5. Проблема художньої творчості в естетиці

Проблема художньої творчості, осмислення її природи та специфіки займає важливе місце в естетиці. Так, існує декілька філософських концепцій творчості.

Наприклад, Платон вважав роль художника механічною, тобто художник є посередньою ланкою між Абсолютною Ідеєю (Богом) і людиною. Він — пророк (vates).

Вибір художника, за Платоном, — механічний. Він є божественною еманацією. Художник еманує божественне начало — вищу ідею.

Продовжили платонівську ідею еманації Бога неоплатонік Плотін і філософ-теолог Августин Блаженний.

Згідно з Аристотелем, творчість — це раціональна дія. Полягає вона в осмисленому наслідуванні явищ об'єктивної дійсності, природи, людини. З огляду на це, Аристотель ужив поняття "мімезис" (наслідування), що є основною характеристикою творчого процесу в мистецтві.

При цьому філософ відвів належне місце в своїй теорії творчості вродженим таланту, фантазії та натхненню в процесі народження твору мистецтва і ролі послідовного виховання художника.

Підтримав і розвинув ідеї Аристотеля Теофраст.

Від Платона й Аристотеля в історії теорії творчості так і розмежувалися дві протилежні тенденції в поясненні феномена творчості. Одні відмовилися від наукового пояснення природи таланту, а відстоювали вони ідею "божественної еманації", "божественного дару" як рушійної сили творчого процесу. Друга когорта мислителів прагнули максимально використати досягнення конкретних наук і за допомогою них пояснити феномен творчості.

Підсумовуючи історію теорій творчості, зазначимо, що проблема творчості не достатньо була актуальною в колі філософів і науковців. За тривалий період (аж до другої половини XIX ст.) можна згадати лише деяких мислителів, які вивчали цю проблему — Л. да Вінчі, А.Дюрер, І.Кант, Г.Гегель, М.Монтень, Д.Дідро, Г.Е.Лессінг.

І лише в другій половині XIX ст. проблема творчості стає об'єктом наукового аналізу, а цей феномен розглядається як патологія в людській діяльності.

Український письменник, мислитель, громадський діяч І. Франко досліджував специфіку складної системи відчуттів людини та їх уплив на формування естетичного відчуття, звернувся до проблеми психології художньої творчості ("Із секретів поетичної творчості").

Мислитель висунув ідею "психологічної" естетики. Випереджаючи 3. Фрейда, висловив ідею подвійної структури людської свідомості, в якій виділяє "нижній" і "верхній" рівні свідомості, тобто суть несвідомого та свідомого рівнів людської психіки. Кожен з цих рівнів по-своєму впливає на творчий процес.

Творчий процес, за І. Франком, стимулюється "нижньою" свідомістю. Ґрунтується вона на вроджених племенних спогадах. Це суть "осідання" надлишкової інформації "верхнього" рівня свідомості, результат активної взаємодії художника з навколишнім світом.

Що є творчість? Сьогодні єдиного визначення не існує і це об'єктивно. Тож у літературі побутує близько 100 визначень творчості.

Творчість можна визначати з позицій психологічного механізму її здійснення:

творчість — це мобілізація сил внутрішніх можливостей людини: натхнення, інтуїції, пам'яті.

З погляду сучасної науки, в трактуванні поняття творчості необхідно зважати, поряд з психологічним моментом її здійснення, й філософське, естетичне, етичне, мистецтвознавче, педагогічне та навіть методичне її значення.

Творчість (за Л. Левчук) — це свідома, продуктивна діяльність зі створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей, що мають суспільно-історичне значення.

Очевидним у творчості є створення чогось принципово нового, що відрізняється від виробництва, спрямованого на створення нового. Таке виробництво пов'язують з ремеслом.

Ремесло — це ґрунтовні знання справи, котрій слугуєш. Більшість людей працює лише на рівні ремесла, котре пов'язане з поняттям освоєння.

Власне творчість передбачає ремесло, воно наявне в усіх мистецтвах. Наприклад, С.Далі — художник і великий ремісник (підкреслюється високий рівень володіння професією, що обов'язкова для живопису). Лише опанувавши ремесло, можна почати творити. Перехід до створення якісно нового відбувається, коли ремесло досягає межі творчості.

Створювати можна лише на рівні власне творчості, тоді, коли засвоювати можна на рівні ремесла.

У структурі творчості виділяють три види творчості:

- художню;

- наукову;

- технічну.

Художня творчість — це буквальне значення творчості, тому її й винесено на перше місце.

У 70-х рр. XX ст. цю структуру розширили такими елементами: 1) релігійна; 2) політична; 3) історична творчість; 4) самотворчість (творчість особистості); 5) моральна творчість; 6) екологічна творчість.

