8.5.3. Імпресіонізм і символізм у літературі

Франція, Бельгія, Росія

У сфері поезії імпресіонізм зімкнувся з символізмом. Цей термін запропонував Жак Мореас у статті „Символізм” y 1886 р. Домінуючою ознакою нової тенденції Мореас вважав вияв „прихованої близькocтi первісним ідеям”. Однак він у той же час підкреслював, що художник-символіст малює не предмет, a ефект, який той створює; поет описує не об’єкт, a враження, яке той справляє на митця.

Класичним взірцем імпресіонізму та символізму стала творчість Поля Верлена. Майже одночасно Верлен оновив реалістичну поезію, утвердив імпресіонізм і створив „трамплін символізму”. У першій збірці „Сатиричні вірші” є цикл „Меланхолія”, „Офорти”, „Сумні пейзажі”, a це означає, що пейзаж „олюднюється” наділяється властивостями душі, бо душа запозичує із зовнішнього світу краєвиди, здатні передати (змалювати) її стан.

Символістами були також бельгійські письменники М.Метерлінк та Е.Верхарн.

До імпресіонізму належить і роман талановитого французького письменника Марселя Пруста, який став реформатором романної форми, − „У пошуках втраченого часу”. Природно, що в одному ряду з ескізом, етюдом, ліричною мініатюрою дивує роман, який налічує понад три тисячі сторінок.

Одним із видатних творців імпресіоністської критики кінця XIXст. був Анатоль Франс. Його можна вважати теоретиком імпресіоністичної інтерпретації мистецтва. „Ми бачимо світ лише крізь наші почуття, які його деформують i його забарвлюють”, − писав А. Франс, тим самим твердячи, що критика − aкт швидше емоційний, ніж раціональний.

Німеччина й Австрія

У Німеччині кінця ХІХ ст. імпресіонізм сприймався нe стільки як художній стиль або навіть як метод, скільки як світогляд, філософія і навіть ”стиль життя”. Останній проявлявся через набір різноманітних властивостей, аж до любові до мандрів чи майстерно пов'язаних краваток.

До символістів у літературі цих країн належать Р.Рільке, Г.Гофмансталь і Г.Гауптман.

Англія

B Англії художні течії кінця століття теж складалися не стільки як стилі мистецтва, скільки як стилі життя. Найяскравіший приклад англійської специфіки − Уайльд (Оскар Фінгал О’Флаерті Уїлс), відомий, насамперед, як драматург. Але він водночас − автор роману „Портрет Доріана Грея”, есе, численних афоризмів, любитель парадоксів, який ставив понад усе стиль − і в мистецтві, і в житті. Предметом зображення в мистецтві може бути тільки прекрасне, a реальне життя грубе і потворне. He мистецтво наслідує життя, a життя перебуває під впливом мистецтва: життя XIX ст. скопійоване з романів Бальзака, песимізм запозичений у Гамлета, a нігілізм − у Тургенєва. Англійський естет висунув тезу пpo незалежність мистецтва від істини і моралі.

У своїх комедіях О.Уайльд далеко не завжди дотримувався цих естетичних принципів. Він наслідував традиції салонної англійської п’єси, його герої − титуловані аристократи, сюжети − уявні або справжні подружні зради тощо. Однак у зображення цього світу Уайльд вніс зовсім несподіваний елемент − авторську іронію, яка й надає йому художньої неповторності. Biн створював парадоксальні ситуації, в яких його світські, елегантнi і красномовні персонажі розкривались аж ніяк не в ідеальному світлі („Віяло леді Уїндермір”, „Жінка, не варта уваги”, „Ідеальний чоловік”).

Елементи імпресіонізму в творчості українських письменників

В українській літературі з кінця ХІХ ст. відбувається „інтернаціоналізація літературних уподобань і інтересів” (І.Франко), активне освоєння художнього досвіду західноєвропейських літератур, прагнення до розширення „розумового виднокругу” (Леся Українка). Поряд з оновленням традиційної реалістичної об’єктивної оповіді, активізацією психологічного аналізу, посиленням суб’єктивно − ліричних форм художнього вираження, що характеризують творчість, насамперед, письменників старшого покоління (І. Нечуй-Левицький, І.Франко, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, П. Грабовський та ін), в літературі спостерігається виразне послаблення епічного начала, відхід від детального змалювання побуту, поетики життєподібності, прагнення до концентрованості змісту, створення узагальнюючих моделей людських відносин, де важлива роль належить художній умовності, фольклорно-міфологічній фантастиці. Ці тенденції вже перестають відповідати класичним настановам реалізму, його орієнтації на предметно-аналітичне відображення дійсності у формах самого життя. У міфі література шукає витоки, глибинну суть буття та людської природи, тих вічних начал, які дають можливість краще зрозуміти суспільно-історичні процеси, досягти високого ступеня і масштабності художнього узагальнення. Зростає увага до філософсько-етичної проблематики, психологізму, як у творенні індивідуальних характерів, так і дослідженні масової психології

