2.1. Міжконфесійні відносини. Берестейська унія та її наслідки.

Перш ніж викладати фактичний матеріал з цього питання, слід зазначити, що в історичних умовах окресленого періоду, коли українці були позбавлені влас­ної державності, єдиним націоорганізуючим чинником в Україні були вла­да і моральний вплив православної церкви, цієї своєрідної "держави духу". "По упадку самостійної державної організації українців в половині XIV ст. християнська церква заступила українському народові колишню державну владу та стала одинокою установою, репрезентуючи цілий народ", — слуш­но зазначав дослідник церкви і права М. Чубатий.

Варто пригадати, що невдовзі після розгрому Русі монголами київський митрополит Максим переніс до Владимира-на-Клязьмі свою кафедру і це, з одного боку, сприяло створенню на північноруських землях окремої митро­полії (1325 р. у Москві), а з іншого — створенню окремої Галицької митро­полії, що була заснована між 1302—1306 pp. й існувала до 1415 p., коли ста­ла намісництвом осібного київського митрополита Києва й Галича.

Українські землі, опинившись під литовською зверхністю, спочатку не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті, що пояснюється насампе­ред толерантністю литовських князів щодо різних конфесій. Правляча вер­хівка швидко оцінила роль церкви в житті держави як об'єднавчого та куль­турного фактора, значення митрополії для зміцнення авторитету княжої вла­ди і докладала всіх зусиль для створення митрополичого осідку у ВКЛ. З середини XIV ст. існувала Литовсько-київська митрополія з центрами у Новогрудку та Вільні, юрисдикція якої поширювалася на литовські, білоруські та українські землі. Початок XV ст. позначився боротьбою між Литвою, Москвою та Константинополем за Київську митрополію. За Вітовта у 1415 р. місцеві єпископи поставили митролитом "церкви Київської і всієї Русі" Гри­горія Цамблака, продемонструвавши цим самостійницьку позицію право­славної церкви в українсько-білоруських землях. Відновлення митрополії у Києві домагався і київський князь Олелько, а після його смерті — Семен Олелькович.

Остаточний поділ традиційної Київської митрополії на Київську й Мос­ковську започаткував собор московських єпископів (1448), на якому без зго­ди Константинополя було поставлено власного митрополита — Іону, який став останнім владикою, що мав титул "Митрополита Київського і всієї Русі". Цей акт означав фактичну автокефалію московської церкви, канонічне визнання якої відбулося 1589 р. Приводом для розриву Москви й Константи­нополя стала Ферраро-Флорентійська унія Східної церкви з Римом у 1439 р. Тоді вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про супрематію Папи Римського, чистилище тощо. У 1458 р. на митрополита Киї­вського було висвячено Григорія Болгарина, його церковну юрисдикцію виз­нали польський король і великий князь литовський Казимир. Цим актом остаточно завершився поділ старої Київської митрополії на Московську і Київську (остання залишалася під юрисдикцією Константинопольського патріархату).

Характерно, що з середини XV ст. важливим аспектом політики ВКЛ щодо православної церкви були намагання позбутися залежності від Моск­ви та підпорядкувати православну церкву католицькій. Вже умови Кревської унії передбачали охрещення за католицьким обрядом як самого Ягайла, так і всіх язичників-литовців; лише бояр-католиків було зрівняно у правах з польською шляхтою. Спеціальним вердиктом 1400 р. Ягайло позбавив пра­вославних підданих прав шляхетства, герба та високих посад. Все це надава­лося лише католикам. У документах Віденської угоди 1401 р. йшлося про сприяння "розвою католицької справи". Новим актом, що знаменував поділ суспільства за релігійною ознакою та відкривав шлях до дискримінації пра­вославних, був Городельський привілей 1413 p., згідно з яким католики одер­жували виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради. З ускладненням внутрішньополітичної ситуації ці права були поширені й на руських князів і бояр привілеями 1432 та 1434 pp. для стабілізації становища в країні. Однак чинність Городельського акта надалі неодноразово поновлювалася, аж поки у 1563 р. польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август не скасував його, зрівнявши у правах католицьку й православну шляхту. При цьому слід зауважити, що становище православних у ВКЛ було дещо кращим, ніж на руських землях Корони Польської, де їхня конфесія відверто принижувалася. Особливо по­силилася релігійна, політична й культурна експансія католицької церкви на українських теренах після Люблінської унії.