Натепер до цих видів творчості все ще зберігається ставлення неоднозначне. Адже не завжди, скажімо, з релігією, політикою пов'язують творчість, зокрема релігія будується на догмі, каноні, що унеможливлює творчість.

Розрізняють пряму й опосередковану художню творчість.

Пряма — реалізація внутрішньої творчої свободи художника ("я" — "об'єкт"). Це творчість, за якої художник вільний у виборі об’єкта та його діяльність не обмежується ні простором, ні часом. Мова йде про письменника, композитора, живописця. Вони, так би мовити, повністю позбавлені часових обмежень у творчому процесі (крім роботи на замовлення) й тому можуть працювати кілька років над твором мистецтва. Наприклад, Л. да Вінчі писав "Джоконду" — 4 роки, а Рафаель "Секстинську Мадонну" — 9 днів.

Опосередкована — це вид творчості, що передбачає наявність ще посередніх ланок (іншого об'єкта) між художником і результатом творчості. Приміром, між актором у кіно чи театрі та продуктом його творчості (кінофільм, театральна вистава) стоїть ще один (а то й більше) об'єкт (сценарій, автор сценарію).

Опосередкована творчість складніша за пряму, вона характеризується:

- обмеженістю в часі (наприклад, режисерам чи акторам театру дається на підготовку вистави певний термін);

- подвійністю об'єктивної основи (так, для актора в театрі об'єктом наслідування є, крім реальної дійсності, п'єса драматурга);

- колективністю творчої реалізації (театральна творчість передбачає творчість режисера й актора, оператора та композитора тощо).

Естетична категорія "художник" вживається в трьох значеннях.

1. Художник (широке тлумачення) — це особистість, яка здатна створювати та сприймати прекрасне, здібна до художньо-естетичної творчості, що потенційно закладено в кожній людині. У цьому значенні кожна людська особистість певною мірою та за певних обставин є художником.

2. Художник — це людина мистецтва, фахівець, спеціаліст в одному чи декількох видах художньої діяльності.

3. Художник (вузьке тлумачення) - творча людина в образотворчому мистецтві. Інакше кажучи, живописець.

Проблема творчої особистості є актуальною, позаяк серед людей досить незначна їх частка (в середньому на десять людей лише одна може прийти до власне творчості — стати художником). Така статистика змусила вчених звернутися до проблеми природи творчої особистості. Інтерес до неї посилився із 70-х рр. XIX ст. Висувалися різні ідеї як варіанти вирішення зазначеної проблеми.

1. Ідея антропологічного зв'язку з творчим потенціалом. Учені намагалися довести залежність творчого потенціалу від розміру мозку. Так, через математичні вимірювання були дослідженні розміри мозку всіх значних діячів мистецтва, що покінчили життя самогубством. Згідно з дослідженням, прямої залежності немає (найбільша мозкова частка голови у Тургенєва, водночас великою мозковою ділянкою голови наділені дебільні діти).

2. Ідея компенсації. Пошук взаємозв'язку фізичної чи психічної хвороби з творчою обдарованістю. Виявлено, що серед учених і художників було багато людей хворих. За цим підходом, творча обдарованість є компенсацією за фізичні чи психічні вади. Однак цей підхід не має абсолютного обґрунтування, адже така закономірність не абсолютна (згідно з дослідженнями, співвідношення фізично хворих творчих людей і фізично здорових - 50 % на 50 %).

3. Ідея наслідування (спадкування). Згідно з цим підходом, у людському світі є певна природно сформована група людей, наділена творчою обдарованістю, що передається від покоління до покоління (у спадок). Аргументом проти є те, що близько 75 % геніальних людей ніколи не мали нащадків.

4. Ідея ранньої обдарованості. Відповідно до цього підходу, творча обдарованість дана від природи та проявляє себе в ранньому віці. Більшість художників справді заявили про себе в ранньому віці. Приміром, початок творчої біографії В.-А. Моцарта пов'язується з чотирьох-п'ятирічним віком. Геніальними дітьми були також Л. да Вінчі, Мікеланджело, Дж. Байрон, І. Рєпін, М. Прокоф'єв.

Однак не завжди талановитість (і тим паче геніальність) проявляється в ранньому віці. Скажімо, В. Гюго найкраще проявив себе в творчості в 70-80 років. У зрілому віці розвинувся талант І. Крилова, П. Гогена, В. Шишкова, М. Врубеля, С. Аксакова.

