створюються спеціально для того, щоб виконати знакову функцію, і ні для якої іншої мети не потрібні.

Видами конвенціональних знаків є сигнали – знаки повідомлення або попередження (кольори світлофора, автомобільні гудки) і індекси – умовні позначки чого-небудь, що має компактний, легко доступний для огляду вид і застосовуваються для того, щоб виділити деякі предмети й ситуації з ряду інших (показання приладів, картографічні знаки).

Особливе місце серед конвенціональних знаків займають символи. Вони не тільки позначають деякий об’єкт, але й несут у собі додатковий смисл: виражають загальні ідеї й поняття, пов’язані із тлумаченням цього об’єкта. Символи звичайно мають не тільки конвенціональний, але й іконічний характер, тобто є зображеннями якогось предмета. Символи: емблеми, герби, ордена, прапори; хрест у християнській релігії і т.д. Символ має двошарову будову. Його зовнішній вигляд, «первинний» шар – образ якогось об’єкта, а «вторинний», властиво символічний шар – ідея, що подумки сполучається із цим об’єктом (іноді по своєму змісту досить далека від нього). Символічний шар може містити в собі ідеї й поняття різного ступеня спільності й абстрактності. Мова символів абстрактні ідеї виражає в конкретно-наочній формі.

Вербальні знакові системи – природні мови. Це знакові системи, які історично склалися, і утворюють основу – семіотичний базис – усієї культури народів, які на них говорять. Їх називають «природніми», щоб відрізнити від «штучних» (наприклад, формалізованих) мов.

Природня мова має ряд переваг перед іншими знаковими системами: зручна для користування ( не має потреби в попередній підготовці яких-небудь матеріальних засобів, залишає вільними руки), економічна ( при малих витратах енергії здатна за малий час передати великі обсяги інформації), надійна (кодує інформацію в більшої, ніж необхідно для її сприйняття, кількості знаків, що дозволяє уникнути помилок, навіть коли в повідомленні є пропуски й викривлення).

Мова являє собою поліструктурну, розгалужену, ієрархічну, багаторівневу систему знаків, яка відкрита для змін і здатна до необмеженого розвитку. Завдяки своїй організації мова виявляється унікальним і дивовижно багатим за своїми можливостями засобом вираження, зберігання, обробки й передачі найрізноманітнішої інформації.

Знакові системи запису. Особливість знакових систем запису полягає в тому, що вони виникають на базі інших знакових систем – розмовної мови, музики, танцю – і вторинні стосовно них. Винахід знакових систем запису – найбільше досягнення людської думки. Писемність дозволила культурі вийти із примітивного стану. Без писемності був би неможливий розвиток науки, техніки, мистецтва, права і т.д.

Зародком писемності було так зване «предметна писемність», що виникла ще в первіснім суспільстві використання предметів для передачі повідомлень (маслинова гілка як знак миру). Першою стадією історії писемності була писемність у малюнках (піктографія). Далі ідеографічна писемність, у якій малюнки здобувають усе більш спрощений і схематичний характер (ієрогліфи). Третя стадія – алфавітна писемність, у якої використовується порівняно невеликий набір письмових знаків, що означають не слова, а складові їх звуки усного мовлення.

Аналогічно розвивалися й записи музики – нотна писемність, і система запису танцю. У наш час для записів музики й танцю часто використовують технічні засоби танцю – аудіо- і відео-системи. Одним з важливих напрямків розвитку систем запису стало створення формалізованих мов, з розробкою яких зв’язаний розвиток електронно-обчислювальної техніки.

Поява й розвиток писемності породжує принципово нові можливості культурного прогресу. Безписемні мови могли забезпечити передачу лише того обсягу знань, який зберігався у фольклорі й обмежувався можливостями пам’яті жерця або розповідача казок. Писемність дозволяє суспільству транслювати інформацію, кількість якої набагато перевершує обсяг пам’яті окремої людину. Виникають бібліотеки, що виконують функцію сховищ знань, що й робить його доступним для наступних поколінь. Знімаються часові й просторові границі спілкування: стає можливою комунікація між людьми, що живуть на більших відстанях друг від друга й у різний історичний час. Завдяки писемності змінюються якості інформації, що зберігається в суспільстві. Оригінальна, нестандартна думка. Яка серед сучасників уважається, що не заслуговує запам’ятовування, без писемності була б після смерті автора забута й нащадки б про неї не знали. Писемність дає можливість запам’ятати й зберегти її. Це створює широкі можливості для розвитку творчості.

