Віктор камінський

(нар. 1953)

Серед сучасних українських композиторів, які в останні роки здобувають все більше визнання як в Україні, так і за її межами, достойне місце належить львів’янину Віктору Камінському. Випускник Львівської консерваторії та аспірантури при Московській консерваторії, учень Володимира Флиса та Тихона Хреннікова, він протягом майже тридцятирічного творчого шляху зумів реалізуватися в найрізноманітніших площинах, на перший погляд, начебто несумісних між собою, – але всюди зумів знайти власне "обличчя" і цікаво та небанально виразити свою індивідуальність.

Віктор Камінський народився 8 квітня 1953 р. в с. Нівра Мельниця Подільського р-ну¹⁷⁶ Тернопільської обл. в родині вчителів. З 1970 р. навчався в Хмельницькому музичному училищі, але вже через два роки поступає у Львівську державну консерваторію ім. М.В.Лисенка. Почавши із захоплення авангардними тенденціями музичного мистецтва (хто ж у Львові з них не починав?) та написавши в цьому руслі кілька камерних творів, В.Камінський досить швидко віддає перевагу вишуканій стилістиці неоромантизму. Саме на початку вісімдесятих романтичні рефлексії в незвичних, інтелектуальних поєднаннях із знаками інших епох і стилів знову завойовують художній простір. Для львівського митця, крім романтичної суб’єктивності та чуттєвої краси, точкою опори стала фольклорна стихія. Він пізніше признавався, що сильне враження справив на нього могутній талант Мирослава Скорика, через його інструментальні опуси він збагнув глибинну сутність народної музики. Симфонія, яка з успіхом прозвучала в 1982 р. в м. Горькому, скрипковий концерт, написаний для київського скрипаля Кирила Стеценка, концерт для гобоя – ось декілька масштабних творів, в яких згадані тенденції отримують своє втілення. І хоча свою творчу кар’єру він починав не у великих містах, а в тихому провінційному Рівному, все ж і там йому вдається творчо зростати та виконуватись в концертах місцевих музикантів. Недаремно вже в 1978р., у віці 25 років, він стає одним із наймолодших членів Спілки композиторів України. Відтак переїжджає до Львова, починає роботу у Львівській консерваторії, активно включається в роботу Спілки.

Та початок вісімдесятих – складний період у нашій історії, один із переломних у повороті від загальної зневіри й стагнації до перших паростків утвердження свободи особистості. Комусь, очевидно, дуже заважав молодий перспективний, здібний композитор, який до того ж досить швидко займає посаду заступника голови Львівської організації Спілки композиторів (головою був тоді Анатолій Йосипович Кос-Анатольський). Починається добре сплановане переслідування, памфлети в пресі, в яких, звісно ж, не було ні слова правди, зате "витворилась думка". Музика Віктора Камінського в один момент перестає звучати в концертах, її перестають помічати. Частково з необхідності, частково з внутрішнього потягу він переходить до естради.

Той, хто не знає певних принципів композиторської діяльності, не уявляє собі, що естрада й серйозна музика здебільшого не перетинаються в творчості одного митця, надто вже відмінні засади підходу до цих двох сфер. Отже, починаючи кар’єру естрадного автора, Віктор Камінський мав деякі сумніви: а чи його попередня практика не завадить йому писати шлягери, які б легко й природно запам’ятовувалися та "мали товарний вигляд". Однак всі побоювання виявилися безпідставними. Такі пісні, як "Танго нежданої любові", "Калино, калино", "Очі коханої", "Скажи мені" та декілька десятків інших у виконанні зірок української естради Івана Поповича, Оксани Білозір, Віктора Морозова, Ігоря Кушплєра, ансамблів "Ватра", "Кобза", "Жайвір" та інших здобули в середині вісімдесятих років велику популярність і звучали в радіо- і телепередачах, концертах-вітань, на фестивалях і конкурсах. Одна з цих пісень – "Історія" – на вірші Богдана Стельмаха, написана в "перебудовчому" 1988 році та виконана Віктором Морозовим у знаменитій бунтарській програмі театру "Не журись", мала справді дуже цікаву історію. Коли в 1989 р. готувалася до друку збірка пісень Віктора Камінського "Від земної краси", то єдиною піснею, яку редактори так і не пропустили в неї, була саме "Історія". Мотивація на той час вже не могла бути однозначно політичною, тож обрали завуальовану форму – "пісня не відповідає концепції збірки". Та на той час пісня вже і так вийшла – але в діаспорі. Надрукована в далекому Нью-Йорку, вона на порозі незалежності України яскраво засвідчила настрої та мрії тогочасного суспільства.

