6.3.3. Гуманізм італійського Відродження

У Флоренції, Римі, Мілані, Венеції та ряді інших італійських міст з’являються гуртки освічених людей, де обговорювалися проблеми моралі і громадського життя, ідеї античної філософії та питання наукового пізнання природи. Непохитний у середні віки пріоритет богослов’я над наукою похитнувся перед вірою у безмежні можливості людського розуму. Виник інтерес до проникнення у таємниці природи, до дослідного знання й експерименту; на основі відкриттів у галузі астрономії, географії, природничих наук почала формуватися наукова картина світу, з’явилися нові уявлення про час і простір, а у свідомості людини поступово формувалася впевненість у можливості пізнання реальності, що її оточує⁴³.

Найяскравішим явищем італійського гуманізму була діяльність флорентійської Платонівської академії. Ідея її заснування належить відомому меценату Козімо Медичі

Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії протягом усього періоду його розвитку з XIV до XVI ст. є його практична орієнтованість та громадянська етика. У ранньому гуманізмі вибір морального ідеалу робився не на користь чернечої аскези, а на користь повнокровного життя у миру. Ці ідеї проголошував уже Ф. Петрарка⁴⁴. .

2. Антична й середньовічна спадщина в культурі італійського Відродження

Принципове значення для розуміння особливостей та історичного місця італійського Відродження має проблема співвідношення цієї доби з античною й середньовічною культурами. Ця проблема була означена ще у ранній період розвитку гуманізму у творчості Ф. Петрарки, Дж. Боккаччо, К. Салютаті. Звернення до античності було наслідком глибинних процесів у пізньосередньовічній культурі, коли схоластика у своєму розвитку „зайшла у глухий кут”. Тоді виникла нагальна потреба до відновлення прямого зв’язку із „справжньою античністю”, не зіпсованою середньовічним „варварством”. Саме „шлях до античності” вимагав від митців Відродження критичного переосмислення Середньовіччя, оскільки у цю попередню добу розуміння й використання античної класики було досить обмеженим.

У період Раннього Відродження італійські майстри інтуїтивно зверталися до античних попередників. Причому у ранньому гуманізмі виправдання античної мудрості не означало протиставлення її християнству. Навпаки, цілком виразним було прагнення замирити християнство з язичницькою культурою. У період розквіту ренесансної культури митці свідомо вивчали, перекладали й тлумачили твори древніх, намагалися пристосувати їх до запитів свого часу.

Звернення до античності не було причиною Відродження, до неї звернулися „після того, як чітко сформувалися нові художні запити, що випливали з глибоких соціальних зрушень в італійській комуні”.

Джерелами відродження були:

− готичні впливи;

− візантійська спадщина;

− вплив культури країн Східного Середземномор’я;

− античність.

Основним був вплив античності, особливо вплив творів Гомера і Вергілія.

Пам’ятки античності були добре відомі італійським художникам. Збереглися руїни римських храмів і амфітеатрів, мощі християнських святих спочивали в античних саркофагах, під час проведення земляних робіт нерідко знаходили античні статуї і рельєфи.

У мистецтві Високого Відродження прямих запозичень з античності майже немає. Щоправда, Рафаель і Браманте, Мікеланджело і Джуліано да Сангалло вивчали античні пам’ятки і античних авторів, однак те, що вони сприйняли в першу чергу – це був дух античності.