5. Еволюціоністська парадигма культурного розвитку.

Більшість створених у різні часи культурологічних кон­цепцій культурного розвитку можна умовно поділити на два типи: еволюціоністські та циклічні. Концепції еволюціоністської парадигми наголошують на культурній спільності всього людства і вбачають у всій історії єдиний вектор розвитку, який утворюється послідовністю куль­турно-історичних епох. Іншими словами, історія культу­ри людства розуміється як спільний еволюційний процес, єдиний шлях, яким повинні пройти всі народи. Причому культурно-історичні епохи та їх послідовність у різних еволюціоністських теоріях культурного розвитку можуть визначатися за різними принципами: або як насамперед еволюція людської моралі і свідомості - рух від дикості через варварство до цивілізації, або як еволюція форм пізнання: магія - релігія - наука, або як еволюція еко­номічно-виробничих відносин - шлях від "первісного комунізму" через закономірні стадії суспільства соціаль­ної несправедливості (рабовласництво, феодалізм, капіта­лізм) та перехідного соціалістичного ладу до телеологічного комуністичного майбутнього людства, або ж як процес зміни форм політичного устрою суспільства.

Спільним у всіх цих теоретичних побудовах є те, що культурний розвиток і прогрес вбачається у безперервних пос­тупових змінах, кількісних збільшеннях одних та змен­шеннях інших вимірів і якостей культури. Наприклад, у збільшеннях рівня соціальної справедливості або технічної оснащеності, зменшеннях рівня залежності від природи або расової та національної нетерпимості тощо. Окремі культури (в єдності їх історичного, національ­ного, регіонального та інших вимірів) розглядаються культурологічним еволюціонізмом тільки в контексті єди­ного загальнолюдського шляху "від..." - "до...", бачаться певними частинами цього єдиного вектора. Звідси вини­кає принципова можливість оцінювати різні культури за рівнем (місцем) розташування на цьому векторі. Звісно, виходячи з того, що сам вектор спрямований до мети всього культурного розвитку, а то й до реалізації певного метакультурного сенсу. Чим вище (або далі від початку відліку) розташоване місце тієї або іншої культури на цій шкалі, тим вона, відповідно, досконаліша, прогре­сивніша, ближча до кінцевої мети культурного процесу і, отже, має історичне право впливати на менш досконалі культури, "підтягуючи" їх до свого рівня.

Еволюціоністська культурологічна парадигма вва­жається хронологічно першою (принаймні стосовно євро­пейської науки сучасного типу). Її джерела найчастіше вбачаються в просвітницькій ідеї про те, що тенденція до змін одвіку закладена в культурі, є її суттєвою рисою, а кінцева мета розвитку внутрішньо зумовлена. Не можна обійти увагою і той момент, що подібні філософсько-культурологічні ідеї розвитку виникли на тлі блискучих успіхів природничих наук того часу, зокрема еволюціоністичного пояснення історії Землі та розвитку біологічних видів. Показово в цьому плані, що один із найпомітніших представників еволюціонізму Г.Спенсер у своїй праці "Основи соціології" уподібнював людську культуру біологічному організму, порівнюючи виробни­цтво з системою харчування, торгівлю - з розподільчою системою, а державу - з системою регулятивною. (Однак зверніть увагу на те, що Спенсерове уподібнення культу­ри біологічному організму принципово відрізняється від досить поширених уподібнень культури біологічним ор­ганізмам у циклічних концепціях, про які буде йти мова далі. У Спенсера йдеться про уподібнення структурно-функціональне, там же ми матимемо справу з уподібнен­ням онтогенетичним, уподібненням за стадіями життя й розвитку.)

Німецький філософ та просвітник Й.Г.Гердер об­ґрунтовував ідею, згідно з якою прогрес та історія тво­ряться людським розумом, а всі окремі культури станов­лять єдність, що веде до створення загальнолюдської цивілізації. У праці "Ідеї до філософії історії людства" він писав: "Ми простежили історичний шлях деяких народів, і нам стало ясно, наскільки різними залежно від часу, місця та інших обставин є цілі всіх їхніх прагнень... А проте ми бачимо, що в усьому панує лише одне начало - людський розум, котрий завжди зайнятий тим, що із численного створює єдине, з безладу - порядок, з багато­манітності сил і намірів - домірне ціле, що вирізняється сталістю своєї краси. Від безформних штучних скель, якими прикрашає свої сади китаєць, і до єгипетської піраміди, і до грецького ідеалу краси - всюди видно за­дум, всюди видно задуми людського розуму, котрий не перестає думати, хоча і досягає різного ступеня продума­ності своїх планів. Якщо розум мислив тонко і наблизив­ся до вищої точки в своєму роді, звідки вже не можна відхилитись ані праворуч, ані ліворуч, то творіння його стають зразковими; в них вічні правила для людського розуму всіх часів... А тому один ланцюг культури з'єднує своєю кривою лінією, яка постійно відхиляється в сторо­ну, всі розглянуті в нас нації, а також усі, котрі тільки на­лежить нам розглянути. І ця лінія для кожної з націй вка­зує, які величини зростають, а які зменшуються, і відмічає вищі точки, максимуми досягнутого..."

