4. Мистецтво: архітектура, живопис, прикладне мистецтво.

У Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають 6 пілонів (церкви Володимира, Галича, Холма); складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль (церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі). У центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад 30 фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних і місцевих архітектурних традицій.

Коли церква у Холмі згоріла під час пожежі, то Данило побудував новий собор Богородиці, прикрашений різними скульптурами та виробами художнього ремесла. Поряд з прикрасами місцевих умільців, багато архітектурних деталей привозилося з Києва та інших міст, а також з-за кордону. Князі і бояри дбали, щоб у церквах були високохудожні ікони, прикрашені золотом, сріблом і коштовним камінням, а також шатами, виготовленими з дорогоцінних тканин і гаптованими золотом. Деякі дослідники припускають, що палати князів і багатих вельмож прикрашались пишно і з великим культурним смаком.

Кам’яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими.

У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис, ювелірне та музичне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів провадилась на досить високому рівні для того часу – використовувались технології – зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо.

Ренесанс в архітектурі втілився найповніше – це був період високого розквіту зодчества. Відновлювались зруйновані міста, засновувались нові, зводились оборонні споруди, арсенали, житла – переважало світське будівництво, будувались також храми та монастирі. Тодішня архітектура займала активне місце в духовному житті. У ній все підлягало багатогранній регламентації: доцільність, ідейне навантаження, краса, стильове вираження.

Ренесансна архітектура на Україні спиралась на міцну основу раніше вироблених норм будівельної техніки, функціональних вимог, типів споруд. Саме вони стали вихідними у її дальшому поступі. Ознаки її стилю відповідали за своїм характером складній системі ренесансного стилю в архітектурі європейських країн: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування, використання декоративно-орнаментального оздоблення фасадів, інтер’єрів. У житлових будинках прагнули до зовнішньої репрезентативності та зручніших умов побуту. Фасад став головним об’єктом художньої уваги. Пам’ятки такої архітектури збереглись у Луцьку, Кам’янці-Подільському, Жовкві (тепер Нестерів), Бродах та Львові (майдан Ринок є рідкісною пам’яткою ренесансного світського зодчества).

У ХІV-ХVІ ст. в архітектурі і мистецтві створюються загальнонаціональні особливості українського стилю. У рештках кам’яних укріплень українського архітектурного стилю є спільні риси зі стилем кремлівських укріплень великого князівства Московського і Новгорода. Помітні західноєвропейські впливи, що проникали сюди через Польщу й Угорщину, найбільше помітні в містах Західної України, де стиль ренесансу поєднувався з народним українським стилем, перенесеним з дерев’яного будівництва в кам’яні споруди замків, церков та великих міських жител.

Будівництво кам’яних замків було поширене на Правобережжі Дніпра, на Поділлі, Волині, у Галичині, Буковині і Закарпатті.

Замки на Україні виникали поступово, в міру поширення тут панування литовських і польських феодалів, зміцнення влади місцевих магнатів, а також у зв’язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста потребували захисту від нападу татар, турків та інших іноземних загарбників. Вони разом із замками феодалів були оборонними центрами цілих областей (міста Луцьк, Володимир-Волинський, Кременець; приватні укріплення, наприклад магнатів Чарторийських у Клевані).

Оборонні укріплення Луцька становили 2 архітектурні ансамблі – Замок Верхній (ХІІІ-ХІV ст., з перебудовами XVI-XVII ст.) і Замок Нижній, або Окружний (ХІV-ХVІ ст.).

Значне місце в системі укріплення займав Кременець, що лежав на південній межі між Волинською землею і Поділлям.

На Волині великий укріплений замок був побудований у XV ст. в Острозі, резиденції князів Острозьких. До нашого часу відносно добре збереглась так звана Нова башта Острозького замку XVI ст.

У XV-XVІ ст. деякі православні монастирі Західної України були оточені мурами з баштами і мали значення фортець. На Волині такими фортецями були монастирі в Межиріччі недалеко від Острога та в Дермані біля Дубно.

Після спустошення Наддніпров’я татарами, а особливо після захоплення турками Молдови, головним об’єктом татарських нападів і завойовницьких планів турків стали Галичина і Польща. У зв’язку з цим велике місце в стратегічному плані оборони України, Польщі та Литви займає Поділля. Тут споруджуються укріплення більшого і меншого значення. Головне місце серед них займають замки в Межибожі і Кам’янці-Подільському.

