60. Упадок національного українського життя і заходи коло його піднесення.

Сей погром козаччини, хоя і не знищив її до решти зовсім, але дійсно придавив та зігнав з «волості» на Низ і тим мав чимале значіння не тільки для самої козаччини, а й для всього українського життя

Сталось се в незмірно тяжкій хвилі для України коли все громадянство українське, бачачи удар, занесений над своєю голо вою (в виді церковної унії), заметушилося, шукаючи способів боротьби і відпору. Козаччина саме перед тим дала вже почути свою силу, і за неї почалися вже чіплятися ріжні національні і релігійні рахунки — відчули се й вороги, прозиваючи православних «Наливайками» та наговорюючи на них, що вони накладають з Наливайком та іншими бунтівниками козацькими. На правду сього ще не було або ще тільки зачиналося, але мусіло б піти в сім напрямі, бо громадянство українське і білоруське шукало собі помочі і рятунку, де могло, і якби не той погром солоницький, певно, вже з кінцем XVI в. козаччина взяла б в національнім житті подібну участь, яку через свій розгром взяла тільки чверть віку пізніше.

Обставини вели до того неминуче. Українське громадянство важилося на життя і на смерть в боротьбі з грозою спольщення, що насувалося на нього.

Ми бачили, в які обставини поставило український народ польське панування. Українським масам народним принесло воно поневолення і економічну руїну. Міста привело до упадку, українському міщанству загородили дорогу до промислу і торгівлі. Шляхта українська була одинокою верствою, яку закони держави допускали до голосу і впливів в політичнім житті, але й її польське панування відсунуло від всякої політичної ролі і значіння і звело в дійсності її політичні впливи на ніщо. Українські шляхтичі, не організовані, розбиті відразу і затоплені польським шляхетським потопом, в Захід ній Україні від початку побачили себе збитими з усіх позицій, затертими й відігнаними від усього, так що тільки приноровленням до своїх польських панів, польщенням і католиченням могли дійти фактичної рівноправності І справді, як я вже згадував, до початку XVI в. все, що було трохи значнішого, амбітнішого між українською шляхтою Галичини, Холмщини, Поділля, з невеличкими виїмками вже спольшилося, а в XVI в. се саме зачинається й на Волині та на Подніпров'ї. Хоч грамоти 1569 р. пообіцяли місцевому православному панству, що буде воно користуватися у всім рівними правами з католиками, але ся обіцянка зосталася порожнім словом, і незадовго так само й тутешні пани побачили, що їм без покатоличення і ополячення нема ходу. І тутешнє панське життя — навіть на Волині, в сім гнізді українського панства, княжат та магнатів, справді починає швидко польщитися, а з тим українське громадянство тратило до решти й ту одиноку верству, що могла мати якийсь вплив і значіння та служити опорою українського національного життя.

В сих часах, в XV—XVI вв., під польсько-литовським пануванням українське культурне життя дуже підупадає. Знаємо, що воно було тісно зв'язане з життям церковним, а церква і духовенство православне привиклі стояти під особливою опікою і покровом державної власті. Тепер українського правительства не стало, а литовське й особливо польське правительство держало православну церкву в чорнім тілі і не раз дуже болюче давали відчувати їй свою католицьку побожність. Через те церква підупадає, а і церквою — й стара культура, з нею зв'язана. Все .менше стає освічених людей між духовенством, загибають старі школи, слабне й письменство, й артистична творчість. Правда, там, де ще міцно стояла православна аристократія, українські пани й магнати,— вони могли підтримати церковне життя й культуру, з нею зв'язану. Але й вони були безсильні против того розстрою, який вносило в українське церковне життя вороже йому правительство. Великі князі литовські й королі польські присвоїли собі «право подавання», себто роздавання посад церковних; кандидати на владик і на архімандритів мусіли від них діставати надання на сі посади церковні, а ті не журилися, чи кандидати підхожі, чи ні, давали за «чолобиття», просто сказавши — за гроші, хто більше дав або чимсь підслужився королеві. Таким чином, на владицтва, на архімандритства православні попадали люде, які не мали ніякої охоти до духовного життя, навіть посвящения не приймали, розтрачували духовні гроші й маєтки, збагачували ними своїх свояків і дітей Проти сього не могли нічого зробити ні пани, ні прості люде, й попросту про падала у них охота що-небудь робити для церкви своєї, коли бачили вони, що маєтки, скарби, дорогоцінності, жертвувані на окрасу церкви, на виховання учених людей, на поміч калікам і убогим, марнувалися і розтрачувалися розпусниками, пияками, що з церковних дорогоцінностей справляли ріжні речі для своїх доньок, улюбленців і бозна для кого.

XVI вік був часом найгіршого розстрою й упадку православної церкви української наслідком отого королівського подавання (інакше званого патро­натом) . Даремно українські пани просили, щоб король дав їм право вибирати на сі уряди людей відповідних — королі не хотіли випустити з своїх рук тако­го лакомого права. А сей розстрій церковного життя відбивався незвичайно тяжко на національнім і культурнім житті українськім. Православна церква була єдиним національним представительством української народності, її стягом національним, а заразом головною опорою національної культури. І ся національна культура тепер упадає й не може витримати конкуренції з культурою польською.

Культура польська XIV—XV вв. сама по собі теж не була висока — була слабеньким і відсталим відгомоном сучасної німецької й італійської культури. Коли вона брала гору над українською культурою, то передусім тому, що була культурою державною, офіціальною, була більш приладжена до обставин громадського і державного життя Польщі, а також тому ще, що за нею стояла сильніша, а близька, созвучна католицько-латинська культура німецька чи італійська, до котрої латинська мова шкільна і письменська відкривала дорогу, а українсько-візантійська культура була в нових обставинах польсько-литовського державного життя все менше й менше корисна, просто-таки не придатна ні до чого поза церковним ужитком; її візантійські джерела давно висохли, і вона повторяла тільки бозна-колишні зади, не йдучи за віком і за часом. Се позбавляло її можності конкурен­ції з культурою польсько-латинською, особливо як ся почала живіше розви­ватися. Церковне життя польське в XVI в. (аж до останньої чверті) також було в великім розстрої,— але зате під впливом німецького реформацій­ного, протикатолицького руху твориться в Польщі письменство і культура світська, протицерковна, чисто шляхетська по духу, і їй українці знову не мали нічого протиставити. Самостійного реформаційного, протицерковного руху на українськім ґрунті не розвинулося: хто підпадав впливу тих ідей, відриваючися від єдиного українського церковного ґрунту, приєднувався до культури польської і відривався від української народності. Українські-громадянство чуло і бачило, що єдиний грунт, на котрім можна згуртувати всі верстви і часті українського народу — се старий православний групі, з котрим нерозривно зв'язалося саме поняття українського, або, як тоді говорили (по старій традиції Руської держави) — руського життя. І як же трудно було на тім церковнім ґрунті, знищенім і розбитім польським пануванням, удержати когось особливо вищі українські верстви перед спокусами польської шляхетської кулі. тури, що розвивається особливо від половини XVI В час найгіршого упадку української церкви.

Той розвій панського хазяйства, великий вивіз за границю лісових товарів, худоби, збіжжя, що в другій половині XVI в. доходить найбільших розмірів своїх, збагатив шляхту, перед тим при звичаєву до життя дуже скромного, навіть убогого. Великі суми, що пішли в шляхетські кишені за хлоп­ську панщину, розвинули нахил до розкоші, блеску, ви-ставності. Не йшли вони на речі господарські, ані на культурні властиво, тільки на зверхній блиск, передусім на дорогі убори, далі на п'яне і сите розкішне життя. Сучас­ні писання наповняються жалями на нечувані перед тим забаганки панського життя, розкіш і погоню за модами.

Дещо, одначе, перепадало і на речі справді культурні. Але й зверхній блиск потягав до себе також малокультурне панство українське і білоруське, яке починає переймати польські звичаї, польську мову, дає дітей до шкіл польських або заграничних,— а там вони призвичаювалися до чужого-життя, кидали свою віру і ставали поляками.

61. Освітній рух. Зі страхом бачили українські і білоруські патріоти той упадок свого життя — що як так піде, то далі все, що є багатого, заможні­шого, цікавішого між їх суспільністю, пропаде для свого народу, втече від нього. Боліло їх серце від того, що їх «Русь» стала предметом зневаг і погор­ди, як некультурна, груба, темна маса. То тут, то там, протягом XVI в., а особ­ливо його другої половини, бачимо людей, які, очевидно, глибоко задумується над справою піднесення «руського», то значить українського і біло­руського життя — освіти, школи, книжності. їх заходи йдуть переважно по старій, церковній дорозі. Се не вдоволяє сучасного громадянства в потребах культури світської, приладженої до потреб політичного і громадського життя Польсько-литовської держави, але, як я вже сказав, тодішні патріоти вважали православну віру тим одиноким ґрунтом, на котрім можна ще утри-вати останки української чи білоруської інтелігенції: що сходило з того ґрунту, пропадало для народного життя.

Протягом другої поло­нини XVI в. висуваються то тут, то там невеличкі огнища такої роботи над відродженням культури, книжності й освіти; мало про них знаємо, не всі їх знаємо, але й ті, які знаємо, дають поняття, в яких напрямах ішла та робота.

Так, на українськім пограниччі в Заблудові, в маєтностях українського магната В Київщини родом) геть­мана литовського Григорія Ходкевича (властиво Ходковича), в 1560-х роках засно­вується друкарня і в ній дру­кують книжки прийняті Ходкевичем перші московські друкарі — Іван Федорович і Петро Мстиславець, що мусіли тікати з Москви від роз­гніваного друкарською нови­ною московського народу.

1569 р. вийшло тут Учительне Євангеліє (збірник поучень на євангельські тексти), 1575 р. псалтир. Але далі Ходкевич стратив охоту до сього діла, й Іван Федорович, покинувши його, перейшов до Львова. Другий москов­ський виходень, князь Курбський, що втік від лютості царя Івана Грізного, основавшися на Волині, в Ковлю, громадив там в тім же часі (в 1560-х роках) книжних людей, робив переклади грецьких отців, вів зносини і листувався з виднішими людьми на Україні й Білорусі, накликаючи їх, аби міцно трималися своєї віри, не лакомилися на католицьку культуру. Третій такий кружок збирається в Слуцьку на дворі князя Юрія Слуцького, потомка київських князів Олельковичів; тут також збиралися ріжні книжні люде, а потім, як оповідає оден сучасник (1581 p.), була тут друкарня і школа, тільки, на жаль, більше нічого про них не знаємо.

Значно важнішим і тривкішим центром такої нової культурної роботи був Острог на Волині, князівство князів Острозьких. Князі Острозькі, потом­ки київського княжого роду, визначилися здавна тим, що міцно і вірно стояли при своїй народності. Не раз стрічали ми князів з сього роду в такій ролі Князь Константин Іванович Острозький, гетьман литовський, вважався свого часу головним оборонцем своєї народності і віри (помер в 1538 р. Його син Василь-Константин, воєвода київський, пан величезних маєтків споріднений з першими домами Польщі й Литви, не грав визначної політичної ролі, але прославився також як покровитель українського культурного життя і оборонець православної віри; міг би, як на свої величезні засоби ложити на то далеко більше, але все-таки й те, що дав він, було найзначніше з того, що взагалі українське життя дістало від свого тодішнього магнатства Відомості наші знов-таки дуже бідні й тут. Очевидно, в Острозі громадиться здавна учене духовенство, веде школу і в 1570-х роках пильнує зробити з неї школу вищу, на взір польських академій. Сучасники називають її «триязичним ліцеєм» (тому що вчили в ній по-слов'янськи, по-грєцьки і по-латині), або «школою грець кою», «грецько-слов'янською" також і академією. Одначе їм ладити тут вищу науку все їй удавалося як слід, бо не ставали учительських сил: у себе дома і в грецьких землях трудно було таких знайти, а з західних сторін неправославних учених боя лися брати, щоб не нанесли католицького духу. Можна було б, розуміється, виховати учених з своїх учеників, посилаючи їх в західні університети, але до сього якось не додумувалися. Часами тільки удавалося залучити сюди греків з вищою сучасною західноєвропейською освітою (як Лукаріс, пізніший патріарх, або протосінкел Никифор). Все ж таки се була школа вищого типу, і тим ворогам православних, які доводили, що на православнім ґрунті неможлива наука, неможлива освіта,— острозька школа була доброю відповіддю на самім ділі. Від неї починається поворот до вищої освіти на Україні.