Факти спростовують досить поширену думку про те, що разом зі старістю відбувається зниження інтелекту, звуження інтересів. Психолог Г. Алексеєвич вивчила стан здібностей 439 осіб віком 60-97 років і дійшла висновку, що 72 % з досліджених "прагнули діяльності, активно шукали її та проявляли елементи творчості в діяльності". Мікеланджело працював до 79 років. Бернард Шоу — до 94. Джозеппе Верді створив оперу "Отелло" в 73 роки. Лев Толстой у 61 рік написав "Крейцерову сонату", а в 71 рік — "Воскресіння".

З іншого боку, часто ранній прояв здібностей мав трагічні наслідки (душевне спустошення, втрату сенсу життя, психічні порушення та навіть фізичну смерть) або ж, в кращому випадку, людина поверталася до рівня буденності.

5. Ідея соціального підкріплення. За цим підходом, художник може бути художником лише тоді, коли є слава. Інакше настане духовна смерть.

Специфіка творчого процесу

Творчий процес у різних видах мистецтва відбувається по-різному. Тож можна говорити про етапи творчого процесу окремо в музиці, літературі, образотворчому мистецтві тощо. Значний внесок у дослідження творчого процесу в літературі здійснив М. Арнаудов ("Психологія літературної творчості").

Він виділив три етапи в літературній творчості:

1) задум ("загальне уявлення, основа наступного розвитку цілого");

2) концентрація (синтетична робота уяви та розуму, спрямована на розробку задуму);

3) виконання (остаточне внутрішнє та зовнішнє злиття митця з образами через розумову роботу й емоційне піднесення).

Дослідженням творчого процесу плідно займався відомий радянський психолог П. Якобсон. Він виділив такі етапи: 1)виникнення задуму; 2) розробка задуму; 3) активізація досвіду життєвих вражень; 4) пошуки форм і втілення задуманого твору; 5) реалізація задуму; 6) опрацювання твору.

У теорії Геллі Єрмаш ("Творча природа мистецтва") виділено сім основних етапів творчого процесу: 1) початкове художнє накопичення; 2) задум; 3) періоди виношування задуму; 4) плани, чернетки, начерк; 5) фаза кінцевої розробки; 6) процес матеріалізації та оформлення; 7) період авторського редагування.

Аналізу етапів творчого процесу присвятила особливу увагу сучасний дослідник, естетик Лариса Левчук ("Творча лабораторія художника"). У творчому процесі вона виділила чотири основні етапи:

1) загальне сприйняття — пізнання й спостереження за навколишньою дійсністю (будь-який художник є живою людиною);

2) виникнення задуму твору (класичний етап);

3) вибіркове пізнання та спостереження навколишньої дійсності (логічне звуження, коли припиняється споглядання світу взагалі; художник залишається в межах закладеного задуму);

4) практична робота художника над реалізацією задуму.

Ціннісний та інтерпретаційний аналіз в художньому спілкуванні

Мистецтво універсально специфічне: своєрідними є не тільки мета, зміст, форма, але і метод. Художник ставиться до життєвого матеріалу, до фактів інакше, ніж вчений, адже він може вільно відступити від фактів. Художній метод — це історично обумовлений тип образного мислення, на формування якого визначальний вплив мають три фактори: дійсність в її естетичному багатстві, світогляд в його історичній та соціальній визначеності та художньо-розумовий матеріал, що накопичений в попередні епохи.

Мистецтво виступає як художнє спілкування, що являє собою здійснення інтелектуально-емоційного творчою зв'язку автора та реципієнта, це передача останньому художньої інформації, що містить певне ставлення до світу, художню концепцію, стійкі ціннісні орієнтації. Художнє спілкування може бути безпосереднім (контактним) або опосередкованим, прямим чи дистанційним, відтворюваним за допомогою технічних засобів або невідтворюваним, як, наприклад, театральний спектакль.

Успішною може бути тільки художня діяльність тих людей, чиї здатності забезпечують створення художніх цінностей, що являють суспільний інтерес. Художня обдарованість передбачає гостроту уваги до життя, уміння обирати об'єкти уваги, закріпляти ці враження, вилучати їх з пам'яті та долучати в багату систему асоціацій та зв'язків, що диктуються творчою уявою. Талант породжує художні цінності, що мають велику національну та загальнолюдську значущість. Геній створює вищі загальнолюдські цінності, що є значущими у всі часи.

Мистецтво існує в конкретних своїх видах: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітектура, прикладне та декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення тощо. Причина розділення мистецтва на види — різноманітність типів суспільної практики людини в сфері художнього освоєння світу, що спирається на естетичну різноманітність дійсності.

