3.3. Мистецтво.

Пам'ятки архітектури ХІУ-ХVІ ст. здебільшого не збереглися, хоча на цю добу припало створення українського стилю дерев'яних церков. Поєднання замків і храмів у готичному стилі простежується у церкві с. Сутківці та вежах Дерманського монастиря (XV ст.). Найкра­щою із збережених пам'яток готики є Вірменська церква у Львові 1363 р. У Львові збереглися і шедеври доби ренесансу: Чорна кам'я­ниця (XVI ст.), будинок Корнякта, ратуша, перебудована 1624 р., кап­лиці Боїмів та Трьох королів. Лука Пряшів збудував у 1541 р. Луць­кий замок, а Амвросій Прихильний - синагогу. Але переважали італійські зодчі.

Вже у XVI ст. поширилася різьблені іконостаси. Славилися майст­ри «руської штуки» - живопису. Вони розписували королівські палати у Кракові та замки князів ще з XIV ст. Поширилася унікальна украї­нська «весела ікона» («Параскева П'ятниця», «Преображення»).

У XV ст. вправними малярами були священик Галь з Перемишля, Андрій з Любліна та ін. У XVI - працював Лаврін Пилипович, на початку XVII ст. - Федір Сенькович.

Розвивалося різьбярство, графіка, ювелірне мистецтво, геральдика та сфрагістика тощо. Саме в ці нелегкі часи народ створив історичні пісні, думи, поширилися кобзи, бандури, козацькі танці, з'явилися перші парсуни - козака Мамая і конкретних історичних осіб. Через Україну з XVI ст. поширився в Східній Європі партесний (багатоголосний) спів. Українець Себастіан став батьком польської музики. (Історія Украї­нської РСР. - т. 1. - кн. 2. - с. 151).

Отже, втрата селянством свободи і поява козацтва як організованої військово-політичної сили - явища, які поклали межу поміж двома великими етапами історичного розвитку народу, вплинули на розви­ток його самобутньої культури. Позитивний вплив на національну куль­туру справляв і розвій західноєвропейського ренесансу.

Попри всі випробування український народ на 1600 р. досяг чисель­ності 5,3 млн. чол., поширюючись і на Лівобережжі. На цей час поряд із церковною назвою Мала Русь, в документах поширились і назви «Ук­раїна», «Україна Руська».

Лекції

Лекція 6.

...

Розвиток культури. Період від кінця XIV до середини XVI ст.— це час дальшого формування українського наро­ду, піднесення його визвольної боротьби проти польсько-литовського панування й турецько-татарської агресії.

Іно­земний гніт, постійні спустошливі напади кримчаків аж ніяк не сприяли розвиткові культури України. Натомість велике значення для неї мало зміцнення взаємозв'язків із культурами братніх народів — російського та білоруського. На Україні поширювалися рукописні книги з майстерень Москви, Новгорода, Пскова. Серед українського освіченого загалу відчувався вплив творів видатного російського пи­сьменника Максима Грека. Східнослов'янські народи роз­ширювали культурні взаємини із південнослов'янськими країнами — Болгарією та Сербією. На Україні була добре знана південнослов'янська література.

Значну роль у розвитку взаємовідносин слов'янських народів відіграло зародження наприкінці XV ст. у Кракові та Чорногорії східнослов'янського кириличного друкарст­ва. В друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові в 1491 р. ки­риличним шрифтом були видрукувані «Октоїх», «Часосло­вець» і «Псалтир». Зазнавши утисків з боку католицьких кіл, Фіоль у 1492 р. перебрався до Угорщини, але справу свою там не поновив. Першодруки богослужебних книг, церковнослов'янською мовою поширювалися на Україні. Велике значення для піднесення культури українського та білоруського народів у першій чверті XVI ст. мала видав­нича діяльність білоруського вченого-гуманіста Франциска Скорини. У 1517—1518 pp. він у Празі відновив друкування книг кириличним шрифтом. Тут були видані частини з «Біблії». Переїхавши до Вільно, Скорина працював тут під егідою місцевого братства. 1525 р. він видав «Апостол» і «Малу подорожню книжицю». Однак після пожежі в 1530 р. його друкарня припинила існування.

В галузі освіти на Україні ще зберігалися традиції дав­ньоруського шкільництва. Початкові школи існували у міс­тах, при великих церквах та монастирях, а також у маєт­ках деяких магнатів. Навчали в таких школах дяки-«уставники». Їхня праця винагороджувалася збіжжям та іншими продуктами. На свята учні давали їм «приноси» (дарунки). Наука відбувалася або в хаті дяка, або в «шкілці» при

церкві, де вчили читати й писати та церковному співу. За підручники правили «Часослов» і «Псалтир».

Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. у Польщі та Литві розпочалося культурне піднесення. Тут поширю­валися передові ідеї гуманізму, вчення Яна Гуса та інших діячів Реформації. Важливу роль у цьому відігравав Кра­ківський університет, де навчалося й багато молоді з укра­їнських земель. Через Польщу прогресивні ідеї проникали на Україну. Зі свого боку, українська культура збагачува­ла польську. Вихідці з України навчалися також в універ­ситетах Європи. У документах паризької Сорбонни імена студентів-українців, зокрема киян, трапляються вже з дру­гої половини XIV ст. І не лише студентів, а й бакалаврів, ліцензіатів, магістрів. Так, під 1553 р. згадується «магістр Петро Кордовая і товариш його в Рутенії (Русі.— Л. М.), а в списку за 1397 р. є «Герман Вілевич, ліцензіат мов і бакалавр рутенської нації з Києва». В середині XV ст. Сор­бонна мала вже кілька докторів-українців. Юнаки з Укра­їни — діти шляхтичів, міщан — навчалися і в Болонському, Краківському, Празькому університетах. Повернувшись на батьківщину, вони не поривали зв'язків зі своїми «альма-матер».