При школі й поза нею громадилися в Острозі учені люди і творили свого роду учене товариство; тут були такі славні на той час богослови й учені. як Герасим Смотрицький і його син Максим, в чернецтві Мелетій, Василь, автор важного богословського трактату «Про єдину істинну православну віру». Філалет-Бронський, Клирик Острозький й інші. Першим важним ділом сього ученого кружка було видання друкованої біблії. До князя Острозького перейшов 1575 р. Іван Федорович зі Львова, наладив тут друкарню, і, власне, першим ділом для неї Острозький замислив видання біблії. Се було по тодішніх часах велике діло: цілої біблії майже ніде не можна було знайти, тільки поодинокі її часті. Острозький розсилав своїх людей по ріж-них сторонах — розшукувати грецькі тексти і слов'янські переклади, кілька років ішла робота над виправкою сього перекладу, кілька літ друкували її, 1580 р. вийшов у світ сей найбільший твір слов'янського друкарства. Пізні­ше в 1580 і 1590-х роках учених острозьких займає головно письменська оборона православної віри, боротьба з новим календарем, що хотіло силоміць звести правительство, а православні не приймали, а потім боротьба і церковною унією (такі були писання Василя, Герасима Смотрицького, Бронського, Клирика Острозького).

Українська суспільність ду­же високо цінила діяльність Острозького кружка і острозької школи; але тим більше мусіло смутити її, коли бачила, як непевне було се існування. Сини Князя Константина були като­лики, тільки оден був право­славний — Олександр, але вмер ще за життя батька; старший Януш, що мав би дістати острозькі маєтки, перейшов на като­лицтво — за те й дістав найвищий уряд в державі: каштелянство краківське. Невелика була надія, щоб при цім школа Острозька могла далі розвива­тися, і справді по смерті князя Константина підупала вся острозька робота. Те ж саме було і в Слуцьку, де з смертю князя Юрія перейшли маєтки княжі в католицькі руки й завмерли всі ті початки просвітньої роботи, що були почалися. І взагалі мала надія була на панів: запізно почалася та Освітня робота і занадто бідна була ще вона, щоб могла їх прив'язати до свійського ґрунту. Панські діти далі йшли до католицьких шкіл, особливо до єзуїтів, що з кінцем XVI в. закладають свої школи в ріжних містах (в Вільні, Ярославі, Любліні й ін.): до них приманюють вони, як дуже зручні виховувачі, саме дітей панських, шляхетських — і виховують їх на завзятих католиків.

«Не надійтеся на князі», сказали собі громадяни, дивлячися на се все, Та бралися рятуватись власними заходами, з власного складаного гроша. І перед у тім повело міщанство — на Україні львівське, на Білорусії віленське.

62. Братства. Ми вже бачили, що ще в 1530— 1540-х роках українське І білоруське міщанство, бажаючи мати легальну форму для своєї організації Й організування іншої суспільності, скористало для сього з старинної орга­нізації братської. Зреформувало її на взірець братств ремісничих цехових і тим способом приладило предковічну братську організацію до нового місь­кого устрою й життя, принесеного польським пануванням. Зміст в сих нових братствах зостався старий, не багатий: опіка над церквою братською, над убогими своїми членами. В дійсності заповняла. Життя братства оборона своїх національних прав: особливо так було у Львові, де більш ніж де українське міщанство відчувало чуже ярмо над собою і братство стало головним вогнищем і органом сеї боротьби.

Середину XVI в. зайняли Львові боротьба за відновлені владицтво православне, до котрого католицький арцибіскуп львівський заявляв далі свої претензії. Пізніше, з 1570 роком, здіймають українські міщани міста Львова знову боротьбу за рівноправність: ріжні обмеження тим сильніше давали їм себе чути, що протягом XVI в. українське міщанство тут дуже зросло і числом, і достатком, і культурною силою. Але і сим разом йому удалося вибороти тільки деякі досить незначні полети. а давня нерівноправність ли шилася далі. Слідом захопили львів'ян боротьба за календар власне у Львові більше ніж це правительство і католицьке духовенство заходилося змусити православних, щоб разом з католиками прийняли новий, поправлений календар. Але православні вважали се замахом на своє церковне життя і стояли на тім, що доки вони добровільно не приймуть нового календаря, ніхто не може їх до того змушувати.

Справа ся дуже розворушила українців, приходило до ріжних насильств від католицьких панів, духовенства і уряду — бійок, арештів, але українці таки справу свою одстояли й добилися признання своєї автономії в справах церкви і культури.

Коли в українськім громадянстві почала вияснятися потреба національної культурної й освітньої роботи для охорони і піднесення національного життя, сі гадки опановують також і львівських братчиків. Серед них виступають найбільш гарячі оборонці освіти, школи, письменської роботи а передусім своєї української школи, школи і школи, як єдиного рятунку від національної загибелі. Мало, значить, дбати про церкву, доводили вони — церква без освіти, а значить без школи — безсильна. І в тім напрямі розпочинається жива робота серед львівського громадянства.

Вже в 1570-х роках удався від крила львівського братства Іван Федорович, покинувши Заблудів. Але брат­чики, зайняті будовою нової церкви братської на місце погорілої, не спромоглися на значнішу матеріальну поміч його. Друкарня Федоровича скоро опинилася в заставі у жидів, а сам він, надрукувавши у Львові тільки одну книгу— Апостол (1574), перейшов до князя Острозького. Одначе потім вернувся-таки до Львова, пробував заново пустити в рух свою друкарню, та так і вмер, не добившися свого (1583). Друкарню його почали у застав­ців торгувати купці з чужих сторін. Але львів'яни не хотіли її пустити з свого міста, і владика львівський Гедеон Балабан з братчиками видали жидам векселі й вику­пили друкарню, а на сплату почали збирати гроші по всій Україні, аби не упустити з рук той «скарб особливий».

Та братчики, невважаючи на недостачу грошей, думали тоді не про одну друкарню:

Хотіли гарної школи, задумували поставити дім братський, щоб у нім при­містити і ту школу, і друкарню, і шпиталь для убогих і калік. Коли з німцем 1585 р. приїхав до Львова патріарх антіохійський Іоаким, братчи­ки удалися до нього з прошениям, щоб від себе заохотив усе українське громадянство, аби своїми жертвами помогло їм на заложення школи «для научення дітям всякого стану — аби не був рід їх наче безсловесний за­для ненаучення». Патріах послухав, видав окружну грамоту в сій справі, 1 так само і владика Гедеон, закликаючи якнайгарячіше всіх православ­них.

Заразом, ставлячи собі такі високі завдання та відзиваючися до християнських і національних почувань своїх земляків, братчики вважали потріб­ним і своє братське життя відповідно до того поставити на вищу ступінь.

Вони порішили скасувати зовсім братські пири. Від сього часу братські схо­дини мали служити до поучування в вірі і освіті: полагодивши біжучі справи, братчики мали займатися читанням добрих книг і поважними роз­мовами; мали слідити за добрим життям своїх членів, напоминати їх, а непоправних і упертих з-поміж себе виключати. Вся устава була перейняті духом віри і самовідречення.

Коли сю нову уставу братчики предложили до затвердження Іоакиму, патріарх, надивившися перед тим на непорядки в українській церкві, був незвичайно утішений таким високим настроєм і замірами братчиків. Він не тільки похвалив їх заміри, але ще й надав їм ріжні поручения і права перед тим нечувані: аби вони наглядали також за духовенством, про всякі непорядки доносили єпископові, а якби єпископ їм противився і не поступав по закону, то її йому б противилися як ворогові правди. Постановив та кож, щоб усі інші братства були послушні сьому львівському успенському братству.

Се були занадто великі права, які перевертали всі порядки церковні, і були дані братству непотрібно і не обережно, бо мусіли його привести до непорозумінь і духовенством. Але не тільки Іоаким так зробив, а й патрі­арх константинопольський, Єремія, що приїхав два роки пізніше, потвердив сі поста нови. Братство львівське було винесене .сим на незвичайну висоту, братські заходи дістали найвищу похвалу, і се мало той у всякім разі корисний наслідок, що розбудили живий рух серед міщанства українського. По містах більших і менших люде починають закладати братства або переміняти давніші на взірець львівського, піддаються під зверхність і опіку його; за прикладом львів'ян заходяться коло закладання шкіл і з львівської школи беруть собі учителів або посилають туди своїх на виучку. Наприклад, знаємо припадком про заложення таких братств зараз за львівським не тільки в Рогатині, Городку, але і в таких зов сім маленьких містечках, як Гологори, Сатанів. По більших містах також засновуються братства — в Перемишлі, Берестю, Луцьку й ін. І головно, всі інтересуються школами.

Письменська і видавнича діяльність при Львівськім братстві не розвинулася замітно — бракувало для сього засобів, котрі мав острозький кружок завдяки помочі Острозького. Острозький кружок визначався своєю видавничою і письменською діяльністю до початків XVII в., а потім, від другого десятиліття XVII в.— кружок київський, що мав в своїм розпорядженні багаті скарби лаврські. Зате школа львівська йшла дуже добре, мала своїх визначних учителів і учених з людей місцевих, і приїжджих греків, як Арсеній архієпископ, Стефан Кукіль, або по-книжному перехрещений на Зизанія, Його брат Лаврентій, Кири­ло Транквіліон-Ставровецький — все визначні учені і пи­сьменники, Іван Борецький (з Бірчі), пізніший київський митрополит і ін. Сі успіхи львівської школи, що мали бути школою вищою, в тім роді як школа Острозька, ду­же втішали громадянство і заохочували до закладання по інших містах шкіл менших, які б служили ступенем до школи львівської. Так, на­приклад, перемишльський владика і міщани, закла­даючи братство, перш за все думали про заснування шко­ли. «Ся наша сторона і повіт дуже оскуділи в наученню, а люде з благородного етану (тутешня дрібна шляхта ук­раїнська) дуже бажають мати учителя і давати дітей своїх до науки письменної», Писали вони до братчиків львівських і просили присла­ти їм учителями своїх виуче­ників, мабуть перемишлян з роду. Вся ся шкільна наука як у тих школах нижчих, так і вищих мала вираз­ний релігійний характер: науку починали від церковних книг і метою її ставили знання Святого Письма, християнської науки. Але, проте, знаходи­лися між українським громадянством люде, яким здавалося, що все-таки сі школи занадто відбігають від православного преданія, бо вчать своїх учеників трохи й світських предметів, яких учили в сучасних школах като­лицьких. Не подобалося їм також, що для зрозумілості церковні книги толкуються на сучасну українську мову. їм здавалося, що треба якнайвірніше, найщільніше держатися церковнослов'янської мови і самої тільки церковної науки, бо інакше, хоч трохи відступивши, вже підпадуть під спо­кусу сучасної світської мудрості і католицької культури. Особливо між такими оборонцями старини виступав афонський монах Іван з Вишні (з Галичини), найвизначніший письменник і публіцист того часу. Він спорився з львівськими братчиками і в писаннях виступав против сучасних новин. Але невважаючи на його велику повагу і красномовність, в тім його не слухали всі мали те глибоке переконання, що тільки добре уряджена наука, яка могла б витримати конкуренцію католицьких шкіл, приладжена до життя, приступна, а для того подавана на мові народній,— може вирятувати українське громадянство від національної загибелі. Се дуже гаряче висловлюється в книзі «Пересторога», що вийшла з львівських братських кругів.

63. Унія. Успіхи братського руху, одначе, отемняла тяжка хмара непорозумінь з духовенством і владиками. Я вже сказав, що ті великі права супроти духовенства і єпископів, які дали львівському братству патріархи, були дуже небезпечним і непотрібним дарунком, бо втягали братство в зовсім не потрібну боротьбу з духовенством і накликали між іншими причинами також і сим велику біду — що православні владики почали шукати собі захист) в католицькій церкві. По здавна заведеному порядку православної церкви владики привикли правити ділами своєї єпархії як повні хазяїни. За останні століття власть митрополита підупала, православних князів не стало, собори єпископські бували рідко, і владика, раз купивши чи випросивши coбі єпархію у короля, привик правити нею без контролю, нікого не питаючись, на нікого, не оглядаючись, окрім правительства. Аж тут якісь міщани, котрих і за людей не мав шляхтич-єпископ (єпископи мали бути з шляхтичів, такий порядок завівся) — «прості хлопи, шевці, сідельники, кожем'яки», як відзивалися владики про братчиків,— беруться показувати владиці, як він має правити своєю єпархією! Як се було знести?!

Як тільки львівські братчики, сповняючи поручения патріарха Іоакима, почали заводити порядки між тамошнім духовенством, зараз вийшла у них за се тяжка сварка з владикою Балабаном — і зовсім непотрібно! Гедеон Балабан був досить освічений владика, з добрими замірами, підтримував досі освітні заходи братства, але не міг стерпіти, коли йому ті «прості хлопи» почали мішатися і показувати, що має бути, а чого не має бути. Він відповів їм, що патріарх Іоаким до української церкви ніякого діла не має, й його постанови для неї нічого не значать. Але братчики перенесли свою справу з ним на рішення константинопольського патріарха, а сей, послухавши оповідань Іоакима про церковні непорядки на Україні, потвердив всі розпорядження Іоакима, докорив Гедеону за його суперечку з братством і за грозив, що положить на нього анахтему, коли далі буде противитися братству. Гедеон не услухав його, прокляв братство львівське і почав робити йому всякі перешкоди. А коли патріарх сей, Єремія на ім'я, сам приїхавши на Україну, ще й тут розібрав діло на місці і став рішучо по стороні братства та вийняв його з власті владики, владика Гедеон був тим так гірко розжалений, що удався до свого недавнього ворога, арцибіскупа львівського — просив, аби той визволив владиків з неволі патріаршої. Так з-поміж владиків українських став він «чиноначальником відступлення віл патріархів».

Се був дуже гіркий овоч нерозважних патріарших розпоряджень. Але не в сім однім патріархи мали нещасливу руку в своїх мішаннях в справи української церкви. Україна взагалі відвикла давно від усяких мішань патріархів в її церковні діла. І давніше патріархи дуже рідко до них мішалися, а за останні століття майже зовсім перестали — от посилали до них по благословения для новопоставленого митрополита та й тільки. Митрополит не знав, властиво, ніякої власті над собою крім правительства, владики — також. Аж тут — річ небувала — приїздять самі патріархи на Україну. Спочатку антіохійський (1585), потім константинопольський (1588). їхали вони, властиво, до Москви, розстаратися на гроші в своїх тісних обставинах; українські справи їх цікавили мало. Не розглядалися в тутешніх відноси­нах і не знали їх; але коли до них зверталися в ріжних справах, то розпо­ряджалися дуже рішучо. А при тім хапалися справ якраз менше важних, З котрими українська церква ще могла б жити й тисячу літ без особливої шкоди, а тим часом патріархи робили велику історію з тутешніх звичаїв, які їм здавалися непорядками. Наприклад, на Україні святилися в свяще­ники і на інші церковні степені люди, які були два рази жонаті; се був тутешній звичай, але в грецькій церкві се вважалося недозволеним, і патріархи Вважали таких священиків поставленими беззаконно, грозили клятвами владикам, які б таких священиків у себе терпіли, і таке інше. Єремія, взагалі чоловік дуже гарячий, мало розважний, скинув самого митрополита Онисифора Дівочку за те, що перед посвящениям був два рази жонатий, хоч, здається, поза тим був митрополит з нього зовсім не злий. І в інших справах Єремія поступив різко, скоро, не дуже вглядаючи в справу, слухаючи кого-небудь — насварив владиків, загрозив клятвами, скиненням з урядів. А й виїхавши, присилав ріжні розпорядження, міняв і переміняв, настановляв своїх наглядачів (екзархів) над владиками і скидав їх, а ще й не завсіди можна було розібрати, кого слухати, бо з'явилася ціла туча ріжних грець­ких пройдисвітів, що мантили гроші, називаючи себе ріжними архієписко­пами, патріаршими посланцями тощо. Владикам, що відзвичаїлися були від всякої духовної власті, все це здалося за напасть незносну: і сі грецькі непорядки і та братська контроля, під котру їх патріархи віддавали. І щоб позбутися того всього, вони рішили вийти на стежку, на котру здавна закли­кало їх правительство і католицькі духовні: відірватися від патріархів і піддатися під папу римського.

Від самого початку, як тільки Польща заволоділа українськими зем­лями — з Казимира Великого почавши, правительство польське, а по Ягайловій унії — й литовське думало над сим, щоб Україну й Білорусь приєднати до католицької церкви. Казимир спочатку думав просто на місце право­славних владиків посадити біскупів католицьких і тим способом покін­чити справу; але боярство галицьке тому спротивилося, тоді Казимир ви­просив у патріарха для Галичини осібного митрополита, і так православна церква мала далі існувати. Отже, правительство польсько-литовське, по­чавши від Ягайла і Витовта, стало думати, щоб призвести до того, аби вла­дики православні піддалися під власть папи і пристали до католицької церкви. Старалося на владичі і особливо митрополичі місця вибирати лю­дей до сього податливіших, наставало на них, щоб вони їздили на собори католицькі та писали до папи, аби їх прийняв під власть свою. Декотрі вла­дики й митрополити таки й пробували чинити сю волю, але переконувалися зараз, що духовенство і громадянство не піде за ними в такім разі — збойкотує їх. Тому найчастіше на всякі такі налягання правительства митро­полити відповідали, що вони б раді всею душею, але сього не можна зробити без патріархів і собору: якби так собором рішити пристати до католицької церкви, а без нього не можна їм сього робити на власну руку. І так справа тяглася. В 1439 p., на соборі в Флоренції, здавалося, вже вдалося привести до сього, бо унію прийняв і митрополит київський Ісидор, і майже всі грецькі владики, і цісар візантійський, що хотів тим способом дістати поміч від папи на турків. Але ні в Греції ні в Ісидорових єпархіях тої унії не прийняли, і самі Ісидорові прихильники мусіли відступити від неї. Всі заходи великого князя Казимира Ягайловича зосталися без успіху Потім дуже гаряче взявся був до унії великий князь Олександр, але Москва, користаючи з тої «тісно ти вірі православній», почала відривати від Великого князівства Литовського одну землю за другою, і се так налякало правителів литовських і польських, що вони полишили свою справу.

Та минуло з того часу кілька десят літ, страх той призабувся, католицька церква в Польщі в другій половині XVI в. вийшла з непорядків, устаткувалася і, бачачи розстрій і упадок право славної церкви, набирала охоту підбити її. Навіть між православними було чимало таких, що, бачачи непорядки в своїй церкві, думали, що найкращим виходом буде з'єднати її з церквою католицькою, бо без того католицькі правителі далі будуть давати таких митрополитів і владиків, що від них православ­ній церкві тільки сором і біда. Наприклад, Василь-Константин Острозький висловляв такі гад­ки. Але він і інші все ж таки стояли на тім, що се треба зро­бити за порозумінням з патріархами, всім миром православним.

Але владики, котрі тепер задумали піддатися під власть папи, розуміли, що патріархи на таке не пристануть, і з'єднатися з католиками — значить розірвати з патріархами. Знали, що на се громадянство не піде. Тому рішили робити се діло потайки, сподіваючися, що як воно буде зроблене, тоді прави­тельство польське зуміє погнати за ними і нижчих духовних і громадян­ство. Першим пішов на ту стежку Балабан, розгніваний тим, що патріарх так неделікатно взяв сторону братства. Він порозумівся ще з іншими влади­ками, і за кілька місяців, в 1590 p., зібралося вже їх четверо: крім Балабана, ще владика луцький Терлецький, турівський Пельчицький, холмський Зборівський. Вони списали постанову, щоб піддатися папі, але вести діло далі потайки. Згодом і інших владиків до себе притягли. Найдовше вагався митрополит Рогоза; він також був дуже ображений фальшивою грамотою, яку на нього змайстрував оден грецький пройдисвіт — нібито Єремія кидає на нього клятву. По довгих ваганнях митрополит також пристав до тої змови владиків. З кінцем 1594 р. вони списали заяву до папи і до короля, де зві­щали про свою постанову піддатися під власть папи і привести до того і Інше духовенство і громадянство, з тим щоб устрій церковний і обряд право­славний зосталися не рушані, а владиків православних зрівняно в усіх пра­них з єпископами католицькими. Король був тим дуже утішений: обіцяв їм усяку ласку, оборону і опіку. Потім, з кінцем 1595 p., Tepлецький і новий владика володимирський Потій поїхали до Папи і дня 23 грудня на свя­точнім засіданні, перед усім двором і кардиналами зло­жили перед папою свою по­кору і присягу на вірність Католицькій церкві іменем всіх владиків, і так прийнято їх до церкви католицької. 64.

64. Боротьба з унією. Хоч Владики вели свою справу потайки, але поголоски про їх Заходи почали ходити вже до­сить скоро. Православне гро­мадянство, одначе, не дуже ними тривожилося, споді­ваючися, що без нього ж вла­дики не будуть сеї справи кінчати: однаково мусить прийти вона на собор. Остро­зький к просив короля, щоб позволив православним скликати собор, але король не згодився. Тоді Остро­зький, як голова православних, окружною грамотою своєю закликав їх, щоб ні в якім разі не йшли за тими зрадниками владиками, міцно стояли при вірі православній і поборювали унію всіми силами. Грамота ся, видрукована і розіслана по всім православнім світі українськім і білоруськім, зробила сильне вражіння на своїх і чужих. Балабан, побачивши, який гнів пі­діймається на владиків, завагався й відступив від унії: написав, нібито його без відомості підписано на владичих заявах. За ним пішов також і владика перемишльський Копистенський. Але з тим більшим завзяттям рішився підтримувати владиків-уніатів король. На біду православних, її царгородськім патріархаті настало замішання по смерті Єремії (вмер р. 1594), і звідти православні українці й білорусини не могли добути ніякої помочі. Просили приїхати протсінкеля царгородського Никифора, уповаженого патріаршого, але й того перехоплено на Волощині, за наказом таки польського ж правительства, і всаджено на в'язниці. Не оден рахував па козаків, бо вони вже з осені 1595 р. помагали на Волині громити прихильників унії і правительство боялося, мабуть, не помалу їх мішань у сю справу, але й козаки тепер також не могли нічим помогти сьому ділові: саме взявся до них Жолкевський, з початком 1596 p., коли православні з напруженою увагою готовилися до рішучої стрічі з владиками уніатами.

Кінець кінцем православним удалося викрасти з в'язниці Никифора, і він організував собор: викликав кількох вищих духовних достойників грецькій і дав провід справам. На день 6 жовтня король визначив в Берестю собор для публічного об'явлення унії, і православні подалися теж туди: духовні і світські, депутати братств, міст, шляхти, ріжні пани і магнати, які ще зосталися при православії, і в головах сам князь Острозький із сином Олександром, воєводою волинським, що зостався при право славній вірі. Тим часом як уніатські владики з духовними католицькими і делегатами королівськими розпочали свої засідання в соборній церкві, православні, не маючи при ступу до церков — бо була то єпархія Потія, уніата,— зібралися н одній господі і тут урядили свій собор. Кілька день пересилалися сі два собори між собою, кликали одні одних до себе, кінець кінцем повели кождий своє діло. Уніатські владики проголосили унію, а всіх духовних, що від неї відстали, прокляли; православні під проводом Никифора проголосили проклятими й ізверженими всіх, хто пішов на унію, й постановили просити короля, аби відставив владиків, які самовільно прийняли унію.

Але король ані в гадці не мав слухати православних. Навпаки, він і вся католицька сторона стояла в тім, що владики поступили правильно: се їх діло собору, значить, уніати поступили беззаконно і стратили через те право йти за ними. На сім пункті зав'язалася суперечка літературна, полеміка. Православні доказували, що владики не можуть самі рішати без вірних, се діло собору, значить, уніати поступили беззаконно і стратили через те право до своїх єпархій. На сю тему вийшло з їх боку чимало дуже важних і сильно написаних речей. Своєю ученістю визначалася особливо книга «Апокрізіс» Філалета (Бронського, одного з острозького кружка), силою вислову писання Івана Вишенського. Невважаючи на своє старовірство в справах просвітніх, се був чоловік з незвичайним талантом публіцистичним, з огненним словом пророка, що палить своїм словом серця людські. З незвичнайною силою ударяв він на владиків, що «втікли на унію»: на їх нечесне життя, на їх забаганки панські і охоту до розкоші та вигоди, задля котрої пішли на ласку королівську, на їх зневагу до простого народу, до братчиків, до підданих-селян. Коли він говорить про біду селянську і утиск селян панами.

його мова звучить такими сердечними тонами, яких не знайдемо в цілім тогочаснім письменстві. Невважаючи, що вони не були друковані і ширилися тільки в рукописях, сі писання Вишенського мусіли робити великий вплив на сучасне громадянство.

Православні могли воювати тільки словом; противники могли їх поборювати не тільки словом, бо мали по своїй стороні короля і всяку власть. Ко­роль, правительство і пани польські стояли на тім, що право­славні повинні слухатися своїх «законних» владиків, і силою власті своєї змушували їх до сього; силоміць відбирали церк­ви й віддавали у власть владиків-уніатів, помогали влади­кам карати непослушних свя­щеників, всякі духовні посади давали тільки уніатам, а від православних духовних відбирали, і взагалі тиснули православних як тільки могли. Се почалося ще перед проголошенням унії, а по її проголошенню йшло дедалі то все сильніше. З владиків особ­ливо бушував Потій, чоловік розумний, проворний, незвичай­но енергічний, а притім суворий, що не вагався садити непослуш­них до в'язниць і віддавати на всякі можливі кари. По смерті митрополита Рогози, що не був таким завзятим уніатом (казали про нього, що й помер з журби, православні його прокляли), Потій настав на митрополії (1599) і протягом цілих п'ятнадцяти літ нищив православних як тільки міг. Правительство до того підбивав, шляхту польську намовляв, щоб на парафії в своїх маєтках «презенти» (рекомендації до владики) давали Тільки уніатам, а православних священиків силоміць змушували до унії, підбираючи від них церкви тощо.

Православні боронилися як могли. На соймах вони старалися добитися, щоб владиків уніатів скинено і на будуче церковні посади правительство роздавало тільки православним. Трудна се була справа, бо між сенаторами, що засідали в верхній палаті соймовій, православних було всього кілька чоловіка — та й ті вимирали оден за другим або переходили на католицьку сторону, а в палаті нижній, посольській, де засідали депутати шляхетські, православних також була незначна меншість. Але громадянство україн­ське і білоруське справді показало величезну енергію — братства, міщани, духовенство, шляхта вели агітацію і всіми способами впливали на шляхет­ські соймики, щоб вибирали депутатів прихильних та вкладали в інструкції для них домагання прав для православних. З'єдналися для сього з протестан­тами поляками і литвинами, котрих католицтво також почало давити, і використовували кожду нагоду, кожде трудне положення правительства, силкуючися присилувати його, щоб відступило від унії. Щирого поважання справді варті були сі недобитки шляхетські, що, махнувши рукою на ласку королівську і всіх можних світу сього, боронили завзято своєї справи церковної, котра в їх поняттях була справою національною, бо право славна церква вважалася, як ми вже знаємо, підставою цілого націоналі ного життя, і здавалося, що з упадком православної церкви впаде до решти все життя національне.

Користаючи з трудного становища правительства, православні депутати (в 1607 р.) вирвали від нього закон, що на будуче владицтва і всякі посади духовні православні будуть роздаватися тільки православним. Вже помирилися з тим, що їм дібрати владицтв від владиків уніатів їм не вдасться, і раді були, що на місце уніатів прийдуть православні. Та що ж — король Жигимонт, вірний прихильник духовних католицьких, не додержав слова: давши згоду на пі кий закон, не сповняв його і далі роздавав владицтва самим уніатам і всякими способа ми їх підтримував а православних нагинав під їх власть!

Православні боролися. Не признавали владиків-уніатів за своїх пастирів, не приймали священиків, що ті їм надавали. З сього боку Галичина, найбільше виставлена на натиск польський, принаймні мала те щастя, що тутешні обидва владики—львівський і перемишльський, зосталися при православних; а найгірше було на Побужжі і в Холмщині, бо вони були и руках панів католиків і владиків уніатів. На Волині і в Київщині протни владиків уніатів помагали пани православні. Коли король захотів відібрати від православного архимандрита Никифора Тура Печерську лавру — сей найбагатший монастир і взагалі найсильнішу твердиню православну, то київський воєвода Василь-Константин Острозький ані пальцем ворохнув, аби сповнити королівський наказ. Коли ж король послав свого дворянин,!, щоб силоміць відібрав Печерський монастир від Тура і віддав митрополиту уніату, Тур оружною рукою відборонив монастир, обсадивши його воєнним народом, а потім з ріжними «Наливайками», як скаржилися уніати, оружною силою боронив маєтки печерські, що король хотів відібрати від нього. Так само відборонено Жидичинський монастир — найбільший з волинських монастирів. Але страх переймав православних, коли вони думали про будучність. Що буде, як король далі обсаджуватиме всі духовні посади самими уніатами? Як вимруть ті владики й архимандрити, котрі трималися при православній вірі, і на їх місце прийдуть уніати? Хто ставитиме священиків православних? Хто святитиме церкви? Хто боронитиме православних, як вимруть ті вельможі і достойники, які ще зосталися вірними православній вірі і своїй народності українській? Король всі видніші уряди давно давав тільки католикам. На дальші заходи соймові все менше зоставалося надій, бо шляхта все більше польщилася і католичилася, і все менше могли мати православні своїх заступників не тільки в верхній палаті (сенаті), але і в палаті посольській.

Сей перехід українських панів і шляхти на католицтво підтинав в корені Всі надії й рахунки православних. Мелетій Смотрицький (син Герасима, ректора острозького), звісний богослов і письменник, в своїй книзі «Тренос або плач східної церкви», виданій 1610 p., незвичайно сильними словами малює горе православних з приводу сього явища — зради найвизначніших Видів православних своїй вірі і народності. Без опіки й охорони можних панських і княжих родів не чули себе безпечними і міщанські громади та їх просвітні й національні організації. Берестейське братство, наприклад, король з Потієм, місцевим владикою, розгромили до решти. В Вільні, най­більшим тодішнім центрі білоруського церковного і культурного життя, сило­міць, військом відбирано від право­славних церкви, розбивано замки й двері й віддавано уніатам. Король під ту пору трапився в Вільні; православ­ні, обступивши його на дорозі, падали з жінками й дітьми на коліна перед ним, просячи, щоб не силувано їх совісті, не відбирано їм церков,— але се не спинило тих огидних насильств. Останній одчай огортав право­славних. І з тим більшою увагою тернули вони очі, коли побачили, або скорше — духом відчули, що прибуває їм до помочі нова сила в козаччині, яка по лубенськім погромі потроху підживала і з кінцем першого десятиліття XVII в. починала ставати на ноги. Коли митрополит Потій, осмілений розгромом віленських православних, по­пробував те саме зробити в другій своїй митрополичій столиці, Києві, та послав туди свого намісника,— гетьман козацький Тискиневич остеріг його, щоб не важився неволити духовних і підбивати під власть свою, бо на такий випадок він, гетьман, уже дав наказ козакам того намісника, «де-небудь здибавши, як пса вбити» (1610). Се зробило вражіння на Потіевого наміс­ника: він не мішався ні в які справи. Під опікою козацькою прибуває до Києва приїжджий грецький митрополит Неофіт і сповняє владичі функції: святить церкви, поставляє священиків (1612). І знов ані митрополит, ані правительство не важилися зачіпати його, аби не стрінутися з козаками.

Українське громадянство відчуло, що під охороною козацькою знайшов­ся для нього міцний грунт під ногами і що там, на далекім краю української землі, під ослоною корогов козацьких може воно повести далі свою народну роботу.

Наш

СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПОЛЬЩІ

Вибір слухняних владик. З того часу, як Польща запанувала на Вкраїні, польський уряд все міркував, як би українців приєд­нати до католицької церкви. Спочатку думка була просто поса­дити католицьких біскупів, та й годі. Однак тому спротивились українські пани.

Тоді для Галичини випросили окремого митрополита, а на епіскопів почали настановляти людей слухняних, покірних, щоб, слухалися більше шляхетських наказів, ніж церковних канонів..

Торгівля єпископськими посадами. Польські королі призначали на православних епіскопів тільки тих, хто їм за те добре платив; часом настановляли таких, що не мали жодної охоти до духов­ного життя, навіть не висвячувалися на епіскопів, а тільки посідали церковно-єпископські землі, збирали прибутки та розкішно жили, як польські магнати.

Знеохочування людей до православної віри. Бачили люди, що церковні маєтки, скарби, всякі жертви на окрасу церков, на школи, на виховання вчених людей, на поміч сиротам, удовам та калікам гинули марно по кишенях одкупщиків єпіскопського престолу, марнувались і витрачались розпусниками та пияка­ми,— люди впадали в зневіру до церкви.

Українські пани не раз просили короля, щоб надав їм право самим обирати собі православних епіскопів, та все даремно: королі не хотіли випускати з своїх рук такий добрий прибуток, як платня за єпископські посади.

Занепад культури. Православна церква була єдиним зв'язком між усіма верствами українського народу. Тогочасна освіта й культура були міцно зв'язані з церквою. Церква була єдиною підпорою та огнищем національної культури. Польський уряд бачив це й навмисне держав православну церкву в пригноблено­му стані. Він кривдив її всякими способами й не допускав до вільного розвитку, щоб людям здавалося, що вона нікчемна, не­культурна.

Коли польський уряд звів православну церкву ні на що,— зійшла нанівець і українська культура: менше стало освічених людей, зникли школи, занишкло письменство, завмерла всяка мистецька діяльність.

Перші думки про папу. Бачивши все те, багато людей, навіть щиро православних, гадало, що найкраще православній церкві в Польщі піти під опіку папи римського, бо польський уряд нав­мисне настановляв православними митрополитами та епіскопами таких людей, від яких тільки був сором православній церкві.

Гадали, що як православна церква буде під рукою в папи, то він примусить православне духовенство жити по-Божому.

