4. Культура України XIV — першої половини XVII ст.

У XIV—XVI ст. українські магнати поступово ополячилися. Селянство, потрапивши в кріпацьку неволю, було неспроможним захистити національну культуру. Єдиним станом, який тоді вів нерівну боротьбу із загарбниками за розвиток рідної школи, православної церкви, мови, письменства, мистецтва, було українське міщанство і дрібне боярство. Саме вони, нещадно переслідувані на своїй землі польською шляхтою і католицькою церквою, зуміли зберегти духовні цінності українського народу. Незважаючи на катаклізми, які спіткали Україну (татаро-монгольська навала, втрата незалежності), культурний розвиток у містах тривав. Уже в другій половині XIV ст. чітко простежується українська мова у державних актах, літературних пам’ятках, історичних піснях. В останніх звучали заклики до бо­ротьби з поневолювачами за незалежність і свободу рідного краю.

Чужоземний гніт українського народу викликав проти­борство як соціально-політичне, так і духовно-просвітнє. Зросла зацікавленість українців своєю історією, мовою, куль­турою, наукою. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відро­дження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празькому та інших універ­ситетах. Серед студентів цих навчальних закладів українців записували як ruthenus, roxolanus, russikus і т. ін. (Рутенія та Роксоланія — назви України, поширені у Західній Європі того часу).

У Краківському університеті вихідці з України навчали­ся з часу його заснування (1364). Лише в XV—XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з україн­ських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в універ­ситетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому та інших. Українські студенти були в Італії — у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського універ­ситету XVII ст. було понад 2 тис. українців.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав там у 1478— 1482 pp. лекції з математики, обіймав посаду ректора фа­культету медицини. В 1483 p., лише через ЗО років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Федоро­ва), в друкарні Януаріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії друкована праця українського природодослід­ника під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болон­ського університету».

Лукаш з Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1582), був магістром і викладачем Краківського університету. В цьому університеті у XV ст. працювали 13 професорів-українців. Павло Русин з Кросна, який постій­но у працях наголошував на своєму українському походжен­ні, викладав у Кракові університетський курс римської літе­ратури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесансної поезії початку XVI ст.

Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти. Відомо, що школи існу­вали на Волині ще в XIII ст., у Києві — в XIV ст. З часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1546 р. Відомою була також школа гра­моти у м. Красноставі в Галичині. Школи з'явилися і на Правобережжі та в Закарпатті, їх відкривали переважно при церквах і монастирях, де викладачами були церков­нослужителі. У початкових школах навчалися діти різно­го віку — і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитов, співу.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька школа (колегіум), яку відкрив у 1578 р. князь Ко­стянтин Острозький у м. Острозі (тепер у Рівненській обл.). Ця школа згодом піднялася до рівня тогочасних європей­ських академій. У ній кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику (мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та інші.

Культурному піднесенню в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст., зокрема розвиткові освіти, сприяли братства — громадські православні організації міщан. Пер­шим і достатньо впливовим було Львівське братство, яке виникло в 1439 р. Його коштом утримували школу, шпи­таль, друкарню, бібліотеку. На початку XVII ст. виникли Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Самбірське, Київське, Луцьке та інші братства. При кожному з них було засновано братські школи. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а вик­ладачами — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памва Беринда та інші. Навчання в братських школах регламентувалося статутом — «Порядком шкільним». У цих школах навчалися діти заможних міщан, ко­заків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а та­кож сироти. Вихованці шкіл мандрували по Україні, по­ширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

На початку XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита братська школа й групувалися визначні вчені — І. Борецький, який пере­їхав зі Львова й став ректором, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. братську шко­лу і колегіум було об'єднано в Києво-Могилянський коле­гіум (згодом перейменовано в академію), що став у рівень із західноєвропейськими університетами. Цей колегіум да­вав досить широку освіту — там викладали філософію, мате­матику, риторику, слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кременці та інших містах. Її вихованці часто продовжували навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберга. Братські школи були значним спротивом католицьким і уніатським школам, ополячуванню української молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Головна увага приділялася ви­вченню слов'янської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських богословських джерел. Пошире­ною в школах і серед вчених була й латинська мова, без якої не можна було увійти в тогочасну європейську науку і культуру.

