8. Культура україни у XVI — першій половині XVII ст.

8.1. Особливості розвитку української культури.

8.2. Стан освіти.

8.3. Розвиток мови та літератури.

У XVI — першій половині XVII ст. Україна опинилась в ду­же складному становищі. Її землі перебували у складі сусідніх держав — Литви, Польщі, Туреччини, які не були зацікавлені у розвитку української національної культури. Намагаючись протистояти іноземній експансії, національному, релігійному та культурному гніту, українське суспільство шукало й знайш­ло шляхи збереження національної культури та духовності свого народу. Тому XVI — перша половина XVII ст. — це час пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Тісно пов'язані із внутрішніми соціально-економічними зрушеннями, політичною та ідеологічною боротьбою, вони були викликані наростанням народ­но-визвольного руху та впливом західноєвропейського Відро­дження. Самі потреби часу надали українському відродженню високого громадянського змісту та патріотичного спрямування.

Культурне відродження в Україні відбувалося за активної діяльності релігійно-національних товариств-братств. На зламі ХVІ-ХVІІ ст. вони були створені в Галичині, Холмщині, Поліссі, Поділлі, Наддніпрянщині. Якщо на першому етапі своєї діяльності братства ставили за мету релігійно-благодійні завдання, то від другої половини XVI ст. посилили свій вплив на політичне, громадське і культурне життя. Набираючи де­далі більшого впливу, намагаючись зберегти свою віру, обряди і давні звичаї, вони рішуче вступили у боротьбу за розвиток вітчизняної культури: сприяли утворенню шпиталів, друка­рень, бібліотек, шкіл, забезпечували їх підручниками, утриму­вали учителів та учнів з бідних сімей, надавали кращим з них допомогу для продовження навчання за кордоном. Навколо братств гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педа­гоги, політичні діячі та інші прогресивні сили, котрі підтриму­вали зв'язки не лише з культурними осередками України, Білорусії та Московії, а й Західної Європи. Зокрема, Львівське братство при церкві Успіння Богородиці наприкінці XVI ст. мало одну з найперших в Україні друкарень, шпиталь, бібліо­теку та греко-слов'янську школу, що випускала не лише діячів культури, а й учителів для інших шкіл. Саме під його впливом у Львові виник культурний осередок талановитої молоді. Його ядром стали православний діяч і письменник Л. Зизаній (Тустановський), поет і вчений К. Ставровецький, майбутній бого­слов Й. Борецький. Чималу роль в національно-культурному розвитку України в XVII ст. відіграло Київське братство при Богоявленському монастирі. Крім київського міщанства й духовенства, до нього входило багато української шляхти й козаків, а його школа, об'єднана з школою при Києво-Печерсь­кому монастирі, згодом стала Києво-Могилянською академією.

Шкільна освіта в Україні того періоду базувалася на досяг­неннях шкільництва попередніх часів. У другій половині XVI ст. майже всі міста, містечка і села мали власні світські, домашні, церковні або монастирські школи, в яких дітей на­вчали письму старослов'янською мовою, арифметики, молит­вам, співу тощо. І хоча ці навчальні заклади були різними за рівнем викладання та конфесійними ознаками, всі вони без ви­нятку внесли певний вклад у розвиток і поширення освіти в Україні.

Широке занепокоєння української громадськості виклика­ли іновірні навчальні заклади, які були відкриті й для право­славної української молоді. Добре організовані, з новітніми європейськими програмами навчання, з пишними диспутами і театральними виставами, протестантські, уніатські і като­лицькі школи й колегіуми базувалися на ідеологічних та полі­тичних засадах Речі Посполитої. Тому й зовсім не дивно, що випускники цих закладів ревниво сприяли насадженню чужої віри і моралі в своєму краї. Ось чому на поклик часу волин­ський магнат князь К. Острозький створив першу національну вищу школу, що за змістом і рівнем навчання не поступалася європейським. Він запросив до неї визначних українських та зарубіжних вчених, які й підняли її до рівня академії. Вихо­ванці школи навчались слов'янською мовою. Вивчали грець­ку, латинську мови, граматику, риторику, діалектику, мате­матику, астрономію, музику, значну увагу приділяли вивченню творів Арістотеля, Лукіана, Овідія, Вергілія тощо. За змістом навчання Острозька школа започаткувала слов'яно-греко-латинський тип шкіл в Україні. її випускники мандрували по Україні і, поширюючи знання, закликали громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

