logo
К-ра лит-пол

Підсумки

Берестейська унія, розподіл українського народу на дві частини, що боролися одна проти одної; загострення національних та соціяльних відносин; втрата селянством свободи й оформлення козацтва в могутню військову та політичну силу — поклали глибоку межу поміж двома добами історії України. Що тяжчим ставав польський гніт, то більше український народ виявляв волю звільнитися від того гніту. Селянські повстання, що їх підтримували козаки, були для Польщі страшною пересторогою, якої не зрозуміла вона, не вра­хувала зростаючої ваги козацтва.

Наступ Польської держави, всебічне зміцнення впливу поль­ської культури, згірдливе ставлення поляків до української культури, «хлопської» віри, «хлопської» мови — все це не викликало денаціоналізацію й масову асиміляцію, властиву народам, які виз­нають свою меншевартість, а навпаки: під тиском сильніших сусі­дів український народ загартовується до боротьби за своє націо­нальне «я», не втрачає своєї національної свідомости і, за невеликим вийнятком, не зрікається своєї національности, хоч за цю твердість доводилося дорого платити — відмовленням від політичних та гро­мадянських прав. Український народ рішуче бореться за свою Церкву, за своє право, за свою мову.

На тлі постійного змагання української та польської культури, український народ, як то було й за попередньої доби, охоче сприй­мав чужоземні впливи, якщо вони відповідали його власним смакам. В ліпших університетах Европи вчиться українська молодь і несе на батьківщину культурні досягнення, якими були так багаті XIV та XV віки. Сувора ґотика, ренесанс, гуситський рух, реформація у всіх її формах, католицька реакція — все це разом із Західньою Европою переживала й Україна, і все це залишало більший або мен­ший вплив. Пам'ятки цих впливів, перетоплені в горнилі народньої творчости, дало головним чином мистецтво, в якому ґотика і рене­санс, у сполученні із споконвічним українським мистецтвом, дали блискучі твори архітектури, різьбарства, малярства.

Так протягом доби підкорення та пригнічення український народ накопичував внутрішні сили, які виявив у наступній боротьбі за незалежність.

У боротьбі за незалежність Україна в XVII ст. зустріла нового міцного противника, з яким раніше майже не стикалися — Москов­ське царство. Яка колосальна різниця була між цими противни­ками! З одного боку стояла Україна, що під гнітом Польщі втрачала свої політичні права, але жила багатим духовим життям, як части­на цілої Европи, з другого боку — Москва, яку відділяв від Европи мур. «Хоч би який відгомін європейського життя — блискучої доби відродження XV ст. —донісся до Москви. Не знала вона ні про Савонаролю, ні про Гуса, ні про Медічі, ні про гуманістів, ні про полі­тичні теорії Макіявелі, — писав Є. Шмурло. — І довелося — закінчував він — європейським мандрівникам відкривати Москву, про яку теж не знали в Европі, як Колюмбові Америку».

Це все стосується XV ст., але свідчить, як сильно відставала Москва в своєму культурному розвитку від України. І ці два партнери зустрілися в XVII столітті.

Дорошенко

XII.

СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ЛИТОВСЬКІЙ І ПОЛЬСЬКІЙ ДЕРЖАВАХ.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ МОСКОВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ. ВНУТРІШНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. ЗАНЕПАД ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI ВІКУ.

ПОЧАТКИ ВІДРОДЖЕН­НЯ Й РОЛЯ В НЬОМУ МІЩАНСТВА. ЦЕРКОВНІ БРАТСТВА.

В той час як в Наддніпрянських степах формувалась і скріпля­лась козаччина, а прилучення до Польщі, несло в ці степи нові порядки, новий уклад життя, на західньоукраїнськмх землях, на Во­лині й у Галичині, розпочинався великий культурно-національний рух, який стояв у тіснім звязку з релігійними відносинами; Щоб зрозу­міти й зясувати собі форми й значіння цього руху, треба оглянути­ся трохи назад і пригадати становище православної церкви на укра­їнських землях з того часу, як вони втратили свою державну само­стійність.

На старій княжій Руси православна церква, до якої належали всі без виїмку українці й "білоруси, перебувала під зверхньою управою київського митрополита «всієї Руси». Він залежав одначе від патріарха царьгородського, бо й: сама руська митрополія вважалася за одну з митрополій царьгородеького патріархату й займала з ієрар­хічному відношенні одне з останніх місць, дарма, що її територія в багацько разів була більша за територію самого патріархату. Ки­ївський митрополит перебував в доволі тісній залежності від патріярха: царгородські патріярхи сами, без порозуміння з руськими кня­зями, вибирали кандидатів, звичайно греків, висвячували їх і виси­лали до Київа. Часом це викликало незадоволення на Руси, Так ще за Ярослава Мудрого була спроба обійтись без патріаршого призначення й вибрати собором епіскопів свого українського кандида­та, священика Іларіона. Але справа, з цим митрополитом не зовсім ясна, і на неї існують серед істориків української церкви ріжні по­гляди. Вдруге подібна історія сталася за князя Ізяслава Мстиславича в половині XII століття, коли так само собор українських епіскопів поставив митрополитом відомого богослова, Клима Смолятича, ченця Зарубського монастиря, Але його вибір зустрівся з великими труднощами: царьгородський патріярх за ніяку ціну не погоджувався випустити з своїх рук призначування митрополитів для Руси. І справ­ді, потому ввесь час сидять у Київі митрополити-греки, що їх при­силано з Царгороду.

Але значіння й престиж київського митрополита зачали слаб­нути в міру того, як Київ втрачав своє значіння столиці Руси, а зві­тний рушник Київа, князь суздальський, Андрій Боголюбський но­сився навіть з думкою заснувати у себе окрему митрополію й увіль­нитись таким способом від церковної залежносте від Київа. Але в Царьгороді на це не пристали; Після татарської руїни, хоч самі та­тари ставилися до християнського духовенства з повагою й навіть увільняли його від усяких податків, митрополити в спустошеному Київі почували себе, видко, не добре. Князь Данило Романович по смерти митрополитагрека сам іменував митрополитом українця Ки­рила й добився того, що в Царьгороді його признали й висвятили (1250), Але Кирило дуже мало сидів у Київі, все їздив по своїх північних великоруських єпархіях, і на Суздальщині застала його смерть (1281), На його місце прислали з Царьгороду грека Максима. Та цей побув трохи у Київі, раз-у-раз їздив на північ, і в 1299 році зовсім переїхав до Володимира Суздальського й тут заснував своя» резиденцію, Київ на якийсь час перестав бути церковним осеред­ком Руси.

Тоді...галицько-волинські володарі подбали про утворення своєї власної митрополії і за короля Юрія Львовича добились, за формальною згодою не тільки царьгородського патріярха, але й византійського імператора, визнання окремої галицької митрополії (1303), на яку призначено якогось Ніфонта. До нової митрополії мали належати єпархії: Володя мирська, Перемишльська, Галицька, Луцька, Туровська й Холмська. Одначе проти окремої галицької митрополії дуже інтригували на Суздальщині й у Москві, Мабуть завдяки цим інтригам патріярх висвятив по смерти Ніфонта присланого з Гали­чини кандидата Петра Ратенського не на галицького митрополита, а на митрополита «всеї Руси», і Петро, дарма, що був українець-галичанин, перейшов на північ і осів у Москві, яка стала з того часу резиденцією митрополитів. Та в Галичині добились висвячення для себе нового, окремого митрополита, грека Теогноста. Але й цей зумів сполучити в своїх руках обидві митрополії, галицьку й київо-московську. Нарешті противникам окремої галицької митрополії уда­лось добитися формального її скасування (головно заходами Москви, в 1347 p.). Відновлено її було в 1371 році, на бажання короля Ка­зимира, очевидно, під впливом прохань про це місцевого українського населення:, але й цим разом православна митрополія галицька про­держалася недовго і в кінці XIV віку зникла.

Тимчасом сполучення в одних руках управи церквами на Укра­їні й на Московщині, .притім з осередком у Москві, давало себе дуже чути з тої пори, як українські "землі опинилися, під Литвою. Великі князі литовські дуже нерадо дивились на церковно-ієрархічну залеж­ність своїх українських і. білоруських провінцій від Москви. Уже Ольгерд почав висувати свого кандидата, окремо від москалів, але московські впливи перемогли, і патріярх висвятив московського кан­дидата Олексія. Коли ж на домагання Ольгерда патріярх таки ви­святив на митрополита для Литви болгарина Кипріяна Цамблака, то цей зараз же по смерти Олексія переїхав до Москви, і знову обидві митрополії злучились до купи. Очевидно митрополитам біль­ше подобалось жити в столиці православного князя московського та звідти правити й українсько-білоруськими єпархіями, титулом митрополита «всієї Руси», ніж сидіти під Литвою й правити самими лищень українсько-білоруськими єпархіями, та ще й без західньо-українських земель, які тоді мали свою галицько-волинську митро­полію.

Князю Вітовтові вдалося таки добитись висвячення окремого митрополита для литовських земель: в 1415 році собор українських і білоруських владик в Нозгородку Литовськім (теперішній Новогрудек), при участи світських людей, вибрав митрополитом Григорія Цамблака, Кипріянового небожа. Та ще й тепер не сталося від­окремлення від Москви; ще якийсь час після Григорія Цамблака існували митрополити спільні для Москви й Литви, аж поки вже в другій половині XV віку, після переходу на унію митрополита Ісидора, не відбулося остаточне розділення митрополій: в Москві на соборі 1448 р. вибрано собі митрополитом Іону без порозуміння з патріярхом і тим положено початок незалежної московської цер­кви; а патріярх висвятив на київську митрополію грека Григорія (1458). З того часу відновилася київська митрополія, яка обіймала всі українські (разом з Галичиною) й білоруські землі й яка підля­гала по прежньому патріярху царьгородському. З часом ця залеж­ність ослабла і вже в другій половині XVI століття обернулася в про­сту формальність: патріярх давав своє благословення вибраному королем, по рекомендації «князів і панів грецького закону», канди­датові. Митрополит мав титул «Київського і всеї Руси», в XVI ж столітті «Київського, Галицького і всеї Руси». Він мешкав то у Віль­ні, то в Київі. Всіх єпархій під його управою було десять. У XVI столітті до Москви одійшли єпархії чернігівська й смоленська.

Православна церква в литовській державі хоча й втратила своє майже пануюче становище, відколи династія Гедиміновичів прийняла за Ягайла католицьку віру, одначе сама ще не зазнавала правних обмежень. Правда, на основі Городельської унії 1413 року до ко­ристування з шляхетських прав і до державної служби допускалися лиш особи римо-католицького ісповідання, але цей закон вже в 1432 і 1434 роках було скасовано, а Люблинський акт 1569 року підтвер­див рівноправність усіх христіянських релігій на Литві. Та хоч не було обмежень правних, значіння православної церкви падало в міру того, як князі й пани все більше наверталися до католицтва, і православіє лишалося вірою переважно нижчих верств населення. Його менше шановано й воно поруч з церквою римо-католицькою, де епі­скопи засідали в Раді Панів і взагалі мали великий вплив у держав­них справах, було релігією наче нижчою, менше шанованою. Все таки, доки до православія признавалася ще стара українська ари­стократія, потомки удільних князів і бояр, що зберігали в литов­ській державі своє політичне й соціяльне значіння, становище православної церкви було непогане. Вона заховувала в своїх руках значні матеріальні багатства, а її вищі ієрархічні посади: митрополитів, епі­скопів, ігуменів важливіших монастирів — заміщалися переважно пред­ставниками цієї самої аристократії. Цілий ряд обставин, як зовніш­ніх, так і внутрішніх провадив до того, що православна церква і в Литві, а потім по люблинській унії у спільній Річи Посполитій при­ходить до упадку й розстрою.

Перш за все влада й авторитет митрополита, які колись на старій Руси стояли дуже високо, тепер значно підупали; митрополит тепер сам не призначав епіскопів; кандидатів на епіскопські катедри вибирали або Пани-Рада, й великий князь їх затверджував, або ж сам великий князь призначав їх, здійснюючи своє так зване право "подавання хлібів духовних», себто тих маєтностей, які належали до епіскопської катедри. Митрополит майже не мав ніякої влади над та­ким, поставленим з волі великого князя, епіскопом. Так само роз­поряджалися великі князі й архимандріями з їх багатими маєтностями. Та й митрополитів великі князі вибирали й призначали сами. Правда, в XVI столітті ми бачимо таку практику, що великі князі й королі затверджують митрополитів, намічених з’їздом князів, панів, шляхти й вищого духовенства. Коштом митрополичої значно зросла влада епіскопів, особливо коли вони були люде енергійні й спирались на значні матеріяльні засоби, звязані з катедрою. Своїми єпархіями епі­скопи правили за допомогою так званих соборних крилосів, себто ради священиків катедрального міста, які звалися крилошанами. Вони ви­бирали зпоміж себе старшого священика-протопопа. Від крилоса за­лежало й призначення священиків на парафії по єпархії. Особа, яка хотіла висвятитись на священика, подавала епіскопові рекомендацію патрона або громади тієї парафії, що її вибрала. Єпіскоп висвячував і брав за це таксу.

