2. Українська культура в інформаційному суспільстві.

Провідні тенденції розвитку духовного життя сучасного українського суспільства: відродження та оновлення національно-історичних духовних цінностей. Перша тенденція зумовлена отриманням незалежності та розбудовою української держави. Внаслідок цих важливих для життя України процесів, на шкалі соціальних цінностей відбулися певні переміщення: замість солідарності трудящих український народ об’єднується за принципом національного відродження. Тому активізація національно-історичної свідомості є однією з яскравих ознак духовного життя сучасного людства. Адже від розвитку історичної пам’яті, рівня розуміння минулого значно залежить загальний стан культури.

Звернення до духовної спадщини зумовлене багатьма факторами. Вважається, що з проблемою відродження художньої спадщини стикається будь-яка епоха чи будь-який тип суспільства. Процес відродження духовних, і зокрема художньо-естетичних цінностей, є досить складним і суперечливим. З одного боку, відроджені художньо-естетичні цінності допомагають визначити ступінь усталеності й успадковості базових для сучасного культурного життя власних цінностей. Крім того, актуалізація цінностей, які висловлюють класичні твори, може бути зумовлена дефіцитом власного духовного життя суспільства. Нарешті, потяг до діалогу з художньою класикою притаманний будь-якому суспільству незалежно від стану його духовного життя. У цьому разі спадщина виступає як додатковий резерв, за допомогою якого нові етапи кульури збагачують власні можливості художнього уявлення та творчості. Таким чином, відродження художньої спадщини є двоєдиним процесом, в якому поєднуються функції репродукування та породження.

Аналіз процесу відродження духовних і зокрема художньо-естетичних цінностей у житті українського суспільства дозволяє визначити, що складовими цього процесу є принципове усвідомлення проблеми «розпечатування» національних духовних скарбниць і фактичне надання вцілілих взірців народові. Серед позитивних результатів збагачення фактуального складу відроджених художньо-естетичних цінностей дослідники виділяють зростання кількості публікацій окремих авторів (В.Вінниченка, М.Грушевського, М.Хвильового і деяких письменників з еміграції), розробку Спілкою письменників України та Інститутом АН СРСР перспективного плану видання творів репресованих, дискримінованих або «забутих» авторів, ролі церкви в національній історії тощо.

Деградація культури починається тоді, коли суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство. У цьому випадку духовні та моральні здібності індивидів не мають виходу, не розкриваються, зникає джерело розвитку культури суспільства, іде розклад, деградація особистості. Отже, відродження національної культури можливе лише з відродженням людської індивідуальності, особистісної самосвідомості.

Залучення до активного використання історичного досвіду народу, його духовних і художньо-естетичних цінностей – важлива передумова подальшого розвитку суспільства. Але повернення спадщини є лише першим етапом її освоєння. Суспільство повинно адекватно сприйняти відроджені духовні цінності, освоїти їх та визначити смисл, якого набувають ці цінності для сучасної культури та загального бачення історії. Процес відродження духовних, і зокрема, художньо-естетичних цінностей, буде успішним у разі діалектичної єдності усіх його складових, а саме: процесу усвідомлення, залучення досягнень художньо-естетичної культури минулого до сучасного духовного життя суспільства, створення умов для сприйняття духовної спадщини народу, усвідомлення сутності та змісту художньо-естетичних цінностей минулого та їх впровадження до системи художньо-естетичних цінностей сучасного суспільства.

Друга провідна тенденція духовного життя українського суспільства пов’язана з оновленням системи духовних цінностей. Духовне оновлення залежить від змін в економічній, політичній та інших сферах суспільного життя, але разом з тим є найважливішою передумовою якісних змін життєдіяльності людей. Тому духовне оновлення виступає як найважливіша суспільна потреба. Поняття процесу оновлення духовних цінностей багатьма авторами вживається у досить широкому тлумаченні, де поєднуються процеси відродження, дальший розвиток духовних цінностей, а також формування нових.

Поняття відродження й оновлення слід розрізняти: на відміну від відродження, процес оновлення передбачає ще й перегляд існуючої в суспільстві системи цінностей. До оновлення духовних цінностей слід ставитися як до прогресивного процесу, що здійснюється через боротьбу протилежностей. При цьому попередній фактуальний базис не ігнорується, а переоцінюється з огляду на нове розуміння завдань, що вирішує суспільство. Духовне оновлення передбачає перш за все подолання деформацій суспільної свідомості, існуючих у ній догм, мифів, стереотипів, забобонів тощо. Особливість процесу духовного оновлення полягає у тому, що змінювати треба не тільку суспільну свідомість, але й духовне життя у цілому. Провідними напрямами у процесі оновлення є: відмова від соціально-класового підходу і догматизму, поширення плюралізму і прилучення до загально-людських цінностей.

Процес оновлення у художньо-естетичній сфері обумовлений багатьма протиріччями. Серед головних зазначимо протиріччя між схвильованістю державних органів розповсюдженням масової культури і посилене її розповсюдження засобами масової комунікації, протиріччя між зростаючою значущостю духовних процесів і залишковим принципом фінансування закладів культури, підміна виховання духовності освітою тощо.

Духовне оновлення повинно стати постійною нормою суспільного життя. Повинно бути, насамперед, повернення до «добудови» нації через культуру – політичну, економічну, правову, моральну, художню. Саме так нація підноситься до загальнолюдських цінностей і водночас створює ці цінності, не втрачаючи свого «обличчя».

Зміни, що відбуваються у світі, закономірно висувають на передній план проблему загальнолюдських цінностей. Звернення до загальнолюдських цінностей у чималій мірі зумовлене сучасним динамічним розвитком української держави. Лише через об’єднання та діалог, порівняння своїх досягнень із досягненнями інших регіонів світу, різних епох і народів можливе усвідомлення загальнолюдських цінностей.

В сучасному українському суспільстві поєднання загальнолюдського і національного начала взаємопередбачають одне одного. Зміцненню взаємозв’язку, органічному поєднанню цих феноменів сприяє передусім певна людина, яка виступає, з одного боку, як представник певної національності, з іншого – як представник роду людського. Права й інтереси людини мають поважатися безвідносно до того, чий народ, націю вона репрезентує. В цьому полягає суть загальнолюдських цінностей, що визначають динаміку взаємозв’язку загальнолюдського і національного начал.

До головних тенденцій розвитку сучасного українського суспільства належить також і розвиток та поширення впливу масової культури на мистецьке і художньо-естетичне життя взагалі. Широка масовизація соціальних реалій є однією з головних особливостей життя сучасного суспільства. Вплив масової культури на суспільну свідомість підвищується в умовах переходу від індустріального до інформаційного суспільства, адже у цей час здійснюється практична інформатизація культури.

Принципова інша, порівняно з високою культурою, соціально-естетичну спрямованість масової культури: засоби масової комунікації і вся масова культура лише частково визначаються (як тип) розміром їхньої аудиторії. Вирішальною рисою є ринковий умонастрій, згідно з яким мистецтво розглядають як предмет споживання. На відміну від «високої культури», головними критеріями ефективності роботи митця у сфері масової культури є продуктивність, ступінь розповсюдженості продукції масової культури, показники прибутків та збитків.

Специфіку масової культури визначають особливості виробництва культурних цінностей, що полягають у розрахунку на масове споживання. Відповідно до цього масова культура кожний день виробляється, доступно й достовірно розповсюджується засобами масової інформації. Тому вона суттєво впливає на повсякденне буття сотен мільйонів людей, формуючи їхні потреби, ціннісні установки, самки, ідеали, стандарти поведінки й діяльності, сприяє задоволенню художньо-естетичних потреб.

Серед головних функцій масової культури виділяють фукнцію нівелювання, яка полягає у стандартизації мислення, почуттів, а також функцію маніпулювання – навіювання певних ідей, стереотипів мислення, ідеалів, цінностей. Однією з головних рис, що відзначають масову культуру, є стандартизація, що зумовлює простоту виробництва.