Чималу підтримку школи в Україні мали з боку замож­них людей. Так, багата, освічена й інтелігентна жінка (дружи­на мозирського маршалка) Галшка Гулевичівна в 1615 р. урочисто передала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства, до того ж, безпосередньо для потреб монастиря і школи, призначеної «всім благочестивим хри­стиянам, духовним ї світським, всякого звання і стану».

Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він був палким прихильником національно-освітнього руху, у 1620 р. зі всім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) Києво-Братського училища, особисто дбав про розвиток братської школи. Майже всі свої кошти він заповів Київ­ській, Львівській та Луцькій школам.

Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Вчені, які групува­лися в Острозі, написали ряд наукових праць з філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвиткові слов'янського мовознавства, української мови, розробляли проблеми філо­софії, логіки, психології та інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив «Підручник логіки», а Інокентій Гізель написав «Загальний нарис філософії».

В Україні тривалий час працював військовий інженер з Франції Гійом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав «Опис України» — першу наукову працю з економічної і фізичної географії України.

Заслугою членів Львівського братства є започаткування книгодрукарської справи, бо саме завдяки їхнім старанням і матеріальній допомозі найпершою друкарнею на україн­ських землях стала друкарня, що її заснував у 1573 р. Іван Федорович (Федоров), який переїхав в Україну з Москви, де його переслідували. 1574 р. вийшла перша книжка І. Фе­доровича — «Апостол», а згодом — «Буквар». Переїхавши через матеріальні нестатки до Острога, І. Федорович засну­вав там другу друкарню (на кошти князя К. Острозького),

и якій видав «Буквар» (1578) та ряд інших книжок. Ост­розький «Буквар» — це посібник для паралельного вивчення слов'янської та грецької мов, його неодноразово перевидавали в Україні, а також у Білорусі. А «Острозька Біблія», яку І. Федорович видав 1581 p., стала першим повним ви­данням Біблії слов'янською мовою. Вона була поширеною не тільки в Україні, а й у ряді інших країн, надійшла навіть до бібліотеки Оксфордського університету, до королівського двору Швеції.

Братські друкарні згодом виникли також у Луцьку, Новгороді-Сіверському, Києві та інших містах. Видані тут книги релігійного та світського характеру були відомі да­леко за межами України.

Важливим осередком національної культури на Над­дніпрянщині на початку XVII ст. стала Києво-Печерська лавра, її архімандрит Єлисей Плетенецький заснував дру­карню та папірню і видав у 1616—1624 pp. кілька значних творів, до яких написав передмови. Головним друкарем у Лаврі був Памва Беринда, який вніс значний вклад у роз­питок науки і мистецтва. Йому належить перший друкова­ний український словник, саме П. Беринда був одним із зачинателів шкільної драми.

Найбільше пам'яток культури XIV — початку XVII ст. збереглося в Західній Україні, оскільки її менше спусто­шили монголо-татарські орди. Збереглися повністю або в руїнах замки і міські укріплення Львова, Луцька, Кремен­ця, Хотина, Кам'янця-Подільського, Хуста, Мукачева, Олеська та ін. Уціліли Троїцький монастир у Межиріччі, дерев'я­ний собор Благовіщення у Ковелі (1505), Богоявленська церква та кругла башта в Острозі (XVI ст.) тощо.

У творчості тодішніх різьбярів і скульпторів переважала релігійна тематика, в якій яскраво проявлявся дух непо­кори іноземним поневолювачам. Митці найчастіше зобра­жали в кам'яних, мідних і дерев'яних скульптурах святих, покровителів українського воїнства — Михайла, Дмитра, Федора, Покрову. Найбільше таких пам'яток дійшло до нас у вигляді дерев'яних хрестів, кам'яних і бронзових рельєфів на кахлях, дверях, фасадах будинків (Увірування Фоми, Вірменська церква, фасад Чорної кам'яниці у Львові, царські врата у Монастириськах на Тернопільщині).

У XVI ст. в Україні набула поширення надгробна скульп­тура. Про високий мистецький рівень свідчать надгробни­ки Костянтину Острозькому, Олександру Ваньку-Лагодовському з Унева, Валенту Гербурту зі Скелівців та інші.