Деякі залишалися там працювати. Наприкінці XV — на початку XVI ст. в Європі знали про наукову діяльність учених — українців за походженням: Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському та Павла Русина у Краківському університетах. Особливо помітний слід у тогочасній науці залишив Юрій Дрогобич. Спочатку він учився в Ягеллонському (Краківському) університеті, де в 70-х роках XV ст. отримав вчені ступені бакалавра й магістра. Для продовження навчання прибув до Болоньї. Ставши тут доктором філософії, а згодом медицини, у 1478— 1482 pp. читав у місцевому університеті лекції. Підтримував зв'язки з ученими Дж. Манфредо, Дж. Гарцоні. В 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Створював наукові праці з астрономії. 1483 р. в Римі вийшла друком його книга «Прогностик» — про розташування небесних тіл. У ній, зокрема, висловлювалася думка про можливість передбачення погоди на основі спостережень за небес­ними світилами.

Значну роль у культурно-освітньому русі на Україні та в Польщі в другій половині XV — на початку XVI ст. відіграв магістр Краківського університету Павло Русин. На його поетичній творчості виразно позначився вплив європейського Гуманізму. Він видавав і коментував твори Овідія, Сенеки, сприяв поширенню літератури епохи Відродження.

Таким чином, міжнародні культурні зв'язки, що зміц­нювалися в досліджувану епоху, сприяли взаємозбагачен­ню та взаємозближенню культур європейських народів і серед них — українського.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій, в умовах боротьби селян і міщан проти феодального гніту та іноземних загарбників. Водночас нові історичні, суспільні умови породжували й нові форми народної творчості. Обрядова поезія, напри­клад, значною мірою звільнялася від культових елементів. Народною мовою творилися прислів'я, приказки, казки, пе­рекази тощо. Незважаючи на переслідування з боку церк­ви, зберігалися народні обряди: колядування, щедрування, Свято Купала, що їх церковники, осуджуючи, разом з тим пристосовували, до своїх свят. Продовжували існувати вес­нянки, русальні обряди й пісні. В обрядовій поезії (йдеться про жнивні та обжинкові пісні) виникають соціальні, пе­редусім антифеодальні мотиви і настрої.

У XV ст. зароджується епічна поезія українського на­роду— історичні пісні та думи. Виконували їх народні співці-кобзарі. Виникнення дум пов'язане із зародженням козацтва та епічною давньоруською традицією. Одна з найвідоміших і найстаріших — дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні-балади виховували у народних масах почуття любові до вітчизни, будили протест проти її воро­гів та панського гніту, прославляли народних героїв. Усна поетична творчість відігравала значну роль у формуванні й розвитку українського народу.

Культурні традиції Давньої Русі продовжувалися і в літописанні. Найвизначнішими тогочасними літописними творами були «Короткий Київський літопис» XIV—XV ст. і так звані «литовські» або «західноруські» літописи. «Ко­роткий Київський літопис», в якому використані давньо­руські літописи, подає також цінні відомості з історії України XV—XVI ст., зокрема про боротьбу проти кримча­ків, містить окрему оповідь про литовсько-російську війну, описує дії князя К. Острозького на полях битв (зокрема під Оршею у 1515 p.). Автор літопису порівнює Острозько­го з індійським царем Пором. Завершується оповідь по­хвалою Острозькому. В окремих «литовських» літописах наведені факти про «від'їзди» українських та білоруських феодалів до Російської держави. Загалом літописання на Україні розвивалося у зв'язку з російським. Ідеї російсько­го літописання про єдність історичного процесу всіх східнослов'янських земель діставали відгук на українських зем­лях, пригнічених Польщею та Литвою.

В XV — у першій половині XVI ст. поширювалися цер­ковно-літературні твори: послання, «слова», житія святих тощо. Видатною літературною пам'яткою був «Києво-Пе­черський патерик». Поряд із житіями ченців і розповідями про різні «чуда» у Києво-Печерській лаврі в ньому містилося чимало фактів з тогочасного суспільного життя, побу­ту ченців тощо. Значне поширення мали також збірки жи­тій святих «Четьї-Мінєї» (XV ст.).

Разом з ідеями Гуманізму на Україну із Заходу надійшла течія Реформації. Під її впливом відбувалося набли­ження літературної мови до народної, відчувалося праг­нення зробити її доступною для найширших суспільних кіл. На мову, наближену до народної, перекладалися книги Священного писання, як-от «Пересопницьке євангеліє» (назва походить від монастиря в Пересопниці на Волині), перекладене в 1556—1561 pp. Михайлом Васильовичем та архімандритом Григорієм за дорученням княгині Алоїзії Заславської «для лепшого виразумления люду християн­ського посполитого». До нас дійшов ряд списків цього Євангелія, прикрашеного заставками, ініціалами, мініатю­рами, орнаментом у стилі Відродження.

