1. Людина як творіння і творець культури. Культура – сфера творчості та самореалізації людини.

Не дивлячись на те, що культура породжується колективною життєдіяльністю людей, її творцями та виконавцями на практиці є окремі особистості. Традиційно кожен індивід виступає по відношенню до культури в чотирьох іпостасях:

1. як «продукт» культури, що введений у світ її цінностей, норм, навчений технологіям діяльності та етиці взаємодії з іншими людьми у процесі соціалізації. Отримуючи повсякденну інформацію, осмислюючи художні образи та моральні колізії у творах мистецтва, людина формується як особистість, соціально та культурно адекватна суспільству. Цей процес не закінчується із досягненням вікової зрілості, а корегується протягом життя;

2. як «споживач» культури, який використовує норми та правила засвоєної ним культури у власній соціальній практиці та у взаємодії з іншими людьми, з метою особистісної самоідентифікації та соціальної самореалізації у даній спільноті;

3. як «виробник» культури, що в процесі творчості породжує нові культурні форми, або інтерпретативно відтворює та оцінює вже існуючі форми;

4. як «транслятор» культури, адже, відтворюючи будь-які культурні зразки у практичних діях та судженнях, людина тим самим передає інформацію про них іншим людям.

В процесі осмислення проблеми «людина і культура» постає декілька порівняно автономних проблем.

Перша – це проблема «особистість – суспільство», проблема індивідуальної політико соціальної свободи індивіда, масштаби та межі прав особистості на індивідуальну інтерпретацію суспільних норм та настанов. Ці межі, за даними сучасної науки, становлять 10-15 % в тоталітарному суспільстві, що побудоване на повному придушенні особистості; 20 % - у традиційному суспільстві релігійного типу; 25-30 % - у сучасному суспільстві ліберального типу. Більший ступінь вільної інтерпретації (а значить і ненормована індивідуальна поведінка) веде до соціальної дезінтеграції суспільства.

Свобода – це ступінь інформованості особистості про можливий та неможливий у даному суспільстві стиль поведінки та комплекс світоглядних суджень, а також вміння використовувати ці можливості. Це міра соціальної відповідальності людини перед суспільством. Мабуть, фактично свобода полягає у знаннях або інтуїтивному відчутті межі між суспільним та приватним, а також припустимого ступеню інтерпретації того та іншого. Отже, максимум свободи – це максимум культурної компетентності людини в даному суспільстві (або адаптованість), а максимальна несвобода – повне незнання про норми буття у даному суспільстві.

Інша проблема – необхідні параметри ідентифікації особистості з даним суспільством, що пов’язується з питаннями соціальної та політичної солідарності, лояльності, залежності, економічного інтересу та релігійних обов’язків. У даному питанні існує дуже широкий спектр вирішення: від повної інтегрованості (істеричний патріотизм) до високого ступеню соціальної автономії (слабка залежність від рівня суспільної підтримки та позитивної оцінки).

Наукою вже давно встановлено кореляцію між рівнем освіченості та професійності і потребою в особистісній свободі та соціальній автономії. Цю проблему не потрібно плутати з почуттям патріотизму як здатністю усвідомлювати та переживати Вітчизну як вищу цінність. Освічені та культурно компетентні люди у більшій мірі виявляють ці почуття та готовність на практиці захищати їх. Проте у інтелігенції високий рівень самовідчуття особистісної гідності та цінності власної індивідуальності, що пов’язане між іншим з рівнем та унікальністю професійної спеціалізованості.

І ще одна проблема, дослідження якої більше цікавить психологів культури: неможливість життя у хаосі, безладі. Особливо, коли мова йде про хаос соціальних відносин, понятійного апарату світосприйняття та обміну інформацією. Саме культура практично та символічно (інтелектуально, образно) впорядковує світ, надаючи йому певну умовну понятійно-змістовну структуру. Завдяки цьому людина орієнтується у світі та, перш за все, у змісті та смислах людських відносин. Здійснюючи практичні чи інтелектуальні дії, людина так чи інакше емоційно переживає їх: свою солідарність або відчуження від суспільства, нормативне або інтерпретативне судження чи дію, співпадіння або розмежування суспільних та особистих інтересів та потреб і т.д.. З проблемою цього переживання пов’язана будь-яка творчість, протестна або девіантна поведінка. Інтенсивність подібних переживань прямо пов’язана зі ступенем особистої виділеності індивіда з колективу. За цими переживаннями стоїть специфічний емоційний спосіб особистого впорядкування світу, здавалося б, заснований на тих самих прагматичних принципах, цінностях, інтересах, що властиві даній культурі в цілому. Тим не менше, впорядкування світу в діях та контактах, орієнтованих назовні, на соціальне оточення (у чому полягає вияв адекватної соціальної активності особистості), суттєво відрізняється від аналогічних дій, спрямованих на впорядкування світу для «внутрішнього споживання» особистості. В чому полягає розбіжність, що у кінцевому рахунку стимулює творчу активність людини, ми не знаємо і тому важко визначити, що таке творчість і як її стимулювати.