24. Початок хореографічного утворення в Петербурзі і Москві (асамблеї)

У зв'язку з ростом промисловості, розвитком ринку і зовнішньої торгівлі в Росії різко зросла потреба в спеціально підготовлених грамотних людях. Без них не могли обходитися також армія, флот і зростаючий бюрократичний апарат. У 1731 році в Петербурзі було відкрите привілейований дворянський навчальний заклад - Сухопутний шляхетний корпус, якому призначено було стати колискою російського балету. Передбачалося, що в майбутньому багато вихованців корпуса займуть видні государственнне посади, а тому їм буде необхідне знання всіх правил світського обходження. У зв'язку з цим у навчальному плані велике місце приділялося вивченню образотворчих мистецтв, у тому числі і бальному танці. Уроки танцю проводилися 3 рази в тиждень по 4 години. Рівень танцювальної підготовки кадетів Шляхетского корпуса був так високий, що при недостачі виконавців їх запрошували виступати в танцях кордебалету італійської оперно-балетної трупи Ф. Арайя. Як танцмейстера корпуса в 1734 році був зарахований француз Жан Батист Ландэ, що з'явився одним з основоположників постійного професійного хореографічного утворення в Росії.

Місце і час народження Ландэ невідомі. Танцювальне утворення він одержав у Франції. До свого появлення в Росії Ландэ працював у театрах Парижа й Дрездена. У 1724 році він виступав разом із дружиною в Копенгагені, після чого керував французьким балетом у Стокгольмі. У Петербург Ландэ приїхав на початку 30-х років XVІІІ століття. Подальша його діяльність аж до його кончини протікала вже в Росії.

Ландэ належить до тих іноземним майстрам, імена яких ввійшли в історію світового балету тільки в зв'язку з їх діяльністю в Росії, де вони змогли цілком розгорнути свої творчі можливості. Знайомлячи з росіянами, ці майстри по достоїнству оцінювали видатні здібності своїх учнів і сумлінно передавали їм знання. Їхні вихованці, опановуючи зарубежннм сценічним танцем, не забували і национальннх художественних установок, застосовуючи них до тих знанням, що одержували від учителя. Так, обопільними зусиллями вироблялася російська манера виконання закордонного танцю.

Сприйнятливість росіян до танцювального мистецтва допомогла Ландэ виконати узяте на себе зобов'язання навчати своїх вихованців так, щоб вони могли танцювати при дворі "балети". У 1736 році в палаці були показані три "балети", виконані винятково вихованцями Шляхетного корпуса. Виступление кадетів мало великий успіх.

Непродолжительннй термін, що потрібен був для навчання російських професійних виконавців, порозумівається тим, що сценічний танець у той час мало відрізнявся від бального, котрий у свою чергу був значно складніше, ніж тепер. Але вирішальний момент успіху викладання полягав у високому рівні розвитку російського народного танцю.

Балет у ті роки, як і раніш, не мав нічого загального із сюжетом спектаклю й поділявся на виходу, знайомі росіянином ще з часів Олексія Михайловича і Петра І. Однак зовнішня форма цих виходів, їхнє виконання й оформлення значне змінилися. Велику роль у цьому зіграла діяльність заснованої в Парижі ще в 1661 році Королівської Академії танцю. Вона установила ряд загальнообов'язкових эстетических і технічних правил у відношенні сценічного танцю, використовуючи в балеті те, що було досягнуто в драматичному мистецтві. Так, танець був розділений на три основних види: серьезннй, напівхарактерний і комічний. Серйозний танець - прообраз сучасного класичного - вимагав академічної строгості виконання, краси зовнішньої форми, добірності, що переходили іноді в манірність. Це був "благородний" танець, що личить персонажам трагедій класичного театру - царям, богам і міфологічним героям. Комічний танець відрізнявся віртуозністю, допускав утрировку рухів і імпровізацію. Їм користувалися при виконанні гротескних і екзотичних танців, властивих комедіям театру класицизму. Нарешті, полухарактерннй танець поєднував танці пасторальние, пейзанські й фантастичні, що уособлювали сили природи або людські пристрасті, а також міфологічні - танцю фурій, німф, сатирів і т.п..

