6.2. Соціально-економічні й духовні перетворення в Європі XIV–XVI ст.

Історичне тло доби Відродження

Для країн Європи це була доба великих потрясінь, найдинамічніший і найбурхливіший період у їхній історії. 24 травня 1453р. турецький султан Мухаммед ІІ штурмом узяв Константинополь, столицю Візантійської імперії. Ця подія знаменувала кінець середньовічного періоду історії³⁵. Високовчені греки, що втекли після падіння Візантії від турецьких загарбників, оселилися у Німеччині і Франції, але головним чином в Італії. У цей самий час Західна Європа „тонула у крові” через міжусобні війни. Англія мало не загинула внаслідок суперечки, що отримала поетичну назву „війна Червоної та Білої троянд”. У Франції король Людовик ХІ рубав голови непокірних васалів − таким чином він прагнув „прибрати до рук” напівнезалежні володіння численних французьких герцогів. У Німеччині ворогували між собою багаточисельні князьки, які не визнавали влади імператора, тому країна переживала жорстокі війни. На Піренейському півострові також точилася боротьба. Дон Карлос ворогував із власним батьком, аррагоно-наваррським королем Хуаном ІІ через материнський спадок. Кастильські королі вели непосильну боротьбу з грандами: останні домагалися повної незалежності. Італію розоряли і свої власні, і чужі загарбники. Вона перебувала у стані роздрібненості і складалася з багатьох князівств і республік, що виборювали одне в одного клаптики землі.

В Італії процес суспільного розвитку проходив інакше. Тут процвітала торгівля, що привертала капітали. У відносинах з сусідами силу кулачного права замінила дипломатія. Уперше після того, як антична цивілізація впала, знову популярним став розум. Версальський двір, що вважався ідеалом блискучого суспільства, був тільки відблиском італійської витонченості вдач. В Італії була встановлена академія філософії, відновлені бенкети Платона в особливому залі, де розмовляли без чинів і етикету, збирався цвіт ученості і мистецтва.

Життя йшло весело і шумно, будинки і палаци меценатів ставали місцем невимушеного спілкування. Італійці віддавали перевагу блискучому розуму, художньому смаку і в дуже малому ступені дотриманню формальностей.

Отже, зовнішні й громадянські війни були історичним тлом доби Відродження. Революційні зрушення, пов’язані зі зміною формацій, врешті-решт вилилися в Німеччині у Велику селянську війну 1526 р. і народний рух на чолі з Томасом Мюнцером, тобто у першу європейську буржуазну революцію. У цьому ж XVI ст. відбулася й друга буржуазна революція у Нідерландах, яка спричинила утвердження у цій країні капіталістичного ладу.

Перетворення у духовній сфері

З того часу, коли „бюргерство зламало міць феодалізму”, почалося помітне зрушення у культурі й науці. Революційні перетворення у духовній сфері були частиною цього гострого й різнобічного процесу загальноєвропейської революційної ситуації, пов’язаної з відносно тривалим процесом зміни формацій. У кожній країні цей процес мав свої особливості. В Італії вирішальне значення мала революція у культурі, яку також спричинили соціально-економічні зрушення у цій країні. У загальноєвропейському масштабі культура італійського Відродження справила революційний вплив на інші європейські країни − Францію, Німеччину, Польщу. Німецька Реформація вплинула на Італію та її реформаційний рух.

Освічені греки, що оселилися в Європі після падіння Константинополя, посіли почесне місце в університетах Італії, Франції й Німеччини. Вони дали поштовх і новий напрямок науковим працям своїх учнів і послідовників. Усі вони викладали грецьку мову, науково обробляли грецьку граматику й уперше переклали кращих класиків своєї батьківщини. Завдяки їхнім зусиллям учбова й наукова діяльність європейських університетів дуже пожвавилася. З цих оновлених університетів почали виходити талановиті винахідники, обдаровані вчені, видатні художники, сміливі реформатори-мислителі.

Всесвітньо-історичне значення італійського Відродження полягало у тому, що революційний переворот в ідеології збігся у часі з аналогічним по силі і значимості революційним переворотом у літературі й образотворчому мистецтві.

Розвиток науки

У добу Відродження виникає сучасне природознавство, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією. Розвиток ремісництва і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю (гармати, бомбарди), доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала зі скла, рятувальний пояс, вітромір.

Географічні відкриття епохи – це й розвиток метеорології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Удару по релігійному світогляду завдали астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птоломея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична система. Усі церковні сили ополчилися на „Коперникову єресь” (серед них і протестанти на чолі з Лютером). Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини (до цієї епохи належить відомий лікар і хімік Парацельс), зародження геології – усе це теж Відродження.

Однак у ті самі часи – і процеси над відьмами, й захоплення магією, астрологія, містика, ворожба на картах. Усі лідери нової науки (І. Ньютон, П. Лаплас та ін.) займалися астрологією, алхімією тощо. Але магія й астрологія були своєрідною противагою теологізуючому баченню світу, його схематично-логічному сприйняттю. Будучи дуже поширеною і в епоху середньовіччя, магія тепер виходить з підпілля культури і, прибравши новий вигляд, висуває інше уявлення про світ, що ґрунтується на визнанні єдності реальності, не тільки гармонійно впорядкованої, а й сповненої імпульсів різноманітних життєвих енергій. Праця людини, здатна перетворити „земне місто”, уявлялася як невичерпна можливість, як уміння підпорядковувати собі всі природні сили. Людина-мудрець виступає у Джордано Бруно, Томазо Кампанелли, Френсіса Бекона, Готфріда Лейбніца та інших натурфілософів пізнього Відродження у ролі всемогутнього мага. У цьому розкривалось відчуття єдності буття і мислення, властиве ренесансному світорозумінню.

Перехідний характер доби Відродження

Доба Відродження була перехідною у більшості країн, що через неї пройшли. У цю добу переходу від Середньовіччя до культури Нового часу у літературах європейських країн виникають індивідуальні стилі. Національну класичну форму Ренесанс отримав, насамперед, в Італії. Індивідуальний стиль Петрарки й Боккаччо стає у середньовічній, феодально-роздрібненій Італії першим європейським національним стилем, тобто однією з тих основних естетичних форм, у яких народ пізнавав себе, свою цінність і своє історичне значення. Ренесанс – це класичний національний стиль літератури Італії. Петрарка був першим гуманістом Європи, видатним письменником, поетична мова і стиль якого стали мірою і зразком для усієї наступної італійської літератури аж до XX ст. Тому доба Відродження в Італії, на відміну від Англії, Франції, Іспанії, Німеччини, не була тільки перехідною: вона створила самодостатні, до певної міри абсолютні, загальнолюдські, ідеологічні й естетичні цінності³⁶.