40. Г. Сковорода – філософ, письменник, музикант.

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного жебракуючого філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.

За життя Сковороди був дуже відомою в Україні людиною, його погляди обговорювалися у вчених колах, про нього писали в листах представники тогочасної еліти. В той же час його вірші-псальми співали на ярмарках лірники. Жодного твору Григорія Савича не було надруковано за життя, але майже в кожному інтелігентному домі були рукописні копії. Сковорода був одним з останніх представників згасаючої епохи бароко з її академіями, мандрівними спудеями, рукописними книгами, латиною і церковно-слов’янською мовою.

Через три роки, подорожування країнами Європи, розчарований Григорій Сковорода повертається в Київ. На Заході він не знайшов духовності, до якої прагнув. Однак досвід життя за кордоном, як і раніше при царському дворі, був для молодого філософа дуже цінним.

Повернувшись додому, Григорій Сковорода знову опинився перед проблемою вибору життєвого шляху. При всій своїй скромності й невибагливості в повсякденному житті він не збирався приймати чернецтво, не вважаючи його необхідним для духовного зростання й не бажаючи сковувати себе обов'язками послушництва та підкорятися церковній ієрархії. Водночас він дуже відповідально ставився до вибору людиною заняття в житті й згодом сформулював концепцію "сродного труда".

Згідно з думкою філософа, близькою до протестантського вчення, праця є життєвим покликанням і обов'язком кожного. Але кожен має власне покликання і призначення, яке повинен усвідомити й жити згідно з ним. Щастя можливе лише тоді, коли ми займаємося своєю справою, відповідно до здібностей і призначення. А нещасний — той, хто призначений був для одного, але не знайшов себе чи зрадив своєму покликанню, і все життя займається іншою, не своєю справою. При цьому матеріальні блага (хоча в межах розумного мінімуму вони необхідні кожному), як і високі титули та звання, щастя принести не можуть. Григорій Сковорода неодноразово дякував Богу, що створив потрібне нетрудним, а трудне непотрібним...

"Сродною" собі працею він вважав філософсько-поетичну творчість у поєднанні з педагогікою. Починаючи з 1753-го, протягом 15 років він учителював.

До цих років життя Сковороди належить велика частина поетичної збірки "Сад божественных песней". У багатьох із них ми бачимо глибоку духовну драму людини, що в розквіті сил не може досягти примирення зі світом несправедливості й фальші, усвідомлюючи, водночас, відносність усього зовнішнього, стороннього для душі. Поет із благоговінням ставиться до всього природного, внутрішньо співпричетного божественним джерелам буття, що відчутне йому в кожній людині і всій природі, але найбільше — у власному серці.

Цікавим є і формальний бік поетики Сковороди, що демонструє багатство віршованих форм, ритміки та прийомів при вмілому поєднанні складних розмірів із цілком засвоєною системою римування, на той час іще мало розробленою в українському та російському віршуванні.

Учнівська молодь любила його, але з начальством незмінно виникали суперечки. Схилятися перед вдаваними авторитетами й безграмотними інструкціями Григорій Сковорода не збирався.

Відтоді Григорій Сковорода остаточно обрав життя мандрівного філософа, так би мовити, чернецтво у миру. Щорічно влітку він мандрував Лівобережжям, незмінно відвідуючи Київ і Харків. Одяг його був найпростіший, і зовні він нічим не відрізнявся від інших прочан.

Філософ не ухилявся від поєдинків зі злом, сміливо вступаючи у протистояння з високими чинами.

На кількаразові пропозиції опублікувати свої книги, мандрівний філософ незмінно відмовляв. Однак праці Григорія Савича, які він зазвичай залишав у тому домі, де їх було закінчено, вже за його життя передавали з рук у руки і дбайливо переписували. Збирати й публікувати їх почали вже в середині XIX ст., коли особистість і творчість Сковороди, людини-легенди, яка здобула шанобливе прізвисько українського Сократа, були гідно поціновані інтелектуалами.

У 1769—1774 pp., крім уже згаданих "Басен Харьковских", Григорій Сковорода створює філософські твори: "Бесіда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко", "Діалог, или Разглагол о древнем мире", "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни", "Кольцо", "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира".

Помер Григорій Сковорода 29 жовтня 1794 р. в селі Пан-Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині, в маєтку М. Ковалинського, який невдовзі, по свіжих спогадах, склав його першу біографію. На могилі філософа, як він і заповідав, викарбували: "Світ ловив мене, та не впіймав". Своїм життям він показав: якщо не вимагати від світу багато й неухильно йти за своїм покликанням, то можна, й живучи у світі, бути вільним від нього.

41.Режисер та скульптор І. Кавалерідзе.

Іва́н Петро́вич Кавалері́дзе (*26 квітня 1887, хутір Ладанський — †3 грудня 1978, Київ) — український радянський скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист.

Біографічні відомості

Народився 14 (26 квітня) 1887 року на хуторі Ладанський (нині село Новопетрівка Роменського району Сумської області) в селянській сім'ї Килини Луківни Кухаренко та Петра Васильовича Кавалерідзе (Кхварідзе) — сина нащадка грузинського князівського роду Васо Кхварідзе, якого в середині 19 століття привіз московський генерал Ладонський після закінчення Кавказької війни.