За законами французької Академії, після кожного акта трагедії або комедії давався "балет" з невеликим числом виконавців, щораз іншим, а наприкінці йшов "великий балет", у якому брали участь виконавці усіх виходів, шедших у даному спектаклі. Установлений був і танцювальний костюм. Одяг робив дуже великий вплив на розвиток танцю. Важкий і незручний костюм танцівниць не дозволяв їм робити бнстрые і вільні рухи, крім можливості стрибка або навіть незначного відриву ніг від статі. Усе це відсувало жінку в балеті на другий план. Ведучої в танці був чоловік, на частку якого випадала і демонстрація віртуозності, і головний успіх.

У закордонному балеті, вчасно його появленния в Росії, очолювала французька школа, але, крім неї, малися і самостоятельнне італійські школи - венеціанська, неаполітанська, миланская, падуанская і т.д. , що відрізнялися друг від друга своїми характерними особливостями. У Петербурзі представником французької школи був Ландэ, а венеціанської - Фоссано.

Колись довгі роки Ланде і Фоссано працювали разом. Ланде ставив на сцені серйозні балети, Фоссано - комічні. Російські артисти, що працювали з ними, відразу ж засвоїли легкість, добірність, шляхетність і граціозність французької школи; віртуозність і технічна майстерність італійців. Це не було ні запозиченням, ні тим більше наслідуванням західним зразкам. Відбувалося дивне збагнення російськими артистами особливостей національних культур, народження нової самобутньої російської школи класичного танцю.

Венецианец Антонио Ринальди, прозваний Фоссано, що означає "веретено", був балетмейстером і першим танцівником у першокласній італійській оперно-балетній трупі, що прибула в Росію в 1736 році, керівником якої був композитор Ф. Арайя. Його артистична діяльність почалася в 1730-х роках у Венеції, де він незабаром зарекомендував себе не тільки як гарний гротесковий танцівник-віртуоз, що володів блискучою технікою, артистичністю і яскравою індивідуальністю, але і як автор комічних балетів.

Трупа, що приїхала, у которую входили відмінні ведучі артисти, не мала у своєму складі хору і кордебалету, що унеможливлювало постановку спектаклів. Однак вихід з положення був знайдений - як артистів хору були притягнуті церковні півчі Придворної капели, а обов'язку кордебалету передали кадетам Шляхетного корпуса.

Першим спектаклем італійського оперно-балетного театру була опера "Сила любові і ненависті". За збереженою традицією, всі антракти заповнювалися безсюжетними балетними виступами, поставленими Фоссано. Перший виступ кадетів Шляхетного корпуса на професійній сцені увінчалося таким успіхом, що їх стали постійно займати в придворних спектаклях. Ця обставина зобов'язувала Ландэ спеціально готувати кадетів до професійних сценічних виступів, а вони щорічно після випуску з корпуса залишали сцену, у результаті чого праця балетмейстера виявлялася марним. У зв'язку з закінченням контракту італійської трупи і наміром російського двору заснувати в Петербурзі постійний придворний італійський оперно-балетний театр, питання про підготовку балетних кадрів придбав особливу гостроту. Ландэ розумів це. Наприкінці 1737 року він подав імператриці Ганні Иоанновне проект організації танцювальної школи, що повинна була готувати кадри для комплектувань придворної балетної трупи. Ландэ пропонував визначити до нього в навчання шість хлопчиків і шість дівчинок простого звання. Протягом трьох років він брався довести мистецтво цих учнів до такої досконалості, щоб вони ні в чому не уступали кожним з іноземних танцювальних майстрів.