Майстри українського монументального фрескового мистецтва були знаними далеко за межами України. Зокре­ма, в Польщі наші умільці прикрашали католицькі костьо­ли і каплиці. В Україні майже не збереглися фрескові ше­деври, за винятком фрагментів церкви св. Онуфрія (Лаврів, Львівщина, XV ст.). У кращому стані твори українських митців уціліли в храмах Любліна, Кракова, Вислиці. Підне­сено, граціозно змальовано портрети Богородиці, святих Онуфрія, Іоанна Богослова та ін. На відміну від фрескового живопису XIII ст., в якому домінували настрої аскетизму, зречення, у XV ст. переважають ліричні, світлі й радісні мотиви — доброта, самопожертва, героїзм, любов.

Український живопис XIV—XVI ст. розвивався під живо­творним впливом іконопису Київської Русі-України. Най­більше картин цього періоду збереглося у глухих Карпат­ських горах, де не ступала нога татарина-людолова. За силою художнього вираження тогочасне мистецтво можна порівня­ти з українським фольклором. Найхарактернішою особли­вістю малярства XIV—XV ст. став розпис іконостасів. Митці дбали про виразність картини, її лаконічність, простоту, ідейність змісту. Малювали переважно на липових дошках.

Центрами живопису були Києво-Печерська лавра, а та­кож міста Львів, Перемишль. Уперше на картинах зустрі­чаються підписи малярів (Владика, Яків, Матвій та ін.). Найчастіше трапляються ікони Юрія Змієборця, Богородиці, Архангела Михаїла, Розп'яття Ісуса, Тайної вечері, Різдва, Марії, Вигнання з раю, Страшного суду, Поклоніння волхвів, святих Петра, Павла, Миколи.

Коли ж на Заході, зокрема в Італії, виникли школи ма­лярів, картини яких охоче купували польсько-литовські королі і магнати, з'явилися художні групи, а також цілі школи в Польщі та в Україні. Найвідомішою з них стала Львівська художня школа. У XVI ст. маляр В. Стефанович отримав звання королівського художника. Він та його побратими створили прекрасні портрети польського короля С Баторія, князя К. Острозького, громадського діяча, кни­говидавця і письменника Я. Гербурта та інших.

Плідно працювали в Україні художники-графіки. Вони майстерно оформляли книги (спочатку рукописні, а з XVI ст.— друковані).

Унікальним у цьому відношенні є оформлення Київ­ського псалтиря (1397), де містилося понад 200 мініатюр, які виконав художник Спиридон. Вишуканою колористи­кою відзначається мініатюра Галицького євангелія (XIV ст.). Книжкова орнаменталістика, яку застосовували гравери у роботі, близька до народного мистецтва. Чудово прикраси­ли художники також Пересопницьке євангеліє (1561), Львівський апостол (1574), Острозьку Біблію (1581) та ба­гато інших книг.

У XVI ст. почався фронтальний наступ польської шляхти на соціальні права і культуру нашого народу. Чужинці глу­милися над українською мовою, народними звичаями, пра­вославною церквою. Чванливі панки прагнули до повного окатоличення і ополячення українського народу, та їхні зловісні наміри не були реалізовані. Українська людність палко відстоювала свою мову, культуру, національну гідність. Окрім міщанства і козацтва, основна маса населення — се­лянство виступало як споконвічна національна берегиня, зберігало найвищі духовні цінності: мову, пісню, народні обряди, неповторну українську самобутність.

Світлична.

Українська культура XIV - першої пол. XVII ст.

Розвиток української культури після втрати незалежності Галицько-Волинським князівством відбувався у складних умовах:

• українські землі були роз'єднані і опинилися під владою іноземних дер­жав. Над Україною нависла загроза, з одного боку, ополячення, з іншого - омосковлення;

• спустошливі ординські напади нищили край, вороги забирали тисячі людей у неволю;

• втратила своє привілейоване становище українська православна церк­ва - важливий чинник культурного процесу. Проти неї і проти української культури вів уперту боротьбу католицизм, підтримуваний польською адмініс­трацією;

• поглиблювалася денаціоналізація української знаті, дедалі більша кіль­кість якої переходила в католицизм і ополячувалася.