Право подавання ставило вищу ієрархію у залежність від світ­ської влади й робило єпіскопські катедри предметом аспірацій з боку людей, що не мали на них ані морального, ані формального права. Великі князі давали єпіскопські катедри людям світським за військові або які інші заслуги. Такий «номінат» скидав жупан і одягав рясу, висвятившись на скору руку, і робився відразу епі­скопом, пройшовши за кілька день нижчі духовні степені. Грамоти на єпіскопство видавались здебільшого вже наперед з правом заняти епіскопську катедру, як тільки вона стане вільна. На цьому ґрунті часто виникали ріжні зловживання, суперечки, боротьба між ріжними претендентами. Дуже часто кандидати діставали єпіскоп­ство або архімандрію по протекції, через зв’язки. або за гроші, під­купивши близьких до короля людей. Розуміється, єпіскопські катедри й значніші архімандрії давалися виключно шляхтичам. Такі шляхтичі, ставши епіскопами виключно задля матеріяльних користей, здебіль­шого зовсім не переймалися церковно-релігійними інтересами, зберігали свої світські звичаї, їздили на полювання/ уряджали гучні бенькети, робили наїзди на своїх сусідів, світських і духовних, ста­ючи на чолі узброєних відділів, чинили усякі насильства й крово­пролиття, провадили часом дуже розпусне життя. З цього погляду особливо вславився луцький епіскоп Іона Борзобагатий. Діставши епіскопство, він довгий час не хотів висвячуватися, і митрополит ледве його присилував до того. Спочатку він мав грамоту на єпіскопство Володимирське, але мусив витримати за його справжню війну з облогами, штурмами, гарматами, з другим претендентом. Цю війну він одначе програв і мусів вдовольнитися епіскопством луць­ким. Тоді він ґвалтом (оружною рукою) захопив багату Жидичинську архімандрію. Але його самого на другий рік вибив звідти також збройною силою луцький староста. Церковні маєтності й скарби іона Борзобагатий роздавав своїм дітям і родичам. Він запечатував церкви й не дозволяв правити в них служби Божої, доки йому не заплачено окупу. Та не ліпший був і його наступник, відомий пізніше діяч унії Кирило Терлецький: він судився за убивство, за насиль­ства над жінками й за розбій. Та все це минало йому безкарно, Супральського архимандрита Тимофія Злобу патріярх царьгородський Єремія, що приїхав на Русь в 1589 p., скинув з його уряду за убивство. Неморальність владик була притчею во язиціх. Сам митрополит київський Онисифор Дівочка був двоєженець, і його патріярх також усунув з катедри. Розуміється, такі пастирі право­славної церкви тільки дискредитували її в очах своїх і чужих, а їх діяльність давала ворогам православія дуже вдячний матеріал для виступів проти нього.

Окрім права «подавання», що торкалося церковних верхів, не малу шкоду для православної церкви приносив ще й так званий «патронат» світських людей над церквами й монастирями, що по суті був тим самим «подаванням» у відносинах до ігуменів менших монастирів і до священиків. Право патронату не було нормоване якимсь законом, воно розвинулось шляхом звичаю: деякі дослідники виводять його з старого «ктиторства», занесеного на Русь з Візантії, себто з права фундаторів і покровителів храмів і монастирів опіку­ватись ними і доглядати за їх матеріальним забезпеченням. Але ця опіка на Білорусі й на Україні за литовських часів розвинулась так широко, що патрони — пани й шляхтичі — стали дивитись на церкви й монастирі, які знаходились в їх маєтностях, як на свою власність. Вони сами призначали або скидали священиків без відо­ма епіскопів, розпоряджалися церковними маєтками, користувалися з їхніх доходів. Так само й особи урядові, — воєводи, намісники, старости засвоювали собі патронат над церквами й монастирями в межах своєї округи й так само розпоряджалися духовними поса­дами й маєтками, як і патрони приватні. Це все вело до великих зловживань. Деякі патрони умисне довго не «подавали» новому ігуменові чи священикові церковних маєтків, щоб самим побирати з них доходи для себе. Інші просто присвоювали собі церковні ма­єтки, скасовуючи, наприклад, монастирі, що були під їх патронатом.

Право патронату зробилося спадковим і передавалося по заповіту. В особливо незручне становище попадали церкви й монастирі, коли їх патронами ставали люде, що відпали від православія й перехо­дили в католицизм, або в якусь протестанську секту. В таких ви­падках патронат замість опіки обертався в переслідування й знева­жання православних священиків і мирян, які перебували під зверх­ністю такого патрона. І таких патронів-чужовірців ставало протягом XVI віку все більше та більше. Становище нижчого духовенства, особливо сільських священиків, робилося дуже тяжким. Це вело до того, що мало хто з людей порядних охотився на, священицький сан, і сучасники гірко нарікали, що в православні священики іде саме «людське сміття», голодне й невчене, та що священика скоріше можна зустріти в кориті, ніж у церкві.

Сама перебуваючи в стані великого розстрою, дезорганізації й занепаду, православна церква не могла виконувати як слід завдання, яке випало, на її долю, з утратою українським народом власної дер­жавності?: піддержувати стару духовну традицію, піддержувати рідну освіту й письменство й тим зберігати свою народність. «Руська ві­ра» була синонімом руської народности супроти католицької польщизни, і їй судилося волею-неволею служити національним прапором для народньої каси.

Польське громадянство в XVI столітті саме переживало добу значного культурного підйому. Ще й раніше, в XV столітті, існували в нього певні культурні звязки з заходом так само, як і у громадянства литовської держави. І з Польщі, і з Литви їздили молоді. люде для науки до західньоєвропейських університетів, Гуманізм і ранні реформаційні течії, наприклад, гуситство доходили однаково до Польщі, Білоруси й України. Новіші досліди (Гругаевського, Яковлева, Огієнка та інших) показали, наприклад, що впливи че­ських правових понять і гуситського руху далеко глибше відбилися в українському культурному житті XV-XVI віків, ніж ми досі уявляли. Але в порівнянні з польським громадянством українське було більш інертне й консервативне, й довгий час усі оті. культурні зносини з заходом менше полишали серед нього свого впливу, ніж у поляків, В першій половині XVI віку італійський ренесанс знаходить собі все більше поширення з Польщі через вплив італійського оточення королеви Бони, з роду Сфорци; не тільки діти магнатів, але й зви­чайні шляхтичі їздять вчитись до італійських університетів. Одно­часна з італійським шириться в Польщі вплив і німецьких гуманістів, а за ними й німецьких реформаторів, чому сприяло значне число німців в північно-західніх областях Польщі. Все це викликає живий умовий рух, веде до оживлення, властиво до створення національної польської літератури (до поч. XVI століття в польському письмен­стві уживалася майже виключно мова латинська) і XVI століття в діях польської літератури звуть її золотим віком. Протестантизм, гніздом якого служила головно Прусія, — васал Польщі після секу­ляризації Тевтонського рицарського ордена в 1525 році, — робить в половині XVI віку такі успіхи в Польщі, що, здавалося, католицизмові вже приходив кінець. Давніші заборони проти реформаційних течій (наприклад, так зв. Велюнський едикт 1424 р. проти гуситства) давно вже стали мертвою буквою. В той же час XVI століття було добою, коли шляхта здобувала собі широку політичну свободу, й добою розцвіту парламентарного життя. Все це робило вражіння на маси української шляхти й українських панів, особливо, коли вони після Люблинської унії увійшли в тісний контакт з польським політичним і культурним життям, стали спільно засідати на соймах, в судових трибуналах, дістали доступ до сенаторських та інших високих становищ у польській державі. Навіть протестантський рух, який був дуже поширився серед польської шляхти в половині XVI віку і який знайшов свій відгук і на Україні, приходячи до нас в польській чи польсько-німецькій формі, приводив остаточно до ще тіснішого зближення з польською культурою.

Історія протестантського руху в Польщі і в Литві має за собою доволі показну наукову літературу, головно польську. Але історики, пишучи про сей рух, дуже часто трактували його з свого власного релігійного штандпункту: отже інакше дивились на нього й оціню­вали його значіння історики-католики, інакше протестанти. Але не бракує й праць справді безсторонніх, які обєктивно змальовують ре­формаційні течії в Польщі (наприклад, давня вже праця В. Закшевського «Powstanie і wzrost reformacji w Polsce» 1870). Існує цілий ряд розвідок про реформацію в Польщі також російських учених (Н. Любович, І. Малишевський, П. Жукович та инші) і німецьких. Але вони майже не виріжняли проявів реформації на Україні з за­гального протестантського руху в Польщі. Спеціально про рефор­мацію на наших землях писав Ор. Левицький (Социніанство въ Польщі и Западной Руси, 1882). Грушевський в своїй «Історії України-Руси» т. IV, і в своїй «Історії української літератури», т. V, заперечував, особливе поширення протестанства на Україні, знаходячи, що воно далеко більше було поширене на Білій Руси, а звідти вже його відгуки чи рефлекси, як він каже, долітали й на Україну. Але зложений ним самим реєстр протестантських громад показує, що протягом другої половини XVI і першої половини XVII століття понад 110 таких громад існувало в Галичині, Холмщині, на Поділлі, Волині, Берестейщині, а крім того ще кілька громад на Київщині. Правда, адептами нової віри являлись майже виключно представ­ники вищих класів — пани й шляхта — в широких масах проте­стантська наука коріння у нас не пустила.

Реформаційний рух в Польщі виявився спочатку в 1520—30 ро­ках в лютеранській формі, головно серед міщанства, але був зу­стрінутий дуже суворими репресіями. Та він скоро укріпився в схід­ній Прусії, яка стала протестантською країною, і в той час, як у Кракові палили людей на вогні за ересь, у Кенігсберзі повстав 1544 р. лютеранський університет, який мав певне значіння й для польсько-литовських областей. Вже в половині XVI в. проповідь протестантизму починає робити великі успіхи серед польсько-литов­ської шляхти, діти якої вчились в закордонних університетах. Відомо, наприклад, що у Вітенберзі, осередку лютеранської пропаганди, в 1530-х роках вчились студенти Poloni, Rutheni, або такі, що подавали про себе, що вони явились ex Russia, отже це були українці та білоруси. З шляхтою католицькій церкві й уряду стало тяжче давати собі раду. Король Жигимонт-Август II (1548—1572), вихований в оточенні прихильників нових ідей (його мати була іта­лійська принцеса Бона, Сфорца), ставився до реформаційного руху толерантно. Багато значних магнатів (наприклад, Радивили) навер­нулось на кальвінізм або лютеранство й стало могучими покровите­лями нової віри. В самім краківськім університеті появились профе­сори протестанти. В 1548 році явились у Польщі вигнані з Чехії й Австрії «чеські брати» й відродили спомини про гуситство.

Спеціяльно на Україні ґрунт для поширення реформаційних ідей був до певної міри підготований ще в другій половині XV століття через вплив раціоналістичної секти так званих «зжидовілих», яка створила на українській мові доволі значну літературу (пере­кладну). Ця секта, як відомо, мала своїх прихильників і на Москов­щині, але там вона була дуже скоро знищена. З реформаційних течій поширилася на Україні головно аріянська або антитринітарська, відома також: під назвою социніянства від імени її провідника Фавста Социна. На Волині прихильниками социніянства була головно середня шляхта, із значніших українських родів до нього пристали тільки Гойські, Чапличі, Сенюти, Неміричі, князі Пронські. В Киселині на західній Волині один час існувала аріянська академія.

Протестантський рух, як уже було підкреслено мною, не за­хопив ширших верств українського суспільства: він відштовхував консервативні українські круги, які в своїй православній вірі і старій церковній організації бачили ознаку своєї народности. Багатьох він відштовхував своєю хаотичністю, а його різка критика церкви, маючи на увазі спеціяльно церкву римо-католицьку, менше промовляла до свідомости православних, які мали в своїй церкві зовсім відмінні порядки.

Протестантизм приніс з собою ідею перекладу св. Письма на народню мову. Але треба сказати, що перші спроби видання церковних книг мовою народньою були зроблені білорусом доктором Францем Скориною (в Празі в 1517-19 pp.) незалежно від проте­стантських впливів. Одинокий, хто старався ширити друком кальвінські ідеї білоруською мовою, був Симеон Будний, автор проте­стантського катехізису в р. 1562. Здебільшого протестантська наука, являючись на Україну в чужій, польсько-німецькій формі, не сприяла розбудженню якогось національного почуття й тому треба згоди­тись з Грушевським, що «в організації нововірських громад, в пере­ході на протестанство чи аріянство православних панів, ми мусимо бачити один з проявів підданця української суспільности, українсь­ких панів новій польській культурі, яка дає себе знати в останній чверті XVI віку, а не самостійний прояв культурної еволюції укра­їнської суспільности».

Одначе реформаційний рух зробив таки своє діло в підготовленні українського культурно-національного відродження: він розво­рушив думку української суспільности. Як каже той же Грушевський, «в атмосфері неустанної релігійної полеміки, з котрою спліталися питання про прерогативи державної влади, про законність та її джерела, про право індивідуального самоозначення, соборности, єрархії, традиції, ні одна скільки небудь інтелігентна й жива людина не могла зіставатись індиферентною. Відлітав безповоротно віками вихований безоглядний послух, консерватизм, як догмат руського життя, що «не подобает переступати преділов старих, вже положили отцове наші» ... Не могли минати без вражіння методи дискусії, смі­ливий критицизм і навіть нерозбірчивість в поборюванні ідейного противника, вироблена в цих гарячих, повних пориву й захоплення часах». Це все дуже придалося, коли довелося обороняти православну віру від натиску латинства в кінці XVI століття.

Супроти зовнішнього блиску польської культури в XVI віці, супроти тої ідейної боротьби, яка хвилювала польське суспільство, супроти буйного політичного життя польської шляхти, старі форми свого українського життя, консервативні й часом архаїчні в глибині київських і волинських пущ, або в степах Брацлавщини й Наддні­прянщини, здавалися українському панству чимсь відсталим і старо­модним. А щоденні зустрічі в практичній сфері суду, адміністрації, при дворі часом дуже дошкульно давали відчути «провінціяльний» характер того життя. Отже само собою бувало, що українське пан­ство й заможніша шляхта дуже легко піддавалась польським впливам і, може, непомітно для самих себе польщились, переймали польську мову, польські звичаї. Правда, і серед українського й білоруського панства траплялись люде, які свідомо піддержували руську просвіту і разом з нею й інтереси православної церкви, були меценатами піонерів українського друкарства й діячів українського письменства, але вони скоріше були виїмками, ніж явищем типовим. Такими були: Григорій Ходкевич, гетьман литовський, що у своїм маєтку Заблудові дав у 1568 р. притулок , вигнаним з Москви друкарям Івану Федорову й Петру Метиславцю; князь Юрій Слуцький, що в 1560-х роках заложив був у себе в Слуцьку школу й друкарню; князь Михайло Вишневецький, староста Овруцький, чоловік Раїни Могилянки, добродійки скиту Манявського в Галичині; до них можна зарахувати й московського емігранта, князя Андрія Курбського, що втікши р. 1564 з Москви, дістав ковельське старо­ство на Волині й витворив тут певний культурний осередок у своїй резиденції, в селі Миляновичах. Та всіх їх перевершив могучий во­линський магнат, князь Костянтин Острожський (1526-1608). Він заложив школи в Турові й Володимирі, а року 1580 у своїй резиденції Острозі, яку сучасники звали колегією або академією. Він запросив на професорів учених греків, до котрих пізніше при­лучилися й свої. В школі вчили головно мов (славянської, грецької й латинської й звичайних сім «вільних наук», trivium (граматика, риторика й діалектика) і quadrivium (аритметика, геометрія, музика й астрономія). Біля Острожської школи згуртувався ряд освічених і талановитих діячів, які виявили себе на полі науки й церковного життя: Герасим Смотрицький, Василь Суражський, Христофор Бронський, Даміян Наливайко, Клирик Острожський. Із школи вийшов і знаменитий Мелетій Смотрицький (син Герасима). Ще перед акаде­мією князь Острожський заложив у себе друкарню, яка вже в 1580 році випустила знамениту Біблію на славянській. мові. Діяльність Острожського центра дуже тішила православних. Один сучасник писав, що завдяки Острогу «православіе наше почало сіяти, як сонце, і люде вчені почали в церкві Божій показуватися, учителі й будівничі церкви Божої, та книги друковані почали множитись». Одначе заходи Острожського та других меценатів коло піднесення своєї віри й народности були сами по собі відокремлені і тільки ще більше відтінювали енергійність і байдужість до них загалу укра­їнського панства.

