Філософія італійського Відродження

Філософська думка італійського Відродження охоплює два з половиною століття, починаючи від Франческо Петрарки до Джордано Бруно. Її не можна розглядати як етап розкладу середньовічної схоластики. Ренесансна філософія протистоїть системі схоластичного знання. Йдеться не про полеміку цих двох типів філософських систем: філософська система Відродження будується на інших засадах, вона виникає, зростає й розвивається незалежно від схоластичної традиції.

В еволюції філософської думки італійського Відродження учені виділяють три характерні етапи:

1) гуманістичний, або антропоцентричний, який протиставляє схоластичному теоцентризмові інтерес до людини у її стосунках із світом і Богом (середина XIV − середина XV ст.);

2) неоплатонічний, пов’язаний із постановкою широких онтологічних проблем (остання третина XV − перша третина XVI ст.);

3) натурфілософський (XVI − початок XVII ст.)⁴⁵.

Цей поділ досить умовний і має не стільки хронологічний, скільки типологічний характер. Представників гуманістичної традиції можна зустріти і в середині XVI ст.; Платона перекладали в Італії і до Марсіліо Фічіно.

Натурфілософія Відродження здійснила прорив до дослідного знання, сформулювала вимогу безпосереднього вивчення дійсності. Філософія Відродження виникала поза філософською традицією Середньовіччя, поза професійною філософією університетів і чернечих орденів. Гуманісти відродили філософію – у її новому, порівняно зі схоластикою, розумінні. Гуманізм зробив філософію надбанням нових суспільних верств