Незважаючи на це, українська культура продовжувала свій поступовий розвиток, і наприкінці XVI - поч. XVII ст. у ній відбуваються якісні зміни. Україна переживає справжнє національно-культурне піднесення. Обумовлене воно було різними чинниками, серед них:

• зростання ролі і значення козацтва, яке організувало оборону україн­ських земель від татар, виступало проти колоніального гноблення селян поль­ською шляхтою й окатоличення православних українців;

• діяльність братств, спрямована на захист і розвиток української куль­тури, утвердження просвітництва як ідеології українського населення;

• ідеї Гуманізму та Реформації, що, проникаючи в Україну, впливали на середньовічну теоцентричну світоглядну систему, сприяли поширенню осві­ти, науки, пробуджували інтерес до української культури, мови. Виникнення і поширення гуманістичних, просвітницьких ідей зумовлювалося і визвольни­ми рухами в Україні в XVI-XVII ст.

У цей період завдяки своєму геополітичному становищу Україна стає своєрідним містком між культурами Заходу і Сходу, між культурами православного, католицького і мусульманського світів.

Розвиток освіти. Наука

У зв'язку з активним наступом католицької реакції становище освіти на Україні ускладнилось. Прагнучи поширити свій вплив, католицька церква запо­чатковує в Україні єзуїтські школи. Завдяки наполегливим зусиллям українців зберегти національний характер школи, православ­ні руські школи існували в Заблудові, Володимирі-Волинському, Львові, Уневі, Холмі, Києві, Смотричі, Білостоці. Серед них визначне місце посіда­ла Острозька школа - перша вища школа в Укра­їні, заснована князем Костянтином Острозьким близько 1576-1580 рр. Працювала вона за програ­мою західноєвропейських університетів, провід­не місце у програмі навчання належало вивченню трьох мов: давньоукраїнської, грецької та латини. Першим ректором Острозької школи був відомий громадський діяч, письменник Герасим Смотрицький. Школа виховала плеяду видатних політичних і культурних діячів України, серед яких відомий письменник, філолог, ректор Київської братської школи Мелетій Смотрицький, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний. У школі викладали відомі культурні дія­чі - Іов Княгиницький, Дем'ян Наливайко (брат Северина Наливайка). Після смерті Костянтина Острозького (1608) школа занепадає, за його наступників її було перетворено на єзуїтську школу.

Поширенню освіти, поглибленню її зв'язків з національним життям спри­яли братські школи, навчання в яких проводилося рідною мовою. Перша брат­ська школа, відкрита у Львові у 1585 р., мала всестановий характер, високий рівень викладання. У 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни відкрилася брат­ська школа у Києві, першим ректором якої був Іов Борецький. У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила заснував при лаврі шко­лу вищого типу, яку через рік було об'єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською колегією (з 1701 р. - Києво-Могилянська ака­демія). Ця школа, зберігаючи національні традиції, прийняла програму і ме­тоди західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мо­вою. Вивчалися сім вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія, музика; курс навчання тривав 12 років. У стінах ака­демії народилося чимало псалмів, дум, кантів українською мовою, які згодом співалися народом.

З XIV ст. багато заможних українців для здобуття вищої освіти виїздили до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії, Польщі. Більшість із них поверталася в Україну, деякі залишалися працювати в Західній Європі. Визнач­ним культурним діячем, навколо якого гуртувалися польські літератори-гуманісти, був Павло Русин із Кросна - професор римської літератури. Всесвітньо відомим вченим у галузі астрономії, математики, медицини був випускник Бо­лонського і Краківського університетів дрогобичанин Юрій Котермак (відомий як Юрій Дрогобич). У Болонському університеті він одержав ступінь доктора медицини і у 1481р. був обраний деканом медичного факультету. Юрій Дрого­бич у 1483 р. видав у Римі книжку "Прогностична оцінка поточного" і став, таким чином, першим українським автором друкованої книги.

Поширенню в Україні вищої освіти сприяла польська Замостська акаде­мія, відкрита 1595 р. у західноукраїнському місті Замості. Її випускниками стали відомі діячі культури і науки Касіян Сакович, Ісая Козловський, Сильвестр Косов, які згодом стали викладачами Києво-Могилянської колегії.