Ще доки римо-католицька церква, захитана реформаційними те­чіями, сама перебувала в стані певного розстрою, православні могли спокійно дивитись з боку на релігійні суперечки в польськім су­спільстві. Але з 1560-х років католицька реакція починає скріплятись і в Польщі. В ній появляється орден єзуїтів, якому вдалося зупинити поширення реформації в Польщі й на Литві й зорганізувати наступ не тільки проти протестантів, але й проти православних. Єзуїти по­явились спочатку в Прусії східній й заложили там в 1565 р. свою колегію в Браунсбергу. До Польщі їх впровадив кардинал Гозій, епіскоп Вармійський (в Прусії), учасник Тридентського собору. В році 1569 була заснована єзуїтська колегія у Вільні, потім пішли школи в Несвіжу, Люблині, а в 1575 р. постала вже єзуїтська колегія в Ярославі в Галичині. За нею пішли школи у Львові, Луцьку, За-мості, Камянцю, Винниці, Барі, Перемишлі, Бересті, Фастові й т. д. До єзуїтів дуже прихильно поставився король Стефан Баторій і на­дав р. 1578 їх Віденській колегії титул академії, себто вищої шко­ли університетського типу. Наука в єзуїтських школах носила схоластичний характер, але головний натиск клали на словесні науки: граматику, риторику й поетику, щоб учні навчалися орудувати словом, щоб звикали спорити й промовляти. Єзуїти були добрі педагоги; вони головну вагу надавали не так навіть науці як вихованню і вміли прихиляти до себе учнів. Скоро про єзуїтські школи пішла добра слава, як про найкращі школи свого часу, і шляхта та пани почали віддавати туди своїх дітей, не тільки католики, але й про­тестанти й православні. Так один волинський пан Василь Загоровський, великий прихильник православної віри й руської просвіти, пишучи в татарськім полоні заповіт, наказував дати дітей «до Вільни до єзуїтів на науку, бо там хвалять дітям добру науку». І сам князь Курбський похваляв княгиню Чарторійську за намір дати сина до науки до єзуїтів. За порівнюючи короткий час єзуїтам удалось ви­ховати нове покоління польських панів і шляхти в дусі повної відданости католицькій церкві, причім не мало дітей завзятих протестантів або ревних прихильників православія опинились католиками: сини або дочки Ходкевичів, Радивилів, Слуцьких, Острожських були вже католиками й жертвували єзуїтам величезні фонди спеціально на заснування єзуїтських шкіл та колегій. Другим могучим засобом єзуїтської пропаганди була проповідь. Єзуїти, маючи в своїх руках талановитих проповідників, таких як Венедикт Гербест, а особливе» Петро Скарга, виступали з проповідями, диспутами, полемікою, де тільки могли, одночасно ведучи свою пропаганду й друком, випу­скаючи в світ збірки проповідей -і полемічних розправ. Особливе вражіння зробила книга Скарги «О jednosci kosciola Bozego pod jednym pasterzem» (1577), в якій він доводив спасенність католицької церкви та її вищість над православною. Говорив про помилки пра­вославної віри супроти христіянської науки, закидав ріжні «хиби» в церковнім житті, от як подружнє життя священиків, славянську мову в богослужбі, вмішування світських людей в церковні справи, закликав для порятунку до унії з римською церквою під зверхністю папи. Ще раніш від Скарги Венедикт Гербест (в 1567 р.) закидав православному духовенству неуцтво її темноту і також рекомендував церковну унію.

Цей натиск, що розпочався в 1570-х роках, застав православну сторону непідготованою. Православні тримались спочатку тактики — не зачіпати іновірців, уникати суперечок, не реагувати на їх ви­ступи. Одначе римо-католицька сторона, вбиваючись серед україн­ського й білоруського громадянства в силу, робилася все більше агресивною. Отже мовчати робилось неможливим, і ми бачимо, що й з православної сторони появляються полемічно-оборонні твори, здебільшого — вибірки й компіляції старих полемічних писань проти латинців, доповнені новішим матеріалом. Але це все не дорівнювало талановитим писанням Скарги або Гербеста, і Скарга хвалився, що, не можучи нічого відповісти на його аргументи, заможні русини про­сто скуповували й палили його книгу. Та й справді, дезорганізація й непорядки в православній церкві, особливо серед вищої ієрархії, були такі великі й так усім очевидні, що простим заперечуванням фактів і повторюванням старих докорів і «обличеній» латинства тяж­ко було що-небудь вдіяти. Треба було піднести рівень власної освіти на православнім ґрунті й реорганізувати церковне життя, оздоровити й обновити його. І чимало ревнителів православ’я, бачучи що не гаразд, приходили до такої думки, а деякі пани, як ми бачили, й ділом старались допомогти батьківській вірі й народності. Але їхніх відокремлених зусиль не вистачало. Стара провідна верства русько-українського суспільства, видко, пережила себе й вже не відпові­дала завданням, які покладала на неї історія.

І от в цей критичний час виступає на громадську арену вер­ства українського суспільства, яка досі грала дуже незначну й скромну ролю в українськім житті — міщанство. Воно бере до своїх рук діло обновлення церковного й взагалі духового життя україн­ської народності (те саме чинить і міщанство білоруське у себе у Вільні та по інших осередках), йому справді удається, за допомо­гою вірних православію панів і шляхти, зупинити натиск латинства саме тоді, коли воно вже тріумфувало свої успіхи на українських та білоруських землях. Організоване в своїх церковних, братствах, міщанство енергійно береться за рятування віри й народности.

Перший відмітив вагу й значіння міщанства та його братств у нашій історії М. Максимович у своїй невеличкій статті про Луцьке братство (1841), а ширше з’ясував ролю міщанства в ділі оборони віри й національности П. Куліш в І томі своєї «Исторіи возсоединенія Руси» (1873). Опублікований Київською Археогра­фічною Комісією (в її «Памятникахъ», тт. I-IV, 1845—1859) актів Луцького, Київського, Львівського та інших братств Правобережної України дало змогу дослідникам приступити до вивчення діяльности братств і зясування їх характеру. Тепер питання про братства має свою доволі значну літературу, яка, одначе, не в усьому погоджу­ється між собою, особливо що стосується питання про те, як брат­ства виникали й звідки вони взялися.

Російський історик С. Соловйов висловив погляд (1856), що первісною громадською організацією, з якої виникли братства, були відомі за князівських часів «братчини», себто пири в складчи­ну, що походили від поганських культових звичаїв і були спільні всім славянам. Священик Флеров звязував братства з «вечерями любови» старохристіянських часів і з церковними ремісничими ор­ганізаціями, які розвинулись на Білорусі й Україні під німецьким впливом. Більш менш так само дивились на походження братств Ф. Лебединцев (1862), М. Коялович (1864), М. Скабаланович (1871) а пізніше А. Папков (1900) — усі зв’язані з ду­ховною школою. Папков доводив звязок братств з староруською парафіяльною організацією й старими «медовими братствами», коли братчики по великих святах сходились, варили мед і спільно бенкетували. С. Голубев (1880) вважав братства за патрональні організації для колективної опіки над церквою. Так само дивився й А. Криловський, автор розвідки про Львівське братство (1904). Ол. Ефименкова в своїй прегарній розвідці про українські брат­ства (1880) основою, прототипом пізніших братств вважала братство родове. Вона вказувала на їх оригінальність і неподібність до за­хідньоєвропейських цехів, підкреслювала релігійно-етичні основи, брак якихсь матеріяльних тенденцій і широкі освітні стремління, чого не було у цехів. Український економіст Мик. Зібер (1881-ще ліпше підкреслював звязок і аналогію українських братств з славянськими й загальнолюдськими організаціями на певнім ступні культурного й економічного розвитку.

М. Гру шевський (т. VI, Історія України-Руси, 1907) пояс­няв походження братств так, що в примітивно-суспільному устрою це був союз братів, які, вилучившись з спільної семї, не поривали родових звязків, що їх звязували: спільні господарські інтереси, спільна оборона від ворогів, спільна участь в шануванню божества — покровителя роду. В міру того, як слабнув і приходив до роз­кладу родовий устрій, місце цих родових союзів заступали ріжні територіяльні і професійні обєднання, що приймали на себе функції старих союзів родових. В світі східньо-славянському, де родовий устрій розложився дуже скоро, і місце родового союзу дуже рано зайняли союзи мішаного територіяльно-родового й чисто територі­ального характеру, імя братства задержалось правдоподібно тільки за тими союзами релігійного характеру, які перебрали на себе опі­ку над старими родовими патрональними культами. Коли місце ста­рого поганського культу стало займати христіянство, воно помалу перенесло звичаї поганського культу на культ христіянський, засту­пило поганські свята й церемонії церковно-христіянськими. Церква стала релігійним осередком, що звязував далі в один союз групу сел чи осад; до їх храмових свят привязувалися старі ритуальні традиції й пири. І за цим союзом задержалось старе імя братства. Грушевський не вважає потрібним звязувати наші братства з яки­мись західними цехами чи гільдіями, хіба що мова йде про якісь деталі братського устрою там, де були сильніші німецькі впливи. З розвоєм церковного устрою, що припадає на другу половину XV і на XVI століття, братська організація підпадає сильним впливам організації цехової. Сама цехова організація, на думку Грушевського, була внутрішнє споріднена з братською, вона виросла з того ж коріня, що і братська, й задержала на всі пізніші часи ті прикмети релігійних організацій, які зближали її з братською.

Головним осередком братського руху зробилися на українсь­ких землях Львів, на білоруських — Вільно. Перша документальна звістка про львівське братство походить з 1463 року. Найстаршими братствами на Україні були львівське Успенське, відоме з 1463 року, і луцьке Хрестовоздвиженське, відоме з 1483 року; львівські міщане, не вважаючи на своє упосліджене становище, в першій по­ловині XVI віку значно поліпшили свої матеріяльні достатки, зай­маючись ріжними ремеслами, а особливо торговлею. Вони завели безпосередні зносини з Туреччиною, Волощиною й особливо нажи­вались на торговлі волами. У Львові зросло число українських крам­ниць і самих будинків. Дехто з міщан мав дуже велике майно. Зріст економічного добробуту осмілював міщан і заохочував до громад­ських та до церковних справ. В своїй громадській роботі міщане гуртувалися в братствах. Було їх у Львові кілька, але Успенське було найстарше й найповажніше. Спочатку його діяльність зводи­лась до опіки над церквою: братчики в складчину купували свічки, книги, ікони, дбали за порядком і благоліпієм церковної служби. Що року на свято Успєнія робили великий бенькет, на який зїздилися й гості. Помалу братська організація скріплялася, точно виби­рала вкладки з членів і розпоряджала вже значними фондами, які дали змогу відбудувати в 1547 році церкву, а коли вона згоріла в 1571 р. вдруге, то на братські кошти й на складки з усієї України, а також за допомогою молдавського господаря поставлено нову пре­гарну церкву в 1590 році, так звану Волоську. Братчики судились власним судом і не мали права вдаватись до коронного суду, допомагали біднішим своїм членам або їх родинам, урочисто ховали їх всі вкупі, взагалі виховували в собі духа солідарности й взаєм­ної допомоги. В 1574 році Успенське братство допомогло Івану Федорову поставили друкарню, яку пізніше й відкупило; в 1586 р. за­снувало школу, яку називано гімназією. На вчителів запрошено відо­мих учених: Зізанія Тустановського й грека Арсенія. Уже за пять років по заснуванні школи виходить (1591) зложена її студентами грецько-славянська граматика «Адельфотес», що дуже піднесло пре­стиж школи, і в слідуючім 1592 році король дозволив розширити програм школи, впровадили до неї «свобідні науки» латинською мовою.

В 1586 році приїхав до Львова царьгородський патріярх Еремія й затвердив новий статут братства, який зробився зразком для інших українських братств. Успенське братство дістало почесний титул Ставропігії й дуже великі права: всі нові братства можна було засновувати лиш по типу львівського й під його контролем; львів­ське братство діставало право догляду за духовенством, щоб жило по закону, й імунітет від свого місцевого епіскопа. Метою цих ши­роких прав було — за допомогою братських організацій піднести моральний і духовний рівень суспільства й церкви. Одначе були тут і небезпечні моменти, а саме піддання духовенства під контроль братства й зменшення влади епіскопа. Це дало, як ми побачимо, свої негативні наслідки зараз же у самім Львові.

В кінці XVI і в початку XVII століття братства поширюються по всій Україні: в році 1591. постають на зразок львівського братства в Городку й у Бересті, в 1592 в Перемишлі, в 1606 р. в За-мості, в 1615 в Київі, в 1617 реформується братство в Луцьку і т. д. Осередком братського руху на Білорусі робиться Вільна, де Свято-Духовське братство дістало в 1588 р. таку ж ставропігію, що і львів­ське. До братства тепер записуються українські пани й шляхта, до­помагають їм своїми коштами та впливами. До братства приймаються й жінки, яко сестри. Братства почувають себе покликаними стояти на сторожі інтересів православної церкви й виступати в її обороні.