Великий вплив на розвиток освіти, мови та літератури ма­ли початки книговидання в Україні. Перші українські друки з'явилися ще 1491 року в Кракові, де на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль випустив у світ кириличним шрифтом «Часословець» і «Осьмигласник», які не лише були оформлені за зразком рукописних західноєвро­пейських книжок, а й набрані за тогочасним українським правописом. Фундатором постійного друкарства в Украї­ні став І. Федоров, який заснував у Львові друкарню (1572-1573 рр.) і видрукував там «Апостол» та «Азбуку». Незабаром його друкарня стала власністю Львівського брат­ства і починаючи з 1594 р. відіграла видатну роль в розвитку українського друкарства. Першою ж постійною українською друкарнею була друкарня в Острозі на Волині, що видала 28 книжок, у тому числі й Біблію (1580-1581 рр.)- «Острозька Біблія» — це перше повне видання Біблії слов'янською мовою, що було широко знане не лише в Україні, а й у Білорусії, Московії, Західній Європі. Справжній розвиток друкарства в Наддніпрянщині розпочався від заснування в 1616 р. Києво-Печерської друкарні, що аж до XVIII ст. була найбільшою в Україні. У 1616-1624 рр. вона випустила де­кілька значних книг, до яких архімандрит Києво-Печерської лаври Є. Плетенецький написав передмови. Головним друка­рем у Лаврі був П. Беринда. Першу друкарню в Чернігові заснував К. Ставровецький (1626 р.), в якій друкував власні твори.

Новим явищем у розвитку літературної мови стали спроби наблизити церковнослов'янську мову до живої загальнонарод­ної («Пересопницьке Євангеліє»).

Західноєвропейська література в цей період була представ­лена перекладами творів про О. Македонського, Троянську війну та ін. Зробило крок вперед і літописання, наближаючись до мемуарного викладу подій.

Перекладна та полемічна література, вірші, драми, твори Л. Зизанія, П. Беринди, К. Ставровецького, М. Смотрицького, Й. Борецького, П. Могили та ін. були відомі далеко за межами України. Вони сприяли культурному єднанню слов'янських народів, згуртуванню їх на боротьбу проти католицької та ісламської експансії.

Військова тематика, зображення побутових сцен, людей, пейзажів набули значного поширення в образотворчому мис­тецтві.

Динамічно розвивалася і народна творчість. З'явилися нові жанри: думи, історичні пісні, що виконувалися під супровід кобзи або бандури. Народ оспівував своїх хоробрих захисників Д. Байду, І. Голоту, П. Сагайдачного та багатьох інших.

Отже, незважаючи на іноземну експансію, насильницьку політику покатоличення і полонізації, культурний рух в Ук­раїні набув характеру культурно-національного відродження. Ідеї поширення освіти і знань серед народних мас, відроджен­ня національної мови і традицій, захисту віри батьків, неза­лежного й вільного існування народу набули розвитку та по­ширення.

Бойко.

Це додано:

Церковне життя. Берестейська унія

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Проте, якщо православні вважали, що унія мож­лива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості у християнській церкві, то основною вимогою католиків було виз­нання православними зверхності Папи.

Як свідчить перебіг подій, після церковного розколу слабіюча православна церква, потрапляючи через обставини у кри­тичні ситуації, все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так було 1274 p., коли в Ліоні була під­писана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константино­поль прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення поля­гає у збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, нап­рикінці XVI ст. унійний рух мав вже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово доводив актуальність та доцільність ідеї об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніат­ства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об'єднання. Ме­тою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збіль­шення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи у ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ'я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав: "Нічого не ба­жаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн". З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія поси­лила процес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви у тих, хто переходив у католицьку віру, були різни­ми (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других — урівняння в правах з поляками, для третіх — прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для православ'я був один — різке звуження каналів матеріальної підтрим­ки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особ­ливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, пе­ретворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська влада де­далі активніше проникає у церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани-рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світ­ським особам, які не тільки не переймалися, церковно-релігій­ними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересова­ність, зберігаючи при цьому свої світські звичаї — полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.