Писемність відкрила шлях до тиражування текстів – друкарству. У результаті коло читачів надзвичайно розширилося. Виникли умови для масової освіти народу. Разом з тим шкільне навчання грамоті стало неодмінною умовою функціонування письмового мовлення, збереження мовних традицій і безперервності існування культури.

Роль мови в культурі. Мова служить людям, по-перше, способом мислення, по-друге, способом спілкування.

1. У процесі мислення мова виконує три основні функції ( їх називають когнітивними функціями мови):

а) номінативна (лат. імена) функція. Мислення завжди є мисленням про щось, тобто про предмет мислення. Воно являє собою оперування уявними образами предметів. Слова природньої мови виступають як імена предметів мислення;

б) конструктивна функція. У ході мислення слова-імена зв’язуються в речення, що описують властивості й відносини предметів. Переходячи за правилами логіки від одних речень до інших, люди будують вербальні конструкції, за допомогою яких описується й пояснюється реальність;

в) акумулятивна функція. У мові акумулюються, тобто фіксуються і зберігаються, результати мислення – різного роду знання.

2. Виступаючи в якості способу спілкування, мова виконує комунікативні функції. Вони проявляються в мовленні. Мова й мовлення поняття взаємозалежні. Мовлення – це мова в дії. Акт мовної комунікації має структуру, яку можна представити схематично: автор – повідомлення (предмет повідомлення – референт) – адресат. Відповідно до цієї схеми виділяють три найважливіші комунікативні функції мови:

Референтна функція пов’язана із предметом повідомлення. Вона полягає в передачі інформації про нього (буває й так, що предмет повідомлення відсутній, у цьому випадку повідомлення беззмістовне, і референтної функції мова не виконує). Предметом повідомлення може бути і опис якогось феномена (як реального, так і вигаданого), і побажання, і веління, і питання.

Експресивна функція стосується відображення в повідомленні особистості автора. Мовлення виступає як засіб самовираження особистості. Автор передає свої почуття, переживання й емоції, своє відношення до того, про що йде мова.

Імпресивна функція орієнтована на адресат повідомлення і припускає вплив на його стан. Завдяки їй адресат одержує не тільки інформацію про предмет повідомлення, але й емоційні враження – як про цей предмет, так і про автора. Ця функція дозволяє викликати в адресата певні настрої, почуття, бажання й спонукати його до якихось дій.

Крім зазначених функцій заслуговує на увагу ще одна:

Поетична (естетична) функція. Вона стосується естетичних властивостей повідомлення й стає особливо важливою, коли мовлення (усне або письмове) виступає як художній текст, як твір мистецтва.

Уміння найбільш ефективним образом використовувати комунікативні функції мови характеризує культуру мовлення. Культура мовлення визначається, по-перше, дотриманням загальноприйнятих мовлиневих програм і, по-друге, особливостями індивідуального стилю мовлення.

Загальноприйняті мовлиневі норми – це ті, що ввійшли в традицію, закріплені в літературних зразках, словниках, підручниках правилах граматики, стилістики, вимови, слововживання й словотвору. Культурне мовлення задовольняє цим нормам. Однак у реальнім житті існують різноманітні форми відхилень від «правильного» мовлення (просторіччя, жаргони, діалекти).

Індивідуальний стиль мовлення відображує властиві даному індивідові переваги у використанні виразних засобів мови, його манеру викладу думок і побудови висловлень, набір улюблених слів і виразів.

Як способи спілкування мови функціонують різним образом. Історичні долі мов складаються так, що одні з них стають універсальними способами соціального контакту та обміну інформацією, здобувають статус державних, одержують всесвітнє поширення, інші ж «обмежуються» більш вузькою сферою обертання й уживання в побуті. У цьому плані можна розрізняти наступні типи мов:

- мови міжнародного спілкування;

- національні мови, які існують як у розмовній, так і в писемній формі та служать універсальним способом спілкування для певного народу;

- племінні розмовні мови, що не мають писемності;

- безписемні мови з вузькою сімейно-побутовою сферою спілкування.

