51. «Скорботні елегії» Овідія: історія створення, провідні мотиви

Заслання на береги Чорного моря дало привід до написання цілого ряду творів, викликаних виключно новим положенням поета. Засвідчуючи невичерпну силу таланту Овідія, вони носять зовсім інший колорит і представляють нам Овідія зовсім в іншому настрої, ніж до того, як його спіткала його катастрофа. Найближчим результатом цієї катастрофи були його «Скорботні Елегії» або просто «Скорботи» (Tristia), які він почав писати ще в дорозі і продовжував писати на місці заслання протягом трьох років, зображуючи своє сумне положення, скаржачись на долю і намагаючись схилити Августа до помилування. Елегії, що цілком відповідають своєму заголовку, вийшли в п'яти книгах і звернені в основному до дружини, деякі — до дочки і друзів, а одна з них, найбільша, складова другої книгу — до Августа. Ця остання книга дуже цікава не тільки ставленням, в яке поет ставить себе до особистості імператора, виставляючи його велич і подвиги і принижено просячи прощення своїм гріхам, але й заявляє, що його звичаї зовсім не так погані, як про це можна думати, судячи зі змісту його віршів: навпаки, життя його цнотливе, а пустотлива тільки його муза (таку заяву згодом робив і Марціал, на виправдання змісту багатьох своїх епіграм). У цій же елегії приводиться цілий ряд поетів грецьких і римських, на яких хтивий зміст їхніх віршів не може накликати ніякої кари; вказується також на римські мімічні вистави, крайня непристойність яких дійсно служила школою розпусти для всієї маси населення.

І книга «Скорботних елегій» розповідає про почуття відчаю, яким Овідій був охоплений перед від’їздом з Рима, особливо засмутило його прощання з дружиною, друзями і слугами, з усією домівкою:

Розповідає поет і про подорож до місця заслання. Гнітюче враження справив на нього морський шлях з його безнастанними хвилями й страшними бурями (І, 2). В інших елегіях цієї книги Овідій знову згадує про від’їзд, висловлює упевненість у вірності дружини, яку він порівнює з Пенелопою, розмірковує про долю поета, який змушений писати під ревіння шторму, коли «хвиля хлеще і лист заливає», порівнюючи його з нападами диких племен

Все, про що тоді писав Овідій, ішло з глибин його стражденної душі, кожне слово було щирим і правдивим. Вірші поета пройняті справжнім страхом, що поєднується з відчаєм. Найбільше його лякає непривітна й холодна природа, яка доводить теплолюбного римлянина до розпачу. Та особливо жахали Овідія напади диких племен: