4.3. Національно-релігійний рух і культура України наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Друга половина XVI — початок XVII ст. — період пробудження національної свідомості українського народу, його духовного відродження. Утверджується відчуття рідної землі, історії, вітчизни. Збе­реження і розвиток духовної культури, культурно-національне від­новлення стають історичною необхідністю.

Культурно-національне відродження в Україні було пов'язане з внутрішніми соціально-економічними процесами, а також з політичною, ідеологічною, релігійною боротьбою, з наростанням народно-визвольного руху і тими політичними й культурними процесами в Європі, що дістали назву Відродження (XIV-XVI ст.).

Культурна відбудова України відбувалася в дуже складних умо­вах, коли більша її частина перебувала у складі інших держав, а соціальне пригноблення українського народу посилювалося національ­но-духовним — принижувались і викорінювалися культура, мова, звичаї, православ'я.

Віра тоді була не тільки основою світосприйняття, а й ознакою на­лежності людини до тієї чи іншої культури, складовою культури, ознакою певного народу. Не зумівши покатоличити українців, прав­лячі кола Речі Посполитої почали втілювати в життя ідеї єзуїтів — "церковної єдності", або унії, Православної та Католицької церков під верховенством Папи Римського. При цьому зберігалися православні обряди, служба правилася церковнослов'янською мовою, не­змінним залишався й календар. У XVI ст. позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави Православна Церква була в занепаді. Безпосередніми причинами прийняття унії були невдоволення право­славних єпископів тим, що в церковні справи почало активно втру­чатися міщанство, об'єднане у братства; прагнення єпископів звіль­нитися від підлеглості східним патріархам, які також втручалися у справи єпархій і збирали побори; намагання верхівки українського православного духівництва добитися рівності з католицькими єпис­копами. Влітку в 1594 р. в Сокалі на з'їзді православних єпископів були вироблені умови об'єднання з Католицькою Церквою, а в груд­ні 1594 р. було прийнято постанову про бажання ієрархів відокреми­тися від Східної Церкви і підпорядкуватися Папі. У 1595 р. єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький поїхали до Рима, де Папа Климент VIII офіційно проголосив визнання унії. Проти унії рішуче вис­тупили князь К. Острозький та інша православна знать.

Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в Бересті (Бресті) Сигізмунд III за дорученням Папи Климента VIII скликав церковний собор для офі­ційного проголошення унії. Собор одразу ж розколовся на два собо­ри — православний і уніатський. В уніатському брали участь Київ­ський митрополит М. Рогоза, п'ять єпископів, три архімандрити, три католицькі єпископи, магнати й шляхта. 8 жовтня 1596 р. вони підпи­сали угоду про унію і дали присягу на вірність Папі Римському. На православному соборі були присутні два єпископи — Балабан і Копистенський, Білгородський митрополит Лука, дев'ять архімандри­тів, два представники східних патріархів, понад 200 представників православного духівництва. Вони підписали протест проти унії, а всіх, хто її прийняв, позбавили духовної влади. Проте Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору. Згідно з цим рішенням уніатське духівництво, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію, мала право одержувати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католиками. Унія вважалась обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Таким чином, Православна Церква стала, по суті, незаконною. І тільки важке зовнішньополітичне становище Польщі на початку XVII ст. змусило уряд у 1603-1607 рр. піти на де­які поступки православним (зокрема, сейм оголосив про припинення їх переслідування). Унаслідок виступів козацтва на початку 80-х ро­ків XVII ст. польський уряд видав "Статті для заспокоєння руського народу", якими узаконив існування Православної Церкви.

В історичній літературі Берестейська унія оцінюється неоднознач­но. Дореволюційні російські історики ставилися до унії вкрай не­гативно. Багато хто із сучасних закордонних українських істориків вважає, що унія була визначною і позитивною подією в історії украї­нського народу. Радянські історики донедавна сприймали Берестей­ську унію однозначно негативно, і тільки останніми роками з'явили­ся дослідження, де її оцінюють позитивно.

Після прийняття унії до неї приєдналося багато феодалів, шлях­тичів і міщан. Проте більшість селян, козаків, міщан, дрібної шляхти і духівництва залишилися православними і почали об'єднуватися на захист своїх національних прав та інтересів.

Експансія католицизму, що її здійснювала римська курія, намаган­ня правлячих кіл Речі Посполитої колонізувати український народ викликали широкий суспільно-політичний рух, опір православного населення. У містах виникають братства, які мали на меті об'єднати широкі маси міщанства і які, виступаючи проти засилля католициз­му, були проявом реформістського руху в Україні.

Культурне піднесення в Україні значно посилюється з появою братств — громадських православних організацій міського населен­ня, які рішуче виступали за розвиток вітчизняної культури. Одним із перших у 1439 р. було створено Львівське братство, яке мало школу, шпиталь, бібліотеку, друкарню. На початку XVII ст. виникають Рогатинське, Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Самбірське, Київське, Вінницьке та інші братства. Вони створювали друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчите­лів і бідних учнів, надавали найкращим учням допомогу для продов­ження навчання за кордоном. Навколо братств об'єднувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі.

Важливим напрямком діяльності братств стало книгодрукування. Одну з перших друкарень було створено в 1561 р. у Заблудові, в маєт­ку українського та білоруського магната Г. Ходкевича. Заснували її Іван Федоров і Петро Мстиславець. У 1569 р. вони видали "Учитель­ське Євангеліє", а пізніше — "Псалтир" і "Часослов". А власне пер­шою на українських землях стала друкарня, яку заснував у Львові в 1573 р. І. Федоров. У цій друкарні в 1574 р. було видано "Апостол". У 1576 р. І. Федорова запросив до себе князь К. Острозький. У його друкарні було створено 28 видань, серед них відома "Острозька Біб­лія" (1581) — перше повне видання Біблії слов'янською мовою.

Братські друкарні існували також у Новгороді-Сіверському, Киє­ві, Чернігові, Луцьку. Були також приватні друкарні.

У 80-ті роки XVI ст. почала видаватися полемічна література, що мало особливе значення в боротьбі з унією, проти соціальних та ідейних засад католицизму. Представляли цю літературу Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет та ін. У полеміці з церковними магнатами визрівали гуманістично-демократична ідея суспільної рівності, ідея свободи віросповідання. Полемісти розкрили причини, що сприяли переходу магнатів до уніатсько-католицько­го табору. В їхніх працях тема патріотизму посідала чільне місце.

Розвиток книгодрукування сприяв розвиткові освіти, збільшенню кількості шкіл. І. Федоров видав у Львові та Острозі "Букварі" — посібники для вивчення слов'янських і грецької мов. Були видані також "Граматика" Лаврентія Зизанія і "Граматика" Мелетія Смотрицького.

Наприкінці XVI ст. школи діяли вже у Львові, Стрию, Кременці, Києві, Володимирі-Волинському та інших містах. Серед них були дяківські школи, міські, церковні, монастирські, домові, протестант­ські, уніатські, католицькі. У 1578 р. в Острозі було засновано школу, яка дала початок новому етапу в розвитку шкільної освіти в Ук­раїні. Викладання в ній було побудовано з урахуванням досвіду сучасної європейської школи. У ній вивчали слов'янську, грецьку і латинську мови, так звані сім вільних наук — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Отже, ця програма передбачала початкову і середню освіту з елементами вищої. Першим ректором цієї школи був Г. Смотрицький, а з-поміж вихованців — М. Смотрицький, Г. Дорофеєвич, П. Сагайдачний та ін.

На початку XVII ст. в Україні відкрилося ЗО братських шкіл, які були народними і вирізнялися передусім демократичністю. До програм цих шкіл входили ті самі науки, що вивчалися в західноєвро­пейських школах. Та вже у 20-ті роки XVII ст. Львівська школа, не витримавши боротьби з католицьким духівництвом, почала занепа­дати. Луцька школа двічі (у 1627 і 1634 р.) була розгромлена і перейшла до рук уніатів. Острозьку школу після смерті князя його онука Анна-Алоїза Ходкевич перетворила на єзуїтську колегію.

На початку XVII ст. Київ стає одним з найбільших міст Наддніп­рянщини (з чисельністю населення 15 тис). Починають відроджу­ватися духовні традиції Києва як всеукраїнського центру. Істотно вплинуло на політичний статус Києва запорозьке козацтво. У 1620 р. гетьман Сагайдачний за підтримки козацтва та православних вірних і за участю єрусалимського патріарха Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому після Бе­рестейської унії було ліквідовано і замінено на уніатську. Це була найвидатніша заслуга П. Сагайдачного. Основними культурними центрами Києва були Київське братство і Києво-Печерська лавра на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. У 1615 р. при мо­настирі було відкрито друкарню. Першою книгою, що вийшла тут у 1616 р., був "Часослов". У 1615 р. Київське братство заснувало школу, яка стала родоначальницею першої вищої школи у країні — Києво-Могилянської академії. У 1631 р. у Києві було створено ще одну школу — Лаврську, яку заснував архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Вона створювалася на зразок шкіл вищого типу, у ній навчалося близько 100 учнів. Та проіснував цей навчаль­ний заклад недовго. У 1632 р. він об'єднався з братською школою і дістав назву колегії (так на Заході називалися навчальні установи ви­щого типу).

Отже, в Україні було зроблено перший крок на шляху становлен­ня вищої школи. Велику роль у цьому відіграв П. Могила — видат­ний просвітник, який усі свої знання, організаторські здібності, а та­кож матеріальні кошти віддав колегії. На його честь її було названо Києво-Могилянською і під цією назвою вона ввійшла в історію вітчизняної науки і культури як перший вищий навчальний заклад України, Росії та Білорусії. За змістом і організацією навчання коле­гія була ідентичною Краківській і Віденській вищим школам. У ній вивчали граматику, мови, риторику, поетику, діалектику, арифмети­ку, геометрію, астрономію, музику та інші науки. Як і вищі європей­ські школи, колегія мала у підпорядкуванні школи, відкриті у Кре­менці, Вінниці та Гощі.

Таким чином, в умовах боротьби проти насильницької політики покатоличення і колонізації в Україні відбувалося культурно-національне відродження. Великого розвитку набули ідеї поширення осві­ти і знань серед народних мас, відродження національної мови і тра­дицій, захисту православ'я як віри батьків, незалежного і вільного існування народу.

Гончарук

Лекція № 9. Консолідація та національно-духовні процеси у формуванні української народності у XV- першій пол. XVII ст.

Загальні зауваження.

Формування центру української народності. Розвиток та уніфікація її матеріальної культури.

Еволюція та розвиток нової національної свідомості. Удосконалення мовного процесу.

Проникнення гуманістичних ідей та нових тенденцій у розвиток української культури.

Реформаційний рух та міжконфесійна боротьба як один із проявів визвольного руху.

І. Загальні зауваження

Для трактовки - це одна із самих складних лекційних проблем. Бо тут потрібно простежити процеси, які лежали в основі виникнен­ня територіального центру української народності, уніфікації її ма­теріальної культури, змін в національній свідомості українського народу, мовного формування, реформаційного руху, діяльності братств, міжконфесійної боротьби тощо.

Цей період насичений різними консолідаційними факторами, які визначили подальшу історичну долю існування українського ет­носу, його боротьби за право на існування власної матеріальної та духовної культури, внесення своєї дещиці у світову цивілізацію. Сказане вище визначило план лекції та добір відповідних історич­них матеріалів і фактів.

В одній із попередніх лекцій ми відзначали, що на українських землях літописання починає відроджуватися десь з XIV ст. Зокрема в нашому краї поширюються варіанти творів про перемоги російсь­кого народу над кочівниками у 1380 р. - "Мамаєве побоїще". Український народ давав високу оцінку перемозі росіян над золотоординцями, розглядаючи її як запоруку і свого визволення.

Як уже було сказано у попередній лекції, у XV - першій поло­вині XVI ст. в Україні створено два літописи: "Західноруський (Литовський) літопис" та "Короткий Київський літопис".

У Західноруському літописі у апологічному дусі змальовуєть­ся діяльність литовського князя Вітовта, зібрано чимало матеріалу з історії України та Білорусії. У Короткому Київському літописі ви­кладені симпатія до діяльності литовських князів, захоплення Во­линським магнатом Костянтином Острозьким, відомості про погра­бування ордами Києва тощо. Згадані літописи - це твори про діяння феодалів, панегірики Великому князівству Литовському.

В джерелах другої половини XVI - першої половини XVII ст. відображені історичні події, процеси і явища більш нового часу. Зо­крема у працях "Ключ царства" Герасима Смотрицького, "Плачі" Мелетія Смотрицького, "Апокрисисі" Христофора Філарета, "Палінодії" Захарія Копестинського дискутувалися деталі догма­тів християнства.

Одначе, згадані твори стимулювали розвиток історичної нау­ки. У зв'язку з цим варто нагадати про появу Баркулабівського, Густинського, Львівського та Острозького літописів. У них дослід­ники знайдуть відомості про Брестський собор 1596 р., події, що відбувалися в українських землях у ХVІ-ХУП ст., обставини поне­волення України литовськими та польськими феодалами, побут українського народу, проникнення католицизму на православні зем­лі тощо.

Цікавим історичним джерелом цього часу є мемуари Михалона Литвина, Федора Євлашевського, Гійома Левассера де Боплана, Еріха Лясоти, Якова Собеського, які, по суті, належать до фео­дальної історіографії.

Але в цей час знайшли своє місце як джерело й твори полеміч­ної літератури І. Вишенського та народні історичні пісні і думи. Зо­крема, Іван Вишенський у своїх знаменитих "посланнях" ("Посланіє Львовському братству" та ін.) критикує Брестську унію 1596 р., змальовує важке становище України, критикує своє (національне) панство, закликає селян до боротьби.

У думах та піснях того часу оспівана боротьба проти інозем­них загарбників - турок та татар, кочових орд, польської шляхти показаний народний побут, стосунки між людьми тощо .

Джерельну основу цієї лекції складають також такі документи, як: "Опис книг Супрогуського монастиря на Поліссі" (1557), "Лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію" (1576), "Статут Львівського братства" (1586), "З послання Івана Вишенського до вищого українського духовенства, прийнявшого Унію" (кінець XVI ст.), "Еріх Лясота про зовнішній вигляд Киє­ва" (1594), "Статут Луцької братської школи" (1624), "Лист гетьмана Івана Петрижицького і Війська Запрозького про доцільність об'єднання Лаврської школи з Братською школою в Ко­легіум" (1632), "Про архітектурні пам'ятки Києва (перша поло­вина XVII ст.) " Г.Боплана та ін.

Порушеній проблематиці присвятили свої наукові пошуки такі вчені-історики, як: Л.Гумільов, Я.Дашкевич, Є.Дзюба, Я.Ісаєвич, О.Курочкін, К.Матейко, С.Плохій, З.Хижняк, та ін. . У працях на­званих дослідників викладачі та студенти відшукають цікаві відо­мості про розселення українського етносу, деформацію кордонів України в XV - першій половині XVII ст., формування центру укра­їнства (Л.Н.Гумільов); знаряддя праці тогочасних українських се­лян, житло та одяг українців (К.Матейко "Українська минувшина"), процеси, які були в основі формування нової національної свідомо­сті (Я.Дашкевич, О.Дзюба, Я.Ісаєвич); зміни в мові та аспекти наці­онально-духовного піднесення (Є.Дзюба, Я.Ісаєвич, С.Плохій, З.Хижняк), реформаційний рух, діяльність братств та міжконфесій­ну боротьбу, (З.Хижняк, Я.Ісаєвич) та інші цікаві проблеми тогочас­ної історії України.

Історичні події того часу покладені в основу таких художньо-історичних творів, як: "Гальшка Острозька княжна" І.Гушалевича, "Гулевичівна" Ю.Колісниченка та С.Плачинди, "Свіччине весілля" І.Кочерги, "Кужіль і меч" А.Лотоцького, "Гальшка Острозька" О.Огоновського, "Первые коршуны" М.Старицького, "Іван Вишенський" І.Франка, "Гальшка княжна Острозька " І.Шараневича та ін.

У згаданих творах викладачі та студенти знайдуть цікавий ху­дожньо осмислений матеріал про пробудження нової національної свідомості на українських землях в XV - XVII ст., духовне піднесення українського народу, його боротьбу за православну віру, за соціальне та національне визволення.

Формування центру української народності. Розвиток та уніфікація її матеріальної культури

...

Дослідники вважають, що саме етнічна консолідація українсь­кого народу породила уніфікацію його матеріальної культури.

По-перше, вона проявилася у формі знарядь праці. Орне зна­ряддя - плуг став витісняти з ужитку стародавні сохи та рала. Поряд з короткою косою-горбушею населення, особливо степової частини України, стало вживати довгу косу, яка у пізніші часи стала називатися литовкою.

Відповідних змін зазнали серпи, ціпи, жорна та інші знаряддя.

По-друге, зазнав змін транспорт. Зокрема, більш удосконале­ним став віз та його вантажний варіант - мажа, їх колеса з ободом, спицями та буксами були більш міцними та пристосованими до пе­ревезення вантажів на далекі відстані.

Люди пристосувалися до перевезення по воді, використовуючи для цього струги, дубаси, байдаки (чайки) та інші засоби.

По-третє, зазнало конструктивної еволюції житло для людей. Для зведення помешкань застосовувалися зрубний, стовповий та каркасний методи будівництва. Багаті господарі до своїх будинків прилаштовували сараї, комори, кухні, пекарні, шопи та інші приміщення.

Один із перших чужинців, що у 1594 р. побував на Запорізькій Січі, німецький посол Еріх Лясота у своєму щоденнику про Київ зазначав так:

Він великий і дуже укріплений, був колись прикрашений пишними церквами і будівлями як громадськими, так і при­ватними... а сучасне місто збудоване внизу, в долині, на пра­вому березі Дніпра, воно займає досить великий простір, бо майже при кожному будинку є сад. В ньому багато правосла­вних церков, вони майже всі дерев'яні, одна лише кам'яна, стоїть на площі".

Із спогадами Лясоти перегукується згадка про Київ французь­кого інженера Г.Боплана:

"Місто є значним торговим центром країни... будинки тут збудовані на московський зразок, усі на один поверх.., насе­лення користується свічками, зробленими з трісок: вони ко­штують так дешево, що за подвійний динар можна освітлю­вати найдовшу зимову ніч"6.

По-четверте, чимало художніх новинок та вдосконалень за­знав одяг українців. На його пошиття добирали тканини домашньо­го та зарубіжного виробництва - полотно, сукно, сатин, атлас, ок­самит тощо. Серед жіночого одягу була поширена плахта, серед чо­ловіків — шаровари. Верхній одяг - кожухи, кунтуші, жупани, кеп­тарі — довершувало взуття та головні убори (баранячі та оксамитові шапки, довгі жіночі платки тощо).

Певної уніфікації зазнала і їжа українських людей: борщ, сви­нина, сало, пшоняна каша, житній хліб та інші продукти.

ІІІ. Еволюція та розвиток нової національної свідомості. Удосконалення мовного процесу

...

Позитивно вплинула на розвиток української самосвідомос­ті поява козацтва. З його внутрішньою структурою, волелюбивими акціями з'явився ідеал прагнення до соціальної та національ­ної волі. Козацтво перебрало на себе державотворчі функції й народ побачив у ньому свого захисника, реальну силу у боротьбі за своє визволення.