Важливі зміни відбувалися в українській історіографії. На зміну стислим літописним оповіданням приходять щорічні записи про найважливіші події, з'являються посилання на історичні джерела, що надає літописам ґрунтовно­го характеру. Відомою пам'яткою історичної літератури цього періоду є "Густинський літопис", який висвітлює події від Київської Русі до кінця XVII ст. Автор розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства, ставить питання про генезис української культури, вперше досліджує історію українського козацтва.

Розвиток літератури. Книгодрукування

Унаслідок зруйнування культурних осередків в Україні у XIV - XV ст. спо­стерігається перерва в літературному процесі. Оригінальна літературна твор­чість розвивається слабо, літературні пам'ятки ідейно та стилістично не вихо­дять за рамки традицій княжої доби.

Боротьба запорозького козацтва проти турецько-татарських нападів поро­дила героїчний епос - думи та історичні пісні, створювані співцями-кобзаря-ми. Виконувались ці твори речитативом під супровід бандури, кобзи чи ліри. Серед тем героїчного епосу чільне місце займали: турецько-татарська неволя, втеча з полону, смерть козака в степу, тема трагедії жінок-невільниць. Оригі­нальними пам'ятками народної поезії цього періоду є "Пісня про Байду", "Дума про козака Голоту", дума "Маруся Богуславка". Народна творчість прослав­ляла почуття патріотизму, вірність православній вірі.

Крім дум та історичних пісень в українському фольклорі ХІУ-ХVІ ст. існу­вала релігійна поезія - легенди, вірші, пісні про початок і кінець світу, про перших людей, про муки і смерть Ісуса Христа, про премудрого Соломона та про життя апостолів.

У ХVІ-ХУП ст. в Україні виникає шкільна драма. Це були так звані місте­рії та міраклі - релігійні драми, що випливали з потреб церкви сценічно відо­бражати біблійні оповідання. Національною особливістю української шкіль­ної драми було те, що поміж віршовані діалоги релігійного змісту учні брат­ських шкіл вводили комедійні дійства у формі інтермедій або інтерлюдій. Це були веселі, насичені національним гумором побутові сценки, що вставляли­ся між актами релігійної драми для розваги глядачів.

Найвизначнішою пам'яткою перекладної літератури цього періоду є "Пересопницьке євангеліє", перекладене так званою простою мовою, близь­кою до народної, Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм у 1556-1561 рр. Неабияка доля судилася цьому євангелію: на ньому складають присягу на вірність українському народові Президенти незалежної, соборної держави Україна.

Наприкінці XVI ст. у відповідь на експансію католицизму на схід поча­ла розвиватися полемічна література. Першим із гострими полемічними творами виступив ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Най­більш відомим його твором є трактат "Ключ до царства небесного" (1587 р.) із закликом до українського та білоруського народів стати на захист віт­чизни, її національних традицій. Значне місце в українській полемічній літературі кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію, Мелетію Смотрицькому. Вершиною ж полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну ("Посланіе до всех обще в Лядской земле живущих", "Обліченіе діавола-самодержца" та ін.) він різко висту­пав проти польсько-католицької реакції, висунув утопічну програму ''цар­ства Божого на землі".

На розвиток освіти та українського письменства вплинуло виникнення дру­карської справи в Україні. Точна дата початку книгодрукування в Україні не­відома. Першим друкованим твором вважається "Апостол", виданий у 1574 р. у Львові Іваном Федоровим. Найновіші дослідження свідчать, що перша українська друкарня мусила існувати у Львові ще за століття перед тим, бо у 1460 р. багатий львівський міщанин Степан Дропан подарував церкві св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 р.

Мистецтво

Після монголо-татарської руїни монументальне будівництво в Наддніпрян­ській Україні на деякий час призупиняється, тоді як у західноукраїнських зем­лях воно досягає значного розвитку. У житловому будівництві цього періоду, як і в попередні часи, переважали дерев'яні будинки. Монументальна архітек­тура представлена замками та церквами. Відомими є замки в Луцьку, Острозі, Крем'янці, Кам'янці-Подільському, Богуславі та Трипіллі, укріплення і житлові споруди гетьманської столиці в Чигирині.

З кам'яних церков цього періоду збереглися церкви св. Онуфрія у Львові, церква св. Іоанна Предтечі в Кам'янці-Подільському.