Важливою проблемою цілісного сприймання продукту творчості є поєднання ціннісного та інтерпретаційного аналізу, що передбачає наступні етапи:

• установка аналізу й загальне судження про твір, коли дослідник співставляє наявний твір з попередніми та виробляє загальний погляд на твір, парадигму його інтерпретації, ще не деталізовану, не заглиблену в конкретність;

• визначення сенсу і цінності зовнішніх зв'язків (естетичних відносин) твору, коли аналізуються культурні традиції, розкриваються лінії взаємодії в художньому процесі, типологічні спільності художніх явищ, спільні риси з іншими видами мистецтва. Ціннісно-аналітична процедура — співставлення втілених у творі естетичних відносин з «нормою», що викристалізувалася в художній традиції епохи;

• визначення сенсу і цінності внутрішніх зв'язків (структури) художнього тексту, що забезпечує проникнення в середину художнього тексту, анатомування та виявлення його структури, розчленування його на елементи та вивчення кожного з них;

• визначення сенсу і цінності твору у світлі його соціальною функціонування, коли твір сприймається через низку його конкретних історичних, групових та індивідуальних сприймань різними поколіннями в різні епохи (рецептивний підхід) або виявляється середовище поширення твору, оцінки публіки тощо (конкретно-соціологічний підхід);

• прикінцеве судження про сенс та цінність твору, коли досягнення сутності відбувається за допомогою засобів цілісного бачення твору, інструментів синтезу, технології узагальнення, що реалізують вихідну установку і приводять в систему результати аналізу його внутрішніх та зовнішніх зв'язків та його функціонування.

Визначення цінності твору є осмисленням у процесі інтерпретації значення всіх його сенсоутворюючих елементів для людства, виявлення ступеня свободи у володінні художником майстерністю і в освоєнні найбільш складних явищ реальності.

Двома важливішими категоріями естетики, що допомагають зрозуміти художніїі процес та узагальнено описати його складові елементи, є художні взаємодії та художні напрямки.

Метод аналізу художнього процесу виходить з теоретичного бачення свого предмета і перш за все повинен включати в себе інструменти, що допомагають визначити особливості художнього напрямку та належність до нього тієї або іншої групи творів. Щоб вирішити це завдання, слід виявити типи взаємодії людини з різними внутрішніми та зовнішніми середовищами, а саме:

• («я — я») — внутрішні комунікації, внутрішні взаємодії особистості, що визначаються протиріччями її природного генотипу та совісті, культурних табу, підсвідомості та свідомості, «нецензурованої» свідомості та соціальних норм тощо;

• («я — ти») — комунікації людини з іншою людиною. Цей пласт — головний носій моральної проблематики;

• («я — ми») — соціальні плани спілкування та взаємодії особистості з соціальним середовищем, нацією, народом, державою, суспільством. Цей пласт у творі є головним носієм соціально-політичної та правової проблематики;

• («я — ми всі») — відносини людини з людством та історією. Цей пласт — головний носій філософії історії, соціально-філософських, гуманітарних проблем;

• («я — всі») — особистість та природне середовище, що її оточує. Цей пласт — головний носій природничо-наукових та натурфілософських проблем;

• («я — все, створене нами») — особистість та рукотворна, «друга» природа. Цей пласт — головний носій проблем екології, урбанізації тощо;

• («я — все, створене нами у сфері духу») — людина і створена нею духовна культура. Цей пласт — носій культурологічних та герменевтичних проблем;

• («я — всезагальне») — людина і Всесвіт. Цей пласт у творі є головним носієм релігійної або глобальної метафізичної проблематики: Що є світ та який він? У чому сенс життя та що таке смерть? Що таке людина в її відношенні до Всесвіту?

Таким чином, закони естетичної діяльності характеризують сутність процесу естетичного освоєння світу. Естетичні властивості дійсності виникають завдяки тому, що в процесі діяльності людина включає явища світу у сферу своєї практики і ставить їх у певне ціннісне відношення до людства. Метою естетичної діяльності є створення загальнолюдських цінностей. Ця діяльність має значний антивідчужуючий соціальний ефект, оскільки результат творчості є сфера свободи творця та споживача естетичного продукту. Вища мета мистецтва - всебічний розвиток соціальна значущої та самоцінної особистості, формування її потреб та ціннісних орієнтації.

Отже, можемо зробити наступний висновок: художня культура - складне, багатошарове утворення, яке об'єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.

Мистецтво - це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образної формі. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості,, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.

Вид мистецтва - це реальні форми художньо-творчої діяльності, що різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу.

Значення художньої культури у сучасному світі неухильно зростає, оскільки протистояти явищам бездуховності, зневаги до мистецьких надбань людства можна лише шляхом вдосконалення творчих потенцій суспільства, усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей і розуміння перспективи гуманітарного розвою культури.