Такі обставини спричинили моральну деградацію церков­ної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад православної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збереження націо­нальних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання у релігійні справи міщанства, органі­зованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та по­лонізації українців, братства спробували взяти під свій конт­роль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано Константинопольською пат­ріархією, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патрі­арха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Поступово у частини вищої церковної ієрархії православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хитросплетіння егоїстичних інтере­сів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не влаштовувало втручання світської влади у релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні володін­ня, а й зрівнятися у політичних правах з католицьким духовенством. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало, очевидно, й утворення 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпар­хіями у Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформа­ції, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою ді­яльність у Польщі (1564 p.), а згодом і у Литві (1569 p.). Внас­лідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається сіт­кою єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу на­буває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував православному духовенству на його не­уцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропо­нував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті "Пре єдність церкви Божої" (1577 p.).

Поглиблювала розкол суспільства так звана "календарна ре­форма", проведена Папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан та селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, по­долати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних егоїстичних інтересів, львівський єпис­коп Гедеон Балабан на з'їзді у Белзі (1590 р.) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. Папа Климент VIII офі­ційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бе­ресті. Однак собор розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання цер­ков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католиць­кої церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов'янська мова — мовою богослужіння. Уніат­ське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомір­ність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розколу.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на правос­лавну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніатська церква перебува­ла в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православ­ні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцін­ними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вба­чала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власно­го впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Бе­рестейську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно виростає. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка ка­тастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства — спробою підняти його престиж, по­долати дискримінацію православних віруючих, вивести правос­лавну церкву з кризи.

А це було:

Культура України у XIV—XVI ст.

Після занепаду Київської Русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво вплинули на пе­ребіг подій в українських землях. У XIV—XVI ст. відбулися значні зміни у всіх сферах суспільного життя. Неоднозначні, суперечливі процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України, що пояснюється багатьма історичними чинниками, які або заважали, або сприяли його розгортанню. Стримуючими, дестабілізуючими культурний процес чинниками стали падіння Візантійської імперії у XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, до­корінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної дер­жавності у цих землях; зростаюча загроза ополячення й окато­личення після укладення Люблінської унії 1569 p.; татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний та технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше пере­давати і розповсюджувати знання та інформацію; поява на істо­ричній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель.

Певні зрушення в XIV—XVI ст. відбулись у політичній куль­турі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Зокрема, С Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки запере­чив божественне походження влади та держави, категорично вис­ловився проти підпорядкування світської влади духовній, обсто­ював невтручання церкви у державні справи. У своїх творах гу­маністи подолали пануючий у середньовічній історіографії про­віденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів, як актив­них суб'єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Тобто суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні сус­пільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади церкви. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспіль­них зрушень, вказуючи на людину як на активного суб'єкта істо­ричного процесу.

Ніби для ілюстрації думок гуманістів наприкінці XVI — по­чатку XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила — міщанство, яке одразу стало помітним чинником гро­мадсько-політичного життя. Саме міщанство стало основою братств — легальних організацій, в діяльності яких спочатку пе­реважав релігійно-благодійницький напрям, а в міру посилення іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-полі­тичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на "ідейні центри захисту мови, культури, духов­них цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.

Новим явищем політичної культури цього періоду слід вва­жати і феномен Запорозької Січі, яка була праобразом, ескізом, пробною моделлю майбутньої української державності.

Значні зміни у XIV—XVI ст. відбулися у сфері правової культури. Українські землі втратили свою самостійність, тому особливістю їхнього суспільного життя стали співіснування, взаємовплив і переплетіння правових систем різного характе­ру та походження. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529 p.), Волинський (1566 p.), Новий (1588 р.), в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного ("Руська правда") права. Крім цієї правової системи, в україн­ських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель — Волоське право. Хоча поява чужих правничих інститутів не зовсім відповідала ментальності місцевого населення, блокувала розвиток традицій­них правових норм, проте саме Литовський статут завершив процес уніфікації правових систем давньоруських земель і став уособленням повного єдиного загального права, а Магдебур­зьке право вводило суспільні відносини у цивілізоване життя, закладало на українському ґрунті основи громадянського сус­пільства.