Поряд із церковною розвивається світська література. Це — згадуваний уже збірник «Ізмарагд», в якому вміщено близько ста «слів» здебільшого на морально-побутові теми: про книжну мудрість, про повагу до вчителів, про добро­чинність і гріхи, про багатих і бідних тощо. В XV ст. з'яв­ляються перекладені повісті про Олександра Македонсько­го («Олександрія»), про Троянську війну, про Таудала-лицаря та ін. У цих творах прославляються подвиги, муж­ність і хоробрість героїв, і водночас у них певною мірою відображена реальна дійсність того часу, погляди різних верств суспільства на сучасні їм політичні явища та події.

Архітектура і живопис кінця XIV — першої половини XVI ст. значною мірою продовжували традиції мистецтва попередньої епохи. Разом з тим у архітектурі запрова­джуються нові елементи, зумовлені змінами у тактиці ве­дення війни, розвитком військової техніки. Виникають зам­ки, цілком побудовані з каменю або цегли, підсилені муро­ваними вежами, бійницями для обстрілу підступів до стін (в Луцьку, Кременці, Хотині, Меджибожі, Невицькому, Одеську). Ці споруди вели своє походження від давньо­руської мурованої архітектури.

Нові тенденції виявляються в культовій архітектурі. Хоча великі феодали, як і до того, будували замки, церкви, монастирі тощо, головними замовниками численних буді­вель стають шляхта та зміцнілі міські та сільські громади, чиї смаки та естетичні уподобання справили вплив на архі­тектуру, зокрема церковну. Зміцнюються також взаємо­зв'язки з передовою гуманістичною культурою Польщі та Західної Європи. Всі ці тенденції відбилися в будові та оздобленні безкупольних храмів, в яких разом із продовженням традицій давньоруської архітектури реалізовані творчо переосмислені здобутки західної архітектури. Вели­ке будівництво у XV — першій половині XVI ст. проводили монастирі: Києво-Печерський, Дерманський і Уневський (Львівщина), Троїцький в Межирічі під Острогом та ін.

У дерев'яному культовому будівництві виробляються тридільний і хрещатий типи вирішень об'ємно-просторових композицій храмів (церква Святого Духа в Потеличі, собор Благовіщення у Ковелі). В кам'яних же храмах XV — по­чатку XVI ст. в основному наслідуються давньоруські архі­тектурно-будівельні традиції (Богоявленська церква в Острозі, Троїцька церква в Межирічі). В невеликих хра­мах, споруджуваних міськими та сільськими громадами, яскраво виявляється оборонний характер, викликаний на­падами татар і міжфеодальними чварами. Викінченим ти­пом церкви-фортеці є Покровська церква у Сутківцях (XV ст.).

Образотворче мистецтво розвивалося на Україні у дос­ліджуваний період при інтенсивному проникненні в нього народних мотивів. До кращих зразків тогочасного маляр­ства відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успіння Богородиці» (до яких уведено побутові й краєвидні мотиви) стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), розписів Онуфріївської церкви в с Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові (XIV—XV ст.). Поширюються ікони, намальовані на дошках, які мали ба­гато спільного з мистецтвом Новгорода і Пскова. Найпопулярніші сюжети—зображення Юрія Змієборця і «Страш­ного суду». Останній під впливом уподобань замовників — селян і міщан — набув сатиричного та антифеодального звучання. Високий рівень досконалості показує творчість маляра-іконописця Петра Ратенського, уродженця Волині, йому належать ікона «Богородиця» у Володимир-Волинському соборі, так звана «Петровська» ікона в Успенсько­му соборі в Москві. В його творчості вже помітні впливи італійського малярства епохи Відродження.

Значного розвитку досягло мистецтво книжкової мініа­тюри. Високу художню цінність мають також мініатюри рукописних творів: «Житіє Бориса і Гліба» та «Радзивіловський літопис». Загалом у цей період в українському малярстві бачимо прагнення більш життєво зображати лю­дей, наділяти їхні образи виразністю та гідністю.

Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців усної поезії, музичного й танцюваль­ного фольклору, сповнених демократичного змісту), народ­нопісенні жанри — пісні ігрові, трудові, обрядові. Кобзарі виконували думи у супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Підносяться хорова музика і танцювальні жанри інстру­ментальної музики (гопак, козачок).

Отже, незважаючи на важкі умови іноземного понево­лення, оригінальна та високохудожня культура українсько­го народу, продовжуючи кращі традиції давньоруської культури та підтримуючи взаємозв'язки з російською і бі­лоруською культурою, досягла високого рівня. її надбання послужилися справі боротьби українського народу за соці­альне та національне визволення.

* * *

Отже, протягом XV — першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Польщі та Великого князівства Литовського, відбулися значні соціально-' економічні й політичні зрушення. Набирав сили процес зміни та ускладнення соціально-класової структури су­спільства, консолідації двох основних класів (станів) фео­дального суспільства: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва та запровадженням кріпосного права.

Панівні верстви Польщі та Литви настійно провадили політику ліквідації залишків автономності українських зе­мель у складі як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського. Опір місцевої князівсько-шляхет­ської опозиції був придушений. Посилення Московського князівства, а потім утворення Російської держави сприяли зміцненню тенденції значної частини українських феодаль­них верхів до об'єднання українських і російських земель під владою великого князя московського, що виявлялося, зокрема, у «від'їздах» місцевих феодалів до Москви, почат­ку переселення міщан і козаків у межі Російської держави.

