5. Брестська церковна унія

Українська церква з кінця ХІІІ ст. фактично була автокефаль­ною, тобто самоврядною, під зверхністю константинопольського патріарха. Після монголо-татарської навали резиденція київсь­кого митрополита була перенесена до Володимира-на-Клязьмі, а пізніше-до Москви. Московські екзархи, продовжуючи носи­ти титул "митрополита Київського і всія Русі", до Києва наїжджа­ли лише для того, щоб вивезти звідти чергову порцію коштов­ностей і книг, а обслуговувати належним чином духовні потреби української пастви не могли. Тому 1303 року, за князя галицько-волинського Юрія Львовича, була здійснена спроба заснувати окрему Галицьку митрополію, а великий князь литовський 1415 р. ініціював утворення руської митрополії.

Тим часом була проголошена Московська митрополія (1448), а згодом - і окрема Московська патріархія (1598). Після відділення Московської митрополії історія пішла цілком окремим шля­хом від Київської митрополії, яка залишилася в юрисдикції кон­стантинопольського патріарха. З часом залежність Київської митрополії від Царгорода ослабла (разом з падінням Візантії під натиском турків-османів) і вже в другій половині XVI ст. пере­творилася на просту формальність. Митрополит мав титул "Ки­ївського і всія Русі", а в XVI ст. -"Київського, Галицького і всія Русі". Він мешкав то у Вільні, то в Києві. Під його управою було 10 єпархій - Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимирівська, Перемишльська, Холмська, Галиць­ка, Київська.

Духовенство становило помітну суспільну верству; у XV-XVII ст. разом з членами сім'ї воно становило не менше 10% українського населення. Кількість монастирів невпинно зростала і на кінець XVI ст. становила не менше 106 (переважна більшість з них були невеликими).

Як відомо, офіційною політичною лінією володарів українсь­ких земель починаючи від Ягайла було покатоличення населен­ня. Але слід враховувати, що католицькі церковні структури за­проваджувалися не замість руських, а поруч з ними, що свідчи­ло про тверезий політичний розрахунок та розуміння реалій місце­вого життя. Час від часу володарі українських земель офіційно підтверджували рівність руського і польського католицтва. Од­нак у щоденній практиці взаємини двох конфесій складалися не так благополучно, як у деклараціях. Зокрема постійно напруже­ними залишалися стосунки православних і католиків у великих містах з чисельним переважанням католицького населення, супроводжуючись частими побутовими зіткненнями. Заплющую­чи очі на випадки побутової дискримінації, власті ставили Грець­ку (православну) церкву в нерівноправне становище з Римською (католицькою). До падіння загального престижу "руської віри" вело й те, що серед її парафіян ставало все менше й менше заможного панства. Наслідком цього стала виразна диспропорція у матеріальному забезпеченні латинських і руських парафій. Пани-католики з ревністю оздоблювали і забезпечували като­лицькі костьоли, на що не могли спромогтися малозаможні православні шляхтичі. І хоча руських церков у цілому й надалі було незрівнянно більше, ніж костьолів (наприклад, по селах на сере­дину XVI ст. пропорція перших і других виглядала як 15:1), однак православні храми, зважаючи на немаєтність (бідність) своїх парафіян, безумовно, поступалися католицьким. Як панівна, Римська церква користувалася також суттєвою матеріальною підтримкою коронованих осіб.

У 1570-х pp. у Польщі закріплюється орден єзуїтів, і відразу розпочинається масований натиск на православну церкву.

Загострення відносин православної і католицької конфесій було спровоковане спробою впровадження церковної унії. Взагалі ж ідея церковної унії виникає відразу після розколу християнської церкви на східну і західну, а в Україні вона поширюється не пізніше XIII ст.

Серед політичних причин укладення церковної унії слід виді­лити такі: прагнення правлячих кіл Речі Посполитої уніфікувати ідеологічний фон; зацікавленість римської курії в опануванні па­ствою України і Білорусі; занепад православного духовенства і загальна бідність української церкви, яка особливо гостро спри­ймалася в порівнянні з пишністю церкви католицької; суперництво православних єпископів з братствами; прагнення вищого пра­вославного духовенства отримати привілеї, які мали католики. Енергійне втручання патріархії у справи місцевої церкви та ви­разне протегування Константинополем братського руху викли­кали невдоволення серед вищого духовенства. Унія ж гаранту­вала їм повне визволення від "неволі константинопольських па­тріархів".

Паралельно на стихійному рівні спостерігаються перші спро­би, неминучі за умов близького сусідства.

6-10 жовтня 1596 р. у Бресті відбувся собор для прийняття унії. З самого початку він розколовся на православний і уніатсь­кий. Православний відкинув унію, уніатський прийняв її. Відпо­відну грамоту підписали митрополит Михайло Рогоза, п'ять єпис­копів і три архімандрити. Уніатський собор визнав владу папи римського й догмати католицької церкви, але зберіг православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні.