З кінця ХІІІ ст. значну роль у західній частині Поділля починає відігравати Кам’янець-Подільський. Він займав центральне місце як торговий і перевалочний пункт на кордоні між Україною та Молдовою.

Польські королі в XVI ст. звільняють кам’янець-подільських купців від мита та інших податків; замість них купці повинні були відраховувати певну долю своїх прибутків на спорудження укріплень Кам’янця.

Кам’янець-Подільські укріплення становлять одну зі складних форм архітектурних стилів оборонних і градобудівних споруд України ХV-ХVІ ст. з різноманітними нашаруваннями. Замок, що стояв на невеликому гребені, який розділяв р. Смотрич на її природно створеній дузі, захищав в’їзд у місто. Місто становило мережу кривих вулиць з ринковою площею в центрі, як це було властиво всім великим містам України. Навколо ринкової площі були розташовані торговельні і житлові приміщення. Церква, ратуша і житлові будинки купецької та ремісничої знаті, так звані кам’яниці, були величезних розмірів. Житлові будинки бідноти були дерев’яні або незграбно складені кам’яні халупи.

Міста середньовіччя не мали ні належного постачання водою, ні каналізації. Серед населення часто спалахували епідемії.

До наших днів при вході в Кам’янець-Подільський замок праворуч найбільше помітна п’ятикутна башта, відома з опису замка 1544 р. На ній відсутні будь-які архітектурні прикраси; вона має суворі форми, властиві військовим оборонним укріпленням.

З архітектурних споруд XVI ст., що збереглися до нашого часу в ансамблі Кам’янець-Подільського замку, є пізніші башти – Біла, Денна Кармалюкова, Ковпак, Комендантська, Лянцкоронська, Нова, Рожанка, Тенченська і Надкринична.

До XVI ст. архітектура Львова була тісно пов’язана зі староруськими традиціями. Тут панував стиль, успадкований від української народної архітектури дерев’яних споруд. Дерев’яні і цегляні житла будувались на зразок українських хат, переважно з відкритими галереями навколо. Ці галереї віддаляли дощові води і сніг від основної будівлі і оберігали житло від вогкості Крім того, аркові галереї надавали будівлі певної краси. Великі кам’яниці в такому стилі з кінця XVI ст. збереглись у Львові як цікаві залишки народної архітектури, перенесеної з дерев’яного будівництва в кам’яне. Зразком такої архітектури є будинок Костянтина Корнякта на колишній площі Ринку у Львові, збудований у 1580 р. італійським архітектором Петром з Барбони, що у свій час був резиденцією польського короля Яна Собєського. Він має інкрустований і декорований різьбою партер та два поверхи. Вікна обох поверхів Прикрашені ліпленням у формі трикутників, на зразок трикутних дощаних одвірків українських хат з орнаментним різьбленням. При вході до будинку з площі Ринку великий портал оздоблений різьбленням по каменю і двома коринфськими колонами. Колони закінчуються бароковим ліпленням – гірляндами, що підтримуються маскою лева посередині і двома ліпленими чоловічими головами з вусатими обличчями по боках. На задвірку будинку – подвір’я з триярусною арковою галереєю, властивою для української народної архітектури.

Однією з цікавих будов приблизно такого типу, як будинок Корнякта, є Чорна кам’яниця, побудована, як гадають, італійським архітектором Петром Красовським, що прийняв львівське громадянство, наприкінці XVI ст.

Менше збереглось архітектурних споруд, зокрема оборонних, на Лівобережній Україні. Укріпляти міста тут почали головним чином у XVI ст. після приєднання Чернігово-Сіверської землі до Росії. При достатку лісу, відсутності близьких покладів каменю, дорогому виробництві цегли тощо укріплення Чернігова, Новгород-Сіверського, Стародуба, Путивля та інших міст були земляними і дерев’яними. Система таких споруд мало цікава з точки зору архітектури. Житлових будинків з того часу на цій території, так само як і на Правобережжі, до нашого часу не збереглося. Щодо селянських жител, то вони мало чим відрізнялись від решти жител України і мали так само місцевий, самобутній український характер. Особливо близькою до архітектури Наддніпров’я і всієї Київщини була архітектура жител Полтавщини.

