Віктор косенко

(1895 - 1937)

Один з найбільш найтонших і чутливих ліриків, автор прекрасної світлої музики, яких напрочуд глибоко відчував внутрішній світ дитини, блискучий педагог, піаніст - таким увійшов в українську музику першої половини ХХ ст. Віктор Косенко. За своє недовге життя він зумів створити численні фортепіанні й вокальні композиції, що, на жаль, не надто часто звучать з великої концертної естради, проте охоче виконуються дітьми в музичних школах, початківцями та аматорами, входять у репертуар музичних училищ.

Віктор Степанович Косенко народився 24 листопада 1896 р. у Петербурга, де його батько служив офіцером. Невдовзі після народження сина сім’я переїхала у Варшаву, в цьому місті пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього композитора. Музичне життя Варшави було напрочуд інтенсивним, гастрольні виступи відомих виконавців, котрі приїжджали не лише із столичного Петербургу чи Москви¹⁴² (Сергій Рахманінов, Федір Шаляпін, Володимир Сафонов), а й з великих європейських центрів (Фріц Крейслер, Ріхард Штраус), змінювались концертами місцевих артистів, а польська композиторська і виконавська школа ще з часів Ф.Шопена, та потім Ігнація Падеревського славилась у Європі.

Таким чином, естетичні смаки й уподобання молодого музиканта формувались у якнайбільш сприятливій художній атмосфері. Своє навчання він розпочав у 1905 р. у гімназії, а паралельно приватно брав уроки у професорів Варшавської консерваторії А.Юдицького та З.Михайловського. Проте, хоч і готувався юнак до вступу у Варшавську косерваторію, вчитись йому довелось вже в іншій столиці, в Петербурзі: напередодні Першої світової війни помер батько, і мати, рятуючись від військового лихоліття, переїжджає назад до Петербурга.

У 1914 р. В.Косенко вступає до Петербурзької консерваторії і навчається там одразу на двох факультетах: фортепіанному та композиторському. Його педагог по класу фортепіано, Ірина Миклашевська, згадує, що він дуже наполегливо займався, бо спочатку обрав для себе кар’єру концертуючого піаніста. Одночасно він створює цікаві фортепіанні та вокальні мініатюри, один з його романсів здобув схвальну оцінку директора консерваторії, відомого композитора Олександра Глазунова Тож здібний студент і на далі не покидає творчої роботи, він навіть отримує в 1918 р. два дипломи - піаніста і композитора.

Після закінчення консерваторії В.Косенко переїджає в Україну, в Житомир, де жили його родичі. Там починає працювати викладачем по класу фортепіано в місцевій музичній школі. Робота, хоч і скромна, прийшлась йому по душі, бо відповідала його педагогічному хисту. Крім того, він часто виступає в місті з концертами і як піаніст-соліст, і як акомпаніатор, супроводжуючи виступи хорів та співаків. Про його талант піаніста згадували слухачі ще багато років згодом: «Чарівний звук, глибоке проникнення у зміст твору, темперамент, свіжість були неодмінними рисами його виконавського стилю. Він був другом усіх, хто любив мистецтво»¹⁴³.

Маючи ще з Петербурга прекрасні навички гри в ансамблі, В.Косенко організовує камерне тріо зі скрипки, віолончелі та фортепіано. Цікаво, що й скрипаль, і віолончеліст були не музикантами за професією, а всього лише аматорами. Проте наполегливість і захопленість організатора передається й іншим учасникам. Невдовзі тріо стало популярним у місті, його концерти збирали чимало публіки. Часто до його виступів підключалися й інші музиканти, поступово утворюється своєрідне коло музикантів-ентузіастів, що знайомить житомирян із світовою класикою. Цей факт дуже знаменний для розуміння життєвої мети та характеру В.Косенка: він сам понад усе любив мистецтво і вмів вести за собою не лише своїх учнів, але й слухачів концертів, людей, раніше досить далеких від музики. Провінція, якою на той час був Житомир, її обмежене, одноманітне культурне буття, не лише не згасило його творчого поривання, а навпаки, викликало потребу своїм прикладом, працею розбудити інтерес до прекрасного.

Але концертна та педагогічна діяльність не обмежувала творчої активності митця. Житомирське десятиліття стало найбільш плідним для творчої спадщини В.Косенка. Вже через декілька років перебування тут, у 1922 р. він зміг організувати авторський концерт, де виступив як піаніст з програмою власних творів. Вражає багатоманітність образів і настроїв, до яких він звертається. Саме в Житомирі під натхненним пером музиканта виникають такі найвідоміші його опуси, як дві поеми-легенди, цикл «Одинадцять етюдів у формі старовинних танців», три сонати, одинадцять етюдів, програмні поеми та мініатюри для фортепіано, Концерт та соната для скрипки з оркестром, «Класичне тріо» для скрипки, віолончелі та фортепіано, численні романси на вірші російських поетів та Павла Тичини. Співпрацював композитор і з місцевим театром, створивши музику до вистав «Фея гіркого мигдалю» Івана Кочерги та «Любов під в’язами» сучасного американського драматурга Юджина О’Нейла.