У досліджувану епоху над Україною зависла зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства, які постійно нападали на українські землі з метою їхнього пограбування та захоплення ясиру. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати оборону сво­їх кордонів, і цю справу — справу збереження свого народу від винищення — взяла на себе нова сила, що її утворив український народ,— козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови, на Укра­їні мав місце інтенсивний процес економічного розвитку: підносилися землеробство, ремесла, торгівля, розвивалися міста. Все це супроводжувалося освоєнням трудящим людом України нових обширів земель на Побужжі та Подніпров'ї. Успіхи в господарському розвитку, соціально-політичні зрушення визначили дальший розвиток української культури.

Рекомендована література

Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений Восточ­ной Европы XIV—XVI вв. М., 1963.

Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. К., 1990.

Гуслистий К. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з XIV ст. по 1569 р.). К., 1939.

Законодательные акты Великого княжества Литовского XV— XVI вв.: Сб. материалов. Л., 1936.

Ісаєвич Я. Д. Юрій Дрогобич. К., 1972.

Культурные связи народов Восточной Европы в XVI ст.: Сб. статей, М., 1976.

Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 1910.

Мигяева Л. С, Логвин Г. Н. Українське мистецтво XIV — першої половини XVII ст. К., 3963.

Мишко Д. І. Українсько-російські зв'язки в XIV—XVI ст. К., 1959.

Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К., 1987.

Лекція 8.

...

Наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ ст. у громадсько-політичному житті на Україні заявляє про себе нова су­спільна течія — міщанство. Піднесення її ролі зумовлене економічним розвитком у другій половині XVI ст. україн­ських міст. Зростала чисельність городян, зокрема реміс­ників, посилювалася роль цехів і цехового ремесла. Купці та цехові старшини стали впливовою силою у великих королівських містах. Ще в ЗО—40-х роках XVI ст. міщанство, особливо західноукраїнське, утворює легальні форми своєї організації, використовуючи при цьому традиції ста­рих церковних і цехових братств і пристосовуючи тим са­мим стару братську організацію до нових умов міського життя, що склалися під владою Речі Посполитої. Спочат­ку зміст діяльності таких братств залишався традиційним: опіка над православною церквою, над бідними й зубожіли­ми міщанами-«братчиками» тощо. Однак уже з другої по­ловини XVI ст., у міру посилення в містах України інозем­ного — польсько-німецького — католицького елемента, братства стають на оборону національних прав корінного міського люду. Цей рух особливо розвинувся у Львові —' найбільшому на той час місті на Україні.

В 70-х роках XVI ст. православні львів'яни значно посилили боротьбу за свої права, за відновлення православ­ної єпископії в місті, проти зловживань владою львівським католицьким архієпископом. Дальшого розвитку рух пра­вославного міщанства набув у середині 80-х років. Члени Львівського братства вирішили покласти край деяким тра­диціям старих цехових братств (наприклад, братським «пирам») та піднести діяльність братства на вищий ща­бель. Братські «сходини» тепер мали зосереджувати увагу на питаннях міри, церковних справ, освіти. Це відбилося і в статуті братстві.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братства Відбулося наприкінці 1585 р. за ініціативою за­можних міщан: Ю. та І. Рогатинців, І. та Д. Красовських, Л. Малецького, С. Мороховського. Під час урочистого при­йому нових членів до братства вони присягали ревно виконувати обов'язки братчика, Поори її звіти старшин від­бувалися часто та регулярно, Були запроваджені санкції за порушення дисципліни її статуту братства.

1 січня 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким, що при­був до Львова, затвердив статут Львівського Успенського братства і встановив за ним право зверхності над іншими братствами. У грудні 1587 р. константинопольський патрі­арх Єремія визнав за Львівським братством право ставро­пігії, тобто непідлеглості місцевому єпископові. 22 червня 1590 р. Берестейський собор єпископів України та Білору­сії підтвердив Привілей Єремії щодо Львівського братства і погодився на те, щоб такі ж самі братства засновувалися і в інших містах. Патріархи затверджували привілеї братств, оскільки були зацікавлені в одержанні матеріаль­ної допомоги від них. Однак у подальшому вони нерідко вороже ставилися до деяких найважливіших напрямів діяльності братств.

Згідно із статутом, львівські братчики мали «ся сходити за обсыланиєм знамене братского в четире нєдЬли, или як потреба и час приличится, и повынен каждый брат в чотыри недЬли полгроша дати до скринки братской». До братства могли вступати не лише міщани, але й шляхтичі та посполиті: «А кто бы хотЬл вступити в сие братство, или мещанин, или шляхтич, или предмещанин, или посполитых людей вшелякого стану, як тутешний, так сторонний,— маеть дати вступного грошей шЬсть». Братчики «каждого року мають вибирати з межи себе старших четыри брати, поручаючи им все старейшинство церковного братства». Члени братства підлягали суду самого братства й не повинні були «к власти свЬтской призивати». Братство надавало допомогу своїм незаможним членам. Відлучити братчика від церкви можна було лише за згодою братства. Воно мало право контролювати дії єпископа та не коритися йому, коли не погоджувалося з якимись його вчинками («аще ж и єпископ сопротивится закону, истинне, и не по правилам святьіх апостол и святих отец строящє церков, развращающе праведных в неправду, подкрепляюще руки беззаконником,— таковому єпископу сопротивлятися всЬм, як врагу истинны»), притягати до відповідальності «попов безчинников или мирских людей». Останній пункт дає підставу твердити, що боротьба Львівського Ставропігійського братства проти засилля духовних осіб у громадському та культурному житті була одним із проявів Реформації на Україні.