Вторинні знакові системи.

У різних формах культури на основі природньої мови й інших типів знаків виникають свої власні, пристосовані для вираження їх змісту мови. Подібні мови являють собою семіотичні системи більш високого рівня («вторинні знакові системи»). Їх називають також «вторинними моделюючими системами», «вторинними мовами культури», «культурними кодами».

Вторинні знакові системи численні й різноманітні. Це мови таких форм культури, як філософія, наука, право ( філософська мова, наукова, правова мова). Своєю мовою, що включають вербальні й образотворчі засоби, говорить реклама. У соціальному житті велику роль відіграють мови різного роду церемоніалів і обрядів, що представляють собою комбінації ритуальних дій, предметів, словесних формул, що мають символічне значення й визначають форму поведінки людей.

Історично склавшиєся правила етикету, манери одягатися, освячені звичаями норми відносин між людьми й т.п. виступають як культурні коди, у яких люди в кожну епоху виражають і сприймають зміст «тексту», «контексту» і «підтексту» подій, що відбуваються. У ході історії вторинні мови культури змінюються. Буває, що культурні тексти виявляються більш довговічні, ніж коди, у яких вони «прочитувалися» у часи їх створення. До нащадків доходить текст без коду, і треба чималих зусиль відновити цей код. Тому не завжди ми можемо адекватно зрозуміти смисл, який культурні тексти, що дійшли до нас, мали в минулому. Більшість міфів, марновірства, рецепти народної медицини можна розглядати як тексти прадавньої культури із втраченим кодом.

Постійно зростаючы й надзвичайно багаты за своїми виразними можливостями безліч мов створюють мистецтво. Художні мови складаються на базі всіх семіотичних засобів культури – словесних (мова літератури), жестів, міміки (мова танцю, пантоміми, акторського мистецтва), звуко-інтонаційних (музична мова), пластичних (мови живопису, графіки, скульптури і мова архітектури, прикладних мистецтв, дизайну). Деякі з мов мистецтва – це «надбудови» над природною вербальною мовою (наприклад, мова поезії); інші утворюються в результаті синтезу різних типів знакових засобів (мова опери).

Характерна риса художніх мов полягає в тому, що вони призначені для створення багатозначних текстів, відкритих для різного їхнього осмислення. В цьому відношенні, вони протилежні мовам науки, де необхідні смислова однозначність виражень, операціональна строгість алгоритмів їх побудови, термінологічна точність.

Однак багатозначність художньої мови жодним чином не означає її неточності або невизначеності (у чому іноді вбачають її специфіку). Насправді у нєї є свої критерії точності. Мови мистецтва в деякому смислі навіть більш строгі та більш складні, ніж в науці. Вчений користується однозначно певними термінами й символами й повинен оперувати ними в точній відповідності з їхніми заданими по визначенню значеннями. Художник же звертається до знаків (словам, звукам, лініям, квітам, танцювальним рухам), що мають нерідко різні значення. Йому треба враховувати особливості контексту, у який ці знаки попадають, асоціації, які вони можуть «потягнути» за собою, символіку, яка в них вбачається, емоційні нюанси, які часом неявно супроводжують їхнє сприйняття, і т.д. Якщо він щось тут не врахує, то художній образ померкне, спотвориться, не викличе емоційної реакції, яка повинна бути. Тому й доводиться йому так прискипливо ставитися до кожного слова, звуку або штриха.

Вторинні мови культури є, як правило більш складною, структурою (вони «здобувають додаткову сверхструктуру»), ніж «первинні» мови, що дозволяє з їхньою допомогою в різних ракурсах «моделювати» світ, у якім ми живемо. Щоб розбиратися в змісті різних культурних форм, необхідно розуміти вторинні знакові системи, за допомогою яких їх зміст кодується.

Різноманітність первинних і вторинних знакових систем – необхідна умова функціонування й розвитку культури. Накопичуючи життєвий досвід і розширюючи свію освіту, людям доводиться насамперед вчитися їхнім мовам. Тому кожна людина виступає як «поліглот», що володіє безліччю мов культури.