Тоді ж, у XVIII ст., Монтеск’є запропонував триступе­неву еволюційну схему (мисливство - скотарство - цивілізація). Однак оскільки як наукова школа ево­люціонізм сформувався тільки в XIX ст., то засновника­ми еволюціонізму прийнято вважати Едуарда Бернетта Тайлора (1832-1917), Льюїса Генрі Моргана (1818-1881) та Герберта Спенсера (1820-1903). Тривалий час ево­люціоністська концепція культурного розвитку домінува­ла в багатьох національних наукових школах і досі має численних прихильників та послідовників. Серед найвідоміших представників культурного еволюціонізму, крім Тайлора, Моргана, Спенсера, слід назвати і таких нау­ковців, як Дж.Фрезер (Англія), А.Бастіан, Ю.Ліпперт (Німеччина), Ш.Лєтурно (Франція), Ю.X.Стюард, Л.Байт, Дж.Мердок (США).

Слід зазначити, що саме за принципами еволюціоніст­ської культурологічної парадигми сьогодні побудований шкільний курс всесвітньої історії, згідно з яким існуван­ня всього людства поділено на етапи давньої, середньовіч­ної, нової та новітньої історії. При цьому кожен наступний період розглядається як загалом прогресивніший віднос­но попереднього (незважаючи на наявні специфічні в ко­жен історичний період проблеми, ризики та конфлікти культури) та такий, що поступово наближає культурну ре­альність до сучасного її стану. За принципами культуро­логічного еволюціонізму здебільше формуються й експо­зиції музеїв: від залу до залу, або від стенду до стенду про­водиться ідея еволюції, розвитку, вдосконалення об'єктів і феноменів культури.

Науковий культурологічний еволюціонізм має ряд ва­ріантів. Так, для XIX ст. характерним був так званий однолінійний еволюціонізм, який звертав увагу на певні па­ралелі між біологічною і культурною еволюціями, оскіль­ки кожна з них, по-перше, виявляє тенденцію до усклад­нення і, по-друге, спрямована до розвитку вищих форм, тобто вдосконалення і прогресу. Цей класичний напрям еволюціонізму XIX ст. мав предметом дослідження ре­альні культури і концентрувався здебільше на розподілі їх артефактів за ступенем універсальної еволюційної послідовності. Відмінності між різними культурами пояснювалися необхідністю пристосувань до різних природних середовищ.

Саме предметом дослідження ця перша версія еволюціонізму відрізнялася від другого, пізнішого варіанта еволюціонізму, який багато хто з культурологів (зокрема, Ю. Стюард) називає універсальним. Для цього різновиду еволюціонізму характерний інтерес передусім до культури в цілому, а не до різноманітних конкретних культур.

Третій напрям дістав назву багатолінійного ево­люціонізму, або ж неоеволюціонізму. Він, як і одноліній­ний еволюціонізм, має справу з конкретними культурами, але шукає в них не універсальні закономірності та підтве­рдження однотипності розвитку, а скоріше аналогії в про­цесах, що паралельно відбуваються в різних культурах, тобто все ж таки припускає наявність певної специфіки розвитку кожної культури.