В 1582 році виникає так звана календарна справа. Папа Гри­горій XIII проголосив реформу календаря, щоб вирівняти ріжницю між старим Юліянським календарем і новим астрономічним. Реформа, як висловлюється Грушевський, мала в своїй основі вповні консер­вативний характер, бо привертала календарь до норми, принятої ще на вселенському соборі в Нікеї й спиралась на певних астрономіч­них обрахунках. Одначе брутальні заходи львівського католицького архієпіскопа Соліковського, який в 1583-84 роках почав вводити но­вий календарь, забороняючи православним відправляти свята по ста­рому календарю, вигоняючи людей з церков і опечатуючи самі цер­кви, викликало велике обурення з боку православних. Полетіли скар­ги до короля, до сойму, і православні виграли справу: король видав грамоту, де піддержував свободу виконування православних обря­дів, право будови церков і вільне уживання старого календаря. Ця побіда дуже піднесла дух в православному таборі, особливо серед львівських міщан, і заохотила до дальших виступів.

Коли в 1586 році появилася брошура Гербеста «Wiary kosciola rzymskiego wywody i greckiego niewolnictwa historja dla Rusi nawrocenia pisania», з дуже образливими для православних русинів вира­зами, закипіла полеміка, яка розвивалася з обох боків crescendo і дала нам багату літературу трактатів,, памфлетів, полемічних творів; це був початок тої літературної боротьби, яка затяглася мало не на ціле століття й яка зосередилась коло справи церковної унії, яка саме тоді виринула на поверхні українського життя з ініціятиви са­мих православних владик.

XIII

ЦЕРКОВНА УНІЯ В БЕРЕСТІ. СПРОБИ УНІЇ В XІII-XV СТОЛІТТЯХ. ПРАВОСЛАВНІ ЄПІСКОПИ НА ЧОЛІ УНІОННОТ АКЦІЇ. БЕРЕСТЕЙ­СЬКИЙ СОБОР І ЙОГО БЛИЖЧІ НАСЛІДКИ. РЕЛІГІЙНА ПОЛЕ­МІКА Й БОРОТЬБА. ПЕРШІ КОЗАЦЬКІ ПОВСТАННЯ. РУХИ КОСИНСЬКОГО Й НАЛИВАЙКА.

Питання про церковну унію кінця XVI віку має широку літе­ратуру в історіографії як українській, так і в польській та росій­ській, і історія самої унії та її відгуків в тодішнім українськім житті розроблена дуже докладно. Одначе, не можна сказати, щоб історична наука щодо питання про церковну унію на Україні й Білій Руси прийшла до якихось одностайних поглядів і висновків. Діло в тім, що в цім питанні сплелися крім чисто релігійних ще й мо­менти національні та політичні. Сама справа унії, внісши такий страшний заколот в старе українське життя, не переставала бути актуальною на західньоукраїнських землях протягом цілих трьох століть, та ще й сьогодня не вляглися біля неї пристрасті релігійні, національні й політичні. Колена сторона являється тут заінтересо­ваною, й нема нічого дивного, що рідко хто з дослідників, які пра­цювали над історією унії на Україні, міг заняти строго обєктивне становище, незалежне від конфесійних і національно-політичних по­глядів. Як справедливо зазначає Грушевський, історія унії й досі трактується занадто cum ira et studio, і поступу в збіранні й зба­гаченні фактичного матеріялу далеко не дорівнює поступ в зрозу­мінні й справедливім зясуванні цих матєріялів.

Що торкається самого Берестейського собору, то його істо­рію списали прихильники й вороги унії зразу ж по гарячих слідах, але, розуміється, кожен з свого штандпункту: на історію Берестей­ського собору, видану Петром Скаргою 1597 року, православні негайно ж відповіли документальною історією собору в книзі «Ектезіс», виданій того ж 1597 р. і знаменитим «Апокрізісом» Мар­тина Броневського (1597). Тут теж подано історію й доку­менти про собор. І пізніше вийшло не мало праць в звязку з со­бором і початками унії, але всі вони носили явно субєктивний і полемічний характер. Справжня наукова історія унії появилася аж у кінці XVII століття. Це була праця василіянина І г н. С т ебельського «Dwa wielkie swiatla na horyzoncie polockim» (1781-83), де було подано цінний документальний матеріял. Ще більше значіння мала праця Миколи Бантиша-Каменського( батька історика України) «Историческое извістіе о возникшей въ Польшів уній», зложена в 1795 році, але видана лиш в 1805. З неї властиво й починається наукова література про унію. В 1842 році вийшла дисертація М. Костомарова "О причинахъ и характерЬ уній въ Западной Россіи», але вона була зараз же сконфіскована й знищена російською владою. Перевидана вона була лиш недавно Українською Академією Наук у Київі (1928). Працею М. Кояловича «Литов­ская церковная унія» 2 т., (1859-61) одкривається цілий ряд розві­док про унію російських і українських істориків, писаних з церковно-православного штандтпункту, з його дуже негативним поглядом на унію та її наслідки. Важнішими з них були розвідки Н. Іванишева (1859), М. Макарія, Ор. Левицького, Н. Петрова, Ф. Кудринського, П. Жуковича та інших. З польських і чужозем­них праць треба назвати праці Є. Л і к о в с ь к о г о, А. Прохазки, А. Левицького. Дуже важна праця відомого єзуїтського історика П. Пірлінга «La Russie et le Saint-Siege», 1896.

Наукові праці про унію, писані українцями з уніятського (греко-католицького) погляду починаються німецькою працею епіскопа Ю. Пелеша «Geschichte der Union» (1878—1881). Далі вийшли праці Ант. Добрянського, К. Студинського, Ол. Суш­ка, Б. Бучинського, М. Чубатого, Ст. Томашівського, які звернули також увагу й на уніонні спроби перед Берестейською унією. Взагалі за останні часи дослідники греко-католицького табору стараються вишукувати й підкреслювати в нашій давнині факти, які свідчать взагалі про місіонерську діяльність римо-католицької церкви на українських землях, і спеціяльно про змагання до унії з Римом на старій Руси.

Справді, уніонні змагання на українськім ґрунті почалися дуже давно, в кожнім разі не пізніше ХНІ століття, і той час, коли справа унії була поставлена вповні реально, в кінці XVI в. вона мала за собою стару традицію. Досліди М. Чубатого й Ст. Томашівського підтвердили вже раніше сконстатований в історичній науці факт, що стара Русь-Україна, прийнявши головно культуру візантійську, в той же час стояла на перехресті занадто ріжних культурних впли­вів, щоб так чи інакше не зазнати на собі також і впливів латин­ського Заходу. Вже за часів Володимира Великого і його синів ми бачимо в Київі західні х місіонерів, а київські церковні полемісти того часу вже вважають за потрібне виступати також і проти ла­тинян та їх «блудів»: доказ, що латинська пропаганда була справою актуальною. Та й пізніше ми зустрічаємо на Руси постійно пред­ставників римо-католицьких монаших орденів і взагалі релігійних місій, а династичні звязки українських князів з західньо-європейськими пануючими домами вели до дуже частих зустрічів з римо-католицьким світом. Новіші дослідники підкреслюють наприклад, католицькі симпатії чернігівського князя Михайла Всеволодовича, убитого в Орді. Нам тяжко сказати, наскільки в уніонних проектах, які виникають в Галичині вже в XII віці, грав ролю момент ідеальний, себто зма­гання до обєднання обох відламів недавно ще єдиного христіянства в одну, цілість, в інтересах пристіянського універсалізму. Але мо­менти політичні, бажання ціною визнання папської зверхности ді­стати поміч на Заході супроти небезпеки з Сходу — грали тут без­перечно свою ролю. Так само, як в трохи пізніших змаганнях Візантії з першої половини XV віку, які знайшли свій відгук також на Україні, грало ролю бажання знайти на Заході опору супроти турків. Одначе ці змагання не дали реальних наслідків. Православіє, як для греків, так і для українців було тісно звязане з народ­ністю й національною культурою, латинство уявлялось їм релігійно-культурною формою, котра сприяла національним та політичним впливам на їх з боку тих сусідів, які джерела своєї культури мали в Римі. Тому то всі спроби заключити церковну унію з Римом на­віть при найліпшій вірі їх ініціяторів, зустрічали на Україні рішучий опір тих суспільних верств, які в данім моменті грали провідну ролю. Але не можна заперечити того, що якраз в кінці XVI віку, при збільшенні культурних взаємин українців із Заходом і при оживленні темпу культурного розвитку взагалі, ідея унії мала більше для себе ґрунту, ніж колись, не вважаючи на те, що мала й більш різких противників.

Ініціятива до злуки з Римом вийшла цим разом від львівського епіскопа Гедеона Балабана, огірченого постійними конфліктами з Львівським братством. Як уже було згадано вище, царьгородський патріярх Єремія, в свій приїзд на Україну в 1588—89 роках узявся був упорядкувати там справу православної церкви, але неознайомлений як слід з місцевими відносинами, повівся доволі не­зручно й нетактовно супроти епіскопів, особливо супроти львів­ського владики Гедеона Балабана, що мав конфлікт з Успенським братством. Надавши особливі права братствам Львівському й Віден­ському, він викликав незадоволення владик, яким взагалі не по нутру був характер реформи братств, переведеної патріярхом. Усу­нення митрополита Онисифора з катедри й наставления Михайла Рогози без собору духовенства також не було владикам приємне. І ось Балабан скликає в Белзі в 1590 році приватну нараду владик, на якій брали участь, окрім самого Балабана, ще Кирило Терлецькии, епіскоп луцький, Діонісій Збіруйський холмський і Леонтій Пельчицький туровський. Балакали про становище православних епіско­пів, і тут була вперше кинута думка про унію.

Властиво ця думка була, як ми бачили, не нова на західно­українських землях, доволі пригадати короля Данила, участь Гри­горія Цамблака в Константськім соборі 1418 року й його таємні розмови про унію, Флорентійську унію 1439 p., деякі (не зовсім ясні) зносини митрополитів XV-XVI вв. з Римом в справі унії. Те­пер же її дуже енергійно пропагували єзуїти. На нараді в Белзі унію з Римом представлено, як засіб до виведення православної церкви з її приниженого становища в Польщі і разом до скріплення авторитету й поваги самих епіскопів.

Душею справи виявив себе Кирило Терлецький, до якого згодом пристав Іпатій Потій (1541-1613), сенатор і каш­телян, що заняв катедру Володимирську в 1593 р. по смерти епі­скопа Мелетія Хребтовича. Сам митрополит Михайло Рогоза був згодом втягнутий в справу унії, але він, як людина боязька й не­рішуча, активної ролі не грав. Літом митрополит скликав до Берестя синод православної церкви, на якому мали обміркувати ріжні не­порядки в церковнім житті й способи їх усунення. На нараді крім тих чотирьох епіскопів, що зїздились у Белзі, був сам митрополит і Мелетій Хребтович володимирський. Нарада винесла кілька поста­нов: зїздитись щороку на нараду, не вмішуватись владикам до справ чужих єпархій; розглянуто було й вирішено деякі біжучі справи. Але далеко важливішим було те, що всі чотирі учасники Белзської наради зібрались потаємно окремо і склали декларацію про унію, яку Кирило Терлецькии мав вручити королеві. В декла­рації підписані заявляли, що бажають мати своїм верховним пасти­рем римського папу, вимовляючи собі свої прежні обряди й увесь церковний порядок православної церкви. Усі четверо: Кирило Тер­лецькии, Гедеон Балабан, Діонісій Збіруйський і Леонтій Пельчиць-кий підписалися під декларацією. Але тільки в 1590 році доложив її Кирило Терлєцький королеві. Жигимонт II прийняв її дуже при­хильно, обіцяв, що уніятів буде зрівняно з католиками в правах, і просив, щоб проект нарешті був оголошений до загального відома. Досі справа велася у великій таємниці. Хоча єзуїти дуже гаряче саме в той час агітували за унією, але владики боялись ще при­людно виступати з своїм наміром. Ще пару років справа велася конспіративно. Аж нарешті в кінці 1594 року остаточно вироблено акт про унію й предложено його королю та папському нунцію в Кракові. Вихідним пунктом догматичних умов було взято флорен­тійську унію 1439 року. Духовенство й миряне мали підлягати в справах віри римському папі й прийняти новий календарь. Всі ре­лігійні обряди й церемонії православної церкви мали залишитися; остаточне вирішення справи причастія мав зробити папа. Допуска­лися мішані шлюби й жонате духовенство. Уніятським епіскопам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким — в церквах. Уніятські епіскопи мали дістати місця В сенаті і бути вільні від усяких податків. Уніяти допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками.

Митрополит Михайло Рогоза довго вагався, чи приставати до унії, і його з великим трудом умовив енергійний Потій, який з 1593 року вже був епіскопом і зразу ж став на боці прихильників унії. Акт про унію дістав апробату і від короля і від нунція. Одначе тим часом, не вважаючи на всю конспірацію, з якою провадилася справа унії, чутки про неї дійшли до православного промадянства й викликали серед нього страшенну трівогу. Перший ударив на ґвалт старий князь Острожський. Він звернувся 25. II. 1595 року з окружним посланієм до всіх православних, де зясовував акцію-епіскопів, називав їх зрадниками, закликав не йти за ними й побо­рювати унію всіма способами. Сам князь Острожський не мав в принципі нічого проти злуки церков, але він хотів, щоб справа унії вирішувалася на соборі, а не в тіснім гуртку епіскопів. До того ж він був ображений, що його проминули й вели діло в таємниці від нього. Послання, надруковане й розіслане по всіх усюдах, справило вражіння. Українська шляхта заложила на своїм з'їзді протест проти унії й зробила спробу порозумітися з польськими протестантами, які засідали в Торуні на своїм сіноді, в цілі спільної оборони релігій­них інтересів. Тоді прихильники унії рішили прискорити діло. Єпіскоп володимирський Потій і епіскоп луцький Терлецький поїхали в кінці 1595 року до Риму й тут зложили перед папою Климентом VIII уро­чисту заяву про унію православної церкви в Польщі з церквою римо-католицькою. Папа прийняв їх заяву, й унію було формально прого­лошено, а на знак того вибито медаль з написом: «rutenis receptis». В марті 1596 р. Потій і Терлецький повернулися додому. Зоставалось тепер схилити до унії православне й білоруське громадянство.