Розповісти й списати: Як спершу гадала Польща опанувати православ­ною церквою? — Куди випросила окремого митрополита й для чого? — Яких людей настановляли на епіскопів? — Як королі торгували єпископськими посадами? — Для чого це робилося? — Через що люди зневірялись в православній церкві? — Хто добивався права обирати епіскопів? — Через що король того права не дав? — Що в'язало весь український на­род докупи? — Що було огнищем тогочасної освіти й культури? — Що робив польський уряд, щоб знеохотити людей до православної церкви?— Що сталося з українською культурою? — Які думки виникали серед укра­їнців про опіку папи римського й через що?

...

ПЕРШІ ОБОРОНЦІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Спольщення українців. Бачивши знущання панів над україн­ським народом, зневагу польського уряду до православної церк­ви, видирання прав в українського міщанства, погорду польської шляхти до української,— багато українців всякого стану переходило на польщизну.

Такі українці католичились, говорили польською мовою, до­держували польських звичаїв і називали себе поляками. Особли­во швидко спольщилося українське панство.

Патріоти. Тільки простий народ, потроху міщанство та зрідка який український магнат не цуралися ще своєї віри та своєї нації.

Щоб не допустить увесь народ до спольщення, українські пат­ріоти серед освічених та заможних людей стали ширити серед українського народу освіту. Вони засновували школи, писали книги проти спольщення та католицької віри, закладали друкарні й друкували там книги.

Ходкевич. Серед провідників отакої роботи вславився україн­ський магнат, гетьман литвинський Григорій Ходкевич. Року 1560 Ходкевич спорудив в м. Заблудові друкарню. В тій друкарні, між іншим, надруковано було Учительське євангеліє, тобто казання на євангельські тексти (1569 року).

Курбський. Чимало праці приклав до гуртування українських освічених людей й московський втікач князь Курбський. Курбський, втікши з Москви від лютості царя Івана Грозного, оселився на Волині в Ковелі. Він збирав до себе книжних людей, пере­кладав з грецької мови писання св. отців, жив у знайомстві й листувався з видатнішими людьми на Вкраїні й закликав їх міц­но додержувати своєї віри та не польщитись.

Слуцький. В Слуцьку збирав до себе учених людей князь Юрій Слуцький. Там була своя друкарня й школа.

Князі Острозькі. Найбільше вславився обороною православної віри й православного українського народу князь Костянтин Іванович Острозький та син його Василь. В Острозі (на Волині) князі Острозькі збирали коло себе краще українське духовенство.

Там була школа, яку з 1570 років хотіли зробити вищою, на взірець польських академій. Та школа звалася «грецькою шко­лою», «грецько-слов'янською» академією або «триязичним ліцеєм». Для тієї школи не завше вистачало достойних учителів. Тільки інколи щастило залучити туди греків з вищою тогочасною євро­пейською освітою.

Острозька школа в той час була найвищою православною шко­лою на Вкраїні.

При школі й поза школою в Острозі жило чимало освічених людей, що гуртувалися там немовби в учене товариство. Серед того товариства особливо вславився Мелетій Смотрицький, що на­писав дуже важну книгу «Про єдину істинну православну віру».

Острозький гурток учених людей склав, виправив і вперше ви­дав усю біблію (1580 p.). Князь Острозький розсилав своїх людей по всяких краях розшукувати грецькі тексти та переклади. Окрім того, в Острозі писали й друкували всякі книги в оборону право­славної віри.

Розповісти й списати: Через що українці польщилися? — Хто держався своєї нації? — Хто став на оборону української національності? — 3 чим зв'язувалася оборона національності?—Хто вславився обороною право­слав'я? — В яких роках Ходкевич спорудив друкарню? — Що там було надруковано й коли? — Хто був Курбський? — Де він жив? — Що зробив

для гуртування українців? — Що зробив Слуцький? — Хто найбільше вславився обороною православ'я? — Яка була школа в Острозі? — Як вона звалася? — Де брали учителів для неї? — Хто гуртувався при шко­лі? — Що написав Мелетій Смотрицький? — Що й коли вперше видав Острозький гурток?—Через що обороною православ'я найбільше вслави­лися люди заможні?

ЗМІЦНЕННЯ БРАТСТВ

Гуртування міщанства. Незважаючи на всі заходи православ­них учених до оборони православної віри, українське панство католичилось. Багаті посади, королівська ласка та шляхетські при­вілеї були їм миліші за віру та націю. Навіть сини Костянтина Острозького покатоличились.

Бачило українське міщанство, що українське панство його ки­дає, й взялося само обороняти свої національні права. Воно стало жвавіше гуртуватися в церковні братства, складалося грішми й утримувало школи, учителів та друкарні. Братчики час від часу сходилися на розмови, міркували, як боронитися від спольщення, читали книги, помагали бідним, сиротам, вдовам і напучували одне одного до християнського життя.

Права Львівського братства. Найбільше працювало львівське братство. Львівські братчики попросили антіохійського патріарха Якима затвердить їхній статут. Патріарх охоче затвердив, похва­лив братчиків за добре діло й надав братству право наглядати за духовенством, щоб воно жило no-Божому. Патріарх дав братству право сповіщати епіскопів про всякий нелад в церкві. Якби ж котрий спротивився тому, то не слухати його й вважать за ворога правди.

Братства засновано було по багатьох місцях. Всі вони найбіль­ше дбали про школи. Особливо багато добра зробила Львівська школа.

Поширення освіти. Звідтіля вийшло багато вчених людей та письменників.

Наука по школах тоді була переважно релігійна. Лиш де-не-де додавалось трохи й науки світської. Релігійні книжки не раз для більшої зрозумілості тлумачились українською народною мовою. Братчики добре розуміли, що з польщизною можна боротися тіль­ки наукою, пристосованою до життя. Через те вони викладали ре­лігійну науку мовою народною, всякому зрозумілою.

Розповісти й списати: Хто найбільше гуртувався в братства? — Через що?—Що робили братчики?—Хто ствердив устав братства? Які права дав Львівському братству патріарх? — Про що найбільше дбали братст­ва? — Яка тоді наука була по школах? — Як тлумачилась релігійна наука для простонародного розуміння?

ГЕДЕОН БАЛАБАН

Патріарші права. За перших часів християнства на Вкраїні православною церквою правували грецькі патріархи. Поволі укра­їнське духовенство стало на свої ноги й забуло про патріархів. Зостався тільки звичай, по якому посилали до патріарха за бла­гословенням для новонаставленого митрополита. Однак митропо­лит ні в чім од патріарха не залежав.

Так само й епіскопи не залежали ні від патріарха, ні від ми­трополита. Єпіскопів призначав польський уряд, і вони повинні були слухатись тільки єпіскопського собору. Собори ті збиралися дуже рідко. Князі українські спольщились і в справи української церкви не втручались. Тим-то епіскопи правували своїми єпархія­ми, як повновладні хазяї. Купивши або випрохавши в короля єпархію, вони робили там, що хотіли. Не боялися нікого, крім польського уряду.

Єпіскопське невдоволення. Отже, коли патріарх дав Львівсь­кому братству право наглядати за духовенством, епіскопам те не сподобалось. Вони дуже обурилися, що міщани, «прості хлопи, шевці, сідельники, кожум'яки» мають показувати їм, як треба пра­вити єпархією. Навіть освічений й прихильний до братства влади­ка Гедеон Балабан не стерпів того, що «прості хлопи» стали втручатись в церковні справи й показувати йому, що треба робить, а чого не треба.

Балабанів протест. Балабан оповістив братчиків, що патріарх Яким до української православної церкви ніякого права не має, а тому його накази «а Вкраїні нічого не варті. Тоді братчики вда­лися за роз'ясненням тієї справи до константинопольського патріарха Єремії.

Єремія, підмовлений Якимом, став на бік братчиків і став дорікати Гедеонові Балабанові за його суперечки з братством. Гедеон розгнівався й прокляв братство.

Єремія, їдучи в Москву за грошовою допомогою, завітав і на Україну, щоб уладнати тут суперечки єпіскопів з братством.

Патріархів присуд і його наслідки. На Вкраїні Єремія гаразд не роздивився й став скасовувати стародавні звичаї. Заборонив, наприклад, висвячувати на священиків тих, хто був удруге жона­тий. Українці ж до того були звиклі. Патріархова заборона їм не сподобалася. Свавільне, хазяйнування Єремії обурило українське духовенство. Єремія вислухав скарги братчиків та Балабана й визнав Балабана винним. Він наказав братчикам надалі його не слухатись. Частина духовенства стала на бік Балабана. Ображе­ний Балабан кинувся до свого недавнього ворога, католицького архібіскупа львівського, щоб він заступився за православних вла­дик і визволив їх з-під патріаршої руки.

Розповісти й списати: Хто керував на Вкраїні православною церквою за перших часів? — Де були на Вкраїні митрополити? — 3 якого часу митро­полити самі стали порядкувати? — Який звичай зостався? — Кому вони корилися?—За що епіскопи розгнівалися на братства?—Хто заявив про­тест проти права братчиків наглядати за епіскопами? — До кого вдалися братчики за розсудом? — Як розсудив Єремія? — Що зробив Балабан? — Чого Єремія їздив у Москву? — Що Єремія зробив на Вкраїні? — Чим його вчинки й накази були нерозважні? — До кого кинувся за заступ­ництвом Балабан?

ЦЕРКОВНА УНІЯ (БРЕСТСЬКА)

Причини:

а) Флорентійська унія. З початку XV століття з Азії стали насуватись на християнські землі турки. Щоб краще боро­тись з ними, християнські можновладці намислилися об'єднати все християнство навколо папи римського в одну церкву. 1439 р. в Італії, в місті Флоренції, відбувся всесвітній церковний собор. Там було й православне духовенство: були грецькі владики, був київський митрополит Ісидор й інші. Собор ухвалив унію (поєд­нання) всього християнства. Головою християнства на всім світі визнали папу римського. На унію пристали й грецькі владики, й київський митрополит, і грецький цісар, що був на соборі. Коли ж православні владики повернулись додому, то побачили, що народ до унії не хоче пристати. Дарма вони обстоювали на тому. Унія зосталась тільки на папері. Однак думка про неї пішла поміж люди.

б) Заходи уряду. Польський уряд намагався як найшвидше спольщить Україну. Для того треба було знищити православну віру, бо українці держалися її, як віри національної. Скасувати віру відразу була неспромога,— тоді польський уряд взявся шири­ти думки про унію. Гадав він, що коли православні пристануть на унію, то поволі й зовсім забудуть православ'я. Однак на унію охо­тою мало хто пристав. Уряд став всякими способами занапащати православну церкву: призначив слухняних владик, продавав єпіскопські кафедри непотребним людям і т. ін.

в) Нелад в православній церкві. Православні вдарилися за обороною своєї церкви до грецьких патріархів. Патріархи приси­лали на Вкраїну своїх довірених для впорядкування церковних справ. Ці відпоручники не завше робили те, що треба. Своїми нерозміркованими вчинками вони тільки єретували православних. Під ім'ям довірених не раз на Україну наїздили й всякі грецькі пройдисвіти. Вони називали себе архієреями та патріарховими заступниками, обдирали православні церкви й духовенство, роби­ли всякі здирства й зневажали православних владик.

г) Образа владикам. Тогочасні православні владики на Вкраї­ні не звикли були до того, щоб у справах віри хтось ними верховодив. Наглядання за ними грецьких патріархів, а особливо братств, страшенно їх обурювало.

д) Громадські бажання. Все це призвело до того, що навіть серед самого православ'я не стало єдності думок. Сама собою міцніла й ширилась думка про унію. Гадка була, що тільки папа дасть лад православній церкві. Навіть такі видатні оборонці православ'я, як князь Острозький, держалися тієї думки. Ждали тіль­ки слушного часу, щоб скликати собор і усім православним миром над цим поміркувати.