У працях еволюціоністів XIX ст. (представників од­нолінійного еволюціонізму) було підсумовано й система­тизовано накопичені протягом століть численні та різно­манітні знання про культуру взагалі, а надто про окремі культури. Хоча наголос робився на ідеї, згідно з якою всі культури проходять паралельні, генетично не споріднені етапи, але увага приділялась в основному конкретним прикладам реалізації того чи іншого культурного об'єкта чи явища в певній культурі. Праці представників цієї на­укової парадигми часто нагадували своєрідні енцикло­педії або каталоги культури, оскільки вважалося, що все в культурі еволюціонує і має бути систематизовано. Су­часний німецький учений І.М.Греверус, автор культур-антропологічного дослідження "Культура і повсякденність", зауважує, що в 10-томній "Енциклопедії історії світової культури", виданій наприкінці XIX ст., наводився вража­ючий за обсягом перелік еволюціонуючих елементів куль­тури: тілесна конституція, одяг, прикраси, знаряддя мис­ливства і рибальства, знаряддя обробки і меліорації землі, транспортні засоби для пересування водою і сушею, жит­ла, домашні речі, посуд і сховища, інструменти, предме­ти поховання і поховального ритуалу, пам'ятники, зброя, релігійні предмети, музичні інструменти, орнаменти і т. д. Показово, що наведений перелік містить факти ма­теріальної культури, які можуть бути зібрані й системати­зовані за принципом традиційного музейного каталогу.

Універсальний еволюціонізм, представлений такими дослідниками, як Л.Уайт, В.Г.Чайлд та ін., майже не цікавився дослідженнями специфічних, варіативних прикладів пристосування різних культур до свого середо­вища (що було характерно для класичного однолінійного еволюціонізму), а намагався сформулювати загальну суть і універсальні принципи пристосування людського роду до виживання (поза конкретними варіантами). Так, Л.Уайт писав про те, що культура «в цілому обслуговує потреби людини як роду, але це не діє, коли ми намагаємося вра­хувати різновиди специфічних культур». І далі: «Функціо­нування будь-якої конкретної культури, звісно, визначає конкретне оточення. Але якщо браги культуру в цілому, можна розглядати весь вплив оточення в комплексі, щоб отримати постійний фактор...». В.Г.Чайлд наголошував, що увага до особливого і специфічного може стати серйозною перешкодою до встановлення загальних стадій в ево­люції культур. Відповідно для того, щоб виявити загальні закони еволюції всіх суспільств, ми «абстрагуємось... від деталей, зумовлених різноманітним середовищем проживання». Марксистська теорія розвитку, хоча й була роз­роблена в XIX ст., проте також є близькою саме до універсального еволюціонізму.

Багатолінійний еволюціонізм (або неоеволюціонізм), ідею якого висунув американський антрополог та культу­ролог Ю.Стюард, намагається пояснити причини схо­жості між культурами їх паралельною тотожністю. Він спирається на положення про наявність важливих повто­рюваностей і періодичностей у культурних змінах і має на меті виявити специфічні культурні закони. Основним завданням багатолінійного еволюціонізму є дослідження повторюваних причинно-наслідкових відношень в окре­мих культурних традиціях.

Еволюціоністська культурологічна парадигма зробила значний внесок у розуміння природи людини, осягнення феномена культури, її функцій та закономірностей роз витку. Завдяки дослідженням учених-еволюціоністів люд­ська культура набула цілісного вигляду, була впорядкова­на і систематизована. Проте саме ця впорядкованість, яка в деяких теоріях набула самоцільного значення, станови­ла найвразливіше місце еволюціонізму. Адже чим більшою ставала впорядкованість, тим більше схематизувало­ся розуміння культурних процесів.

Циклічні теорії історичного коловороту.

Концепції другого типу – циклічні, не заперечуючи сутнісної, феноменальної єдності людської культури, не визначають при цьому наявності якогось загального, єдиного вектора змін, який би об’єднував усю різноманітність культур у певну послідовність. Іншими словами, якщо зміни в культурі з погляду еволюціонізму майже завжди трактуються як зміни розвитку, то з точки зору циклізму – скоріше як зміни функціонування. Відповідно до циклічних концепцій різні культури (принципи їх виокремлення – це самостійна проблема) не пов’язані відносинами послідовності і не можуть піддаватися ціннісним порівнянням. Між різними культурами не можна проводити порівняння з метою встановлення більш прогресивних, розвинутих, цінних культур і навпаки, оскільки вони є просто принципово різними і самодостатніми феноменами. Наукову парадигму, в межах якої розробляються циклічні теорії культури, нерідко називають також плюралістичною, оскільки вона заснована на ідеях плюралізму, визнання рівноцінності всього розмаїття культур.

Передумовою формування плюралістичної культурологічної парадигми стало певне перенесення уваги вчених з дослідження й аналізу культури як такої, з вивчення культурних констант, тобто постійних, загальних, стійких елементів, властивих культурі взагалі, на дослідження багатоманітності й варіативності культурних форм існування людини, на аналіз відмінностей між різними культурами. Власне, йдеться про зміну ракурсу дослідження: замість загальнолюдської культури ( яка хоча і складається з окремих, так би мовити, відгалужень і відрізків, але є цілісною і єдиною ) в поле зору потрапляють конкретні, незалежні одна від одної етнорегіональні культури.

