4. Культурно-історичний процес, його основні принципи та властивості.

Культурно-історичний процес – це процес постійного самооновлення, вироблення нових форм, засобів задоволення інтересів і потреб людей залежно від конкретної соціально-економічної ситуації з урахуванням регіональних особливостей. До ХХ століття культурно-історичний процес переважно розвивався на макрорівні без видимих взаємозв’язків із загальним розвитком. Можна навести багато яскравих прикладів: культура Греції не впливала на культуру американського континенту, культура епохи Відродження розвивалась без зв’язків із культурами Далекого Сходу і т.д.. Культура як явище є загальним надбанням колективної життєдіяльності людей, але безпосередніми творцями культурного процесу є окремі особистості. За Л.Гумільовим, на розвиток культурно-історичного процесу впливає активність як окремих особистостей (пассіонаріїв), так і народу (етносу) в цілому. Ю.Бромлей стверджує, що культурний процес розвивається лише завдяки структуризації суспільства як класової спільноти. Кожна з цих теорій має право на існування, але доречно вивести узагальнюючу тезу: культурний процес розвивається впрод овж історичного часу виходячи з потреб суспільства за наявності творців, здатних реалізувати у певній формі ідею, висунуту суспільством.

Із розвитком суспільних відносин розвивається та ускладюється культурний процес; у ньому диференцюється духовна та матеріальна культура, утворюючи спеціалізовані форми, при цьому кожна одержує самодостатній напрямок і має тенденцію виокремлення в галузі, опосередковано взаємопов’язані із загальнокультурним розвитком.

Провідними формами соціокультурного процесу стали: мистецтво, релігія, філософія, наука, література, мораль, право, політична ідеологія. Ці форми, як і культурний процес взагалі, завжди тісно пов’язані з конкретним народом, етносом, територією і завжди мають притаманні лише їм ознаки.

Культурно-історичний процес нашої цивілізації триває 10-20 тисяч років. За цей час, за словами В.Вернадського, людство виробило наукову думку, створило в біосфері силу, яка визначає новий для земної кулі еволюційний стан – ноосферу.

Найбільшими досягненнями культурно-історичного процесу та найзначущими винаходами, які істотно вплинули на хід розвитку історії, є:

- винайдення колеса і гончарного круга;

- освоєння металів;

- винайдення книгодрукування;

- передавання інформації в просторі і часі (радіо, телебачення, компьютер, Інтернет).

На базі цих чотирьох визначальних винаходів і розвивається культурно-історичний процес.

Культурно-історичний процес поділяється на окремі культурно-історичні епохи. Критерії виділення культурно-історичних епох можуть бути різними, в залежності від позиції та інтересів дослідника. Раніше в радянській науці переважав формаційний підхід. Він базувався на розумінні культури як сукупності матеріальних і моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття "культура" фактично виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась не на самій діяльності людини як рушійній силі розвитку культури, а на кінцевих, ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та соціалістична культури. При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватись духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура барокко і рококо.

При семіотичному підході до культури за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури можуть бути представлені як своєрідні системи знаків, що моделюють дійсність.

Авторами концепцій, згідно з якими культура детермінована мовою, є В.Гумбольдт і О.Потебня. В залежності від етнічного розвитку, існуючого укладу життя, частково детермінованого кліматичними і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з переважно дієслівним (динамічним) зображенням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (статистичного) визначення понять. Мовні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність, споглядальність.

Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним. Ми ж будемо базуватися на найзагальнішому, філософському підході до культури. Слід зазначити, що в філософії на сьогоднішній день існує близько трьохсот визначень культури і загальним у них є те, що так чи інакше в них пов'язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може об'єктувати свої духовні цінності, створюючи матеріальні та духовні блага, і тим самим сприяти розвитку суспільства та історії; і лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені суспільством, і тим самим розвиватися.

При філософському підході до визначення культури особистісний фактор може бути покладений в основу періодизації культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, світовідчуття, виникають нові форми людського пізнання, народжуються, розквітають та гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства і втілюються в мистецтві, культурі, практичній діяльності.

Духовний світ особистості, що ускладнюється, потребує для свого вираження нових видів, жанрів мистецтва, нових художніх засобів. М.Мамардашвілі якось зазначив, що європейська цивілізація — це сукупність емпірично намацаних механізмів реалізації людської особистості. М.Бердяєв вважав, що про прогрес в культурі говорити взагалі аморально, бо в цьому випадку особистість, яка живе в певну епоху, відчуває себе і свою діяльність як основу, сходинку для наступних поколінь, і це не дає їй можливості відчути свою самоцінність, неповторність. У той же час, недооцінюється своєрідність, непересічне значення для людства кожної сходинки в історії культури. Багато видатних істориків культури вважають, що культури переживають періоди розвитку, розквіту, потім вмирання і падіння. Вони думають, що в стародавньому світі були такі великі культури, в порівнянні з якими наступні часи є лише поверненням до минулого. Наприклад, стародавня культура Вавілону, Стародавньої Греції були настільки досконалими, що в багатьох відношеннях не поступаються нашій культурі XX століття. І, звичайно, перемога буржуазної цивілізації над епохою поетичного варварства не є абсолютним прогресом.

Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний прогрес з погляду наповнення його особистісним началом, пов'язувати його розвиток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволюцією внутрішнього світу особистості в напрямку більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії, усвідомлення своєї особливості, відповідальності і пошуку нових ідей, художніх та естетичних засобів вираження духовного світу особистості — то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток в культурно-історичному процесі, не забуваючи, а навпаки, підкреслюючи самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії культури. Ніщо в культурі не вмирає, все по крихтах вливається в потік вічності.