Кінцевою метою комерціалізованої культурної продукції є передусім пошук формул маніпулювання публікою, зведення усіх до одного типу особистості. Таким чином, справа полягає у тому, щоб не тільки збільшити дозвілля й вирішити проблему його заповнення, не тільки у прагненні зняти напругу та стреси з людини індустріального та постіндустріального суспільства, а великою мірою у формуванні й вихованні особистості авторитарного типу, що піддається маніпулюванню. З іншого боку, масова культура може позитивно впливати на розвиток особистості та суспільства. Вона, задовольняючи масовий попит і не цураючись комерційних розумінь, звертається до особистості й прагне відповісти на її різноманітні попити, викликати інтерес до її цінностей, не заслоняючи і не підміняючи професійною віртуозністю гуманістичний зміст пропонованихих нею взірців, творів, норм тощо. Таку масову культуру відомий англійський соціолог Хоггарт назвав «живою». Суб’єктом масової культури є не просто маса. Маса складається з індивідів, поєднаних різноманітними зв’язками. Оскільки люди одночасно виступають і як індивіди, і як члени локальних груп, і як члени масових, діючих в масштабах всього суспільства соціальних спільностей, остільки природа суб’єкта масової свідомості, поведінки, культури може розглядатися як двоєдина, а саме: одночасно індивідуальна і масова. Маси стають носіями особливого феномену – масової свідомості.

Отже, масова свідомість є реальним відбиттям існуючої матеріальної, духовної, художньої культури у всьому розмаїтті її прояву. Вона детермінується досягнутим рівнем культури суспільства, епохи, це невід’ємний компонент духовного життя суспільства. Маси, носії масової свідомості, стають не тільки носіями образу дійсної культури, не тільки реалізують культурні взірці у повсякденному житті, але звісною мірою орієнтують на формування образу бажаного майбутнього, на рівні здорового глузду виявляють тенденції майбутнього розвитку, творять культуру.

Сьогодні в Україні масова культура розглядається як одна із складових процесу відродження і оновлення національної культури та мистецтва.

На початку 90-х рр. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Держава формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла «Основи законодавства України про культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В «Основах» зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов’язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері; у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв’язки.

У розділі ІV «Основ законодавства про культуру» йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що держава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.

Конституція України (1996 р.) підтвердила зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст. 10), проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). У цій же статті зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава дбає про збереження історичних пам’яток та повернення в Україну культурних цінностей, що перебувають за її межами. За останнє десятиріччя ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності. Роботу над створенням нормативно-правової бази культури слід продовжувати.

За відсутності належного державного фінансування, в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди, культурні товариства, об’єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державного фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури (перш за все в сільській місцевості), а багато талановитих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відео кліпів; більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери – переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо).

Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму «Освіта України в ХХІ ст.», Закон України «Про освіту», що передбачають демократизацію та гуманітаризацію освіти, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства. Крім традиційних шкіл з’явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. З 2001 року запроваджується 12-річна тривалість навчання в середній школі, 12-бальна система оцінювання знань, велика увага приділяється вивченню іноземних мов. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову викладання.

У нормативно-правових документах щодо вищої освіти вказується на актуальність постійного оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Передбачається створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина, інтеграції України в європейський та світовий простір як конкурентноспроможної держави. Нині реалізується проблема входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу. У вищих навчальних закладах здійснюється підготовка спеціалістів за чотирма освітньо-кваліфікаційними рівнями.

Значні труднощі доводиться долати Національній академії наук України, що через недостатнє фінансування втрачає кращих спеціалістів.

Активно розвивається літературний процес, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація. У ринкових умовах частина письменників пише російською мовою, зокрема, в популярних нині жанрах фантастики та детективу.

Художники нині мають безліч можливостей для реалізації своїх творчих задумів, до їхніх послуг нові галереї, виставки, вернісажі.

Українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну телепродукцію, розраховану на невибагливий смак.

Україна є місцем проведення сучасних конкурсів і фестивалів: «Червона рута», «Таврійські ігри», конкурсу артистів балету імені Сержа Лифаря, ««Євробачення-2005» та ін., що сприяє популяризації українського музичного мистецтва на Батьківщині та за її межами.

Після здобуття незалежності в українців з’являються справжні можливості для реалізації свого духовного потенціалу. Державна політика в галузі культури повинна сприяти цьому, адже стати рівноправним членом загальносвітового співтовариства можна лише тоді, коли цілеспрямовано буде розвиватися не лише економіка, а й культурний процес.