В циклічних концепціях розвитку йдеться не про односпрямовану еволюцію всієї загальнолюдської культури, а про зміни фаз (циклів), які повторюються через певний проміжок історичного часу, виявляючи себе в житті й історії різних культур. Так само як кожна людина народжується, проходить стадії дитинства, юності, зрілості, старості і, зрештою, помирає, а поруч з нею (і після неї) інші люди (близькі і далекі) також переживають різні стадії життя, так і в загальнолюдській культурі кожна окрема культура приходить, переживає певні цикли свого існування й зникає. Кожна з культур має свою власну історію, і не можна говорити про давню, середньовічну, нову історію Європи як про універсальну історичну шкалу всього людства.

На філософському рівні основою плюралістичної парадигми стали теорії історичного коловороту, згідно з якими людство в цілому або його окремі частини рухаються по замкнутому колу з періодичним поверненням до вихідного стану і наступними новими циклами відродження і занепаду. Залежно від трактування даного стану суспільства – як передодня його чергового відродження або неминучого занепаду – теорії історичного коловороту мали або оптимістичний, або песимістичний характер. Подібні теорії траплялися ще за давніх часів, наприклад у Аристотеля, давньогрецького історика Полібія, давньокитайського історика Сима Няня, які намагались угледіти в розгортанні історичного часу певні ритм і закономірність, відносно з ритмами і коловоротами природи. Ідеї історичного коловороту були також популярними в буддійських концепціях буття, в середньовічному Китаї, в арабській філософії пізнього Середньовіччя. На європейський Новий час припадає черговий сплеск їх популярності ( Макіавеллі, Віко, Фур^,є ).

На методологічному рівні важливою основою плюралістичної парадигми став функціоналізм, який диктував розуміння культури як цілісності, у якій нема жодного зайвого елементу. Будь-що наявне в культурі: релігійні традиції, суспільні ритуали, специфіка ведення домашнього господарства, деталі одягу, - все має свою функцію у цілісності культури. Звідси випливає, що не можна змінити щось у культурі, не завдавши тим самим їй шкоди як цілісному і завершеному феномену. З позицій циклізму кожна культура почала розглядатись як самодостатня цінність, незалежно від того, яке місце відводить їй еволюціоністська шкала. З точки зору циклічних теорій нема культур примітивних і високо розвинутих. Усі вони різні не за досконалістю або довершеністю, а за індивідуальною суттю і до того ж можуть перебувати в даний історичний момент на різних етапах своїх життєвих цикл зовнішнім втручанням, штучно зробити культуру «дорослішою» так само неможливо без непоправної шкоди для неї.

Різні авторські теорії циклічного розвитку культури були запропоновані М.Данілевським, О.Шпенглером, Л.Гумільовим, Е.Маєром та багатьма іншими. З принципів циклічної парадигми в дослідженнях культури виходили Б.Маліновський, А.Редкліф-Браун. Нерідко до культурологічного циклізму відносять також і концепції культури, запропоновані А.Тойнбі та П.Сорокіним.

Спільним для всіх прихильників циклізму було уявлення про «історичні індивідуальності», якими є всі культурні утворення, та про наявність життєвого циклу в кожної культури. Російський історик і соціолог Микола Данилевський (1822-1885), наприклад, принципово заперечував ідеї єдності людства, єдиного напряму його розвитку: «Загальнолюдська цивілізація не існує і не може існувати, тому що це була б неможлива і зовсім небажана неповнота. Загальнолюдського не тільки нема в дійсності, але і бажати бути ним – значить задовольнятися загальним місцем, безбарвністю, відсутністю оригінальності, одним словом, задовольнятися неможливою неповнотою »; «Прогрес не втому щоб іти в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле , яке є поприщем історичної діяльності людства, пройти в різних напрямках…» Данилевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур – або культурно історичних типів. Він сформулював зумовлені ідеями циклізму закони історичного розвитку культурно-історичних типів (Див. лекцію І).

Данилевський звертав увагу на те, що різні народи робили різної ваги і характеру внески в культурний розвиток людства. На цій підставі він виділяв народи-творці, народи-руйнівники і народи суто етнографічні.

Лео Фробеніус (1873-1938), німецький етнолог представник філософії культури, запропонував поняття «культурного кола » і вчення, згідно з яким певні культурні форми є характерними для певних життєвих просторів і обмежуються ними. За Фробеніусом, кожна культура є своєрідним організмом, окремою, самостійною сутністю, яка проходить ті самі стадії розвитку, що й рослина, тварина або людина.