У зв'язку з цим в середовищі українського етносу все помітні­шим стало засудження всіляких відступів від своєї рідної мови, зви­чаїв, обрядів, традицій тощо.

Яскравим прикладом цього може бути "Лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію" про те, щоб королівські укази писалися їм не польською, а українською мовою (1576)":

"Видані листи через дворянина вашої королівської милості пана Оршевського братії нашій...письмом польським писа­ні. За ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським (тобто українським -П. С.) письмом мають бути видані...

Просимо, щоб ваша королівська милість при привілею і свободах наших нас залишити і до нас листи з канцелярії ва­шої королівської милості руським письмом видавати наказа­ти благоволив...""

Представник тогочасної української культурної еліти, один із найвизначніших українських письменників-полемістів кінця XVI - початку XVII ст. Іван Вишенський у своєму посланні до вищого українського духовенства висміював зрадників свого народу, лю­дей, які відірвалися від інтересів своєї Батьківщини, стали допома­гати польській шляхті утверджувати в Україні соціальний і націона­льний гніт, стали проявляти непомірний потяг до власного збага­чення і зневаги простолюдинів.

Зокрема, критикуючи уніатське духовенство, він писав:

"Не мирского жерело похотий в собе распустили и наси­титься никакож не можете и еще болшею алчбою и жаждою, свецких достатков прагнучи, оболели есте?... Покажите ж ми... где который з вас, в мирском житии будучи, оных шест заповедей, от Христа узаконеных, сам собою исполнил, то ест алчных прекормил, жаждных напоил, странных упокоил, нагих одеял, болных послужил, в темницах навежал?... Где есте нагих одевали? Не ваши милости ли сями обнажаете из оборы коне, волы, вовцы у бедных подданых волочите, дани пеняжные, дани пота и труда, от них вытягаєте, от них живо лупите, обнажяете, мучите, томите ...

Где есте больных послужили? Не вяши милости ли полных еще самих от здоровых чините, биете, мучите и убиваете?... Ксенже бискупе луцкий, колко еси за своего священства живых мертво ко Богу послал.. ?"12

Подібного роду обуреннями і звинуваченнями просякнутий весь лист. Він є яскравим свідченням формування нової демократичної національної самосвідомості кращих представників українського народу, пошуків свого етнічного й державного коріння, відтор­гнення невластивих національній ментальності нововведень.

Важливим фактором нової національної самосвідомості, етні­чного розвитку населення України XVI - першої половини XVII ст. став мовний процес. В одній із попередніх лекцій було сказано, що офіційною мовою Великого князівства литовського вважалася русь­ка мова. Ця вимога була зафіксована у збірнику законів 1565 р., в якому була висловлена вимога, щоб "писарь меський, по-руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати".

Дослідники помітили, що вже з XV ст. жива, розмовна мова по­чинає активно витісняти з ужитку церковнослов'янську. Цією мовою починають писати, створювати книги тощо. Саме таким є Пересопницьке Євангеліє, переклад якого здійснено у 1556-1561 рр.

Як відомо, створене на українській мовній основі згадане вище Євангеліє стало ритуальним документом під час приведення до при­сяги першого президента України Л. М. Кравчука та його наступни­ка Л.Д.Кучми.

Розвитку української мови сприяли також рішення Люблінсь­кого сейму(1564). На їх основі українська патріотична знать вимагала від польських чиновників українського діловодства й боляче сприймала випадки, коли ця вимога порушувалася, про що ми писа­ли, ілюструючи листа брацлавської шляхти 1576 р. до польського короля Стефана Баторія.

На початок XVII ст. навіть зарубіжні мандрівники та офіційні особи помітили, що в українських землях сформувалася мова, від­мінна від мов інших слов'янських народів, й залишили після себе відповідні спогади (шведський посол Ґотрад Веллінґ, італієць Божо, німець Вердум, турок Челебі та ін.).