Унія владик:

а) змова 1590 р. В отакий-то час Балабан розсварився з патріархом Єремією та братством. Розлютований він кинувся 1590 р. до епіскопа луцького Терлецького, туровського — Пельчицького, та холмського — Зборовського й змовився з ними піддатись під папу. Згодом до них пристав і київський митро­полит Рогоза та інші владики.

б) Заява. Однак довго владики ховалися з своїм ділом. Тільки 1594 р. послали вони папі й польському королеві заяву, що згодні пристать на унію, аби тільки не було змінено православних обря­дів й православних владик поставили нарівні з католицькими. Король тим дуже втішився й пообіцяв їм деяку ласку, поміч та оборону.

в) Присяга. Року 1595 епіскоп терлецький та новий владика володимирський — Потій поїхали в Рим до папи. 23 грудня, на святочнім засіданні, перед усім двором і кардиналами вони ім'ям всіх православних владик заприсяглися на вірність католицькій церкві.

Так владики пристали на унію.

Брестський собор. Про те, що владики потай перекинулися до папи, народ швидко довідався.

а) Заходи Острозького. Князь Острозький попросив у короля дозволу скликати собор, щоб обміркувати з людьми вчинок епіс­копів. Король не дозволив. Острозький написав до православного народу грамоту, в якій закликав усіх не йти за владиками, а міц­но обстоювати свою віру. Народ послухав його, розгнівався на владик і став дорікати їм за зраду. Двоє владик, Балабан та Копистинський, налякані народним гнівом, зреклися унії. Побачивши те, король, навпаки, став допомагати іншим владикам-уніатам до­держувати унії.

б) Приїзд патріаршого заступника. Православні по звичаю вдарилися за порадою до царгородського патріарха. Патріарха в той час не було. Один помер, а на його місце другого не обрали. Замість патріарха на Вкраїну виїхав патріархів заступник Никифор. Король наказав не допустити Никифора на Вкраїну. Поляки перехопили його на Волинщині, заарештували й взяли у в'язницю. Православні кинулись за підмогою до козаків. На козаків саме тоді насів під Лубнами Жолкевський, й вони не мали змоги допо­могти. Тоді православний люд самотужки викрав Никифора з в'язниці й випустив на волю.

Никифор викликав з Греції кількох вищих духовних достойних людей й примусив короля скликать у місті Бресті собор для обміркування справ про унію.

1596 р. в м. Бресті зібрався собор.

в) Розбрат на соборі. На собор з'їхалася сила всякого люду: духовні й світські, відпоручники братства, відпоручники міст, шляхта, пани й бідні люди. На чолі православних став князь Острозь­кий. Уніатами керував владика Потій. Владики-уніати з католиць­ким духовенством та королівськими посланцями зібралися в собор­ній церкві й неохоче пускали туди православних. Тоді православні зібралися в окремій приватній господі й оповістили себе собором.

Кілька день обидва собори сперечалися, котрий з них законний, й закликали один одного до себе. Нарешті кожен повів діло по-своєму, окремо від другого.

г) Постанови собору. Владики-уніати оповістили унію й прокляли духовенство, яке не пішло за ними. Православні, з Никифором, прокляли владик-уніатів, оголосили, що їх скинуто з вла­дицтва, й постановили просити короля, щоб одібрав у них владичні посади.

Король обстав за унію. Вкупі з католиками він казав, що спра­ви віри мали право вирішувати тільки владики. Просте ж духовенство та народ мусили їх слухатись. Тим-то король не скинув владик-уніатів з владичних посад.

Розповісти й списати: Хто став завойовувати християнські землі на по­чатку XV в.? — Що надумали християнські правителі? — Де й коли з цього приводу відбувся всесвітній церковний собор? Хто там був? — Що собор ухвалив? — Як православні прийняли унію на місцях?—Що робив уряд, щоб прищепить унію? — Що помагало урядові одважувати від православ'я?—Хто чинив заколот в православній церкві?—Чим ображе­но було владик?—Яка думка стала міцніти серед громадянства?—Що зробив Балабан 1590 p.? — Хто пристав до нього? — Коли владики пода­ли заяву про унію? — Хто, де й коли заприсягся на унію від імені вла­дик? — Що гадав зробити кн.. Острозький?—Чому не зробив? — Яку гра­моту видав кн. Острозький? — Кого покликали православні на пораду? — Що трапилося з Никифором? — Чому козаки ₍ не помогли його вряту­вати?— Коли й де зібрався собор для обміркування справи про унію? — Хто давав провід православним та уніатам? — Що зробили уніати? — Що зробили після того православні? — Що постановили владики? — Що, постановили православні?—На чий бік став король? — Чому унія не здійснилась після Флорентійської постанови? — Хто був проти унії на Брестськім соборі? — Чи постанова владик у Бресті перевела унію в на­род? — Через що ні? — Через що народ так міцно додержував право­слав'я?

БОРОТЬБА З УНІЄЮ

Обвинувачування. Після Брестського собору почалася дов­голітня боротьба поміж православними та уніатами. Православні обвинувачували владик за те, що вони, не поспитавшись народу, не порадившись з собором, пристали на унію й покинули паству. Уніати ж докоряли православним, що вони не послухалися своїх владик, вчинили беззаконня й порушили догми церкви та держави.

Способи боротьби:

а) слово й писання. Православні боролися проти унії тільки словом. Вони писали про неправду, яку заподія­но православній церкві, ганьбили владик за те, що ті покинули свій народ і «втекли на унію», докоряли владикам за зневагу про­стого люду та братчиків, дорікали за нечесне життя, за охоту до панських розкошів та розпусту, за жадність до «лакомства не­щасного» й т. ін.

Серед тих писань особливо вславилися писання Івана Вишенського. Хоч і не було їх друковано, проте їх читало багато люду. Письменні люди самі переписували їх один у одного й ширили поміж громадянством.

б) Примус. Уніати ж боролися не тільки словом, а й силою, їм помагав сам король та католицькі пани. Вони силоміць знево­лювали православне духовенство слухатись владик уніатів, пома­гали тим владикам карати непокірних, давали всякі посади тільки уніатам, одбирали у православних священиків парафії й садовили на їх місце уніатів і т. ін.

Особливо дбав за поширення унії владика Потій, що по смерті Рогози став київським митрополитом.

в) Вибори до сейму. Православні братства, міщани, духовенст­во та решта нескатоличеної ще української шляхти для оборони своїх прав добивалися, щоб у місцевих сеймах були їхні представ­ники. Тим представникам вони наказували допоминатись прав для всіх православних. Однак доступитись до сейму православним було не легко. Мало не скрізь у поляків була більша сила, й вони православних у сейм не пропускали. Тоді православні з'єдналися з протестантами (поляками й литвинами) й вкупі з ними використо­вували всяку нагоду, щоб присилувати польський уряд на уступки дисидентам (некатоликам: православним та протестантам). Таким способом вони 1607 р. примусили польський уряд видати закон, по якому надалі посади православних владик та духовенства по­винні були віддаватися тільки православним, а не уніатам.

Польські королі не дуже того закону додержували: роздавали православні владицтва та парафії уніатам, як і раніш. Тоді православні стали збройною силою не допускати до себе уніатських владик та священиків.

г) Збройний опір. Король хотів оддать уніатам Києво-Печер­ський монастир. Князь Василь-Костянтин Острозький поставив

туди своє військо й не допустив у монастир королівського посланця. Так само православні не допустили уніатів і в найбільший на Волині Жидичинський монастир.

г) Денаціоналізація. Все ж таки, щодалі, то гірше ставало православним. Українське панство вимирало, католичилось та переходило на унію. Поляки ж скрізь засновували свої школи, впо­рядковували їх на європейський взірець, запрошували туди кра­щих учителів з-поза кордону й т. ін. Українських шкіл таких не було. Тим-то українське панство віддавало своїх дітей до польських шкіл. А там їх так виховували, що вони геть забували про свій рід, про свою віру й народ і, скінчивши науку, переходили або на уніатство, або й на католицтво та польщизну. Так винищувалась українська інтелігенція. Сини князя Острозького вже були като­ликами.

Бідні ж люди зовсім не мали змоги боротись з польською си­лою: ні грошей на освіту, на школи та на друкарні, ні збройної сили не мали.

Королі польські та магнати, бачивши те, сміливіше напосідали на православних, тиснули й руйнували їхні братства та збройною силою відбирали православні церкви для уніатів.

д) Поміч козацтва. Одчай огорнув православних. Не знали, де шукати захисту та справедливості. Аж тут стало обзиватись козацтво, яке до того часу встигло вже трохи ожить після Лубен­ського розгрому. Коли митрополит Потій поруйнував православні організації в Вільні й хотів те саме зробити й в Києві, козацький гетьман Тискиневич перестеріг його, аби не важився простягати руку на Київ, бо він, гетьман, наказав уже козакам всякого на­сильника, «де-небудь здибавши, як пса вбити». Потій з уніатами принишк. До Києва ж приїхав під охороною козаків грецький митрополит Неофіт. Він став порядкувати в Києві православним життям на власну руч: святив православним церкви, висвячував їм священиків і т. ін.

Митрополит Потій та польський уряд тільки збоку на те диви­лися, але в роботу Неофіта не втручалися: боялися козаків.

З того часу православний люд знову став покладати свої надії на козаків, як на оборонців православної віри та національних прав українського народу.

Розповісти й списати: В чому обвинувачували православні владики уніа­тів?— Чим докоряли владики православним? — Як боролися православні проти унії? — Хто особливо вславився своїми писаннями? — Як їх розповсюджували? — Як владики заводили унію? — Хто й чим їм помагав? ~ Хто особливо дбав про поширення унії? — Як православні добивалися кращих для себе законів? — Хто їм помагав? — Хто такі дисиденти? — Як оборонялися від насильств? — Куди не допустили уніатів силою? — Як католики ослабляли православних? — Що робили для спольщення? — Чому вкраїнці не заводили таких шкіл? — Хто став на оборону православних?— Що сказав Тискиневич Потієві? — Хто прибув до Києва на поміч право­славним? — Що робив Неофіт? — Що тоді робив уряд та Потій?

ЄЛИСЕЙ ПЛЕТЕНИЦЬКИЙ (1599—1620)

Розбрат. Поляки добирали всяких способів, щоб утримати б своїх руках український народ. Для того вони одних карали, дру­гих милостями та ласкою обдаровували, третіх грішми підкупали, четвертих — хитрощами та брехнею до себе привертали й т. ін.

Вони навмисне настренчували кріпаків та міщан проти козацт­ва, козацьку голоту та кріпаків проти заможних козаків, міщан та козацтво проти панських посіпак, а реєстрове та надвірне ко­зацтво проти запорозького й т. ін.

Сагайдачний розумів, що поки український народ буде темним, та незгуртованим, доти самі козаки проти Польщі нічого не вдіють.

Гуртування українців. Тим-то він, побачивши, що козацька си­ла зростає вже сама по собі, взявся за .народну просвіту та гурту­вання всього народу, як міщан, так і простих козаків коло тієї думки, що ввесь український люд мусить мати національну волю.

Осередком українського культурно-національного життя в ток час був Київ, а в Києві Печерський монастир.

Робота Плетеницького 1620 року. Одбивши озброєною силою зазіхання уніатів на Печерський монастир, ченці печерські щиро-взялися за культурну роботу на користь українського народу. Року 1599 вони обрали на ігумена Єлисея Плетеницького. Плетеницький родом з Галичини, з-під Золочева, був людиною освіченою, розум­ною й твердою на вдачу.

Він зменшив видатки на сите й п'яне чернецьке життя й повер­нув ті кошти на культурні потреби.