Львівське Ставропігійське братство намагалося створи­ти у Львові міське самоврядування, незалежне від влади Речі Посполитої, активно виступало проти заборони пра­вославним брати участь у діяльності магістрату. Воно під­тримувало тісні політичні й культурні зв'язки із Росією, Грецією, Молдавією, південнослов'янськими країнами. В його діяльності брали участь відомі громадські й куль­турні діячі: С. та Л. Зизанії, К. Ставровецький, ї. Борець­кий. Виступаючи проти соціально-політичного гноблення та національно-релігійних утисків українського міщанства з боку польської влади, братство у 1613 р. заприсяглося «прав свого народу боронити», а «єстли би которий отступовати міл, того в ненависті совершенно, яко проклятого... і на каждом містцу таковим гнушатися, як отступпиком і гвалтовником віри і всієї руської Речи Посполитої...».

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли у Рогати­ні, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі. У своїй діяльності вони керувалися статутом Львівського братства й теж активно виступали не лише проти експан­сії католицизму, а й проти засилля православного духо­венства, на захист станових прав міщан. Незважаючи на опір церковної ієрархії, братства запроваджували прин­цип виборності служителів церкви з числа світських лю­дей— членів братств, намагалися контролювати діяльність впливових церковників.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство. 27 травня 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан підтвердив його статут. Важливу роль в організації цього брат­ства відіграли представники міщанства, шляхти та духо­венства— І. Борецький, 3. Копистенський, Т. Земка, І. Курцевич, Є. Гулевич (яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти). Ш20 р. до братства записав­ся гетьман II. Сагайдачний «зі всім Військом Запорозь­ким». У 1015 |>. братство заснувало школу.

У 1617 р. було засноване Луцьке Чеснохрестське брат­ство. В його організації взяла участь частина православної шляхти Волині та городян Луцька. До нього входили та­кож окремі представники старшини Війська Запорозького. Це братство займалося громадсько-просвітницькою та бла­годійною діяльністю і відігравало активну роль у боротьбі проти експансії католицизму та поширення унії на Волині. У 20—30-х роках XVII ст. братства виникли й у ряді міст Наддніпрянщини: у Немирові, Вінниці, Лубнах.

У діяльності братств виявлялися соціальні суперечнос­ті між: ріпними групами міщан, а також між міщанством, шляхтою і верхами православної церкви.. Так, у Луцько­му та Київському братствах перед вели представники шляхти її духовенства, які, стурбовані загрозою католиць­кої експансії па Україні, шукали підтримки у міського населення. Міщани погодилися на співробітництво з духовенством і православною шляхтою, однак не були настільки економічно сильними, щоб утримати провідні позиції в об'єднаних братствах. Таке об'єднання різних соціальних верств дало певний результат у боротьбі проти польського католицизму, але при цьому міщани, наприклад, Києва і Луцька, втратили можливість активно виступати на захист своїх інтересів, послаблювати вплив православного духо­венства па громадсько-культурне життя. Після відновлен­ня православної ієрархії та визнання її правлячими кола­ми Речі Посполитої церковники та верхівка шляхти не за­барилися покласти край будь-якому контролю над собою з боку братств. У другій половині XVII ст. діяльність Київ­ського і Луцького братств поступово занепадає, а неза­баром попи взагалі припиняють існування. Львівське ж та ряд інших братств на західноукраїнських землях і в другі/і полонині XVII та у XVIII ст. зберегли свою важли­ву ролі, у громадсько-політичному та культурному житті своїх міст.

Берестейська церковна унія. В середні віки католицька церква підпорядковувала питання віри своїм економічним та політичним інтересам, а саме: поширенню впливу Риму на Сході Європи та збільшенню володінь церкви. Унія

церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєд­нання православної національної церкви до католицької з обов'язковим погодженням з верховенством римських пап та визнанням католицьких догматів єдино істинними. От­же, йшлося не про об'єднання на рівних засадах, а про приєднання Східної християнської церкви до Західної. Польський уряд здавна намагався якщо не ліквідувати пра­вославну ієрархію, то підпорядкувати її папському пре­столові й католицькій ієрархії.

Православне духовенство не мало в Речі Посполитій того привілейованого становища, як католицьке. Проте один із панівних станів — найвище православне духовен­ство — всіма своїми інтересами було пов'язане з католиць­кими магнатами і шляхтою, а не з православним селян­ством і міщанами. Це й визначило його угодовську політи­ку щодо правлячих кіл Польської держави.

Посилення кріпосництва в ході наступу феодалів на се­лянство (особливо після Люблінської унії) загострило со­ціальні конфлікти на Україні. Страх перед вибухом народ­ного гніву іноді був важливою причиною, що стримувала перехід православного пана чи шляхтича у католицтво. То­му пануюча верхівка Речі Посполитої знайшла інший ви­хід: зміну релігії самого українського люду. Ватикан вирі­шив створити нову, уніатську церкву, яка мала стати пере­хідним містком до повного навернення православних до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ'я, відправу церковнослов'янською мовою і календар, але ви­знаючи адміністративну зверхність Ватикану, приймаючи догмати католицизму, передусім про непогрішимість і бо­жественність папи римського та про «Дух святий». Все це не відповідало настроям широких мас українського насе­лення — селянства і міщан, частини середньої та дрібної шляхти. Для них православна віра («руська», «батьківська») зберігала традиційну роль гасла національно-визвольної боротьби, католицька ж церква була символом і знаряддям іноземного поневолення.