Дитинство Івана Кавалерідзе пройшло в селі Талалаївці на Полтавщині.

Початкову земську школу закінчив 1899 року. Більше за все йому подобалося виліплювати з глини фігурки людей і тварин. Такі дивні розваги привернули увагу його дядька — художника й археолога Сергія Аркадійовича Мазаракі, що закінчив свого часу Петербурзьку академію мистецтв і працював хранителем скіфського відділу в Київському археологічному музеї. Він забрав хлопчика до Києва, де Іван навчався у Київській гімназії Вальтера.

У 1907—1909 роках навчався у Київському художньому училищі. У 1909—1910 роках навчався у Петербурзькій академії мистецтв у І. Гінцбурга. У 1910—1911 роках удосконалював художню майстерність у приватній студії Н. Аронса у Парижі.

У лютому 1915 року Іван Кавалерідзе був мобілізований і направлений для проходження служби у 119-ий запасний батальйон, який дислокувався у В'ятці, а в квітні 1915 року майбутній скульптор і митець був переведений до школи прапорщиків у Петергоф, під Петербургом, а згодом — до Трього зведеного гвардійського запасного батальйону в Царському Селі, що стояв на варті коло покоїв останнього московського імператора Миколи Романова у лютому 1917 року.

Жовтневий переворот І. П. Кавалерідзе зустрів у Ромнах, де згодом за дорученням секретаря Роменського ревкому З. Й. Свідерського, а наприкінці 1920-их років — заступника голови Всеукраїнського фотокіновідділу, отримав доручення щодо створення місцевого музею та створення бюсту Тарасу Шевченку. Працюючи у відділі народної освіти у Ромнах, він викладав малювання у шести школах, вів міський драмгурток і був головним режисером Роменського пересувного робітничо-селянського театру (1925—30), організував Товариство охорони пам'яток старовини тощо.

Помер у Києві 3 грудня 1978 року. Поховано на Байковому цвинтарі.

Доробок у галузі скульптури

У творчому доробку Кавалерідзе — скульптурний портрет Федора Шаляпіна (1909), пам'ятники — княгині Ользі у Києві (1911; зруйнований у 1919 р., відновлений у 1996 р.), Тарасу Шевченку в Ромнах (1919), Полтаві (1925), Сумах (1926, зруйнований на початку 1960-х рр.), Григорію Сковороді в Лохвиці (1922), Києві (1977), проект пам'ятника Ярославу Мудрому (1944—1960), проект пам'ятника Богдану Хмельницькому в Кобеляках (1962) , композиції «Амвросій Бучма в ролі Миколи Задорожного» (1954), «Прометей» (1962); «Лев Толстой» (1965), «Святослав у бою», «Запорожець на коні», «О.Пушкін і М.Гоголь», «М.Кропивницький», «Летять журавлі»; меморіальні дошки та горельєфи.

Також створював монументальні пам'ятники одіозним більшовицьким узурпаторам та їх поплічникам — Артему у Слов'яногірську (тоді Святогірську), який було відкрито у 1927 році, та Леніну з комсомольцями.

Доробок у галузі кіно

Діяльність у кіно розпочав 1911 року. Працював художником, сценаристом і режисером на Одеській (з 1928 р.) і Київській (1934—1941) кіностудіях.

Із 1957 р. — режисер-постановник на Київській кіностудії ім. О.Довженка. Неодноразово за свою творчість звинувачувався у «націоналістичному ухилі».

Як кінорежисер поставив фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина»(1933), «Прометей» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961; за твором Панаса Мирного).

Фільмографія

Працював художником у кінофірмі «Тіман і Рейнгардт» (1911—1915), де створив портретний грим до стрічки «Уход великого старца» й оформив кінокартини:

«Ключі щастя»,

«Розтрощена ваза»,

«Ноктюрн Шопена»,

«Как хороши, как свежи были розы»,

«Анна Каренина»,

«Війна і мир»,

«Бранд»,

«Крейцерова соната»,

«Весна»,

«Сильна, мов смерть»,

«Гнів Діоніса»,

«Енвер паша — зрадник Туреччини» та ін.

Був режисером Одеської (1928—1933) і Київської (1934—1941, 1957—1962) кіностудій художніх фільмів, де поставив переважно за власними сценаріями кінокартини:

«Злива» (1928, також художник фільму),

«Перекоп» (1930),

«Штурмові ночі» (1931),

«Коліївщина» (1933),

«Прометей» (1935),

«Наталка Полтавка» (1936),

«Запорожець за Дунаєм» (1937),

«Стожари» (1939),

«Григорій Сковорода» (1959),

«Повія» (1961),

художній керівник трьох випусків «Українські пісні на екрані» (1936).

Автор сценаріїв:

«Марія Іванівна»,

«Тарас Бульба»,

«Фарфор»,

«Київська Русь»;

п'єс «Вотанів меч», «Перекоп», «Перша борозна», «Григорій і Параскева», які йшли у театрах Харкова, Тернополя, Дніпропетровська, Сум та ін.;

Автор п'єс:

«Вотанів меч» (1966);

«Перша борозна» (1969).

Залишив збірку статей і спогадів.