Після сварки владики Балабана з львівським братством у Ба­лабана залишалась без діла друкарня. Плетеницький купив її за монастирські кошти й привіз до Києва, а 1615 року пустив її у ро­боту. Опріч того, Плетеницький назбирав до Києва багато учених та освічених людей й настановляв їх на всякі духовні посади, аби не допустить туди уніатів.

Розповісти й списати: Що робили поляки, щоб розпорошити сили україн­ського народу? — Що таке нація? — Хто свідомо взявся за гуртування української нації? — Де був культурний осередок українців? — Який ігу­мен вславився своєю роботою? — Звідки він родом? — Через що більшість українських громадських діячів родом з Галичини? — Де Галичина? — Яка частина української землі найближча до Європи? — Як направив Плетеницький життя ченців?—Де він узяв друкарню? — Що він ще робив для зміцнення українського впливу серед громадянства?

КИЇВСЬКЕ БРАТСТВО (1615 р.)

Духівниця Гулевичівни. Багата київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна, жінка мозирського маршалка, духівницею записала свій грунт у Києві, на Подолі, на заснування монастиря, а при ньому школи для дітей шляхетських, «гостиниці» для прочан пра­вославної віри й т. ін.

Братство. Плетеницький з своїми однодумцями заснував 1615 року братство. Братство взялося здійснити заповіт Гальшки Гулевичівни. До братства вписалося «безчисленно» народу всякого стану: міщан і шляхти. Вписався в те братство й гетьман Сагай­дачний зо всім військом запорозьким. Таким способом згуртува­лися коло одного діла всякі верстви українського народу.

В цім братстві здобули вони спроможність спільно обміркову­вати всі свої національні справи, бажання й ті кривди, що чинили їм поляки-католики. Київське братство стало великою культурною силою на Вкраїні. Воно пов'язало докупи всі верстви українського народу: багатих і бідних, освічених і темних, кріпаків і шляхту, духовенство й міщан, козацтво реєстрове й запорозьке й т. д.

Всі братчики в одну думку думали, до одної мети простували: визволити народ український з неволі польської.

Ту думку ширили вони скрізь в народі всякими способами. Ос­вічені люди давали добрі поради на всяке діло, багаті міщани давали гроші на всякі потреби, а козацтво збройною силою обсто­ювало народні змагання.

Братський монастир і школа. На кошти Гулевичівни братство заснувало на Подолі монастир і збудувало при монастирі школу. В тій школі вчили «грецько-слов'янського та латино-польського письма».

Науки там викладалися по-грецькому, по-латинському, по-сло­в'янському (з українською мовою) та по-польському. Вчилися там найбільше діти київських міщан, духовних та шляхтичів.

З тієї школи згодом утворилася славнозвісна Київська бурса, а потім і академія.

Поляки й уніати дуже не любили тієї школи. Дехто навіть до­магався, щоб її зачинити через те, мовляв, що відчинено її без

польського дозволу. Однак польський уряд побоювався зачинити школу, бо бачив, що за спиною братчиків стоять гармати й мушке­ти війська запорозького. Таким способом братство боролося за національну волю двома силами: освітою й козацькою силою.

Народне об'єднання. В той час багато навіть українців, з поль­ської намови, вважало козаків силою недоброю, руйнуючою. Тим-то освічені братчики в своїх проповідях та писаннях роз'ясняли, що козаччина невипадкова шумовина на хвилях суспільства, не шкодливі люди, а продовжувачі старих військових лицарських традицій старої Русі. «Це ж бо те плем'я славного народу Руського, а насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем і суходолом — казали вони.— Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах плавало по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) й Константинополь штур­мувало. Це ж вони за Володимира, святого монарха руського, вою­вали Грецію, Македонію, Ілірик. Це ж їх предки разом з Воло­димиром хрестилися, віру християнську від константинопольської церкви приймали, й по цей день в цій вірі родяться й хрестяться й живуть».

Братство зв'язувало докупи всі верстви українського народу; показувало їм, як-то треба жити в братстві, щоб вороги їх не кривдили.

Розповісти й списати: Хто така Гулевичівна? — Яку вона духівницю ли­шила? — Коли Плетеницький заснував Київське братство? Хто вписався до братства? — Де раніш уже були братства? — Що вони робили? — Що робило Київське братство? — Чого воно домагалось? — Який монастир засновано? — Де він стоїть? — Яку школу там засновано? — Хто там учив­ся? — Як поставились поляки до тієї школи? — Через що? — Як братчики єднали козацтво з усім народом? — Хто роз'єднував різні верстви україн­ського народу? — Для чого? — Який віник легше переломити, зв'язаний чи розв'язаний?

НОВА ІЄРАРХІЯ (1620 р.)

Ворожі заходи проти православних владик. Польський король всупереч своїм обіцянкам та постанові сейму давав владицтва тільки уніатам. Робилося це для того, щоб на Вкраїні зовсім ви­вести православних владик.

1607 року помер львівський православний владика Балабан, а 1610 року — перемиський владика Копистинський. Король на їх місце нових православних владик не призначив. На Україні за­лишився тільки один православний владика Тисаровський. Та й той, щоб бути владикою, мусив одурити короля, ніби стане уніатом.

Нові владики. В той час вертався з Москви єрусалимський пат­ріарх Теофан. Кияни запросили його до себе, показали йому свою культурно-просвітню роботу й попросили, щоб він висвятив їм православного митрополита та владик на всі владичні кафедри на Вкраїні.

1620 року київське громадянство скликало до Києва український національний з'їзд. З'їзд і собі попросив патріарха висвятити митрополита й владик.

Патріарх довго вагався. Він «боявся короля й ляхів». Однак Сагайдачний запевнив, що козаки не дадуть патріарха на поталу.

Патріарх згодився. 1620 року він потай висвятив в різних міс­цях України митрополита й п'ятьох епіскопів на всі владицтва українські та білоруські. Після того патріарх під охороною козаків щасливо виїхав з України на Молдову.

Боротьба за нову ієрархію. Поляки й уніати нововисвячених владик не визнали й на владицтво не пускали.

Коли Мелетій Смотрицький, висвячений на владику полоцько­го, поїхав на Білорусь братись за своє діло, поляки й уніати зчинили такий галас, що король видав наказ арештувати Смотрицького й усіх новонаставлених владик.

За православних владик вступилося українське громадянство й козаки.

Проте поляки силою тиснули православних владик і тих, хто їм допомагав. Вони виловлювали, арештовували й тяжко карали при­хильників нових владик і знущалися над усіма православними.

Православні опиралися проти того насильства всякими спосо­бами.

Розповісти й списати: Кому король роздавав єпіскопські посади? — До чого це велося?—Хто в той час проїздив через Україну?—Що зробили кияни? — Через що патріарх зразу не згоджувався висвячувати нових владик? — Хто його забезпечив? — Кого патріарх висвятив? — Як поляк» й уніати прийняли нових владик? — Що зробили Смотрицькому? — Яка боротьба зчинилася з приводу нової ієрархії?

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА КОЛЕГІЯ (1630 p.)

Петро Могила. Року 1627 архімандритом Печерської Лаври; був Петро Могила. Як людина освічена, він упорядкував там власну школу-колегію для латинської науки. Православні тим спершу обурились. Думали, що Могила заводить щось на руку полякам. Вони настренчили проти Могили козаків. Тоді Могила прилучив свою школу до братської, взяв усю. ту об'єднану школу

під свою опіку й переробив її на колегію (на зразок єзуїтського), щоб рівнем своєї науки могла сперечатися з школами католицькими.

Згодом Могилу обрали на митрополита. Ставши митрополитом, Могила зібрав всі величезні монастирські скарби й повернув їх на упорядкування справ православної церкви. Дбав про видання книжок та розвій літератури й ученості. Особливо ж піклувався він коло своєї колегії.

Колегія. Могила працював над колегією, рук не покладаючи: запрохував найкращих вчителів з греків та Європи, вишукував найкращі книжки й т. ін. Своєю працею Могила добився того, щоб колегія стала найкращою школою на Вкраїні, найдужчим огни­щем освіти не тільки для України, а й для Московщини. Сюди приїздили вчитися люди навіть з Московщини (наприклад, Ломо­носов).

Схоластика. В той час по всьому світі серед учених людей па­нувала латинська мова. Гадали, що тільки вона здатна до науки. Отже, у Київській Могилянській колегії вчилися й писали найбіль­ше латинською мовою, трохи грецькою й зовсім мало слов'янською. Писали по певних взірцях, які брали собі з Європи та з стародав­ньої Греції. Через те тогочасна наука й писання були відірвані від живого життя й були вони сухі та марудні.

Прозвано їх «схоластикою» (од слова «школа», тобто вся та наука, мовляли, придатна тільки для школи, а не для життя).

Незважаючи на те, Києво-Могилянська колегія згодом стала кращою школою на Вкраїні, ставши огнищем народної освіти.

Жива народна мова. Наші письменники, які повиходили з тієї колегії, й ті учені та спудеї, що працювали в ній, уславилися своїми писаннями проти уніатів та католицтва.

Щоб їхні писання були зрозумілі й для простого, навіть неписьменного люду, поруч із слов'янщиною вони вживали народ­ної української мови, наламували слов'янську граматику на народ­ну мову.

Школа-колегія поволі пропускала за свої мури свіжий дух життя й наближалась до народу. Місце старої мертвої мови заступала жива, народна. Через те освіта швидше й легше розхо­дилася серед народу.

Таким способом вони пробивали стару стіну «схоластики».

Розповісти й списати: Коли обрали на архімандрита Могилу? — Що він зробив? — Як поставились до нього православні? — Як переробив Могила свою й братську школу? — Як дбав він про поліпшення колегії?—Де сла­вилась колегія? — Якою мовою тоді вчилися? — До чого це призводи­ло? — Що таке «схоластика»? — Як пробивалася в письменство жива на­родна мова? — До чого це призводило?

Коваленко

VII.

Доля городів. Братства. Церковна унія.

* Колись городом звалося обгорожене, укріплене місце. Потім воно звалося замком, а город, як місце торгу, звався місто. Через те й городські люде стали зватися міщанами.

У той час, як ширилась Польська держава, прилучаючи до себе землі Українські (XV-XVІ ст.), у сусідів на заході, у Німців, зросла вже сила й багатство городів, городського купецтва та міщанства. Там значно вже поширилася освіта і культура: Німці виробили в себе в городах кращий лад громадський, міське самоврядуваннє й суд, зложили закони. Німецькі ремісники єдналися в братства або цехи, і кожний цех у городі правувався сам собою, клопочучись, щоб кожний ремісник, до цеху належачий, добре знав своє ремество й совісно справляв свою роботу.

Багато Німців оселилося в городах у Польщі й на Україні. Живучи поруч з Німцями, Ляхи й Українці переймали у їх знання й уміння, переймали ремества й струмент. Через те й досі в нашій мові вдержалося багато німецьких слів, що стосуються до ремества і струментів. Коли Німці почали селитися в польських городах, то заводили й там свої порядки: цехи, громадський міський лад і суд. Польський уряд позволяв се Німцям, давав їм привілеї, дозвіл заводити в себе самовряду­ванні:. Так потроху німецьке право запанувало в городах Польщі й України. Закон про городське самоврядування був у нас відомий під іменем права Магдебурзького (від німецького города Магдебурга).

З того часу городи були незалежні від своєї округи, землі, утратили з нею зв'язок, який колись на Україні був між городами* й землею. Тепер город, що залежав од короля, платив йому податі, а в землях, відданих панам, город або містечко залежало од пана й платило подать йому. Королеві та панам гроші були дуже потрібні, через те король і пани охоче давали городам і містечкам право самоврядування.