Але в цьому й лежала найбільша трудність. Ані маса право­славного духовенства, ані українська шляхта й міщанство й думки не припускали про унію, вважаючи її ні за що інше, як тільки за замах на свою батьківську віру й народність. В їх очах ідеальні мо­тиви про злуку церков і обєднання христіянства під одним пасти­рем відступали назад перед загрозою латинізації й полонізації укра­їнського культурного життя. Проти унії розпочалася завзята агітація. Під впливом цієї агітації й розбурханих нею пристрастей відступили від унії Михайло Копистенський, владика перемишльський, і сам перший ініціятор, львівський владика Гедеон Балабан. Вони зложили про це писану заяву, занесену до актових ґродських книг. На соймиках українських воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського й на Литві православна шляхта закладала протести, і вони були оголошені на варшавськім соймі весною 1596 року. Ситуація відразу загострилася. Рішено було розвязати справу на соборі, який з наказу короля мав зібратися в кінці 1596 р. в Бересті. Обидві сторони приготовились до рішучого бою. Дано було знати до Царьгороду, й патріярх прислав свого представника Никифора, бувшого професора університету в Падуї. Прислав свого представника, ек­зарха Кирила Лукариса, і патріярх александрійський. Прибуло ба­гато духовенства з православного сходу. Ніколи ще не було на Україні такого величнього й урочистого собору. Явились посли від української шляхти, від усіх воєводств, багато окремих представни­ків шляхетського стану, представники міщанства зі Львова, Вільни та інших міст. Нарешті багато архімандритів, ігуменів і священиків. Домінуючу ролю на соборі грав князь Острожський. Цей собор не схотів засідати разом з прихильниками унії, й обидві сторони зібра­лись окремо. На уніятському соборі була представлена вища ієрархія православної церкви, кілька римо-католицьких епіскопів, пред­ставники короля й уряду.

Відразу обидві сторони зайняли взаємне вороже становище утворили два окремі собори: римо-католики й уніяти засідали окремо, православні й собі окремо. Православні збірались в домі князя Острожського, під проводом двох вірних владик: Гедеона Балабана й Михайла Копистенського. Більшість духовних і світ­ських делегатів прилучилася до них. Обидві сторони уявляли собою справжні військові табори: навколо Берестя стояли гармати й обози. До збройного конфлікту не дійшло, але ж не дійшло й до ніякого порозуміння. Обидві сторони одлучили взаїмно своїх противників від церкви й прокляли, Так стався розрив, і обидві сторони повели між собою завзяту боротьбу. Передовсім завязалася гаряча літературна полеміка між оборонцями й ворогами унії.

В 1597 році Скарга видав кнгу «Sinod brzeski і jego obrona», одночасно польською й українською мовами, обороняючи унію з ка­нонічного погляду й доводячи, що православний собор в Бересті був юридично неправомочний. Він писав, що опозиція до унії це діло ріжних єретиків, аріян. На це православні зараз же відповіли виданням у Кракові в тім же році книги «Ектезіс, альбо короткое собраніє справ, коториї ся діяли на помістном берестейском со­борі», а слідом за тим появилась знаменита книга, видана зразу по польськи в 1597 p., а в 1598 й по українськи: «Апокризіс, альбо відповідь на книжки о соборі берестейском». Автором її, (що укри­вався під псевдонімом Христофора Філалета) був правдоподібно шляхтич Мартин Броневський, автор латинського опису Татарії з 1595 р. Наводячи відповідні документи, він розкривав історію унії й махинації епіскопів, обороняв правосильність православного собору, доводив, що лиш на ньому було чути голос усієї православ­ної церкви, бо тут взяли участь представники всіх православних земель Річи Посполитої. Тезам Скарги, що тільки епіскопи мають рішаючий голос в справах віри, він протиставляв ідею соборної й демократичної церкви. На «Апокризіс» появився у відповідь «Антирресіс» Іпатія Потія (українською мовою в 1599 p., польською в 1600).

Серед інших памяток полемічного письменства, які робили на сучасників глибоке вражіння й викликали дальше продовження спору, треба назвати писання Клирика Острожського (1598-99), перейняті глибоким почуттям, і талановитий твір, зложений (але не видрукований) в 1605-1606 роках, під назвою «Пересторога, зіло потребная на потомниї часи православним христіянам, аби відали, яко некоторие єпіскопове не спасенія ради душ своїх, але для певних при­чин і дочасних пожитков от своего патріярха одступили і римському папежові в послушенство ся оддали, і великії замішанія в людях учинили», — твір, перейнятий глибоким патріотичним почуттям і ви­значний своїм розумінням культурних потреб свого часу. За автора цього твору Франко вважав відомого діяча Львівського братства Юрія Рогатинця.

Та найбільший інтерес мають писання афонського ченця Івана, родом з Вишні у Галичині (жив між половиною XVI і 30-ми роками XVII століття), його палкі посланія до епіскопів, що покинули предківську віру, до всіх земляків, «що живуть у Ляцькій землі», його пристрастні обличенія занепаду моральности й релігійности у земляків, а особливо серед духовенства. Ці писання, що виявляють між іншим глибоке співчуття до недолі низчих верств українського на­роду й велику гуманність, по силі тону, пластичности й яскравости форми, не мають собі подібних в старій українській літературі. Вони всі, крім одного, не були друковані й ходили в рукописах.

Та поруч літературної полеміки велася й цілком реальна боротьба. Перш за все мало реальне значіння те, що польське правительство визнавало за легальну віру тепер тільки унію. Воно по­чало з репресій проти екзарха Никифора: він був зразу після собору заарештований під закидом, ніби він був турецьким шпигом. Не вважаючи на протести з боку князя Острожського, його відвезли до Маріенбургської фортеці і, хоч вина його не була доведена, три­мали його у вязниці, доки він там не помер. З другого боку царьгородський патріярх затвердив постанови православного собору в Бе­ресті, і вони таким чином добули собі канонічну санкцію.

По смерти Рогози митрополитом стаз енергійний Потій, котрий повів рішучу боротьбу за переведення унії в життя. Він почав переслідувати непокірних ігуменів і священиків, одбирати у право­славних монастирі й друкарні, засновувати уніятські школи. В особі ігумена Веньяміна Рутського, сина московського емігранта, Потій знайшов собі відданого помішника, котрий по смерти Потія став йо­го наступником на митрополичій катедрі. Позбавлена своєї ієрархії (православний епіскоп держався поки що тільки у Львові), право­славна церква впадала в стан повної дезорганізації, яку зручно ви­користовували прихильники унії. Православна шляхта, як могла, боронила інтереси всієї церкви. Вона заключила формальний акт конфедерації або політичного союза з протестантами в Польщі: гу­ситами, реформатами й лютеранами.

В 1599 році відбувся у Вільні з'їзд, де був присутній сам князь Острожський, бєлгородський митрополит Лука, духовенство й ми­ряни. Прибули представники гуситів, реформатів і лютеран. На з'їзді ухвалено конфедерацію, себто політичний союз, котрим шляхта пра­вославна й протестантська зобовязувалися «зберігати між собою мир і не допускати, щоб ріжниця віри й церковних обрядів вела до проливу людської крови та щоб когось було карано за віру конфі­скацією майна, позбавленням чести, кайданами й вигнанням». Після цього стало легше боротись на соймі. В 1601 році сойм постановив припинити судові процеси в справах релігії й ухвалив, щоб пра­вославні церковні бенефіції роздавалися тільки православним, але король не затвердив цієї ухвали. На соймі 1603 року конфедерація знову виборола постанову про поворот деяких, захоплених уніятами монастирів православним, але король не допускав ніяких загальних принципових постанов. Хоча він при своїм вступі на престол і під­твердив у 1583 році урочисто основи релігійної терпимости, але тепер, під впливом єзуїтів, отверто порушував ці обіцянки. І тільки після довгих зусиль під погрозою «рокошу», себто повстання, шляхта добилась того, що в 1607 році сойм ухвалив, що за грецькою вірою православного обряду залишаються її давні права, і духовенству, яке не хотіло приймати унії, дарувалася амнестія.

Але ці постанови сами по собі не мали великого значіння. В Польщі вже входило в звичай, що все вирішували не постанови та декрети, а фактичне відношення сил. А це відношення сил було не на користь православних. Не вважаючи на велике роздратування в православнім таборі, ідея унії потроху знаходила собі прихильників-серед православних духовних і то не тільки таких, що схилялися до унії з особистої користи, але й з мотивів ідейного характеру. Вона знаходила навіть своїх фанатиків і мучеників. Але ще більше зна­чіння мало те, що навіть незалежно від унії в початках XVII віку масова дезерція магнатів і шляхти безпосередньо в польсько-като­лицький табор виявилась ще в більшім розмірі, як то було раніше. Одні — виховані в єзуїтських школах, другі — просто в наслідок перемоги польської культури й більшої привабливости блеску західньо-європейського життя, яке в цій культурі відбивалося, поки­дали свою батьківську православну віру, свою мову, звичаї, одежу й ставали католиками-поляками. В 1608 р. помер старий князь Острожський, сей «стовп православія», як його називали, а його діти вже стали католиками. Його внучка Анна-Алоїза, що була замужем за Яном Ходкевичем, гетьманом литовським, цілком під­пала під вплив єзуїтів і, ставши власницею Острога, з усіх сил за­ходилась нищити діло свого славного діда. На місці православної академії повстала єзуїтська колегія. І так було майже в кожній ари­стократичній українській семї. Старе українське панство вийшло з рядів оборонців православія. Міру жалю й одчаю, які обхоплю­вали ревнителів старої віри, показує нам знаменитий «Trenos», себто плач православної церкви, написаний Мелетієм Смотрицьким. В цьо­му «Плачі» православна церква звертається до своїх синів — од-ступників:

«О, епіскопи, епіскопи — кличе вона — чи вам не досить ще тої неоціненої втрати, яку я понесла через вашу недбалість, таку велику втрату в золоті, сріблі, в перлах, в дорогих каміннях, в ко­трих я пишалася, як найславніша королева! Де тепер той безцінний камінь-карбункул, блискучий, як світильник, котрий я носила в короні голови моєї між іншими перлами, як сонце серед звізд, — де дім князів Острожських, що сіяв понад усі інші блеском світлости своєї старої віри? Де інші дорогі каміння тої корони, славні доми ру­ських князів, безцінні сапфіри, неоцінені діяманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаражські, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Масальські, Лукомські, Ружинські та інші несчисленні, що їх довго було б рахувати? Де поруч них і інші мої неоцінені клейноти? Я розумію родовиті, славні, всьому світу доброю славою відомі доми» — і тут автор вичисляє десятки старинних фамілій, де батьки були ще українцями й православними, а діти зробились поляками і като­ликами. Ця дезерція здавалаль катастрофальною для українського народу. Про її розмах доволі буде сказати, трохи забігаючи вперед, що сам автор цього жалібного плачу, вже бувши православним архіепіскопом, перейшов на унію й вмер уніятом.

Справа православної церкви спиралася тепер на дрібну шляхту й на міщанство. Це надає в дальшому боротьбі за православіє більш народний, демократичний характер. Та на допомогу православній церкві, як представниці ідеї української народности в очах мас, виступає на початку XVII віку козаччина. До своїх соціяльних і політичних вимог, які вона ставить польській державі, прилучує вона й дома­гання церковно-релігійного характеру й взагалі переймає на себе ролю провідної верстви українського суспільства.

...

Вже в кінці першого десятиліття козаки починають вмішува­тися в цю боротьбу; вони йдуть спочатку легальною дорогою: так само як і шляхта козаки складають формальні протести проти уніятських претенсій на добра православної церкви. Але коли емі­сари уніятського митрополита появляються в Київі й хочуть нало­жити руку на багаті київські монастирі, козаки силою не допускають до того. Один з найбільш активних емісарів приплачує навіть своїм життям. Діячі православної церкви скоро починають розуміти, що в Київі під охороною козаків можна далеко безпечніше й ширше розвивати культурно-релігійну діяльність, ніж у Львові й взагалі на західньоукраїнських землях. І ось уже в початку другого десяти­ліття XVI віку центр релігійного, а разом з тим і національного життя помалу пересувається до Київа. Передовсім туди переходить цілий ряд видатних культурних сил із Галичини й займає в Київі важливіші церковні посади. Сюди переходять в 1599 році Єлисей Плетенецький (син шляхтича з-під Золочева) і стає архимандритом Печерського монастиря, перейнявши цю посаду після Никифора Тура, що збройною рукою оборонив Печерський монастир від уніятів. На Печерській архимандрії залишився Плетенецький аж до своєї смерти в 1624 році. За Плетенецьким прийшли інші галичане: Захарій Копистенський, Памва Беринда, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Іов Борецький та інші, все видатні вчені й культурні діячі. Вони заложили в Київі науковий осередок, як колись було в Острозі та у Львові. В 1615 році закладається в Київі братство, якому жінка мозирського маршалка Степана Лозки, Гальшка Лозкина Гулевичівна записує щедру фундацію на культурно-просвітні цілі. Братство закладає школу, котра скоро реформується в колегію на зразок європейських університетів. її ректором стає Іов Борецький. До братства вписується сам гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний «з усім військом запорожським». Цим актом козаччина офіціяльно переймає протекторат над культурно-національним рухом у Київі. В 1617 р. Єлисей Плетенецький засновує у себе в Печерськім монастирі знамениту друкарню, яка за короткий час розвиває надзви­чайно інтенсивну видавничу діяльність: вона випускає церковні й богослужебні книжки, підручники, словники, полемічні й теологічні твори, наукові праці, взагалі стає осередком цілого українського ви­давничого руху. Нарешті, як увінчання всіх змагань українських національних діячів того часу, приходить відновлення православної ієрархії, переведене під покровом козацького гетьмана. Після того як майже всі православні епіскопи перейшли на унію, а ті двоє, що залишились вірні своїй вірі, вмерли, православній церкві загрожува­ла повна дезорганізація; передовсім не було кому висвячувати свя­щеників. Отже Сагайдачний дуже зручно використував приїзд на Україну єрусалимського патріярха Теофана, котрий повертався з своєї подорожи до Москви. Саме в той час Сагайдачний не був гетьманом: я вже згадував, що він не мав широкої популярности в масі козацтва. Особливо ж були настроєні проти нього так звані випищики, яких він на основі угоди з правительством викреслив з реєстру. Використавши момент, коли Сагайдачний пішов з частиною війська в поход під Перекоп (1620), козаки скинули його з геть­манства й вибрали на його місце Якова Бородавку. Одначе Сагай­дачний залишився полковником і, як особа впливова й авторитетна, за порозумінням з київським Богоявленським братством, допоміг перевести відновлення ієрархії. Як тільки патріярх приїхав до Ки­їва, відбулася нарада представників з усіх частин України й Білоруси. Тут було намічено кандидатів на митрополичу й на єпіскопські катедри. Сагайдачний брав участь в цій нараді, яка мала характер свого роду національного конгресу.