Українське образотворче мистецтво особливо розвивалося на західно­українських землях. У живописі продовжує панувати іконографія, набуваючи все виразніших реалістичних рис. Найбільше пам'яток збереглося в околицях Львова, Самбора, Перемишля. На Волині цих пам'яток дійшло до нас близько десятка, на Київщині - декілька. До найкра­щих зразків іконопису і церковного різьблення цього періоду належить іконостас у відбудованому Успенському соборі Києво-Печерсь­кого монастиря.

Потреби друкарства зумовили розвиток графіки. З того часу збереглося чимало графіч­них робіт невідомих авторів. Так, численними гравюрами прикрашені вірші Касіяна Саковича на похорон гетьмана Петра Сагайдачного у 1622 р., тут вперше надруковано запорозький герб у вигляді козака з мушкетом на плечі.

Алексеєв.

Це додано

Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення - селянство, міщани, частина дрібної та середньої шляхти - противились окатоличенню і захи­щали православну "грецьку" віру.

У цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства -організації, що здавна існували при церквах. В другій половині XVI ст. їх діяльність набуває як культурно-просвітницького, так і політичного характеру. Головну роль серед братств відігравало Львівське Успенське братство, якому патріарх надав у 1587 р. пра­во ставропігії - непідлеглості місцевому єпископу. До братств мог­ли входити представники різних станів, тому їх вважали устано­вами загальнонаціональними. Вони перетворились у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви, і це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість із них погоджувалася на унію з католицькою церквою для збереження свого становища і зрівняння у правах із католицьким кліром. Про це свідчила нарада єпископів у Белзі, що відбулася у 1590 р.

Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити таким чином своє панування на українські землі. Особливе занепокоєння в Римі викликає утворення в 1589 р. Московської патріархії, яка могла стати могутнім конкурентом Папі римському у боротьбі за Україну і Білорусь.

У 1595 р. в Кракові відбулась нарада за участю єпископів Кири­ла Терлецького, Іпатія Потія і сенаторів-католиків, де були вироб­лені умови унії. Зберігаючи православну літургію, обряди, звичаї, православні ієрархи приймали верховенство Папи і визнавали де­які догмати католиків. Того ж року єпископів прийняв Папа Кли­мент VIII і урочисто проголосив унію. Але через численні протес­ти противників унії з приводу так званого "об'єднання церков" було вирішено скликати у 1596 р. у Бресті церковний собор.

Слід підкреслити, що єдиного собору так і не відбулося, оскіль­ки учасники його відразу ж розкололись на два протилежних собори - уніатський і православний, що відбувались під посиленою охороною. Уніати зібралися в Миколаївській церкві, на їхньому боці були митрополит київський Рогоза, 5 єпископів, посланці Папи римського, значна частина магнатів і шляхти. Православний собор відбувався в будинку князя Острозького, серед його учасни­ків було лише два православних єпископи - львівський Балабан і перемишлянський Копистянський, - але більшість - архімандрити і представники православного духовенства (понад 200). Тут же були і делегати від міщанства, представники константинопольсь­кого та александрійського патріархів, белградський митрополит. Натхненником православного собору і його опорою став багатий український магнат князь Костянтин Острозький.

На уніатському соборі була проголошена екскомунікація (тоб­то позбавлення духовної влади) єпископів Балабана і Копистянського, що не прийняли унії. Православний собор, навпаки, оголо­сив екскомунікацію митрополита і єпископів, які перейшли в табір уніатів, відкинув унію, ухвалив проти неї протест і надіслав його з делегацією до короля. Уніати після проголошення унії присягнули на вірність Папі римському, і їх рішення були затверджені польським королем Сигізмундом III. Тільки завдяки підтримці польської вла­ди на їхньому боці була очевидна перевага. Уніати отримували те­пер від держави більшість тих привілеїв, що їх мала католицька церква. Православна церква після собору опинилась фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, при­хильники православ'я зазнавали утисків і переслідувань.

Таким чином, в результаті Брестської церковної унії 1596 р. релігійні протиріччя ще більше загострилися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського насе­лення. Але широкі маси українців: селянство, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти - боронили свою "грецьку" віру.