До загострення становища спричинилася і так звана «календарна реформа». Запровадження папою Григорієм XIII нового календаря у 1582 р. зробило особливо відчутною для віруючих розбіжність між православ'ям і католицизмом, що нагромаджувалася віками, та по глибило незгоди між католицькими верхами і православними низами починаючи з 1582 р. православні й католики святкували релігійні свята (Різдво, Пасху тощо) в різний час, а це призводило до нехтування феодалами-католиками релігійних традицій православного українського се­лянства і міщан.

Позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави, православна церква на Україні в XVI ст. перебувала в за­непаді, її єпископські кафедри разом з местностями роз­давалися «папами-Радою» і затверджувалися великим кня­зем або польським королем. Користуючись «правом презен­ти», магнати у своїх маєтностях розпоряджалися право­славними парафіями й церквами, призначали й скидали священиків. Часто пани-магнати просто торгували церков­ними посадами та парафіями.

Ідеї оновлення православної церкви стали одними з провідних у діяльності братств. Вони самі обирали свяще­ників, намагалися брати участь у виборі церковних ієрар­хій, втручалися у всі справи громадського життя. Брат­чики в своїх проповідях заперечували авторитет ієрархів, викривали факти зловживань і розпусти священиків, на­полягали па праві громад керувати церковними справами, видавати книги, утримувати школи. Все це, звісно, викли­кало різке невдоволення православних єпископів. У Львові Стався конфлікт між братством та місцевим єпископом Гедеоном Балабаном. Патріарх ще більше розпалив цей кон­флікт, надавши братству ставропігію. Володимирський єпископ Іпатій Потій — противник братств, бо вважав їх опорою реформаційною руху,— енергійно виступав проти участі світських людей, зокрема міщан, у церковних спра­вах. Церкві личить звітувати перед князями церкви, заяв­ляв він, а не перед «хлопами, шевцями й кушнірами», про­стими посполитими людьми, які, «покинувши ремесло: драт­ву, ножиці й шило та привласнивши собі владу, належну в церкві лише одним пастирям, без пошани поводяться із самим словом Божим і на свій лад його переінакшують, перекручують і на свої богохульні та єретицькі думки лицюють, своїх правних пастирів безчестять, неславлять». На думку Потія, все це загрожувало потопити православну церкву на Україні у хвилях протестантизму і відтак позба­вити її духовної влади. Роздратовані критикою на свою адресу і взагалі «вільнодумством» низів, верхи православ­ної ієрархії схилилися до унії.

Підсумовуючи все сказане вище, можна визначити основні безпосередні приводи до укладення унії: невдово­лення православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі активніше втручалося міщанство, організоване в братства; бажання єпископів звільнитися від своєї підлег­лості східним патріархам, які підтримували братства та під час своїх відвідин України вмішувалися в справи єпар­хій та стягали побори; прагнення верхівки українського православного духовенства добитися рівності з католицькими епископами, які засідали в сенаті, мали титули «кня­зів церкви» і підкорялися тільки владі папи та почасти короля.

Слід при цьому мати на увазі, що й католицька церква у Польщі протягом першої половини XVI ст. переживала глибоку кризу, викликану поширенням реформаційного ру­ху серед шляхти і городян. Більшість польських протестантів-шляхтичів вимагала секуляризації земель католицької церкви. Проте Реформація у Польщі не перемогла.

В 1564 р. король Сигізмунд II Август дозволив єзуїтам розпочати свою діяльність у Польщі, у 1569 р. вони отабо­рилися й на території Литви. Вся Річ Посполита вкрилася мережею єзуїтських шкіл і колегіумів, в яких у католиць­кому дусі виховувалися діти шляхтичів, заможних городян. Вже у 80—90-х роках XVI ст. католицька реакція повністю взяла гору. Приєднання українських земель до «корони» внаслідок Люблінської унії 1569 р. відкривало перед поль­ськими магнатами і шляхтою перспективи загарбання й колонізації нових територій. Польське шляхетство тепер не наполягало на секуляризації церковних маєтностей у ко­рінній Польщі — адже на сході розташовувалися чудові землі, до яких рукою подати. А католицька церква ставала прапором шляхетської експансії на «кресах», боротьби проти православної «схизми», під яким крилися великодер­жавні плани Польщі. В цьому церкву активно підтримува­ли королі Стефан Баторій та особливо Сигізмунд III Ва­за— сам, нагадаємо, ревний католик. Зміцнення позицій католицтва в Польщі на початку ^!90-х років XVI ст. якраз і забезпечило можливість здійснення унії.

Значну роль у підготовці унії відіграли єзуїти. В 1577 р. єзуїт Петро Скарга видав книгу «Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від сеї єдності відступлення». Автор змальовував занепад православної церкви і твердив, що єдиний порятунок для неї — це, за­лишивши недоторканими свої обряди, порвати з патріархами та визнати верховенство пани і догмат римської церкви, Тим самим «руська» церква звільниться з-під впливу світських людей, а її добробут і освіченість піднесуться. Русь (Україна) увійде в культурне спілкування з іншими католицькими народами, уніати ж одержать змогу обіймати державні посади. Л псе це, мовляв, піде на благо і Речі Посполитої. Після обрання Сигізмунда III королем Польщі, якого підтримувала єзуїтська громада, Скарга у 1590 р. перевидав свою книгу і закликав короля, католицьких і православних панів і особливо православних єпископів подбати про укладення унії.