Освальд Шпенглер (1880-1936), автор загальновідомої книги «Занепад Європи », поділяв історію на історії локальних культу кожна з яких існує приблизно тисячоліття і врешті-решт перетворюється на цивілізацію. Кожна культура існує уособлено, ізольовано, живе своїм індивідуальним життям, у власному ритмі й «тональності », вона нічого не може перейняти від інших культур. З переходом до стадії цивілізації культурний організм поступово гине. Цивілізація як уособлення бездушного інтелекту і масового суспільства є занепадом, «присмерком » культури. З переходом до цивілізації ( на думку Шпенглера, у греко-римській культурі це відбулося в епоху еллінізму, а в західноєвропейській – у 19 ст.) стають нібито непотрібними художня та літературна творчість. Тому Шпенглер пропонував сучасникам відмовитися від безпідставних претензій на « сучасну культуру » і чесно та відверто звернутись до техніцизму.

Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975), англійський історик та філософ, також значною мірою поділяв ідеї коловороту локальних культур. Він був переконаний у багатоманітності форм соціальної організації людства, кожна з яких має індивідуальну систему цінностей. Усі культури (або ж цивілізації) проходять у своєму розвитку одні й ті самі стадії виникнення, зростання, надлому і розкладу, після чого поступаються місцем іншим. Розвиток, динаміка руху цивілізації визначається законом « виклику і відповіді», згідно з яким кожен крок цивілізації вперед робиться як відповідь не той чи інший «виклик» (ризик, загрозу з боку природи або історії). Тойнбі виділяв спочатку 21 тип локальних культур-цивілізацій, потім поступово скоротив їх кількість до 5. При цьому Тойнбі переконаний, що жодна цивілізація ще не пройшла весь можливий шлях до кінця. Крім того, у своїй 12-томній праці «Осягнення історії» він писав, що абсолютно незалежними і замкнутими різні культури були тільки до європейського Нового часу (Модерну). З цього ж періоду вони вступають між собою у взаємодію і можуть уникнути загибелі, якщо об’єднаються в єдину світову цивілізацію на основі майбутньої нової Вселенської релігії.

Одним з наслідків впливу циклічної парадигми на наукову ментальність стала зміна уявлень про музей. З точки зору циклізму для вивчення культури недостатньо зібрати її культурні об’єкти, ритуали тощо, описати і систематизувати їх. Необхідно також з^’ясувати функцію кожного об’єкта або елемента в цілісності культури. В традиційному «еволюціоністському» історичному або етнографічному музеї експозиція організована за «каталожним» принципом, тобто експонати систематизовані й розміщені на стендах або у вітринах, акцентується увага на їхній історичній еволюції, змінах ( наприклад, удосконалення знарядь праці або специфіка костюма різних епох ). За таким принципом оформлено експозицію Національного музею історії України в м. Києві. В музеї ж, експозиція якого оформлена з позицій циклістської парадигми та функціоналізму, метою є відтворення відповідного культурного середовища. В такому музеї експонати мають демонструвати свою функцію, свою культурну роль. Відвідувач може не просто побачити «предмети вжитку», а відчути образ, своєрідність іншої культури або іншої епохи. За таким принципом організовано, наприклад, Державний музей народної архітектури і побуту України в Пирогові під Києвом.

Вчені, які створювали свої концепції культури в межах циклізму, по-різному уявляли фази культурних змін, по-різному класифікували живі та померлі культури. Наприклад, М.Данилевський виділяв від 10 до 13 культурно-історичних типів (або культур), серед яких завжди називав: єгипетський, китайський, ассирійсько-вавилоно-фінікійський (або давньосемітський) індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, ново семітський (або аравійський), германо-романський (або європейський).

О.Шпенглер нараховував вісім культур: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, «аполлонівська» (греко-римська), «магічна» (візантійсько-арабська), «фавстівська» (західноєвропейська), культура майя.

З циклічною парадигмою дослідження до певної міри може бути співвіднесений і прийнятий у сучасній культурології поділ усього масиву світової культури на «культурні регіони». Поняттям «культурний регіон» означається своєрідна єдність духовних характеристик певних народів, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості культурних зв’язків, близькості релігійно-філософських, етичних, естетичних світоглядних принципів. Як правило, виділяють такі культурні регіони: індійський, європейський, латиноамериканський, далекосхідний, арабо-мусульманський, тропічноафриканський.