Розгорілась запекла полеміка між прихильниками та противни­ками унії в літературі. У 1597 р. єзуїт Петро Скарга видав свою пра­цю "На захист Брестської унії", в якій він звинувачував учасників православного собору в єресі і доводив його неправомочність. У відповідь вийшла робота" Апокрисис" Мартина Броневського, де за­суджувались махінації єпископів-уніатів, і доводилась законність православного собору. З боку уніатів з'явився твір "Антиапокрисис" Іпатія Потія, і суперечка тривала далі з невтомним завзяттям.

Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 р. на союз із протестантами Речі Посполитої, серед яких найважливішу роль відігравали реформати, лютерани і гусити. На кож­ному сеймі учасники союзу активно намагалися відстояти права православних, вимагали повернення захоплених уніатами монас­тирів і храмів. Але навіть у випадку прийняття сеймом ряду по­станов в інтересах православних, ці рішення не виконувались. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів.

Феодальний, національний, релігійний гніт посилювався на українських землях. Це не могло не призвести до великих крива­вих повстань.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Які були основні передумови Люблінської унії?

2. Які соціально-економічні зрушення сталися на українських зем­лях у другій половині XVI cm. ?

3. Якими були наслідки Брестської церковної унії?

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XVI -ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.

При вивченні цієї теми радимо спочатку розкрити, в яких умо­вах відбувався розвиток української культури в XVI - першій по­ловині XVII ст.

По-перше, це розвиток продуктивних сил, ремесла, торгівлі, зростання міст.

По-друге, це посилення боротьби за свою національну само­бутність в умовах польсько-литовського панування. Відбувається процес формування української мови як окремої мовної системи. Як українці, так і білоруси називають свої мови "руськими". Ук­раїнська мова зазнає дедалі більшої дискримінації, особливо у складі Речі Посполитої. Проте вона продовжувала розвиватись.

По-третє, на українську культуру активно впливали і євро­пейські процеси, пов'язані з епохою Відродження.

Найважливішою особливістю української культури XVI ст. була поява книгодрукування. Вже в першій половині XVI ст. в Україні поширювались книги, видані білоруським просвітителем Франциском Скориною. В 1561 р. в Заблудові, маєтку магната Ходкевича, заснували друкарню Іван Федоров і Петро Мстиславець, які втекли з Москви. Вони видали тут "Учительне Євангеліє", "Псал­тир", "Часослов". У 1573 р. І. Федоров переніс друкарню до Льво­ва, де був виданий славнозвісний "Апостол" (1574). Найбільш ус­пішною була видавнича діяльність І. Федорова в Острозі, куди його запросив князь Костянтин Острозький. У 1581 р. тут побачило світ перше повне видання Біблії слов'янською мовою. В острозькій друкарні видавались також полемічні твори Філарета, Смотрицького, Сурозького, букварі та інша література.

Цілий ряд друкарень виникли в Снятині, Крилосі, Рогатині, Луцьку, Новгороді-Сіверському та інших містах. Проте масш­таби їхньої діяльності були набагато скромнішими порівняно з Острогом.

На початку XVII ст. провідна роль в українському книгодру­куванні належала друкарні Києво-Печерської лаври, заснованій архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. У 1616 р. тут вийшов з друку "Часослов", пізніше "Лексикон словено-роський", цілий ряд граматик, букварів, словників, різноманітна полемічна та богослу­жебна література. Книги прикрашались високохудожнім оздобленням: гравюрами, заставками, кінцівками, ініціальними літерами.

В усній народній творчості, крім традиційних казок, ліричних та соціально-побутових пісень, з'являється героїчний епос - думи та історичні пісні. Це "Втеча трьох братів з Азова", "Самійло Кішка", " 11лач невільників" та ін.

У XVI ст. з'явилось багато перекладної літератури, серед якої найвидатнішою пам'яткою є так зване Пересопницьке Євангеліє, перекладене з болгарської мови у 1556-1561 рр. на кошти кня­гині Заславської. Серед богословської літератури найбільше зна­чення мали книги полемічного характеру, присвячені боротьбі навколо Брестської унії, їх авторами були Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський, Стефан і Лаврентій Зизанії та ін.

