Іван Карпенко-Карий як корифей українського театру

Історію українського театру з другого десятиліття ХIХ ст. до другого десятиліття ХХ ст. можна розділити на дві доби: до 1881 року, коли український театр не відокремився ще від польського та російського, й від 1881 року, коли український театр визволився від цього й вийшов на свій самостійний шлях. 1882 року було створено перший Український професійний театр -- Театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрі -- керівник хору або заспівувач). Його засновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький. Він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи [4].

У жовтні 1883 року І. Тобілевич робить вирішальний крок -- переходить на професіональну сцену. Як актор І.К. Тобілевич дебютує під псевдонімом «Карпенко-Карий». Не раз в пресі відзначалась «розумна» гра актора. Вивчаючи роль, він проймався авторською ідеєю, намагався втілювати її в усіх деталях сценічної гри, щоб донести її до глядачів [1].

Карпенко-Карий умів грати не тільки драматичних або комічних персонажів. Він дав кілька цілком викінчених героїчних образів.

Матеріали і документи, що стосуються акторської діяльності І. Карпенка-Карого, свідчать про невтомну і наполегливу роботу над кожним образом. За роки своєї акторської діяльності Карпенко-Карий створив цілу галерею своєрідних реалістичних високохудожніх сценічних образів: Возного («Наталка Полтавка»), Герасима Калитки («Сто тисяч»), Терентія Пузиря («Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича («Бурлака»), Павла Серпокрила («Понад Дніпром»), багатія Хоми («Ой не ходи, Грицю»), Барабаша («Богдан Хмельницький»), діда мірошника («Наймичка»), Івана («Безталанна»), Прокопа («Назар Стодоля»), Потоцького й Шмигельського («Сава Чалий»), дворецького («Підпанки»), Терешка («Суєта»), сторожа («По ревізії»). Шила («Як ковбаса та чарка»), Голохвастого («За двома зайцями»), шляхтича Герцеля («Бондарівна»), Окуня («Розумний і дурень») і багато інших.

Величезна заслуга І. Карпенка-Карого перед українським театром полягає в тому, що він був талановитим вихователем театральної молоді, справжнім педагогом.

Думаючи про майбутнє українського театру, Карпенко-Карий ніколи не забував, що це майбутнє залежить, в першу чергу, від того, які люди прийдуть на зміну їм, невтомним корифеям, що вони принесуть із собою на сцену. Тому він так наполегливо, безкорисно, не чекаючи ні слави, ні нагороди, ні навіть подяки за свою працю, займався педагогічною роботою, використовуючи різні її форми і методи.

Один з найголовніших принципів Карпенка-Карого, якого він як художник сцени завжди дотримувався і який намагався прищепити молодим артистам, полягав у тому, що актор, граючи ту чи іншу роль, ніколи не повинен когось наслідувати.

Другий принцип, з якого, на думку Карпенка-Карого, повинен виходити актор, створюючи сценічний образ, полягає в тому, що кожний учасник спектаклю мусить добиватися ансамблю, злагодженості в роботі актора й режисера, що досягається хорошою виробничою дисципліною в театрі та чесним ставленням до своїх обовязків усіх учасників вистави.

У відомому монолозі Івана Барильченка з «Суєти», Карпенко-Карий виклав свої власні думки про завдання театру і драматургії: «Сцена ж -- мій кумир, театр -- священний храм для мене!» [1].