Подібними до сільського житлового будівництва були церковні будівлі, що найкраще зберегли український народний архітектурний стиль – так звані зрубні храми ХV-ХVІІ ст. Тип цих церков походить в основній своїй композиції від староруського і українського селянського житла. В українському культовому будівництві панівним типом церков були тридільні безкупольні та трибаштові, з’єднані між собою із заходу на схід від головного входу і перекриті трьома куполами дерев’яні храми.

Залишки дерев’яних храмів періоду ХІV-ХVІ ст. – явище дуже рідкісне: у Галичині церква св. Духа (1555 р), у містечку Потиличу, біля Рави Руської, церква св. Трійці. Від першої церкви тепер залишилась тільки нижня частина стін. Така сама дерев’яна церква Миколая в Чернівцях, збудована в 1607 р. Кам’яна церква Юра XVI ст., архітектура якої подібна до архітектури українських дерев’яних церков, збереглася в Рогатині.

Зрубна будівля дерев’яної церкви має в своїй основі дві однакові частини – центральний зал (приміщення для молящих) і притвор, розташований при вході. Третя, вівтарна, частина, прибудована до головного приміщення зі сходу, – нижча, з окремим перекриттям. Іноді вівтарна частина така сама заввишки, як і інші два відділення. До того ж вона буває гранчаста або напівкругла і має спільний з ними дах.

Дзвіниці були відокремлені від церков. Вони служили іноді і як сторожові вежі, подібні до замкових башт.

Культові споруди на Україні ще більше, ніж житлові, оздоблювались зовні і часто всередині цікавим народним художнім різьбленням. Це надавало особливої краси дерев’яним невеликим церквам, які нагадували легку іграшку, ніби зроблену одним майстром-різьбярем. Найбільш орнаментовані були іконостаси, зроблені різьбярами з дерева. Уся дерев’яна церква споруджувалась без жодного цвяха і трималася на зарубах. На зарубах тримались і художньо витонченої роботи деталі іконостасу, який підносився кількома ярусами вгору аж до купола.

Різьблений орнамент нагадував рослини – гілки виноградної лози, тра­ву, іноді відображав собою плодові рослини з завитками, мініатюрні корзинки з плодами, ягодами тощо. У цьому був помітний вплив візантійського мистецтва, яке набрало нових національних форм на українському ґрунті.

Особливий вид кам’яних культових споруд на Україні становлять монастирі і церкви-фортеці. Взагалі в умовах, коли щодня, щогодини можна було чекати нападу татар, населення України мусило бути готовим до активної оборони. Для цього використовувались усі можливі засоби, у тому числі кам’яні церковні будови. Звичай вести оборону від ворога в добре укріплених житлових і культових спорудах існував здавна. Відомо, наприклад, що кияни оборонялись від навали татар Батия, замкнувшись у Десятинній церкві, хори якої не витримали ваги людського натовпу; церква обрушилась і привалила оборонців.

У 70-х роках XV ст. київський князь Семен Олелькович підняв з руїн і відбудував Успенську церкву Києво-Печерського монастиря. Вона набрала іншої архітектурної форми порівняно зі староруською XI ст. Тоді ж монастир був обнесений цегляним муром з баштами та бійницями і перетворився на монастир-фортецю. Укріплення монастиря кияни використовували під час оборони від татар, а наприкінці XVI ст. і на початку XVII ст. – від наступу католиків та уніатів. Уніати не змогли оволодіти Києво-Печерською фортецею, і монастир залишався опорою православ’я.

Такими монастирями-фортецями в Західній Україні були: Унівський монастир, монастирі в Дермані, Зимному, Межиріччі тощо. В Острозі під оборонну фортецю була пристосована церква Богоявлення.

Цікавою церквою-твердинею XV ст. була кам’яна культова і водночас оборонна споруда в селі Сутківцях на Поділлі, яка в перебудованому вигляді збереглась до нашого часу.

Переважна більшість вищезгаданих стилів архітектурних пам’яток має місцевий народний характер. Лише на деяких великих спорудах помітні сліди ренесансного стилю. Останній найбільше відчувається у великих цивільних і культових будовах таких міст, як Львів.