4 травня 1738 року проект був затверджений. Тим самим був покладений початок "Власної Її Величності танцювальної школи", нині Ленінградського академічного хореографічного училища імені А. Я. Вагановой. Ландэ був призначений танцмейстером школи. В знову засновану школу приймалися діти "підлого звання", тобто представники широких міських мас. Ця обставина мала важливе значення для російського балету. На відміну від правлячої верхівки людям з народу було далеке преклоніння перед Заходом; зберігаючи вікові традиції древньої російської танцювальної культури, вони могли протистояти іноземній манері виконання сценічного танцю і бороти за твердження своєї, самостійної національної школи в балеті. Дванадцять дівчинок і двенадать хлопчиків - перші учні Ланде. Серед них особливо виділялися Ксенія Баскакова, Авдотья Тимофєєва, Єлизавета Зорина, Панас Топорков, Андрій Нестеров. Перші російські професійні балетні артисти легко швидко освоїли всі технічні прийоми закордонних танцювальних шкіл. Вони не тільки не уступали, але перевершували іноземних артистів у мистецтві танцю. Це розумів Ланде і з перших кроків усіляко підтримував своїх талановитих учнів, намагався віддати їм перевага перед іноземцями. Але навіть підтримка придворного балетмейстера не могла змінити принизливого правового і скрутного матеріального стану російських танцюристів. В основному російські артисти займали положення дублерів, одержуючи найнижчу плату за працю. Тільки іноземці могли розраховувати на милість царського двору, одержувати високу платню і танцювати ведучі партії в балетах. Після смерті Ланде положення російських артистів ще погіршилося. Що перемінив його в посаді придворного балетмейстера італієць Фоссано ставив балетні спектаклі в дусі італійського бурлеску, що своєю сюжетною одноманітністю і карикатурно-умовною манерою виконання незабаром набридли глядачам - інтерес до балету різко знизилася. Це, природно, відбилося на положенні артистів.

У Москві довгий час не було загальнодоступного театру: у скарбниці на це не вистачало грошей, а кількаразові комерційні спроби терпіли крах. Але в той же час саме Москва готувала прекрасних професійних артистів балету, що з успіхом виступали на сценах Петербурга. Професійно була поставлена справа навчання танцям у Московському університеті з 1756 року і з 1773 року у Виховному будинку. Обоє закладу мали свої навчальні театри.

У Виховний будинок приймали дітей до чотирьох років - сиріт, підкидьків, безпритульних. З раннього дитинства їх починали навчати танцювальному мистецтву. Спочатку навчалося п'ятдесят чотири хлопчики і дівчинки, через рік їх було уже вісімдесят. Вони займалися чотири рази в тиждень по четверта година. Учителями танців були італієць Филиппо Беккари і його дружина. Акторській майстерності навчав відомий драматичний актор того часу И.И.Калиграфов. Крім того, вихованці училися музиці і співові. Так почалася діяльність одного з кращих театральних училищ країни, що існує і в даний час - Московського академічного хореографічного училища.

У 1778 році балетні класи Виховного будинку очолив, перемінивши Беккари, балетмейстер і танцівник Леопольд Парадиз. У 1780 році він випустив на сцену перших своїх учнів: сім танцівниць і дев'ять танцівників. Багато хто з них стали видатними виконавцями. Це Василь Балашов, Гаврило Райков, Іван Еропкин, Орина Собакина. У 1784 році балетна школа Виховного будинку перейшла у ведення Петровского театру в Москві. І тільки в 1805 році, коли театр згорів, балетна школа перейшла на піклування скарбниці і стала називатися імператорської.

Петровским називався театр, побудований у 1780 році російським театральним діячем М. Медоксом на вулиці Петровке в Москві. Цей театр проіснував двадцять п'ять років, і його репертуар складали драматичні, оперні і балетні спектаклі. У різний час балетмейстерами тут працювали Леопольд Парадиз, Франческо Морелли і Козимо Морелли, Пьетро Пинюччи, Дзужеппе Соломони. Балетний репертуар Петровского театру був більш демократичним, чим у Петербурзі, оскільки він більше враховував смаки і запити глядачів - широких кіл міського населення. З великим успіхом на його сцені йшли комічні балети і балетні мелодрами. Це сприяло найбільш повному розкриттю і розвиткові таланта характерних танцівників побутового плану. Крім того, тут ставилися балети на сучасні теми, а також танцювальні дивертисменти, у яких, як правило, було багато народних танців. Балетна трупа театру майже цілком складалася з молодих російських артистів, що одержали утворення у Виховному будинку.

Російське балетне мистецтво в другій половині XVІІІ століття ступнуло далеко вперед. По змістовності спектаклів, технічній майстерності виконавців, оформленню постановок воно наблизилося до європейського. Значення цього періоду полягає в тім, що в Росії була заснована державна балетна школа, у якій навчалися тільки росіяни - представники широких мас народу, що дбайливо зберігали свої традиційні эстетические установки в мистецтві танцю. Особливо важливим було те, що на російських сценах, відтискуючи іноземців, стало з'являтися усе більше російських танцівників-професіоналів, російських постановників балету і що балетні спектаклі з відкриттям публічних театрів стали доступні широким колам глядачів.