Здобувши такий безсумнівний успіх в царині української естради, композитор міг би скористатися своєю популярністю і надалі та мати з того добрий зиск. Проте конформізм ніколи не належав до рис його характеру. Полишивши в зеніті слави кар’єру автора шлягерів, В.Камінський звертається ще до однієї terra incognita, ним до того часу ще не апробованої, – до театральної музики. Знову свої особливі закони, знову треба входити у всі тонкощі нового жанру. Але й знову, з першого ж твору, – величезна перемога. Вистава Львівського державного академічного драматичного театру ім. М.Заньковецької "Маруся Чурай" за романом Ліни Костенко в постановці Федора Стригуна на ціле десятиліття стала візитною карткою театру, підхопивши естафету від "Марії Заньковецької". Музика В.Камінського в цій виставі – це не просто супровід, це важлива й органічна складова драматичної цільності, ще один "головний герой" п’єси. За "Марусею Чурай" була музика до вистав "Павло Полуботок", "Народний Малахій", "Згадайте, братія моя", трилогії "Мазепа"...

Та поруч із прикладною музикою наприкінці 80-х композитор шукає свій шлях в серйозних жанрах. Починає зі святая святих кожного українця – із поезії Т.Шевченка. На вірші поета пише одразу три хорові твори: "Ой, чого ти почорніло", "Не так тії вороги" та кантату "Іван Підкова". Шевченкові образи – наче відправна точка того особливого виміру духовності, через який пізніше в кантаті-симфонії "Україна. Хресна дорога". Віктор Камінський зуміє розкрити глибину поезії одного із найвишуканіших дисидентів української літератури – Ігора Калинця, єство проповідей митрополита Андрея Шептицького (поетична обробка Ірини Калинець) в ораторії "Іду. Накликую. Взиваю" та врешті підійти до найскладнішого в композиторській творчості, що вимагає самопосвяти й найбільшої внутрішньої концентрації, – до літургійної музики. У цьому руслі написаний акафіст, вервична Служба, Псалом Давида і, як кульмінація, Літургія. Її, як і багато інших хорових творів композитора, виконувала Заслужена капела України "Трембіта" під орудою Миколи Кулика. Духовна музика В.Камінського з успіхом звучала й за кордоном – недаремно видання компакт-диску із симфонією-кантатою "Україна. Хресна дорога" фінансово підтримав єпископ Чикагський, Владика Михаїл Вівчар, а ораторію "Іду. Накликую. Взиваю" – архієпископ Михайло Гринчишин.

Паралельно із вдумливим озвученням Слова Віктор Камінський багато працює в інструментальній сфері, яка дозволяє більше експериментувати, шукати, виявляти себе. Ці тенденції цікаво розкрились у Фортепіанному концерті пам’яті Василя Барвінського, Концерті для чотирьох солістів, органу, клавесину та камерного оркестру, Концерті для скрипки з оркестром № 2 “Різдвяному”. Здається, митець цілком вільно почуває себе в будь-якій галузі музичної творчості, трактуючи засади професійності саме через органічність засвоєння канонів кожного жанру, кожного джерела.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. До якої композиторської школи належить Віктор Камінський?

2. В яких сферах музичної творчості проявив себе композитор?

3. Які твори В.Камінського продовжують традицію української духовної музики?

4. В якому інструментальному жанрі він найбільш плідно працює?