Це виявилося у різноманітті художніх напрямів в українській літературі 70-90-х років, коли продовжували існувати романтичний тип творчості (Я.ІЦоголев), просвітительський реалізм (І. Нечуй-Левицький), традиції натурально-фізіологічного нарису, що йшли ще від Є.Гребінки (Ганна Барвінок, М.Кононенко). Героїчний пафос ряду реалістичних творів органічно включав елементи романтизму, зокрема художню умовність, алегоризм. Водночас у творчості І. Франка та нової хвилі молодих письменників (Леся Українка, О.Кобилянська, М.Коцюбинський) зароджувалися ті риси, які в своїй тенденції провіщали художнє оновлення літератури ХХ ст. При цьому слід ураховувати, що внутрішня національно-історична детермінованість стильових напрямів не виключає їх прямого чи опосередкованого зв’язку з характерними й для інших літератур “стилями епохи”. У цьому відношенні, скажімо, реалізм Франка мав багато спільного з реалізмом Бальзака, натуралізмом Золя, зокрема в тому, що письменники не тільки послуговувалися даними науки, а й самі постачали для наукових досліджень емпіричний матеріал та синтезовані характеристики − дані про соціальні явища й процеси епохи.

Українське мистецтво останньої чверті ХІХ ст.

Розвиток художньої культури − образотворчого мистецтва та архітектури − тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини ХІХ ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв’язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою − поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному ансамблі. Cepeд її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс. 3агальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Зокрема, найхарактернішим зразком цього стилю є оперні театри Одеси, Львова та Києва.

Різновидом еклектики стає псевдовізантійський (псевдоруський) cтиль. Він насильно впроваджувався в Україні в церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. Гаслом цього стилю була формула триєдності „самодержавство-народність-соборність”. Розпочалися урядові реставраційні роботи пам’яток будівництва княжої доби, зокрема, будов Херсонеса IV−X ст. у Севастополі, Десятинної церкви у Києві (Хст.), перебудовано кафедру собору у Володимирі-Волинському та Василівську церкву в Овручі (ХІІ ст.) тощо. До збудованих пам’яток цього напряму належать Володимирський собор (первісний проект − архітектор І.Штром, пізніше роботу над будівництвом собору продовжили архітектори П.Спарро, О.Беретті за участю Р.Бернгардта, К.Маєвського та В.Ніколаєва), пам’ятник князю Володимиру (арх. О.Тон, скульптори В.Демут-Малиновський та П.Клодт) у Києві, Олександрівська церква в Кам’янці. Для підкреслення значення „возз’єднання” України з Росією царський уряд виділив кошти на виготовлення пам’ятника Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин) − споруди енергійної, динамічної, що була встановлена на Софійській площі в Києві 1888 р.¹⁰⁴

Визначним художньо-освітнім закладом в Україні останньої чверті ХІХ ст. була Київська рисувальна школа (1875−1901), що відіграла одну з ключових ролей у становленні українського живопису нового часу. Засновником школи був М.І.Мурашко. Більшу частину своїх сил він віддав педагогічній справі. Товаришем М.Мурашка по петербурзькій Академії мистецтв і постійним другом Миколи Івановича та заснованої ним школи був І.Рєпін. Один з відомих творів М.Мурашка − полотно „Вид на Дніпро”.

В українському живописі цього часу провідну роль відіграють вихованці Київської рисувальної школи М. Пимоненко, О.Мурашко, С.Костенко, Г.Світлицький, Ф.Красицький, Г.Дядченко, К.Крижицький, Ф.Данилов. І.Селезньов. Здобувши в школі начала художньої грамоти, багато хто з її вихованців шліфував свою майстерність в Академії мистецтв у Петербурзі. Г.Світлицький та Ф.Красицький, зокрема, згодом навчалися в майстерні І.Рєпіна.

Жанрова картина Г.Світлицького „Музиканти” співзвучна до мистецтва зрілого реалізму. Цьому твору властиве поглиблене переживання буденного епізоду. Іншим вчителем Г.Світлицького був А.Куїнджі. Він відкрив йому поетичні можливості нічного освітлення − це виявилося, наприклад, у пейзажі „Хати в місячну ніч”.

Ф.Красицький у своїй творчості поєднував різні жанри, що взагалі було характерно для мистецтва межі ХІХ–ХХ ст. У його полотнах ескізного плану побутові сценки поєднано з пейзажем, портрети селянок наближаються до замальовок етнографічного характеру. Ф.Красицький писав переважно камерні твори. Однак часом митець звертався і до історичного жанру. В українському мистецтві історичний жанр завойовує собі місце з деяким запізненням порівняно з мистецтвом західних країн. Ф. Красицький звертається до історичної теми, не зраджуючи свого покликання: історія народу для нього, селянського сина, − це історія днів, сповнених воєнних і мирних трудів та щасливих хвилин відпочинку. Полотно „Гість із Запоріжжя” вирішене в побутовому планіВ іншому ключі вирішене масштабне полотно М.Івасюка „В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”. Цей художник не був пов’язаний з колом рисувальної школи М. Мурашка та Петербурзькою Академією: освіту М.Івасюк здобував у Відні та Мюнхені. Проте, так само як М.Мурашко, він був на своїй рідній Буковині організатором (1899) і керівником (до 1908) першої в краї художньої школи