Такою спорудою у Львові є, наприклад, ансамбль братської тридільної і трикупольної церкви Успення. Цей архітектурний ансамбль почали забудовувати з башти Корнякта (1572-1578) і каплиці Трьох святих, що збереглась до нашого часу.

В архітектурі Успенської церкви ми бачимо майстерне поєднання двох стилів: української народної архітектури дерев’яних церков та італійського ренесансу, що знайшов відображення головним чином у декоративному зовнішньому і внутрішньому оздобленні. Усе це в сукупності становило єдину цілісну архітектурну пам’ятку з ансамблю трьох споруд – башти Корнякта, каплиці Трьох святих і церкви Успення. Будівництво Успенської церкви дуже затяглось і закінчилось після пожежі в 1631 р.

Волоська церква тоді була єдиною культовою спорудою українців у центрі Львова, на Руській вулиці, бо королівський польський уряд забороняв створювати в інших районах міста українські установи. Львівське братство, що зосереджувалось навколо неї, було центром культурної діяльності в Галичині.

Цікавими архітектурними пам’ятками кінця XVI ст. і початку XVII ст. у Львові, що поєднали в собі народний український стиль з впливом ренесансу, є каплиця Кампіанів, що прилягає з півночі до католицького кафедрального собору біля площі Ринку та каплиця Боїмів. Каплиця Боїмів стояла колись окремо, потім до неї був примурований житловий будинок недалеко від південно-східної частини католицького кафедрального собору.

Живопис як і більшість інших галузей культури, рідко виходив за межі церковної тематики. Український живопис цього періоду продовжує розвивати староруські традиції стосовно до умов розвитку української народності. У портретному живописі на українське малярство найбільше впливало західноєвропейське: італійське та німецьке мистецтво.

Художні пам’ятки Польщі, що походили з українських земель, були відомі ще з XII ст., наприклад, фрески староруського стінопису в костьолі св. Михайла у Вроцлаві, а також у ряді інших міст центральної Польщі аж до Сілезії включно. Цікавою пам’яткою живопису південно-руського походження XIII ст. або XIV ст. є мозаїчна ікона Богородиці, знайдена в костьолі св. Андрія в Кракові. До таких пам’яток, створених українськими митцями, належить відома в римсько-католицькому культі ікона Ченстоховської богоматері. Ченстоховська ікона була чудово оздоблена золотом і коштовними діамантами. Навколо походження цієї ікони католицькі фанатики творили різні легенди. За однією з таких версій вона, нібито, з’явилася зі Сходу десь у І ст. нашої ери. Насправді ж Ченстоховська ікона є витвором українських майстрів кінця XIII або початку XIV ст. У Ченстохові ікона стала відомою у 1382 р.

У XIV ст. українські митці розмальовували одну з вавельських каплиць, засновану королем Казимиром Великим у 1340 р. Литовська династія Ягелонів використовувала українських і білоруських майстрів мистецтва на побудові міст, оздобленні палаців і костьолів у Польщі.

У будовах Вавеля в Кракові з часів Казимира Ягайловича ІІ пол. XV ст. відомо 43 картини на різні євангельські сюжети, написані українськими митцями (фрески в Краківській каплиці Чесного Хреста).

Поряд з фресковим живописом та іншими видами малювання велику роль в оздобленні культових і житлових будов відіграє різьблення, що прийшло на зміну занадто розкішній і дорогій староруській мозаїці. З кінця XII ст. мозаїчні оздоблення на зразок ранніх київських більше не зустрічаються. У ХІV-ХVІ ст. різьблені декорації по мармуру також зустрічаються рідко, перважно на надгробних монументах і плитах. Українське різьбярство цього періоду розвивається переважно як різьблення по дереву: у церковному оздобленні, найбільше в іконостасах, а в житлових будинках – у різьбленні одвірків, наличників вікон усередині і зовні, на сволоках тощо.

Особливе місце в українському живописі ХІV-ХVІ ст. займає художнє оформлення книг, зокрема рукописних: Євангеліє 1393 р. і Псалтир 1397 р. (вміщено понад 200 малюнків-мініатюр), виконані в Києві дияконом Спиридоном (зберігаються у Державній Публічній бібліотеці Санкт-Петербурга).

