Леся дичко

(нар. 1939)

Якщо жінки-поетеси, жінки-письменниці в українській культурі посідають дуже важливе місце, то в галузі композиції до Лесі Дичко не можемо згадати настільки ж яскравої постаті. Вельми символічно, що вона розвиває передусім хоровий жанр, – тобто саме той жанр, який є питомим для української духовної традиції, причому в її творчості можна знайти найрізноманітніші образно-змістовні лінії хорової творчості, пов’язані з фольклором, з обрядами, з релігійними витоками, з поезією видатних українських митців, а також - ліричні, історико-епічні, героїчні, жартівливі. Окреме місце в її хоровому доробку займає світ дитинства з його непогамовним радісним відкриттям довкілля, піднесеністю і свободою творчого самовиявлення; він віддавна дуже приваблював композиторку, і вона зуміла тонко і вдумливо розкрити його з усією безпосередністю і осяйністю дитячого бачення природи та життя.

Органічність відчуття музики Лесею Дичко могла б наштовхнути на думку, що вона виросла в сім’ї професійних музикантів. Але це зовсім не так. Її батьки справді дуже любили музику, але батько за фахом був інженером-шляховиком, а мама – педагогом. Сама ж Леся (Людмила) Василівна народилася в Києві 24 жовтня 1939 р., і музика з дитинства стала одним із найбільших її захоплень. Тож цілком природно, що після закінчення навчання у восьмирічній музичній школі № 2 м. Києва вона продовжує навчання в спеціальній школі-десятирічці ім. М.Лисенка на теоретичному факультеті. Цікаво, що вже в школі вона проявила композиторський талант і навіть взялася за такий складний жанр, як Концерт для фортепіано з оркестром, який завершила ще до закінчення школи. З 1958 р. Леся навчається на композиторському факультеті Київської державної консерваторії ім. П.Чайковського, де їй дуже пощастило з учителями. Спочатку це був Костянтин Данькевич, людина обізнана з українською музичною традицією та глибоко перейнята нею. Адже саме за оперу “Богдан Хмельницький” довелося йому в 1948 р. зазнати нещадних переслідувань з боку “першого сталінського ідеолога” – Жданова. Опера була заборонена, проте К.Данькевич не зрадив своїм ідеалам. Пізніше Леся потрапляє в клас до Бориса Лятошинського¹⁶⁸ і від нього переймає розуміння модерної стилістики сучасного звукового мистецтва, розкутість та індивідуальність композиторського письма, витонченість фактурної і гармонічної колористики. Нагадаймо, що Леся Дичко формувалась як художня особистість у 60-і роки, відтак середовище її друзів і однодумців складали люди широко мислячі, зокрема в класі Б.Лятошинського навчалися тоді В.Сильвестров, Л.Грабовський та інші. Велика дружба з років юності єднає її з однією з найвидатніших українських музикознавців – Стефанією Павлишин, беззаперечним авторитетом у галузі зарубіжної музики ХХ ст., а водночас глибоким знавцем української музичної культури ХІХ – ХХ ст. Отже, вже перші її композиторські спроби засвідчили не лише високий професіоналізм володіння сучасною технікою письма, але й національну характерність, прагнення вписати українську культурну традицію в найширший світовий контекст.

Знаменно, що в перші роки по закінченні консерваторії та навчання в аспірантурі¹⁶⁹ вона інтенсивно шукає власного бачення українського поетичного слова. І розпочинає цей пошук із ряду камерно-вокальних творів – солоспівів на вірші П.Грабовського, Лесі Українки, М.Рильського, І.Франка, П.Тичини, сучасних поетів. Наче весь барвистий спектр художніх вражень від поезії вона прагне осмислити в музиці. Разом з тим значне місце посідають у її доробку тих років і музично-сценічні “експерименти”. Саме в такому ключі вирішені символічні за задумом балети “Метаморфози” та “Досвітні вогні”. Останній навіть був поставлений як одна з частин триптиху¹⁷⁰ Львівським театром опери та балету ім. І.Франка. Та водночас вона неухильно наближається до основної сфери своєї творчості – хорової.