Помітними були зрушення в освіті. Традиційні школи при цер­квах, де навчали найелементарнішим знанням та навичкам, вже не відповідають новим вимогам. У 70-х роках XVI ст. в Острозі Кос­тянтин Острозький заснував школу нового типу, відому під назвою Острозької академії. Тут вивчались переважно три мови - слов'яно-руська, грецька та латинська, а також риторика, діалектика, арифметика, астрономія, геометрія, музика. Ректором академії був Герасим Смотрицький, пізніше грек Кирило Лукаріс. їх зусиллями до викладання в академії залучаються відомі вчені Діонісій Палеолог, Ян Лятос, Іван Княгинецький, Никифор Парасхес, Кирило Москопул та ін.

У кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні засновується вели­ка кількість братських шкіл. Першою з них була Львівська, слідом за нею виникають школи в Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Кременці, Рогатині та інших містах. В них могли навчатися і діти з бідних родин. Навчання в школах будувалося на зразок Острозької ака­демії. Але вплив цього провідного освітнього закладу в Україні після смерті старого князя Острозького в 1608 р. зійшов нанівець. Дуже скоро академія була захоплена єзуїтами.

На початку XVII ст. провідну роль в українській освіті стала відігравати Київська братська школа. Ктитором (опікуном) школи був гетьман Сагайдачний, свою спадкову землю для школи дарувала багата киянка Єлизавета (Галшка) Гулевичівна. На чолі школи сто­яли видатні вчені й просвітителі Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін.

У 1632 р. Петро Могила об'єднав Київську братську школу з школою при Києво-Печерській лаврі. Так була відкрита Київська колегія - навчальний заклад, який наближався своїми основними засадами до вищої школи. Навколо колегії згуртувались визначні представники української інтелігенції того часу - Й. Конанович-Горбацький, І. Гізель, С. Косів та ін. За організацією навчання Київ­ська колегія майже не відрізнялась від польських та інших євро­пейських академій. Вона мала свої філіали у Вінниці та Кременці. Однак, незважаючи на численні прохання Петра Могили, польський уряд так і не дарував колегії статусу академії. Перед смертю Могила заповідав колегії своє майно і цінності, серед них велику бібліотеку.

Взагалі культурний розвиток України з 30-х років XVII ст. відбувався під значним впливом цього визначного культурного і релігійного діяча. Д. Дорошенко називає цей період "Могилянською ерою". Навколо П. Могили існував тісний гурток його одно­думців, так званий "Могилянський Атенеум" - Сильвестр Косів, Атанасій Кальнофойський, Ісая Козловський. Велику увагу звер­тав митрополит на впорядкування церковного життя. Його гур­ток склав катехізис "Православне ісповідання віри", прийнятий Київським собором 1640 р. і затверджений східними патріарха­ми. Для розслідування зловживань і гріхів духовних осіб була створена так звана консисторія - особливий духовний суд. Після Брестської унії П. Могила був першим православним митропо­литом, офіційно затвердженим польським королем. Завдяки його зусиллям православна церква знову зміцніла і могла протистоя­ти наступу уніатів. Крім того, Петро Могила активно сприяв роз­виткові книгодрукування, направляв значну кількість вчених, учителів, перекладачів на навчання до Європи, сам був здібним літератором і полемістом.

В українській архітектурі XVI ст. особливо відчутне європейсь­ке Відродження. До споруд, на яких позначився вилив Ренесансу, слід віднести ратушу та Успенську церкву у Львові, замки в Пере­мишлі, Старокостянтинові, Бучачі та інших містах.

Характеризуючи розвиток мистецтва, слід зазначити, що знач­ного поширення набувають інтермедії, які будувались на основі сюжетів з народного життя комедійного характеру. Персонажами тут могли виступати простаки або хитруни з простого люду. Для музичної культури цього періоду характерним було поширення хорового співу. Своїми досягненнями в цій галузі культури пиша­лися Острозька академія, Київська колегія, ряд братських шкіл.

Отже, в XVI - першій половині XVII ст. розвиток культури в Україні набуває характеру національного відродження. Створюються значні культурно-освітні центри, поширюється книгодру­кування, стає більш відчутним вплив інтелігенції.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. В яких умовах відбувався розвиток української культури в XVI - першій половині XVII ст. ?

2. Охарактеризуйте новий тип навчальних закладів, що з'явилися в кінці XVI - на початку XVII ст.

3. Якими були основні здобутки "Могилянської ери"?

4. Що нового з'явилось в українському мистецтві?

МАУП