Після смерти Рогози король призначив митрополитом Іпатія Потія, знов же по його смерти — Веніяміна Рутського. На всіх єпіскопіях також сиділи уніятські владики, за виїмком Львова, де тримався ще православний епіскоп Єремія Тиссаровський. Київські міщане й козаки не допускали уніятських духовних до захоплення самої митрополії, але становище православної церкви робилося кри­тичним без своєї єрархії. Козацькі й шляхетські учасники київської наради запевняли, що оборонять новопосвячених владик. Тоді патріярх погодився й висвятив ігумена київського братського монасти­ря Ісаію Копинського на епіскопа перемишльського, кілька день згодом Іова Борецького висвятив на митрополита, а далі Мелетія Смотрицького на архієпіскопа полоцького. Робилося це все в як найбільшій таємниці, вночі, при наглухо зачинених вікнах, щоб ніхто не побачив світла, в присутності всього кількох людей. Виїхавши з Київа в супроводі Сагайдачного та його полку, патріярх ще по дорозі висвятив ігумена князя Єзекіїла Курцевича на епіскопа луць­кого й ігумена Паісія Іполитовича на епіскопа холмського. Приїзжий з патріярхом епіскоп Аврамій був поставлений епіскопом пинським. Потім козаки відпровадили патріярха до самої молдавської гряниці.

По відїзді патріярха до виконання своїх функцій міг присту­пити хіба сам митрополит Іов, що сидів у Київі під охороною козаків. Решта владик, крім М. Смотрицького, не зважувалась їхати до своїх катедр. Про затвердження їх не могло бути поки й мови: їх уважано за самозванців і проти них оголошено репресії. Митрополит іое Борецький разом з новопоставленими владиками видав тоді свій зна­менитий протест (знайдений і опублікований проф. П. Жуковичем у збірнику "Статьи по СлавяновЬдЬнію», виданому в 1910 році). В цій «протестації» з дня 28. IV. 1621 р. православні владики рішуче протестували проти оповіщення патріярха Теофана турецьким шпіоном й ворохобником, виясняли історію свого висвячення, цілком згідного з канонами, протестували проти переслідування православних уніятським духовенством на Білій Руси, на Берестейщині, Волині й Галичині, та попереджали, що всі ці ґвалти й насильства можуть причинитись до розрухів, і що в цих розрухах будуть винні уніяти. Що особливо цікаво в цій протестації, так це цілий уступ, присвя­чений характеристиці козаччини: «Щодо козаків, — говориться там, — то про цих рицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття й правовірні христіяне ... Се ж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство на Чор­ному морі й на суходолі. Це ж з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх човнах-однодревках по морю й по суші, (приробивши до човнів колеса) плавало й Царьгород штурмувало Це ж вони за Володимира, святого монарха Руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірію. Це ж їхні предки разом з Володимиром хрестилися, віру христіянську від царьгородської церкви приймали, й по цей день у цій вірі родяться, хрестяться й живуть. Живуть не як погане, а як христіянє: мають пресвитерів, учаться письма, знають Бога й закон свій.. . Коли йдуть на море, перш за все моляться, заявляючи, що йдуть за віру христіянську на невірних. Другою своєю метою став­лять визволення невільників ... Це певно, що на цілім світі ніхто по Богу не чинить поневоленому христіянству такого великого добро­дійства, як греки своїми окупами, король еспанський своїм сильним флотом, а Військо Запорожське своєю сміливістю й перемогою: що інші народи виборюють словом і дискурсами, то козаки доказують самим ділом».

Ці слова показують, що на Україні в початку XVII століття ясно жила в свідомості освічених людей ідея тяглости й непереривности українського історичного процесу, але вони показують також і те, що союз української інтелігенції з козацтвом був уже доконаним фактом: тільки спираючись на власну національну узброєну силу, могли владики заговорити такою сміливою мовою. І ось слідом за цим протестом митрополит скликає у Київі собор із духовенства та людей світських, щоб обміркувати, що далі робити. Далі вчиняє на­раду в Житомирі з українською шляхтою з київського воєводства, що зібралось там на свій соймик. Нарешті їде до козаків і виступає там на раді в Сухій Діброві, в присутності Сагайдачного, палко зак­ликаючи козаків стати в обороні своєї віри. І всі козаки, як оповідає свідок, присягли, що будуть боронити свою віру «аж до горла».

Саме в той час ішли переговори між польським правительством і козаками щодо нової козацької служби. Козаки були тепер знов дуже потрібні правительству: над Польщею нависли темні хмари. Козацькі походи й польські втручання до молдаво-волошських справ привели нарешті до розриву з Туреччиною. Турецька армія під про­водом Іскандер-паши рушила літом 1620 року на Молдавію, щоб далі йти на Польщу. Старий гетьман Жолкєвський сміливо виступив їй на одсіч з невеличким відділом, перейшов Дністер, але на полях Цецорських недалеко Яс був оточений переважаючими силами ворога, весь його відділ був знищений, і сам він поляг головою. Його по­мічник, польський гетьман Конецьпольський попав у неволю. У цім бою поляг також підстароста чигиринський Михайло Хмельницький, а син його Богдан, пізніше славний гетьман України, попав у турецький полон. Але турки не розвинули зразу своєї перемоги й не рушили за Дністер. Поход Іскандер-паши був тільки початком кампанії: іти походом на Польщу збирався сам султан Осман.

В той час митрополит Іов Борецький відбував свої наради з українською шляхтою й козаками, в Адріанополі султан вже ро­бив огляд свого війська, з яким він мав іти «завоювати Лехістан», себто Польщу. Супроти грізної небезпеки варшавський сойм ухвалив взяти на службу не більше й не менше як 20.000 козаків з платою 100.000 золотих на рік, і король на це пристав. Жигимонт навіть удався до патріярха Теофана (коли той іще перебував у козаків), щоб він вплинув на козаків, намовляючи їх на війну з турками. На соймі виступив з гарячою промовою волинський депутат Лаврентій Древинський, в якій казав, що в наступаючій війні Польща буде боронитися руками православних людей, а тимчасом не хоче заспо­коїти й вдовольнити їх справедливі бажання в справах віри. Він яскраво змалював усі кривди й переслідування, що терпіли право­славні українці й білоруси, і грозив тяжкими наслідками, якщо з пра­вославними не буде поступлено по справедливости. Древинського піддержували інші посли з Київщини, Волині й Берестейщини. Але їхні промови більшість послів зустрічала сміхом, а король заявив, що скоріше зречеться своєї корони, ніж допустить, щоб схизматицький митрополит засів у Київі. Пекучу релігійну справу сойм збув фор­мальними постановами, які нічого певного православним не давали.

...

XV

КОЗАЧЧИНА В 20—30-х РОКАХ XVII СТОЛІТТЯ. ПОВСТАННЯ ЖМАЙЛА І ТАРАСА ФЕДОРОВИЧА.

СОЙМОВА БОРОТЬБА ЗА ПРАВОСЛАВІЄ. ПЕТРО МОГИЛА І ЙОГО ДОБА. ПОВСТАННЯ ПАВЛЮКА Й ОСТРЯНИНА. ОБЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ПОЛЬЩЕЮ.

Пару тижнів після смерти Сагайдачного зійшлася козацька рада на річці Русаві (на межі Київщини й Поділля) і вибрала 23 квітня 1622 року на гетьмана Оліфера Остаповича Голуба, близького співробітника Сагайдачного. В правительствених сферах були незадоволені з цього вибору, вважаючи його за перемогу ко­зацької «черні», хоч Голуб, як виявилось, продовжував лояльну політику Сагайдачного. Король вислав до козаків своїх комісарів, які повезли гроші і мали добитись від козаків, щоб вони демобілі­зувалися, залишивши на службі тисячі три або чотири, та щоб не сміли виходити в море. Козаки гроші взяли, але й не думали розхо­дитися. Вони відбули навіть два нових морських походи, з яких один дуже наполохав турків: ЗО козацьких чайок поруйнували побережжя Анатолії, захопили багато турецьких кораблів і появилися зовсім близько від Царьгороду.

В початку 1623 року відбувся у Варшаві сойм, на який право­славна сторона покладала надії, що їй удасться добитись задоволення своїх домагань. Дійсно в історії соймової боротьби православ­них за свої права сойм 1623 року займає дуже важливе місце. Його засідання стали ареною гарячого поєдинку між: православними й уніятами. Обидві сторони старанно підготовились до бою й змобілізували всі свої сили: православне духовенство видрукувало меморіял, адресований королю, де заявлялось про лояльність українського народа, виправдувалось висвячення православних епіскопів патріярхом, як акт вимушений крайньою необхідністю і висловлювалась готовість новопоставлених епіскопів добровільно зректись своїх катедр, як що король схоче вжити свого права презентації й визна­чить нових кандидатів. Одночасно видрукувано другий меморіял української шляхти, де заявлялось, що церковна унія шкодить союзу українського народа з королівством польським, що ціле Запорожжя з його степами не може вмістити в собі людей, які через унію му­сили покинути свої хати й утікати. Але найважніше було те, що на цей раз піддержували справу православної церкви козаки: вони при­слали свою депутацію, яка привезла петицію, в котрій ясно й кате­горично були поставлені домагання вернути православній церкві її правне становище в державі. Петиція містила крім того реєстр кривд, які були зроблені православним за останні роки в ріжних місцях Річи-Посполитої. Цей реєстр свідчить про надзвичайну поінформованість козаків про становище православної церкви в Польщі аж до найменчих деталів. Від православного духовенства прибули сам митро­полит Іов Борецький і архиєпіскоп Мелетій Смотрицький.

Але не менш узброєною виступила й противна сторона. Вона також зібрала реєстри насильств православних над уніятами, головно в Київі, де православні, завдяки козакам, були сильнішою стороною. Та уніяти мали за собою могучу піддержку в соймі. Спеціяльно при­був для їх піддержки папський нунцій з Риму.

Соймові дебати і всі зусилля православних ораторів не прине­сли православним побіди супроти соймової католицької більшости. В кінці було ухвалено: в релігійній справі тимчасом проголосити спокій, зупинивши всі процеси й засуди в церковних ділах, а оста­точне вирішення конфлікту між православними й уніятами відкласти до слідуючої соймової сесії, щодо козаків постановлено ультимативно зажадати від них демобілізації й повної покори перед властями.

Православні дуже добре зрозуміли, що цей раз кампанія в соймі ними програна. В ночі тогож дня, як в соймі запало вище наведене рішення, православні владики, які приїхали були до Варшави, зараз же повернули до Київа. Лідер православної опозиції в соймі Лаврентій Древинський заявив в розмові з депутатами, що доки живий король Жигимонт, православним нема на що надіятись.

Церковного конфлікту не розвязав ані сойм 1624 року, ані слі­дуючий 1625 року. Питання про вирішення спору між православними й уніятами навіть не було поставлено на обміркування. Діло в тім що в межичасі трапились події, які ще більше загострили відносини й утворили становище, що зовсім було не на користь православним. В кінці 1623 року православні міщане у Вітебську на Білорусі замордували полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича, роздра­товані його заходами що до заведення унії. Вбивство викликало страшне обурення в урядових кругах. На вітебських міщан впали жорстокі репресії, де дісталося й винним і невинним. Пізніше трапилась аналогічна подія в Київі, де міщани й козаки вбили священика Івана Юзефовича й війта Федора Ходику, які хотіли передати право­славні церкви к руки уніятів. Але тут це пройшло безкарно. Це все свідчило, до якого роздратовання доходили обидві сторони у взаєм­ній боротьбі.

Багато людей почало впадати в зневіру. Єпіскоп перемишль­ський Ісаія Копинський і навіть сам митрополит почали поговорювати про підданство московському цареві, котрий, як православ­ний монарх, заспокоїть потреби української церкви. Це москво­фільство особливо почало ширитися на Задніпрянщині, звивши собі гніздо в монастирях Лубенщини. Зневірився в православній справі і один з видатніших її оборонців — Мелетій Смотрицький, архієпіскоп полоцький. Він почав агітувати за якесь порозуміння між православними та уніятами, але православній стороні це здалося підозрілим, і Смотрицький мусив потаємно залишити Київ і вже отверто виступив як уніят. Перейшов на унію і колишній ректор київської братської школи Касіян Сакович, що склав вірші на похо­рон Сагайдачного. Але відступництво окремих діячів не захитало маси прихильників православія серед духовенства й шляхти, і православна сторона готувалась до нової боротьби за свої права, маючи тепер таку сильну опору, як козаччина.

...