У живописі гуманістичні тенденції проявляються набагато раніше, ніж в архітектурі та скульптурі: іконописні шедеври «Красівська богородиця», «Спас-учитель», ікони майстра Дмитрія, апостольський ряд з Деісусом із Наконечного; «Богородиця Одигітрії з пророками» (1599 р.), створена Федором Сеньковичем, і саме зображення символізує важливий етап переходу до нового періоду, в якому на фоні бурхливих історичних подій та ідейно-соціальних битв проходило становлення ренесансного живопису. Тоді ж визначились нові жанри: портрет, історичний живопис.

Живопис саме цього періоду відзначається піднесеним характером, новими композиційними пошуками, ускладненим розв’язанням тематичних сцен, колористичним багатством.

Зміни в системі естетичних поглядів вже намічені в іконі «Страсті» (1620 р.) із с. Раделичі на Львівщині, про що свідчать зміни в композиції, складність характеристики дійових осіб, відчуття простору, єдність освітлення.

Подальший розвиток живопису простежується на трьох іконостасах: п’ятницькому, успенському та святодухівському, що становлять єдиний ряд поступово ускладненого процесу.

На відміну від історичного живопису, що залишився фрагментарним, портрет посів провідне місце в культурному житті тодішнього суспільства. Розвиток цього жанру розпочався з донаторських та надгробних зображень (портрети Яна Гербурта, Катерини Домагалич, Костянтина Корнякта). Найбільшу популярність здобув портрет світського призначення, спочатку погрудний, згодом – в повний зріст. Невеликого формату ранні портрети Стефана Баторія, Ганни Гойської, Софії Терновської, Романа Сангушка, об’єднані органічно-цільним ренесансним сприйняттям людини. В таких портретах переплелись впливи західноєвропейського мистецтва з традиціями українського живопису, якому належить провідна роль. У погрудних портретах та, згодом, парадних, поколінних або ростових (Івана Даниловича, Криштофа Збаразького, Корняктів – батька та синів, чітко простежуються характерні риси: яскравість локального кольору, декоративна спрощеність форми, ритмічна підкореність мас.

Парадний шляхетсько-магнатський портрет набув особливо швидкого розвитку в І пол. XVII ст. В ньому виробились свої ідейно-стилістичні риси, які залишились незмінними протягом майже двох століть, та було закладене нове розуміння образу людини, що визначалось соціальним становищем: портрет виявився зручною формою демонстрації високого суспільного рангу. Однак характери передавались з гострою нещадністю та правдивістю Стилістичні риси такого портрету визначались запозиченнями з королівських зображень – це портрети Марини Мнішек, Лжедмитрія, Юрія Мнішка.

Міщанський портрет відрізнявся більш акцентованим демократичним характером (портрети Юрія і Ядвіги Боїм, Павла Козловського) і був близьким до братських принципів, якими пройняті зображення Раїни Вишневецької та батька й синів Корняктів. Останні складали ансамбль, спеціально створений для Успенської церкви на замовлення Львівського братства, тому в образах відображено братський світогляд.

На портрет покладались обов’язки формувати морально-етичний ідеал людини. Тому поява зображень тодішніх діячів української культури була своєчасною і мала велике історичне значення. Таким чином, портрет став засобом втілення суспільних ідей.

Графічне мистецтво тісно пов’язане з рукописною й друкованою книгою.

Ренесансний український живопис приділяв головну увагу людині, в ньому концентрувались вироблені тогочасним світоглядом нові потенційні сили, покликані активно впливати на життя людини, пробуджувати в ній високі гуманістичні ідеали. Живопис становив поетично-світлу, піднесено-одухотворену частину земного життя людини, і в цьому приховувалась його величезна естетично-суспільна цінність.

Практичне заняття 4. Розвиток української культури у за козацько-гетьманської доби.

1. Культура запорізького козацтва. Роль «козацького міфу» у формуванні української національної ідентичності.

2. Козацькі думи як різновид лицарського епосу і європейська епічна традиція.

3. Освітні процеси в Україні ХVІ-ХVІІІ ст.

4. Вплив європейського культурного простору на українську культуру. Міжнародні культурні зв’язки.