Старшим у городській громаді був війт (голова), що вибірався міщанами, або настановлявся від пана. Війт правував укупі з райцями (виборними для справ адміністраційних, як тепер члени городської управи) і лавниками (судовими засідателями). Війт з лавниками та з райцями й орудовали усіма городськими ділами, поліцією, судом і т.и. Се призвичаювало міщан до громадської товариської праці та помагало зросту й багацтву городів. А проте городи в Польщі й на Україні, не вважаючи на сі права, не дійшли ні значного розвою, ні великого багацтва, а в держав­ному житті не мали ніякої ваги. Державне правуваннє в Польщі належало панам. Городи від себе не вибірали й не посилали послів до державної ради (сейму і сенату), значить, не мали в державі ніякої політичної сили. Кожний город жив сам собою, не з'єднаний з иньшими. Потроху городи стали в повній залежности від панів. До того ще перевагу дано в городах людям католицької віри (Ляхам та Німцям), а православних одсунуто, позбавлено їх усяких громадських прав. Се призвело до боротьби одну частину міщан з другою.

В городах селилися за дозволом правительства Жиди, і мізерна городська торговля була здебільшого в їхніх руках. Тільки в городах східної України (напр. у Київі, Чернігові) міщани випросили право не пускати до себе Жидів і таке право було тим городам дано в королівських грамотах.

Жиди прийшли в Польщу з Німеччини, з-над р. Рейну. Там їх гнітили і кривдили, то вони впросилися жити в Польщу. Живши довгий час у Німеччині, Жиди звикли розмовляти мовою німецькою, якою й досі говорять значно її покалічивши (сучасний жидівський жаргон). Так саме Жиди принесли з Німеччини й старинну німецьку міщанську одежу, яка тепер зветься жидівською. Жидів у Польщі не пускали до справ державних і громадських, Вони мусіли жити окремо, але мали право свої власні справи рішати, як хотять. Вони мали свої впорядковані громади (кагал), свої сеймики і сейми з виборних людей.

Бувши людьми чужими в тому краю, де посели­лися, позбавлені прав громадських і державних, Жиди могли тільки дбати про свої власні інтереси, заробляти гроші. В городах вони торгували, а по селах, по панських економіях брали на одкупи усякі доходи: збірати податі й повинности на пана, право держати корчми. Иноді пани оддавали Жидам на одкуп або аренду усі доходи з свого маєтку. Часто пан не жив у своєму маєтку, на Україні, а замісць його панував і доходи з людей збірав управитель або орендар (посесор) Жид. Управитель дбав про те, щоб збірати собі й панові як можна більше доходу; через те настало велике здирство. Народ ненавидів як панів, так і управителів або орандарів - Жид.

Серед українського народу скоро роспочалась боротьба проти польських порядків. Найпершою і найвиднішою ознакою ляха була католицька віра. Ляхи намагалися дати найбільшу перевагу в ділах громадських і державних католикам. Ляхи, а особ­ливо вище католицьке духовенство, хотіли зовсім знищити православну віру, поставити католицьких архієреїв замісто православних, тільки се було трудно зробити. На Україні засновані були католицькі архієрейські катедри й манастирі, їм надано землі, відняті від православної церкви. Православні архієреї не допускалися до засідання в сенаті й сеймі, де засідали католицькі архієреї. Православним робилися утиски; часто не дозволяли будувати нові церкви. Од короля й панів залежало віддавати єпархії тому або иньшому чоловікові, через те між духовним православним начальством мало було людей са­мостійних, готових обороняти інтереси земляків своїх і права самої православної церкви.

Боротьба за права українського народу почалася перше всього в формі боротьби за права й інтереси православних людей. Бо віра православна була ознакою Українця, як віра католицька означала Ляха. Боронячи свою віру, Українець там самим боронив свою народность, свою освіту, культуру, книжку, права свої у держави.

В сій боротьбі велику вагу мали православні б р а ц т в а.

Ще здавна у наших людей був звичай у деякі свята збіратись до гурту, варити мед, а за ті гроші, що вторговані за мед, помагати бідним, помагати церкві. Далі братчики платили невеличкі брацькі внески до "брацької скриньки". За провини братчиків з їх брали штрафи-теж до тієї скриньки (каси). Брацтво давало гроші на шпиталь, на церкву, на школу. Брацькі звичаї потім заведені були в цехах або товариствах ремісників. Декуди такі брацтва вдержалися, особливо по містечках та по селах, і до нашого часу. А під той час, як настало польське пануваннє на Україні, брацтва взяли на себе оборону прав українського православного народу, в формі боротьби за права своєї віри (XVI століття). Брацтва заводили школи, друкарні, в яких друкувалися книги для потреб шкіл і для оборони православної віри. Брацтва ж клопоталися про православні церкви, обороняли їх од католиків. До сього ж діла пристали деякі православні пани (князі Острожські, Ходкезичі та иньші). У городі Острозі на Волині була заснована православна вища школа і друкарня; тут було видано не мало книжок, тут зібралися православні учені й ученики; те діялося заходами князя Василя-Костянтина Острозького, сильного й багатого українського пана.

Найвидатніші брацтва були засновані у Львові, Луцьку, потім у Київі. Бачивши, що вище право­славне духовенство нездатне взяти в свої руки боротьбу за інтереси церкви, брацтва взяли сю справу в свої руки. Архієреї були з того невдоволені, намагалися приборкати брацтва, та вони знаходили собі поміч не тільки в громаді, а і в вищій духовній власти, - в Костяктинопольському патріархові, якому підлягала тоді православна церква на Україні. Патріарх дав деяким брацтвам право незалежности від архієреїв, і се викликало ще більше невдоволення архієреїв. Вони й без того мали нахил до католицьких порядків, бачивши перевагу католицької віри у Польській державі.

Безладдє й занепад православної церкви, великі права, які мало католицьке духовенство, суперечки з брацтвами, - все те примушувало православних архієреїв звернути увагу на єднаннє з католицькою церквою. До того єднання давно вже закликали їх католики. Так православні архієреї готові були занедбати свій бідний, поневолений і безправний народ і поєднатися з пануючою католицькою церк­вою.

Року 1590 чотирі архієреї (Львівський, Луцький, Холмський і Туровський) з'їхалися в Бельзі й змовились піддатися вищій католицькій власти. Потім до сієї змови пристав митрополіт Київський та останні архієреї. Скоро після того два архієреї (Терлецький та Потій) поїхали до первосвященника римського, папи, й заявили, що православна церква на Україні пристає до є д н о с т и або унії* з церквою католицькою, підлягає власти католицького римського папи. Після того, року 1596 скликаний був собор у Бресті і там прилюдно сповіщено про унію церковну. Православні теж скликали собор і постановили, що архієреї-уніяти суть зрадники, одступники і що їх не треба слухати.

Ще до того розійшлася по Україні чутка про унію церковну, зроблену без згоди самого православного народу, і се викликало велике невдоволеннє й гарячі протести. Православні брацтва, міщани й пани, які ще зоставалися вірні давній вірі батьків своїх, а між ними на першому місці кн. Острозький, доводили, що духовне начальство не мало права зробити постанову про унію без згоди самого народу, і що ті архієреї, які пристали на унію, вже не можуть вважатись архієреями, треба замісць їх наставити других. Правительство усіма силами піддержувало уніятів, віддавало їм церкви й манастирі з приписа­ними до їх землями. Православні обороняли свої церкви й манастирі, так що не раз доходило й до бійки. Так був убитий уніатський архієрей полоць­кий, Кунцевич, що робив багато насильства над православними.

Василь - Костянтин, князь Острозький, воєвода КиІвський.Завів велику школу для православних українців і друкарню, був визначним оборонцем православної віри під час заведення унії.

Побачивши, що народ не хоче унії, Львівській архієрей та Перемиський відступили від унії. Пра­вославні пани на сеймах і в судах намагалися вернути права православним; та правительство казало, що окремої православної церкви вже не повинно бути, бо вже заведена єдність, унія. Довго, багато літ велася тая боротьба з уніятами та католиками, велася палко, завзято. Православні брацтва не вважали на всі утиски, намагалися оборонити "благочестиву" віру; замісць віднятих церков, будували нові, заво­дили школи, друкарні. Так боротьба за визволеннє Українського народу тоді велася під прапором церковним.

Боротьба сяя ставала дедалі тяжчою для право­славних. Не стало архієреїв, які поставляли б православних священиків, а без архієрейського по­священия, по церковному закону, не можна бути священником.

Тим часом між панами на Україні все меньшало оборонців Українського народу і православної віри. Пани, бачивши перевагу Ляхів у державі, віддавали своїх дітей учитися в католицькі школи (засновані здебільшого ченцями брацтва Ісусового, або Єзуїтами). Молоді пани швидко полячилися, перей­мали католицьку віру і вже зрікалися свого бідного, окраденого Українського народу. Найбільше панів перейшло у католицьку віру й пристало до польської пануючої народности - в кінці XVI і в початку XVII століть.

Так народ український, колись утративши са­мостійність державну, політичну, тепер утратив своїх проводирів, свою інтелігенцію: пани й вище духо­венство покинули народ, перейшли до польського табору.

Тепер народ Український був пригнічений з усіх боків. Панське й католицьке право, здавалося, навіки пригнітили народ сей, і він, здавалося, мусів уже скоро зникнути, вмерти.

Та народ сам спромігся на сили; скоро розпочалася нова, вже кривава боротьба, піднята самим народом, - боротьба не тільки проти кривд церковних, а проти цілого польського панування на Україні. Боротьбу тую розпочали українські козаки.

З того часу боротьба, що раніш велася в більш заселених землях Галичини, Холмщини та Волині, переходить близше до Дніпра, до вільного степу, де гуртувалось козацтво. Київ стає осередком нової боротьби. Київське брацтво скоро стало найвидатнішим з усіх; тут була заснована велика "брацька" школа (колегія або академія); до київського брацтва вписався козацький гетьман з усім військом Запорожським.

Замісто князів і панів, в обороні народу стали прості люде, що тікали в степ од польської неволі й звались козаками.

Кріп’якевич

Так само були загострені релігійно-національні відносини. Ста­тути магдебурзького права в багатьох містах зазначали, що міста мають служити виключно визнавцям римської віри. Через те від участі в міських правах були виключені передусім українці, як визнавці пра­вославної віри. До винятків належав, зокрема, Кам'янець на Поділлі, де були три національні громади: українська, польська та вірменська. У малих містечках, де українське населення мало більшість, українці діставали лише одного-двох представників у раді й суді, а решту мали поляки, У Львові українців не допущено взагалі ні до яких міських посад, вони могли жити тільки в малому кварталі «Руської» вулиці, не мали права належати до деяких цехів, були обмежені в торгівлі, не дозволено їм організовувати публічні релігійні виступи. У Перемишлі українські міщани не мали доступу до ради, в Дрогобичі не дозволено їм поставити церкву в місті і т. ін.

Духовенство. Окрему суспільну верству творило духовенство. Як за давніх часів, так і пізніше, до духовної верстви належали не тільки священики, але й їх родини і весь церковний причет,— всі вони підлягали судові єпископа. Духовенство було численне; навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах не раз бувало по дві парохії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а деколи й селяни; священик діставав на утримання звичайно цілий лан землі, а крім того різні данини в натурі від парохіян. Духовні становища вважалися спадщинними: після батька парохію одержував син, а як родина вимерла, за парохію старалися свояки на основі права близько­сті. Так в одному місці не раз цілими сторіччями проживав той са­мий рід,— бували цілі священичі династії з давніми традиціями. Знач­не було також число монастирів, що творились особливо в горах, лісах і недоступних околицях; не раз були вони дуже численні, як наприклад, славний пізніше Манявський скит*, де проживало по кіль­касот монахів. Чорне і біле* духовенство відігравало важливу роль в культурі як освічений стан; з давніх часів усі школи були під про­водом духовенства.