Переходячи до розгляду проблеми церковної унії, бажано звернути ува­гу на процеси, які зумовили внутрішню кризу православної церкви у XV— XVI ст., падіння авторитету церковної ієрархії, підрив релігійно-моральніх засад, так звану "порчу духовенства й церковного життя".

Світська влада ВКЛ, Корони Польської і особливо Речі Посполитої ак­тивно втручалася у справи церкви, поширюючи на неї принципи відносин феодального васалітету ("право патронату"). Основні ієрархічні посади, архімандрії та ігуменство, як і державні посади, роздавав великий князь чи король, що змінило зміст, функції і роль основних чинників духовної вла­ди. За умов такої практики "подання" церковні посади нерідко розглядали­ся лише як джерело прибутків, і ті, хто обіймав їх, нехтували християнсь­кими чеснотами, ставали їх "осквернителями", що часто бувало темою для полемічних виступів. Важливо і те, що в Україні з середини XVI ст. широко­го розголосу набувають ідеї та засади західноєвропейської Реформації, а саме: звільнення з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до на­роду, переклад Біблії та богослужебних книг національними мовами, засну­вання шкіл. Православне населення одержало важливі засоби протидії по­ширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї Реформації до власних потреб. Руське православ'я мало можливість запозичити у західного християнства досвід вдосконалення та оновлення церковного життя.

Опорою православ'я залишалися селянство, міщанство, парафіяльне ду­ховенство, монастирі, частина шляхти, окремі магнати, зокрема родини князів Острозьких, Ходкевичів та ін. Недарма князя Василя-Костянтина Острозького величали "стовпом православ'я", "начальником православ'я", "великим заступником і потіхою всього народу руського". На захист право­слав'я активно виступили організації міщан — братства, започатковані ще у другій половині XV ст. Діяльність церковних братств загалом позитивно вплинула на церковну дисципліну, освіту, будівництво храмів тощо. Брат­ства намагалися виборювати громадські й релігійні права православних у судах, на сеймах та сеймиках. Разом з тим ускладнилися відносини братств з православним єпископатом, оскільки вони перебирали на себе контроль за діяльністю духовенства і підпорядковувалися константинопольському пат­ріарху (Луцьке, Львівське, Київське).

Поступово у частини вищої церковної ієрархії православної церкви та православної феодальної еліти почала визрівати думка про доцільність унії з католицькою церквою, аби протистояти подальшій латинізації та полоні­зації, домогтися зрівняння в правах православного духовенства з католиць­ким, посилити позиції православних у Речі Посполитій.

Перша спроба конфесійного порозуміння сталася ще у 1439 р. на Фло­рентійському соборі, коли київський митрополит Ісидор підписав акт злуки Східної та Західної церков. І хоча практично він не був реалізований, сама ідея унії зміцніла, розроблялися її варіанти. Концепцію регіональної унії — між Руською церквою Речі Посполитої та Римом поза іншими церковними спільнотами східного обряду (антіохійською, грецькою, московською та ін.) розробив у праці "Про єдність Божої Церкви" єзуїт Петро Скарга (1577). На його думку, визнання верховенства папи зняло б напруженість у відносинах між православними та католиками, сприяло б підвищенню культурного рівня і престижу руського духівництва, викоріненню "єретиків" (протестан­тів), консолідувало суспільство. У відповідь з'являються проекти церковної унії, сформульовані православною стороною, яким було властиве чітке бажан­ня реформувати православну церкву за взірцем уже зреформованої на той час католицької, але зі збереженням східного обряду та традицій православ'я.