Нерідко композитор виїжджає до Києва та Москви для зустрічей з друзями-музикантами, показує їм свої нові твори. Таким чином деякі з його опусів, за клопотанням відомих митців, потрапляють до видавництва і виходять друком. Його ім’я потроху стає відомим не лише в Житомирі. У великих містах України - Харкові, Донецьку, Одесі та й в столиці успішно проходять концерти В.Косенка, де він виступає і як піаніст-соліст, і як акомпаніатор співаків, і як композитор зі своїми сольними програмами. Критика напрочуд схвально відгукується про його концерти, дуже гарно приймає твори митця-лірика і широка публіка.

Тож у 1929 р. В.Косенка запрошують на роботу до Києва, на посаду викладача Музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка (згодом він був реорганізований у консерваторію, сьогодні - Київська національна музична академія ім. П.Чайковського). Він викладав різні дисципліни, проявляючи себе й на педагогічній ниві у всій повноті таланту, вів і клас спеціального фортепіано, і камерного ансамблю, а трохи пізніше - теоретичні предмети.

У Києві розширюється коло знайомств композитора, серед його друзів бачимо Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького, поета Павла Тичину, відомих співаків Зою Гайдай, Івана Паторжинського, Марію Листвиненко-Вольгемут. Приязний, товариський, В.Косенко здобував прихильність кожного, хто мав нагоду спілкуватися з ним ближче. П.Тичина згадував пізніше:

«Відсвіт від його творчої душі назавжди сонячними освітленнями лишився й на моїй біографії»¹⁴⁴.

Завдяки його авторитету як виконавця і педагога, В.Косенка досить часто запрошують у журі різноманітних конкурсів піаністів та вокалістів, що відбуваються в Києві, Харкові. Митець дуже відповідально ставився до підтримки молодих талантів і намагався всіляко сприяти їх творчому зростанню.

Не покидає він у столиці й виконавської діяльності. Афіші часто сповіщають про сольні концерти Косенка-піаніста, про його виступи разом з відомими співаками. Так у 1935 р. відбувся великий авторський концерт за участю відомих співаків, котрий транслювався київським радіо. У програми ж сольних концертів найчастіше входили, поруч з власними, твори композиторів-класиків, улюбленого ним Шопена, Рахманінова, Скрябіна. Йому, чутливому й делікатному, складно було погодитися з новітніми експериментами в композиторській техніці, його лякала відверта загостреність, а часом агресивність нової музики. Тому і як митець, і як виконавець він назважди залишився прихильником класики. Він часто говорив своїм учням: «Зверніться до класики, мій друже, вона вас не підведе»¹⁴⁵.

Творчість цього часу позначена певними художніми суперечностями, не все в ній можна оцінити позитивно.

З одного боку, його романтична спрямованість, що відбилась у найкращих творах, і становила найціннішу й природну рису обдарування, виявились у таких опусах, як Два концертні вальси для фортепіано, Концерт для фортепіано з оркестром, романси на вірші О.Пушкіна. Великий досвід піаніста-педагога спричинив появу одного з найкращих дитячих збірників «24 дитячі п’єси для фортепіано», котрим і сьогодні охоче користуються музиканти-початківці. Весь світ дитини з її радощами і смутками, зацікавленням до оточуючого середовища, допитливістю постає зі сторінок цього збірника. Такі п’єси, як «Не хочуть купити ведмедика», «Купили ведмедика», «Дощик», «Ранком у садочку», «Скакалочка», «Українська народна пісня», «Балетна сценка» та інші - зрозумілі й близькі юним піаністам. У Києві виникла й найбільш об’ємна оркестрова композиція - «Героїчна увертюра», безпосередньо навіяна образами й настроями героїчних українських пісень та музики П.Чайковського й С.Рахманінова.

Поруч із тим В.Косенкові «у вирі індустріалізації» доводилося писати багато масових пісень на злободенні теми, оспівувати рух ударників комуністичної праці, ілюструвати ще німі тоді кінофільми про революцію, про радянське життя. Важко сказати, як сприймав особисто В.Косенко такі (ці)"ідеологічно правильні" теми, проте ці (такі )твори набагато слабкіші за художнім рівнем.

Останні роки життя композитора були затьмарені важкою виснажливою хворобою, котра поступово підточувала його сили, обмежувала творчі можливості. Вже навіть останні його концерти транслювалися по радіо безпосередньо з помешкання - автор не міг виходити з дому. Він часто виїжджав у Крим на лікування, сподіваючись на одужання, проте його сили танули, і 3 жовтня 1938 р. Віктора Косенка не стало. Ім’я композитора було присвоєно Житомирському музичному училищу, де він довгі роки працював, та одній з київських музичних шкіл.