Дмитро степанович бортнянський

(1751- 1825)

Другу половину ХVІІІ ст. дослідники недаремно називають «золотою добою» української музики. Адже тут поруч із корифеями – М.Березовським, Бортнянським, А.Веделем – працювали десятки талановитих композиторів і співаків, виконавців на різних інструментах і теоретиків. Але ніхто з них не здобув такої гучної, тривалої та заслуженої слави, як Дмитро Бортнянський, ніхто не став таким «улюбленцем долі», чия творчість, різноманітна, численна, звучала і в храмах, і в аристократичних салонах, і з нагоди державних свят. До сьогодні Д.Бортнянський справедливо вважається одним із найславетніших українських композиторів, гордістю й славою вітчизняної культури, котрого знають не лише на Батьківщині, але й у всьому світі, твори якого виконують навіть у далекій Америці.

Він народився 26 (28) жовтня 1751р., як і М.Березовський, у Глухові. Його батько, ймовірно, походив з західних регіонів України, з Прикарпаття, з села Бортного, проте прагнув потрапити до гетьманської столиці. Д.Бортнянський, як і його старший колега, дитиною навчався в знаменитій глухівській школі, та вже в семирічному віці, завдяки своєму чудовому голосу, був прийнятий у Придворну півчу капелу в Петербурзі. Як і більшість хористів Придворної півчої капели, поруч із церковним співом, він виконував також і сольні партії в італійських операх, причому спочатку в 11 - 12-річному віці - жіночі (така тоді була традиція, що жіночі ролі в операх співали молоденькі хлопчики), а вже пізніше - і чоловічі.

Сімнадцятилітньому Д.Бортнянському, як особливо обдарованому музиці, теж призначають мистецьку стипендію – "пансіон" для навчання в Італії. Однак він вибирає місцем свого постійного проживання вже не Болонью, а інший важливий культурний центр - Венецію, котра ще з ХVІІ сторіччя славилась своїм оперним театром. Саме тут був відкритий перший публічний оперний театр у світі, де вистави могли відвідувати всі бажаючі, а не лише вельможі. У Венеції жив і його колишній учитель з Петербурга, італійський композитор Бальтасаре Галюппі, котрого він знав і шанував ще з років навчання в Петербурзі. Галюппі допомагає молодому музикантові здобувати професійні знання, а крім того, щоби поглибити свої знання, Д.Бортнянський виїжджає на навчання й до інших великих культурних центрів – до Болоньї (до падре Мартіні), до Рима і до Неаполя.

Італійський період був тривалим (близько десяти років) та напрочуд плідним у творчості Бортнянського – він написав тут три опери на міфологічний сюжет («Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій»), а також сонати, кантати, церковні твори. Ці твори виявляють як блискучу майстерність автора в оволодінні композиторською технікою провідної на той час європейської школи – італійської, так і близькість до пісенних джерел свого народу: не раз у блискучій мелодії арій чи в інструментальних частинах відчувається наспівна українська лірика пісень та романсів.

Та в 1779 р. з Росії надходить лист з вимогою негайно повернутись у Петербург. Не надто охоче скорився Д.Бортнянський цьому наказові – чи й не тому, що доля М.Березовського була йому добре відома – проте повинен вирушати в дорогу. На шляху до Петербурга на короткий час він затримується в іншому музичному центрі Європи, столиці Австрії, Відні, де зав’язує знайомство з відомим на той час італійським композитором Антоніо Сальєрі

У Росії його, як і будь-якого митця «неіноземного походження», також не допускають до «великого» царського двору Катерини ІІ, при якому завжди прихильніше ставилися до іноземних співаків та музикантів. Бортнянського відсилають на «малий» двір, тобто двір намісника престолу, великого князя Павла, в його маєток Павловськ. Сам Павло мало що розумів у мистецтві, він був захоплений лише військовою муштрою. Зате його дружина, Марія Федорівна, мала тонкий художній смак, дуже любила музику, а надто оперу та романси, сама гарно грала на фортепіано. Для неї, на її замовлення, Д.Бортнянський написав і три опери у французькому стилі («Сокіл», «Син-суперник», «Свято синьйора»), і збірку романсів та пісень на французькі вірші, і вісім клавірних сонат, і ансамблі для різного складу інструментів, серед них першу в українській музиці симфонію – Концертну симфонію для семи інструментів. Проте якими б визначними не були його досягнення в світській музиці, найвидатніші свої твори він написав у жанрі духовного хорового концерту.

У1795 р., вже після смерті Катерини ІІ, коли на престолі зійшов її син Павло І, за клопотанням імператриці Марії Федорівни, Бортнянський стає директором Придворної півчої капели. Хоча духовні концерти він починає писати раніше, одразу після повернення з Італії, проте найкращі з них написані саме за час перебування Д.Бортнянського на посаді директора капели. Всього він залишив 35 однохорних концертів і 10 двохорних, тобто написаних для виконання двома хорами нараз. Більшість із них створена на тексти з Псалтиря, і лише два присвячені найбільшим святам церковного календаря – Різдву та Великодню. На відміну від драматичних, трагічних, напружено-емоційних концертів М.Березовського, Д.Бортнянський шукає в поезії Давидових псалмів радісні, піднесені настрої, урочисто-прославний стан, або спокійне й зосереджене споглядання. Ці переживання були притаманні пануючому тоді художньому стилю, до якого можна віднести й твори самого композитора, – до класицизму. Лише в останніх творах, наприкінці життя, частіше трапляються мінорні концерти драматичного й трагедійного змісту. Особливо ж відомим серед них є Концерт № 32 «Скажи мені, Господи, кончину мою», який згодом дуже високо оцінив знаменитий російський композитор Петро Чайковський, називаючи його «Меланхолія».

Музична мова концертів відображає високу майстерність композитора, вона дуже багата, пишна, прикрашена. У ній знайшли втілення й багатовікові традиції західноєвропейської церковної творчості, зокрема так званої венеціанської школи, які Д.Бортнянський засвоїв під час навчання в Галюппі. Саме тут ще в добу Відродження зародилися двохорні, навіть чотирихорні концерти, які виконувались окремими групами церковних співаків, що розміщувалися в різних частинах храму, і ніби перегукувались одна з одною, завдяки чому виникав неповторний просторовий ефект звучності. Такий спів називався антифонним.

Д.Бортнянський винахідливо використовував багаті можливості контрастного зіставлення не лише хорових груп, але й окремих голосів солістів та масивного, густого звучання хорової маси. Досконалою є й поліфонічна техніка митця, його хорові фуги, що найчастіше завершують концерти. Проте не лише європейські професійні джерела надихали Д.Бортнянського на створення його шедеврів. Мелодика концертів дуже часто пов’язана з українським фольклором, з обрядовими, ліричними, побутовими, навіть жартівливо-танцювальними піснями. Це додає їм особливого душевного тепла, яскравості, а разом з тим вирізняє композитора з-посеред західних музикантів, що спиралися на ті самі професійні принципи.

Крім концертів, композитор пише й інші церковні твори, зокрема, причасні, херувимські, серед яких особливо знаменитими у всьому світі стала «Херувимська № 7»³⁰.

Помер Дмитро Бортнянський у 1725 році в Петербурзі. Після його смерті духовні концерти, як невідповідні до указів царя Павла та нових правил богослужіння в російській православній церкві³¹, практично повністю вилучаються з церковної практики в Росії, і лише нечисленні аматори хорової музики включають їх в концертний репертуар. Натомість величезну популярність здобули вони, починаючи з 30-х років минулого сторіччя в Західній Україні, де і до сьогодні постійно виконуються в церквах під час богослужінь.