Першим значним і одразу вельми визначним хоровим опусом, який поставив її ім’я в ряд найяскравіших митців свого часу була кантата «Калина червона» для хору, солістів – чоловічого і жіночого голосу – та інструментального ансамблю (побудованого дещо незвично, бо включав у себе два фортепіано, ударні, арфу, таким чином імітуючи звучання старовинних народних інструментів – кобзи, ліри, бандури тощо). Авторка звертається до текстів українських народних пісень ХVІ – ХVII cт., що вже мали свою відому мелодію, були популярними протягом декількох сторіч і навіть не раз з’являлись як цитати в творах професійних українських композиторів. Проте Леся Дичко народної музики не цитує, а до поетичних рядків знаходить сучасну, більш експресивну, власну інтонацію. П’ять частин кантати представляють найрозмаїтіші аспекти музичного бачення української історії: стримана історична пісня «Побратався сокіл з сизокрилим орлом» (1 ч.) доповнюється експресивною лірикою 2 ч. («Козак од’їжджає, дівчинонька плаче», «Чи я в лузі не калина була»). Героїку і козацьку романтику «Пісні про Байду» (3 ч.) відтіняє вражаючий трагізм плачу матері над загиблим сином: “Сину мій, дитино моя” (4 ч.). Завершує кантату «Дума про Нечая» - фінал епічного урочистого плану, сповнений почуттям гордої нескореності нації. У жодному з номерів не повторюється жанрова основа, а проте цілість сприймається напрочуд логічно і гармонійно. І ще одне спостереження. Ці тексти народних пісень і дум знайомі кожному освіченому українцеві, а проте в кантаті Л.Дичко вони сприймаються зовсім по-новому, свіжо й незвично. І справа не лише в тому, що композиторка знаходить блискуче темброве вирішення через зовсім незвичне зіставлення інструментів, котрі в сумі викликають асоціації з експресивною грою кобзаря на бандурі, і навіть не через свіжі терпкі гармонічні барви. Вона зуміла уловити дух народної поезії і музики, не цитуючи її буквально, а талановито узагальнюючи її основні засади.

Леся Дичко й надалі постійно звертається до масштабних хорових полотен, часто пов’язуючи їх з видатними подіями історії, сягаючи до глибин фольклорних обрядів. Так, до 1500-річчя Києва (1982) композиторка пише два монументальні хорові полотна на теми Київської Русі - ораторію «І нарекоша ім’я Киев» для хору, солістів і оркестру, а також кантату для чоловічого хору «У Києві зорі», де узагальнено розглядається півторатисячолітня історія нашої столиці, ніби автор мандрує музичними шляхами через «подих віків». Цікаво перевтілюються у цих епічних творах витоки української духовної музики, старовинні наспіви, в яких авторка знаходить відповідність сучасним засобам композиторської техніки. Охоче співаються дитячими хорами і її кантати «Чотири пори року» на народні слова, «Сонячне коло» (вірші Д.Чередниченка) та «Весна» (слова О. Авдієнка), де оживають безпосередньо-наївні, ігрові та казково-фантастичні образи українських дитячих казок і обрядів. В останні роки композиторка звертається до духовної музики, зокрема протягом 90-х рр. написала дві Літургії.

Її діяльність і вагомі творчі здобутки були належним чином відзначені в Україні. Варто лише згадати, що Леся Дичко є лауреатом Національної премії України ім. Т.Шевченка (1989), Народною артисткою України (1995), кавалером

ордена Святого Володимира (1998).

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. Який жанр є провідним у творчості Лесі Дичко?

2. Яким чином використані народні пісні ХVI – XVII ст. в кантаті “Червона калина”? В чому її оригінальність?

3. Які образні сфери найближчі художньому світовідчуттю композиторки?

4. До поезії яких українських авторів звертається Леся Дичко?