Вже в тому ж 1590 р. у Бєльську відбулася нарада чотирьох єпископів: львівського — Гедеона Балабана, холмського — Діонісія, пінського — Леонтія та луцького— Кирила Терлецького, на якій було вирішено порушити клопотання про прийняття унії. В 1591 р. єпископи подали королеві таємну заяву про готовність укласти унію. Ця змова відбулася без згоди князя В.-К. Острозького — про­тивника унії. Однак ідея об'єднання церков уже поширю­валася серед вищої православної ієрархії. В 1594 р. до прибічників такого об'єднання пристали митрополит Ми­хайло Рогоза, володимирський, перемишльський і берестей­ський єпископи. Іпатій Потій, Кирило Терлецький і Гедеон Балабан звернулися з листом до короля Сигізмунда III з обґрунтуванням своїх мотивів схвалення унії: «Бачачи в старших наших, патріархах, велике безладдя і нехтування церквою Божою та законом святим, бачачи їхню неволю, бачачи, що замість чотирьох патріархів стало вісім, бачачи, як вони живуть на патріархатах, як один під іншого під­купається... як, сюди до нас приїжджаючи, вони ніяких диспутацій з іновірними не чинять, тільки побори з нас беруть і, набравши абиде грошей, один під іншого там, у землі поганській, підкупаються,— бачачи все це, ми, єпи­скопи, не бажаючи далі залишатися в такому безладді й під таким пастирством, одностайно погодившись, воліємо приступити до з'єднання віри і пастиря єдиного, головного, котрому самим Спасителем ми ввірені, найсвятішого папу римського пастирем своїм визнати».

Влітку 1594 р. у Сокалі відбувся з'їзд православних єпископів, на якому були вироблені умови з'єднання з ка­толицькою церквою. В грудні 1594 р. була ухвалена поста­нова про бажання ієрархів відділитися від Східної церк­ви й підпорядкуватися папі. На Кирила Терлецького з'їзд поклав обов'язок зноситися з урядом з цього приводу. В червні 1595 р. у Кракові відбулася нарада за участю Потія і Терлецького, з одного боку, та сенаторів-католиків і єзуїта Скарги — з іншого. Були остаточно вироблені основні умови унії. Їх розглянув і схвалив папський нунцій.

Проти унії знову виступив князь В.-К. Острозький, який наполягав на передачі справи про унію на обговорення сейму, але король відмовив йому в цьому.

У вересні і 1505 р. Терлецький і Потій вирушили до Риму. 23 грудня п присутності папи Климента VIII ці ієрархи проголосили своє «сповідання віри»: визнання дог­мату про «исхождЬніе Св. Духа», вчення про чистилище, верховенство папи, визнання приписів і постанов контрреформаційного Тридентського собору.

Після повернення Терлецького і Потія з Риму розпо­чалася підготовка до проведення уніатського собору. Таєм­на змова єпископів викликала обурення серед православних. Особливо гострою була реакція козацтва. В ході ко­зацько-селянського повстання 1594—1596 pp. громилися маєтності церковників — прибічників унії. Це налякало деяких єпископів. Від ідеї унії відмовився один з її ініціа­торів — Г. Балабан, а також перемишльський єпископ І. Копистинський. Проте поразка козацтва у повстанні, роз­пуск «реєстру» дозволили верхам католицької церкви і ко­ролеві зважитися на здійснення свого задуму. На початку жовтня Сигізмунд III і Михайло Рогоза за дорученням па­пи Климента VIII скликали в Бересті (Бресті) церковний собор для офіційного проголошення унії.

Собор одразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. В уніатському брали участь: київський митрополит М. Рогоза, п'ять єпископів, три ар­хімандрити, три католицьких єпископи (посланці папи), чимало магнатів і шляхти. Побоюючись вибуху народного гніву, учасники собору зачинилися в Миколаївській церкві, виставивши для охорони королівських жовнірів, і протя­гом кількох днів не наважувалися проголосити акт про унію. Зрештою 8 (18) жовтня 1596 р. під тиском представ­ників Сигізмунда III вже не в Миколаївській церкві, а в католицькому костьолі Рогоза і єпископи (на чолі з Потієм) підписали угоду про унію, присягнули на вірність па­пі римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від пат­ріарха вони не мали.

На православному соборі, який відбувся в домі князя Острозького, були присутні два єпископи — Балабан і Ко­пистинський, белградський митрополит Лука, дев'ять ар­хімандритів (у тому числі києво-печерський Никифор Тур), два представники східних патріархів, понад 200 представ­ників православного духовенства. Собор відкинув унію й оголосив ієрархів-відступників позбавленими духовної влади. Учасники православного собору підписали протест проти унії та надіслали його з делегацією до короля. Про­те Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору.

Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і ка­толицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію, одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уряд вважав унію обо­в'язковою для всіх православних на території Речі Поспо­литої. Отже, православна церква стала, по суті, неза­конною.

Незважаючи на погрози уряду, православні виступили на захист своєї віри. Ареною боротьби став сейм, а ініціа­тором — православне шляхетство. Суперечки на перших двох сеймах, які відбулися після 1596 р., не дали будь-яких результатів. Лише несприятливе зовнішньополітичне становище Речі Посполитої па початку XVII ст. спонука­ло уряд уважніше поставитися до вимог православних, і в 1603 та 1607 pp. останні одержали ряд поступок (зокре­ма, сейм оголосив про припинення переслідувань право­славних).