Але прихильники порозуміння робили свої спроби далі, піддер­жувані в цім з боку правительства. В часі сойму в лютому 1629 р. було вирішено, що на осінь у Львові має бути скликаний «генераль­ний сінод» з православних і уніятів, а перед тим мали відбутися окремі «сіноди», православних у Київі, й уніятів у Володимирі на Волині. Король видав навіть універсал про скликання тих сінодів. Але ще перед самим сінодом у Київі українська православна шляхта київського* воєводства зложила рішучий протест проти угодової акції. А на самий собор явились непрохані учасники: делегати Запорожської Січи Андрій Лагода й Сопрон Сосимович. Під час засі­дання собору маса козаків почала тиснутись до церкви Успенія на Подолі, де відбувався собор. Вкінці козаки й шляхта, в супереч при­миренським настроям православного духовенства, зірвали собор. До Львова на «генеральний сінод» ніхто з православних вже й не поїхав. Сами уніяти засідали й виробили форму порозуміння, най­більш цікавим пунктом якої був проект спільного українського патріярхату для православних і уніятів разом.

Реліґійне напруження відбилося на відносинах серед самої ко­заччини, загостривши антагонізм між козаччиною реєстровою й ни­зовою. Про Грицька Чорного розпускали чутки, ніби він присяг на унію. Коли він зажадав, щоб запорожці приставили до нього свою армату, то вони захопили зненацька Чорного, привезли на Запорож­жя, судили й четвертували: одрубали спочатку руки, потім голову. Це сталося вже за нового запорожського старшого — Тараса Федоровича (Трясила). Це було гаслом до отвертого конфлікту.

...

В квітні 1632 року помер король Жигимонт. Його смерть ожи­вила надії православних на поліпшення становища православної цер­кви в Польщі. Знову було мобілізовано всі сили для боротьби, яка мала відогратись під час виборів нового короля. На чолі православ­ної української шляхти знову станули відомі нам Леонтій Древинський і Михайло Кропивницький, поруч яких випливає нове імя — київського шляхтича Адама Киселя, котрому судилося пізніше здо­бути голосну славу. Знову ввійшли в порозуміння з козаками, які вислали на конвокаційний сойм своїх делегатів з домаганням вибрати на престол королевича Володислава й скасувати унію. Знову заклю­чили блок з протестантами, на чолі яких стояв могучий литовський магнат Криштоф Радивил.

До першої сутички прийшло на т. зв. конвокаційнім соймі. Уніяти запропонували були компроміс, але православні відкинули всяке порозуміння. Справа була відложена до елекційного сойму. Шляхта ждала терпеливо, але козаки хвилювались, і коли їхні делегати по­вернулися з вісткою, що справа православної церкви ще не вирі­шена, то їх прикували ланцюгами до гармати (звичайний спосіб ко­зацької кари), а козацький гетьман Кулага-Петражицький заплатив своєю головою.

Справа таки вирішилася після завзятої боротьби на елекційнім соймі. На короля було вибрано Жигимонтового сина Володислава, який мав репутацію людини дуже толерантної в питаннях віри. В спра­вах церковних відносин досягнуто було такої компромісової угоди: 1) православним було признано свободу віри, право ставити нові церкви й поправляти старі, засновувати школи, друкарні, шпиталі, братства. їм був відкритий вільний доступ до міських урядів. 2) Ки­ївський православний митрополит знову діставав катедру св. Софії й Печерський монастир. 3) Православні діставали крім київської митрополії ще єпіскопські катедри в Луцьку, Львові й Перемишлі, а на Білоруси — в Мстиславі. 4) Цілий ряд церков і монастирів, що опинились були в руках уніятів, повертався православним. 5) За уніятами були залишені єпіскопії в Холмі, Володимирі на Волині, Пінську й Полоцьку.

Отже, як бачимо, перемога православних була лиш часткова. Унію не було скасовано: навпаки, вона була признана тепер і самими православними, як другий обряд, до якого належали українці і білоруси, й цей розкол в українсько-білоруськім національнім таборі було санкціоновано й легалізовано. Але в очах православних і такі досягнення здавались дуже важливими, вони тріюмфували, й їхні радісні почування знайшли вираз в урочистих промовах на соймі Древинського та Кропивницького. Вони поспішали закріпити свої здобутки, хоч остаточне вирішення й оформлення справи мало від­бутись на третім — коронаційнім соймі. Перш за все було вирішено анулювати вибір на київську митрополію Ісаї Копинського, переве­дений по смерти Іова Борецького. Хотіли мати такого митрополита, чия б кандидатура була затверджена новим королем. Копинський був відомий з свого москвофільства. І такий кандидат знайшовся в особі княжича Петра Могили (1596—1647), сина молдавського господаря; це був чоловік європейської освіти, він покінчив свої студії в Парижу, служив якийсь час в польськім війську, брав участь в Хотинській кампанії, потім постригся в монахи і в даний час зай­мав важну в православних кругах посаду архімандрита Київо-Печерського монастиря. З великою урочистістю було переведено його вибір у Львові весною 1633 р. Затверджений королем, Петро Мо­гила в липні того ж року з тріюмфом вїхав до Київа, хоч тут пе­ред тим довелося силою скидати старого Ісаію Копинського й зам­кнути його до монастиря. Майже одночасно було визначено на Пере­мишль епіскопа Гулезича, українського шляхтича з Волині. Він зброй­ною силою одбив епіскопські маєтності в уніятів. Це викликало скан­дал і мало своїм наслідком те, що пєремишську єпархію поділено на дві: православну й уніятську.

Православна сторона не дурно тішилась з вибору Петра Мо­гили і, коли в його честь писалися й видавалися оди й панегірики, то це мало своє повне оправдання; в особі Могили православна цер­ква знайшла собі видатного провідника, який сполучав щасливо в своїй особі всі дані, потрібні в тодішніх обставинах. Належачи до вищих кругів аристократії й маючи великі звязки, Могила при тім був матеріяльно незалежний і свої значні засоби обертав ви­ключно на цілі культурно-релігійні. Маючи авторитет і признання з боку вищих чинників у державі, він користувався свободою рухів, якої не мали його попередники; людина широко освічена, розумна й енергійна, він віддався інтересам православної церкви з усією силою свого палкого, часом нестриманого темпераменту. Це був справжній вождь, свідомий своїх цілей. Він подбав передовсім про те, щоб створити під православною митрополією тверду матеріяльну базу, щоб мати змогу вільно переводити свої широкі плани. Він по­старався зосередити в руках митрополії величезні земельні багат­ства, які належали київським монастирям. Це дало йому змогу розви­нути широку культурно-просвітну діяльність.

Могила звернув увагу на скріплення дисципліни серед духовен­ства й взагалі на упорядкування церковного життя. Він сам пильно стежив за життям і працею духовенства, завів особливих митропо­личих намісників, які повинні були доглядати за порядком в митрополії. Для розсліду й суду над прогріхами духовних осіб було заве­дено особливий духовний суд, так звану консисторію.

Петро Могила багато зробив для обновлення київських святинь. Він реставрував се. Софію, яка вже зовсім хилилася до упадку, реставрував Михайлозський Видубецький храм, церкви Трьохсвятительську й Спаса на Берестові; на місці руїн Десятинної церкви поста­вив невеличку нову.

Але особливо високі заслуги Могили були на полі культурно-просвітнім. Передовсім він зреформував братську школу в колегію по типу західньоевропейських високих шкіл, з наукою на латинській і на грецькій мові; пізніш вона дістала назву Академії. Яко філії київської колегії, було заложено латинські колегії у Винниці на По­діллі й у Кременці на Волині. Було видано цілий ряд підручників, богословських творів, серед них монументальне визнання віри — катехізис, ухвалений на церковнім соборі у Київі 1640 р. Цей катехізис був прийнятий в цілім православнім світі, і він уживається в православній церкві й досі. Його теологічне значіння видко хоча б з того, що недавно в 1927 році, на кошти римської курії появився в Римі латинський переклад цього катехізису. Видано було в 1635 р. (польською мовою) Печерський Патерик. Київська друкарня була поширена, й її накладом почали виходити церковні книги, які розхо­дились по всіх православних землях. Біля колегії згромадився ряд видатних теологів і вчених, а з поміж її вихованців ще за життя Могили виступили на церковно-громадську арену талановиті діячі. Ближчими співробітниками Могили на культурнім і національнім полі були: Сильвестр Косів, Афанасій Кальнофійський, Ісаія Козловський, якому київський собор 1640 р. дав титул доктора богословія за його великі заслуги коло зложення катехізису; Йосип Горбацький, Оксентій Старушич. З вихованців Могили треба зазначити Лазаря Барановича, Антона Радивиловського, Інокентія Гізеля. В діяльно­сті Петра Могили був одначе один слабий бік, який мав свої далекосяглі наслідки: Могила, сам з походження волох (румун) і людина польської культури, був великим ревнителем православної церкви, але він не був українським патріотом: йому ходило про піддержання православної віри, а не української народности. Основою науки в його школах була латинська мова; свої власні твори він друкував або по польськи, або по грецьки. Не тільки народня українська мова не знайшла собі ніякого місця в усій цій культурній продукції, але навіть і мова церковно-славянська відступала на другий план супроти латині. Це осудило київську колегію на певну одірваність од живої народньої стихії, робило її науку доступною лиш для пев­ного кола вибраних людей. Та проте в своїм часі діяльність Петра Могили у високій мірі прислужилась і національній українській справі тим, що поставила православну церкву — тодішній прапор народно­сти, на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись од римо-католицького натиску. А це й було головним завданням часу.

В усьому цьому широкому культурному рухові українська козач­чина по самій тодішній своїй суті не брала майже ніякої участи. Петро Могила й ті круги, що стояли біля нього, як знаємо, займали абсолютно лояльне становище супроти польської держави. Козацькі ексцеси, самовільства, а тим більше повстання зовсім не були їм симпатичні — противно: в їх очах козаки, поскільки вони повставали проти уряду, являлись так само бунтівниками й «ребелізантами», як і в очах польського правительства. Переведення широких культурно-релігійних планів, які складали програму діяльности Петра Могили вимагало передовсім спокою.

...

Аркас

Духовенство. У Галичині,—з того часу, як прилучено її до Польщі,—переважає католицька церква: митрополія Львівська мусіла уступити своє місце Латинській епископії, а православні—у сусідньому селі збудовали храм, де й стала кафедра Львівського митрополита. Важке життя настало задля православної церкви. Панство українське, бачучи, що усякі вільготи та уряди королі роздають панству католицькому, й собі почало потроху переходити на ла­тинську віру, і через те церква православна у Галичині все більш стала підупадати та убожіти. У Київі, як ми бачили, за­снована була окромна митрополія, до котрої належали усі право­славні апископії Литовсько-Руського князівства. Митрополити київські були під зверхністью Константинопольського патріарха, і Київ знову стає осередком православної віри на Україні. За Литовських часів католицьке духовенство не втручалося у справи православної церкви, і князі Литовські, хоч декотрі з них були католики, не боронили вільно розвиватися православній вірі і ствержували її права своїми грамотами. До київської митро­полії належали епископії: Львівська, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Чернигівська, Луцька, Смоленська, Туровська і Полоцька. Низчому духовенству жилося негаразд: священники в тих парахвіях, котрі були в дачках або службах, щогода ставали все більш залежними од дідичів (панів); ді­дичі обкладали їх податью, а далі забрали до своїх рук і суд над ними.

вищі, спокою того вистарчило тільки на десять літ, і після того счинилося таке повстання, якого не було раніш. Тоді й кріпакам, і козакам було таке лихо, що треба було тільки искри, щоб повстання спалахнуло по всій Україні.

Тепер нам треба вернутися трохи назад, щоб сказати більш про одного великого діяча того періоду про Петра Могилу. Петро Могила—потомок Молдавського господаря Симеона, кот­рого прогнали Молдавії Турки; брат того Симеона Єремія у початку XVII в. здобув город Мо­гилев і віддав його посагом за своєю дочкою Марією, що пі­шла за Стефа­на Потоцького.

Старша дочка його Раїна, жін­ка князя Михай­ла Вишневень­кого, була дуже побожна, міцно держалася пра­вославної віри; за свій короткий вік вона збуду­вала три манастирі: Густинсько—Прилуць­кий, Ладинсько-Підгорський і Мгарсько - Лу­бенський. Старший її син Ярема перейшов на ка­толицтво і був лютий ворог України, а унук її Михаїл був королем Польським. Петра Могилу ще малого при­везено у Польщу; вчився він у Франції і, скінчивши там науку, став служити у польському війську, але скоро покинув службу і, як православний, приїхав у Київ, і тут у 1625 році постригся у Лаврі у ченці. Через три роки його вибрали архимандритом Київо-Печерської Лаври. Він зараз набрав кілька молодих хлопців і послав їх, своїм коштом, вчитись за границю; а як вони повер­нулись звідтіль, то він зробив їх вчителями у школі, котру він поширив за Гетьмана Петражицького, за згодою його і Київських братчиків. Школа ця заснована і збудована ще за Гетьмана Петра Сагайдачного у 1615 році і подарована Київсь­кому братству панею Гальшвою (Ганною) Гулевичевою; з тієї школи Петро Могила зробив вищу школу, де вчителями булі ті, кого він посилав за границю; у ній вчилися діти коза­ків, міщан та священників. У 1632 році Петра Могилу висвячено у Львові на митрополита Київського. Дуже зраділи Кияне, знов маючи свого митрополита; зібралися вони і, під проводом Баляска, Вереміенка і слюсаря Биховця, кинулися до Софійсь­кого собору, що був тоді у руках уніятів, вигнали їх відтіль і з других церков, котрі були в уніятських руках, і з того часу Собор св. Софії став знов пра­вославною митрополичою церквою. Повернувшись до Київа митрополитом, Петро Могила зараз най­більшу увагу звернув на священників і, щоб зроби­ти з них міцних борців за православну віру проти уніятів і католиків, він не висвячував нікого на свя­щенника доти, поки той не пробуде у Київі год, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А за-для того Петро Могила з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й зва­лася „Могилянська Академія"), де вже вчилися не тільки діти, а й священники. Мо­гила написав кілька духовних книжок: катехизис, де по­дано основи віри православної; требник—як правити службу. Коло Академії для бідних дітей він завів, своїм коштом, бурсу, де діти й жили і харчувались. Київська Академія за його стала міцною обороною православної віри проти таких католицьких шкіл, що були заведені ще й до того єзуїтами; вона дала великих людей Україні, а пізніще—її освітою та її учениками користу­валось і Московське царство; була вона на ті часи як універ­ситет, і студентів в ній бувало більше тисячі; з них виходили потім і духовні і світські, навіть воєнні люде, Петро Могила помер 1 січня (января) 1647 року; йому було тоді тільки 50 років. Перед смертью він одписав на Братську школу у Київі усі свої гроші.