Певні зрушення відбулися і в побутовій культурі українсь­ких земель. Розширення панського землеволодіння, посилення влади феодала логічно привело до зміни обличчя тогочасних сіл. Якщо раніше, коли вільної землі було багато, межею між сусідами вважалося те місце "де зіткнуться топори", тобто, де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу, то у XV— XVI ст. під тиском наступу феодалів на селянські землі відбува­ється певне упорядкування структури селянського поселення. Хати будують обабіч дороги. За кожною хатою розташовані за­гуменки, тобто довгі вузькі смуги землі, що належали господа­рю хати.

Цивілізованішими стають сімейні та родинні стосунки. В укра­їнських землях тривалий час існував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях та традиціях. Починаю­чи з XVI ст., між батьками та родичами молодої та батьками і родичами молодого укладається договір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укладався усно, а починаючи з XVII ст. — письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XVI—XVII ст. церква, оголосивши шлюб таїнством, фактично встановлює кон­троль над процесом одруження. З цього часу, тільки пройшовши через обряд вінчання, шлюб ставав дійсним.

У період XIV—XVI ст. в народний побут входять годинник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що суттєво впли­нули на суспільне життя.

Розвивається фольклор. Народна творчість віддзеркалює на­самперед надбання і традиції Київської Русі. В цілому переважає обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосін­ня, а з XVI ст. з'являються нові фольклорні жанри — думи, історичні пісні, нова тематика — боротьба проти татарсько-турець­кої агресії, новий герой — козак-воїн, захисник рідної землі, но­вий ідейний зміст — становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формуван­ня в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'яз­ку та віри у власні сили.

Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV— XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народно­го мовлення сформувалася "руська мова", що стала офіційною державною мовою у Литовській державі. "Руська мова" — це певна спільна основа, сходинка у становленні української та білоруської національних мов. На рубежі XV—XVI ст. сформувалися дві окре­мі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569 р.) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає утисків і дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збага­чує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-ді­ловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається по­лемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).

Глибокий відбиток у духовній культурі залишила специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях у XV—XVI ст. Безперервне протистояння католицтва і православ'я зумовило укладення Берестейської унії (1596 р ) та утворення уні­атської церкви, що посилило гостроту релігійних та національ­них конфліктів. Проте релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, про­тидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджува­ла думку, сприяла розвиткові культури дискусії, формуванню по­лемічного стилю.

Реальні потреби господарського та культурного життя, по­ширення ідей гуманізму, що базувалися на своєрідному культі освіти, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу та вплив диктували якісні змі­ни у сфері освіти. У XV—XVI ст. поряд з традиційними шко­лами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаю­чись протидіяти поширенню чужих впливів, православні зас­новують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти з'являється новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, у навчальному процесі якої органічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освіт­нім закладом цього типу в українських землях стала Острозька академія (1576 p.), заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала квіт тогочасної української та зарубіжної інтелектуальної еліти. Її викладачами були Г. Смотрицький, В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці — відомі вчені К. Казимирський. Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром став патрі­архом константинопольським. Своєрідну естафету Острозька академія передала братським школам, перша з яких виникла 1586 р. у Львові. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. школи цього типу діяли у Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Гали­чі, Холмі та інших містах.

Падіння у середині XV ст. Візантійської імперії зумовило ко­рінний переворот в духовному житті українського суспільства. Після певної паузи у поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинаєть­ся переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на ґрунті києво-руської духовності надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали: 1) відхід від візантійських зразків та канонів (у XV—XVI ст. в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських умов­ностей, набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху); 2) поширення ідей гуманізму та реформації; 3) поява но­вих форм самовираження і мистецьких стилів (у літературі набу­ває поширення полемічний стиль, виникає українське віршуван­ня; у живописі наприкінці XVI ст. з'являються нові жанри — портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу; вини­кають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триго­лосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня із супроводом; у 1573 р. створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі стає традицією українського вертепу; зароджується стиль бароко; 4) посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовного світу; 5) індивідуалізація творчості.

Отже, позитивні зрушення в культурі праці та господарюван­ні, пов'язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв'язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної дер­жавності у політичній та правовій культурі; зростання цивілізо­ваності у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни у культу­рі духовній, зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, ство­рили сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили для згур­тування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.

Довідник