Польський уряд, офіційно визнавши Брестську унію, фактич­но поставив православну церкву поза законом. Не тільки нижче, а часто й вище духовенство позбавлялося посад; до рук уніатів передавалися церковні маєтки. Невдовзі в Речі Посполитій лишилося тільки 2 православні єпископії — Львівська й Пере­мишльська. Розгорілась боротьба протії уніатства, за відновлення православної церкви. На захист православ'я виступило козац­тво, що вже наприкінці XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

У 1620 р. була відновлена вища православна церковна ієрар­хія. А 1632 р., в період міжкоролів'я, Владислав, шукаючи підтримки перед виборами, офіційно легалізував православну церкву.

Козацтво і православ'я

У критичний момент, коли православ'я фактично опинилося поза законом і зали­шилося без власної церковної ієрархії, на

допомогу йому прийшла нова сила українського суспільства-козацтво. Випускник Острозької школи гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний зважився на сміливий і незвичний крок: потай висвятити нових владик. Під захистом козацького полку, яким командував Сагайдачний, у 1620 р. в Києві ієрусалимський патріарх Феофан, який проїжджав через Київ, повертаючись з Москви, поновив православну ієрархію - висвя­тив п'ятьох православних єпископів (для України й Білорусі) і митрополита, яким став ректор Київської братської школи Іов Борецький. Польський уряд мусив стерпіти це зухвальство з ог­ляду на втрату армії під Цецорою.

Сейм 1623 р. прийняв компромісне рішення: в релігійному пи­танні тимчасово проголосити спокій, припинити всі процеси й

вироки в церковних справах, а остаточно конфлікт православних -'З уніатами вирішити на наступному сеймі. Але ні сейм 1624 p., ні наступний не розв'язали конфлікту. До того ж убивство право­славними у Вітебську греко-католицького архієпископа Йосафата Кунцевича, відомого уніата, викликало жорстокі репресії уряду.

Після смерті у 1632 р. короля Сигізмунда ІІІ, фанатичного прихильника католицизму, козацька старшина послала своїх представників на сейм з вимогою дозволити їм разом із шляхтою брати участь у виборах короля й послабити національно-релігійні утиски. До участі у виборах короля старшина не була допущена, але в релігійному питанні новообраний король, син Сигізмунда III - Владислав IV, змушений був піти на поступки. Щоб схили­ти на свій бік козацьку верхівку і православне духовенство і че­рез них залучити козаків до участі у війні з Росією, що якраз насувалася, Владислав видав "Статті для заспокоєння руського народу", затверджені сеймом у 1633 р. Ними узаконювалося існу­вання православної церкви: тепер вона офіційно дістала право мати свою вищу ієрархію на чолі з митрополитом, православні могли вільно відбувати церковні обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства. Православній церкві по­вернули частину церков, монастирів і земельних володінь, захоп­лених уніатами після Брестської унії 1596 р.

Петро Могила

Навесні l633 р. y Львові православним митропо­литом був обраний Петро Могила. Він був си­ном молдовського господаря (князя), навчався у Львівській братській школі і в західноєвропейських університе­тах, здобув блискучу європейську освіту. Потім служив у польському війську, брав участь у Хотинській війні, після чого постригся в ченці, у 1627 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври. Він займав лояльну позицію щодо влади. Але він був рішу­чим противником церковної унії. Він домігся повернення православній церкві від уніатів Софійського собору в Києві, Києво-Видубицького монастиря та деяких інших церков і монастирів, реставрував ряд храмів.

У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу, яка в 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою. Об'єднана школа дістала назву Києво-Могилянської колегії і незабаром стала вищим освітнім центром для України і всієї слов'янщини.

Ставши митрополитом, Петро Могила здійснив реформу пра­вославної церкви: у.1640 р. собор в Києві затвердив перший православний катехізис⁵²; у 1646 р. було надруковано виправлений требник з правилами всіх церковних обрядів. Дисциплінованість духовенства і упорядкованість церковного життя зросли після запровадження митрополичих намісників, створення церковного суду - консисторії. Митрополит зміцнив матеріальну основу ми­трополії, зосередивши під своїм управлінням великі земельні во­лодіння. На зміну братським школам, які давали широку, але в багатьох випадках безсистемну освіту, прийшли школи, в яких з'явився поділ на класи, вивчалися основи релігії, твори класики, міжнародна наукова й ділова мова - латина, запроваджувалося й вивчення польської мови. Школа Могили створила умови для виховання освіченого духовенства, вчителів, проповідників, ораторів і письменників-полемістів.

Хоч за Могили вдалося усунути анархічні тенденції найширшого демократичного руху попередніх десятиліть, проте рефор­ми церкви значною мірою переносили на український грунт західні зразки, мало зважаючи на дотеперішні здобутки української куль­тури й традиції. Духовенство, особливо вище, щораз більше відда­лялося від життя народу й уникало втручань у національний рух. Тому в наступні роки більшість ієрархів, як і решта аристократії, неприхильно поставилися до визвольної боротьби. Одноосібним лідером визвольної боротьби залишалося козацтво.

Лановик