Та все це проте не зменшило муки народові, котрий сто­гоном стогнав під важким гнітом польським, не вважаючи на те, що Король прихильний був до Українців. Але він нічого не міг вдіяти сам без сейму. Легше тільки жилося на Запорожжі, хоч і важким духом дихали на нього Поляки.

...

Братства.У боротьбі за свій народ і віру не меншу силу виявили і не меншу користь зробили свойому краєві і братства. Перші

братства засновані були міщанами на взірець своїх цехових братств. З того часу як почало міцніти у Польщі католицво і ба­гато православних Українців, надто заможних, почали поверта­тися на латинство, городяне побачили, що церкви їхні бідніють і зовсім нищіють. Тоді вони почали купитись у громади, з котрих згодом повиростали церковні братства. Братства мали свій скарб (казну); він складався з тих грошей, що давали братчики; брат­чики збіралися на бесіди, де читали Святе Письмо та розмовляли про віру. Памятаючи слова Христа: „Люби ближнього, як самого себе", вони з скарбу свого у кожному братстві содержували „шпиталі", де жили бідні старі, немощні братчики, коштом братства. Далі, побачивши, що єзуїти коло своїх манастирів позаводили школи та викохують в них таки справжніх ворогів православної віри, вони коло своїх братств теж позаводили школи, і там вчилися їх діти; з тих шкіл виходили вже готові на розумну боротьбу за свою віру борці. Братчики були усі рівні: не було тут ані пана, а-ні холопа,—як і той, так і другий мали однакові вигоди; як той так і другий повинні були слухатись і держатись порядків, за­ведених у братстві, і належали суду братчиків. Суд той, ви­браний із самих братчиків, дивився за тим, як хто поводиться у житті, і як що коли хто з братчиків почне робити щось не гаразд, то його карали штрафом—грішми, медом, воском або чим иншим, і все те йшло в братську казну, а иноді—то й садовили на якийсь час у дзвіницю, і це почиталося за вели­кий сором. Судили братчики не тільки своїх громадян та їх жінок, а й священників, навіть архиереїв; право суду над свя­щенниками і архиереями уперше дав Львівському, а за ним і усім братствам, патрі­арх Константинополь­ський Єремія при кінці XVI в., як він переїздив через Львів. Настарше братство було у Львові, а далі у Вільні, Могилеві, Мінську, Більську, Бресті, Луцьку та в инших горо­дах. У Вільні, окрім зви­чайного братства, як і по инших містах, було засно­ване ще й друге братство коло Свято-Троїцького манастиря, що звалося „Пан­ське Братство", і брат­чики в ньому були най­більш люде значні та за­можні; у списках їх ми стрічаємо такі родини, як князів Острожських, Ружинських, Вишневецьких, Лукомльських, Сапіг,Ску-міних, то що. Засноване у Київі за Сагайдачного і митрополита Іова Борець­кого Богоявленське Брат­ство стало одним з найміцніщих і заможніщих братств; школу його за митрополита Петра Моги­ли поширено, і вона зробилася Академією; вона є й досі і досі так зветься.

Духовенство. Священники і архиереї тоді були люде мало освічені; дивилися вони більш на те, як би більше покористуватись з своїх парафій та посад, а через те ми й бачимо, що у першій половині цього періоду вони з дорогою душею кидали свою прадідівсь­ку віру і наверталися на унію, бо унія давала їм більш виго­ди. Видатні люде, як Іов Борецький, Петро Могила, потім

братські школи,—а найбільш Львівська і Київська,—зробили те, що православне духовенство стало більш освічене, а через те зробилося воно заступником, оборонцем своєї віри, Великімуки тоді терпіло воно від Поляків, а найбільше від єзуїтів: вони скрізь нишпорили по Україні і, маючи за себе уряд , і панство поль­ське, як на найпослідніщих дивилися на православних священників, котрі кругом залежні були од панської власти. Єдиних заступників мало собі духовен­ство у простому народі, котрий сам стогнав під лядським ярмом,, та у козацті, котре не повсякчас мало спромогу й оборонити його. Прості люде були темні і не освічені, — братські школи багато добра зробили у цій справі. У школах, заснованих коло кожно­го братства, вчилося багато дітей. Братські школи позаводили собі друкарні (печатні); появили­ся друковані священні книжки; перекладали латинські і польські книжки на українську мову; з'я­вилися й письменники, як от Іван Вишенський та Мелетій Смотрицький,—вони писали про ті люті часи, що переживала тоді Україна і виступали в писаннях своїх проти єзуїтів та обороняли православну віру; друковали бук­варі, абетки за-для українських школярів, друковалась славянська граматика Смотрицького, Біблія, збірники проповідів, треб­ники, катехизіс, усякі оповідан­ня, байки, перекладені з грець­кої та польської мови та инше. Найбільш друковалося книжок при братських школах Львівській, Віленській, у г. Острозі, що нале­жав князям Острожським, і у Київі, у друкарні Духовної Ака­демії. Великий вплив мали ці школи на народ, і братства ши­рили освіту народню, бажаючи, щоб народ ставав твердіший у вірі і міцніще держався своєї національности, щоб він з розумом оступався за віру своїх батьків, щоб він міг, узброєний наукою, ставати на боротьбу з учнями католицьких шкіл, котрих теж чимало поширилось по Україні. Ці школи зро­били те, що Українці у XV, XYI і ХVІІ віках були освічені далеко більш од своїх сусідів—Москалів, Татар та Волохів, і були далеко культурніші од них. Архитектура (будівництво), малярство, різьбарство, орнаментика (вишивання, усякі прикраси), патретне й инше малювання, музика, а надто церковні співи, піднялися тоді на таку височінь, що слава про них да­леко сягала за межі України. Осередком освіти був, звичайно, Київ; але були школи умілости усякої і у Чернигові, Новгород-Сіверську, Почаеві, Батурині, Переяславі і у инших містах. Ось що читаємо у тогочасного чужого чоловіка Павла Алепського, котрий у 1652 р. їхав через Україну у Москву. Він пише, що козацькі ма­лярі навчились від Франків і Ляхів малювати прегарні ікони, на котрих обличчя і одежа намальовані зовсім натурально, і що вони вміють малювати зовсім схожі образи з живих людей. Про освіту він пише: „Мало не всі Українці і більша частина їх жінок і дочок уміють читати і добре знають порядок церковної служби і церковні співи; пан-отці вчать си­ріт і не дають їм вештатись без діла по вулицях. Черниці Вознесенського манастиря, найбільш з заможних і значних родин, усі були не тільки письменні, а навіть високовчені і самі писали багато наукових та инших творів". Про ігуменів у київських манастирях він каже, що поміж ними в „люде вчені, знавці права, або юристи, философи і красномовці. Коло Вели­кої церкви (у Лав­рі) є прехороший славетний печат­ний дім, що обслу­говує увесь край той. З його виходять церковні книжки, прегарно надруковані; на великих папе­рах малюнки значних місцевостів і країн, ікони святих, наукові розсліди та инше". Церковні співи найдужче сподобались Пав­лові. „Співи козацькі потішають душу, вилічують од туги, бо голоси у їх гарні, і спів той іде з самого серця. Вони дуже люблять співати по нотах ніжні, любі співи". Другий чужинець, посол Датський за Петра Великого Юсто Юлій, котрий вер­тався через Україну додому, у своїх записках пише: „Жителі козацької України живуть щасливо, займаються—чим кому охота; той купує—продає, той ремествує, той чим иншим промишляє.

До церкви усі вони йдуть з молитовниками в руках, тоді як у Московитів навіть і бояре письменні. Усі люде україн­ські дуже звичайні, ввічливі і охайні; усі одягаються че­пурно і чепурно содержують свої осе­лі". От як свідчать чужі люде про на­ших людей у той час. Звістки ці дуже цікаві і вони пока­зують, який вели­кий вплив має народня школа на увесь устрій жит­тя людського, ко­ли та школа в руках самого народу і наука в ній така, якої саме треба лю­дям. А разом з тим з цього добре зна­ти, яку велику шко­ду роблять ті шко­ли, де малим дітям у вічі сміються над рідною мовою, не­мов показуючи тим, що матірня і бать­ківська мова—нікчемна. Бо од того виходить неповага до всього рідного та знущання над ним; од того великий розрух у семьї буває, а разом з тим немає доброго ладу і в громадському житті.

?????

Усе населення так чи інакше жило в достатку. Між способом життя вищого та нижчого класів населення не було великої різниці. Потреби вищого класу були ще порівняно прості, просте було взагалі й життя. За­те й освіта стояла низько. І причиною цього низького рівня були не зовнішні перепони. Руська мова в Ли­товській державі користувалася цілковитим визнан­ням. Нею були написані закони, так званий Литов­ський Статут; нею велося офіційне листування. Але літературних творів того часу до нас дійшло вкрай ма­ло, та й то переважно твори релігійного змісту. Влас­не кажучи, в той далекий час усі найвищі устремління людського духу, вся освіта зосереджувалися довкола релігії. Турбота про свою власну душу і всіх близьких була першочерговою духовною турботою тодішньої людини. Звідси й зрозуміла роль, яку відігравала церк­ва серед усіх громадських установ того часу. Право­славна релігія не була панівною релігією Литовської держави, але вона все-таки не зазнавала ніяких утисків. Навпаки, великі князі литовські доклали, наприклад, багато зусиль, щоб православна церква їхньої держави мала самостійного митрополита*, не­залежно від митрополита московського, котрий титу­лувався митрополитом київським, але жив у Москві. Втім, може, в цих прагненнях відігравали свою роль політичні міркування. Як би там не було, ні про які утиски чи переслідування, обмеження православ'я не було й мови в литовський період південноруської історії. Православну церкву було цілком віддано під опіку південноруського суспільства. Це мало свої чи­малі вигоди. Щоправда, держава не допомагала церкві. Зате суспільство звикло до самостійності, звикло ди­витися на церковні справи як на свої власні. Згодом, коли виникла потреба захищати православ'я, південноруське суспільство виявило й готовність і вміння боротися за справу своєї душі та совісті, за свою релігію.

1458 р.

погані природні умови краю, і наплив німців, ринуло в ці благодатні знову приєднані руські |2 землі. Втім, переселявся сюди не народ у прямому розумінні слова, тобто не польський селянин,— переселялася шляхта (дворянство). Насунуло безліч малоземельної дрібної шляхти, яка на своїй батьківщині майже не відрізнялася від селянства. Але тут вона вже не мала наміру обробляти землю власними руками, а розрахо­вувала на руського хлопа. Потім для організації захи­сту віддаленого прикордонного краю королі роздава­ли величезні володіння польським вельможам, на кош­ти яких споруджувалися укріплені замки та утриму­вався військовий люд. Таким чином Червона Русь перетворилася на справжнісіньке кубло тих малень­ких королів, котрі згодом верховодили в Польщі. Ку­ди ділося місцеве галицьке численне та сильне бояр­ство, точно не відомо: почасти воно ополячилося й перейшло в польське дворянство, але здебільшого, мабуть, поповнило маси нижчого залежного насе­лення.

Як би там не було, але невдовзі після приєднання Га­личини до Польщі ми вже не зустрічаємо людей русь­кої національності серед преставників вищого стану. Все шляхетство — польське. Руські міщани у великих містах, що користувалися Магдебурзьким правом, як, наприклад, Львів, зберегли свою національність, але вони повинні були відступити на задній план не тільки перед міщанством німецьким і польським, а й навіть перед вірменами та євреями. Південноруське населення краю майже поспіль перетворилося на за­лежних, кріпосних замлеробів. Тільки общини горян, переважно пастухів і мисливців, зуміли зберегти свою самостійність од зазіхань шляхти, котра заполонила землі.

Польська шляхта принесла з собою польське право. Це право надавало шляхетству величезні переваги, майже безмежну владу над селянами. Шляхтич був аб­солютним власником на землю, що її обробляв хлібо­роб, а отже, міг розпоряджатися нею на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати. Він мав судову владу над населенням, яке жило на його землі. Ясна річ, він накладав на населення податки і повинності лише на свою користь. За все це він сплачував невелике мито і ніс військову повинність. Втім, і ця повинність з часом була значно обмежена. Через небезпечне становище краю на шляхетство Червоної Русі й надалі поклада­лися різні державні обов'язки. Єдлинський привілей, виданий Ягайлом у 1433 p., шляхту Галичини урівняв у правах зі шляхтою корінної Польщі. Відтоді гноб­лення руського землеробського населення Галичини дедалі посилювалося.

Цілком зрозуміло, що в Галичині не визнавали права на південноруську мову, південноруські звичаї чи вза­галі культурні особливості. Сама православна релігія тут з самого початку так переслідувалася, що в Литовсько-Руській державі про таке й гадки не мали. За згаданим Єдлинським привілеєм права та вольності польського шляхетства поширювалися тільки на осіб католицького віросповідання. Католицьке духовенст­во розташувало свої єпархії на місцях православних єпархій і захопило головні православні церкви з їхнім майном. Зовсім зникло вище православне духовенст­во, тобто єпископи, тому населення змушене було звертатися з приводу своїх духовних справ у Молда­вію. Православні зобов'язані були платити десятину на користь католицької церкви; православні попи пла­тили податки і виконували повинність нарівні з хлопа­ми. Одне слово, православ'я дуже рано набрало в Га­личині характеру «хлопської віри». Така перебудова суспільних відносин не могла проходити без протесту. У XV столітті розпочалися й довго тривали народні заворушення. Села та містечка так обезлюдніли, що часом перетворювалися на пустки. Народ тікав за кордон, об'єднувався там з татарами і волохами, потім повертався назад, щоб спустошувати свою колишню батьківщину, на якій уже для нього не було місця. Тут, у Червоній Русі, вперше тоді з'являється слово «козак» — символ протесту проти шля­хетського, польського й католицького гніту. Цим сло­вом польський літописець Длугош назвав тих утікачів, які шукали свободи й помсти в татарських степах.

Земеов ЗНО