А тим часом унія впроваджувалася силою. Так, єпи­скоп І. Потій особисто очолив похід проти Іллінського пра­вославного монастиря (на Волині), ченці якого відмовили­ся підкоритися постанові Берестейського собору. Монастир бур спустошений. Спроба представників місцевого населен­ня оскаржити вчинки єпископа не увінчалась успіхом. Зна­ряддям упровадження унії було також «право презенти», яким користувалися магнати і шляхта, ставлячи уніатів священиками в церквах у своїх маєтностях. Матеріально і морально залежні від магнатів і уніатських єпископів «презентатори» слухняно виконували волю своїх патронів.

Виступи проти унії набували активних форм. Наприк­лад, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким власті заборонили під загрозою суворого покарання «будування тамтої церкви і школи». Налякані масовим опором міщан, власті змушені були відступити. У 1,629 р. селяни відмовилися відбувати повинності на ко­ристь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Виступ селян було придушено. Закінчилося поразкою й повстання міщан Острога в 1638 p., які протестували проти закриття православних храмів. Між прихильниками унії та православ'я розгорілася активна ідейна боротьба, відбита в полемічній літературі. Ширився рух за відновлення пра­вославної ієрархії.

Внаслідок опору козацтва і посполитих на початку 30-х років XVII ст. польський уряд змушений був видати «Стат­ті для заспокоєння руського народу», які узаконювали існування православної церкви. Проте «Статті» не припи­нили наступу католицизму та уніатства на Україні.

В історичній літературі Берестейська церковна унія оцінюється не­однозначно. Більш того, висловлюються прямо протилежні думки. До­революційні російські історики, виходячи з позицій ортодоксального пра­вослав'я, до унії ставилися в цілому негативно. М. С. Грушевський давав їй стримано негативну оцінку: «...Владики, котрі тепер задумали піддатися під власть папи,— писав він в «Ілюстрованій історії України»,— зрозуміли, що патріархи на таке не пристануть, і з'єднатися з католи­ками значить розірвати з патріархами. Знали, що на се громадянство не піде. Тому рішили робити се діло потайки, сподіваючися, що як воно буде зроблено, тоді правительство польське зуміє погнати за ними і низших духовних і громадянство,..» Далі М. С. Грушевський наголошував, що українських єпископів, які здійснювали акт унії, підтримували польські державні кола, а впровадження її викликало опір українсько­го народу.

Сучасні зарубіжні українські історики з табору греко-католицької конфесії вважають, що від самого початку Берестейська унія була ви­датною й позитивною історичною подією в історії українського народу. Сучасні ж радянські історики сприймають її однозначно негативно. На­приклад, в одному з останніх досліджень на цю тему (Плохий С. Н. Папство и Украина: Политика римской курии на украинских землях в XVI—XVII вв. К., 1989) зазначається: «Унія була стрижнем усієї пап­ської політики на Україні та в Білорусії...» Ініціатива щодо церковної унії «прийшла в Рим з Речі Посполитої й одразу ж була активно під­хоплена курією. І далі: «Папа Климент VIII став фанатичним при­бічником унії й починаючи з 1595 р. сам чинив тиск на короля, католи­цьку ієрархію та урядовців Речі Посполитої з метою збереження й зміцнення унії». На думку автора, унія не виправдала сподівань правля­чих верств Речі Посполитої, не призвела до повного об'єднання церков (на початку 30-х років XVII ст., нагадаємо, православна ієрархія на Україні була відновлена) і не стала фактором політичної стабілізації в державі.

Разом з тим останнім часом з'являються публікації зі спробами реа­білітувати унію та обґрунтувати її позитивну роль в історії України. Так, В. Іванишин у своїй книзі «Українська церква і процес національ­ного відродження» (Дрогобич, 1990) наголошує: «Уважне і безстороннє вивчення тодішньої ситуації переконує, що унія — не результат змови вузького кола людей, а наслідок реальних, катастрофічних для України обставин і тверезого їх осмислення більшістю духовенства, особливо вищого, та авторитетних світських діячів...» Автор твердить, що вже наприкінці XVI ст. (а не в умовах Австрійської монархії) унія була єдиним засобом порятунку нації, пробудження національної свідомості українців тощо. З цим, гадаємо, погодитися не можна, бо ж за В. Іванишиним виходить, що Україні, яка прагнула волі, національного від­родження, досить було унії і зовсім не потрібні діяльність братств, Петра Могили, ціла епоха козаччини і кривавих козацьких і селянських повстань, Визвольна війна 1648—1654 pp. і утворення державності—' Гетьманщини, тобто справжні фактори виборення права на національну самобутність і суверенність нашого народу. До речі, всі ці загальнона­родні рухи відбувалися під прапором православної («руської») віри.

Друга половина XVI — початок XVII ст.— важливий пе­ріод в історії України. В цей час сталися значні зрушення в соціально-економічних відносинах. Поряд з освоєнням нових земель на Наддніпрянщині, в інших, давно освоєних районах (Галичина, Поділля, Волинь) відбувався дальший розвиток продуктивних сил. На основі розвитку землероб­ства, торгівлі, ремесла підносилися міста, хоча численні привілеї феодалів гальмували їхній розвиток.

У системі феодально-кріпосницького господарювання також відбувалися великі зміни, передусім запровадження фільварків, заснованих на використанні панщини. Станов­лення фільваркової системи супроводжувалося дальшим

Лях

Все замінено і додано