Розглядаючи питання про підготовку Берестейського собору, варто при­ділити увагу причинам розходження між його офіційними організаторами та князем Острозьким, що й спровокувало розкол собору та загострення кон­фесійної боротьби на тривалий час. Таємна підготовка українськими право­славними ієрархами унії впродовж першої половини 90-х pp. набула розголосу в 1595 р. і викликала рішучий опір з боку князя Острозького і його прихильників. Князь обіцяв у разі необхідності виставити до 20 тис. людей на захист "благочестя". Проте події набули незворотного характеру: король Сигізмунд III своїм універсалом підтримав справу унії, єпископи володимирський і берестейський І. Потій та луцький і острозький К. Терлецький побували в Римі, де 23 грудня 1595 р. на урочистій аудієнції у папи Климентія VIII були затверджені умови унії. Заключний акт укладення унії мав відбутися на соборі у Бересті в жовтні 1596 р. Проте від самого початку собор розколовся на два табори — уніатський та православний, які не дійшли порозуміння і прокляли один одного. Уніатський собор проголосив унію — утворення греко-католицької церкви, підпорядкованої папі римському. Православні прийняли ухвалу про усунення митрополита і єпископів, що перейшли до унії, та звернулися до короля з проханням затвердити їхнє рішення. Сигізмунд III видав універсал від 15 грудня 1596 p., який рішення Берестейського уніатського собору проголошував обов'язковими; за уніатами офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їхні землі, а також церковна юрисдикція над духовенством східного обряду. Офіційне оформлення церковної унії звело нанівець початки "діалогу", при­звівши до конфронтації у середовищі церкви і вірних. Розпочалася тривала боротьба між обома конфесіями — "Русі з Руссю" замість того, щоб за уні­версалом польського короля "зберегти й укріпити" єдність Речі Посполитої. Доля православних віри і церкви опинилася в епіцентрі релігійної, політич­ної та національної боротьби в Україні XVII ст.

На захист православ'я виступило козацтво, яке вже наприкінці XVI ст. заявило про себе, як про помітну соціальну силу. Визначальною подією став вступ 1615 р. до Київського Богоявленського братства гетьмана Петра Са­гайдачного разом з Військом Запорозьким, що зміцнило православну церк­ву і активізувало її життя. У 1620 р. за сприяння П. Сагайдачного та Київсь­кого братства було канонічно відновлено православний єпископат, висвяче­но митрополита Київського Йова Борецького та п'ятьох єпископів. Однак легітимізувати цей акт вдалося лише на початку 30-х років XVII ст., після смерті ревнителя католицизму Сигізмунда III, завдяки рішучим домаган­ням козацтва та православної шляхти. Новий король Владислав IV, схиль­ний до віротерпимості, створив комісію, яка виробила "Статті для заспокоє­ння руського народу", затверджені на коронаційному сеймі 1633 р. Цим ак­том було легалізовано існування православної церкви та повернено їй части­ну маєтностей. Митрополитом став Петро Могила (див. персоналію), діяльність якого означила цілу добу в історії українського православ'я.

2.2. Фактори й у мови розвитку української культури. Ренесанс в Україні. Насамперед треба звернути увагу, на те, що вже на початку XV ст. в Україні, яка спиралася на традиції та духовну спадщину Київської Русі, починають переважати західноєвропейські культурні впливи. Це було зумовлено послаб­ленням зв'язків українських земель з Візантією й одночасно процесом їх вхо­дження до ВКЛ. Через Польщу з Італії в Україну проникла гуманістична куль­турно-ідеологічна течія, що на відміну від панівної раніше в науці схоласти­ки пропагувала свободу дослідів та думки. Сюди ця течія прийшла двома шляхами: через навчання в західноєвропейських університетах та твори гуманістів (Данте, Петрарки, Боккаччо). Одним із зачинателів гуманізму в Україні став Юрій Дрогобич (Котермак) (бл. 1450—1494) — професор меди­цини й астрономії Краківського і Болонського університетів, певний час — ректор останнього. Його твір "Прогностична оцінка 1483 р." (опублікований того ж року в Римі) став першою друкованою працею українця. Він також написав трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р., зробив спробу визначити географічні координати Москви, Кафи, Львова, Дрогобича. Гу­маністи Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський одними з перших в європейській філософії заперечили божественне походження влади і держа­ви, обстоювали необхідність відокремлення від неї церкви. Ці вчені-публіцисти та їхні послідовники використовували історію як засіб пробудження свідомості народу, його історичної пам'яті та виховання патріотизму.

Інша культурна західна хвиля була пов'язана з Реформацією, яка поча­лася з виступу 1517 р. Мартіна Лютера з релігійними тезами. Проте рефор­маційний рух мав велике значення не лише для церковно-релігійного, а й для культурного життя. У Європі він сприяв поширенню шкіл, збільшенню кількості книжок, витісненню латинської і впровадженню живої народної мови в літературі. Започаткувавши протестантизм, Реформація створила також; полемічну літературу.

Слід підкреслити, що надзвичайно важливою подією у культурному житті України-Русі стало поширення друкарства. В Європі друк виник завдяки винаходу Й. Гутенберга у 1450 р. У Речі Посполитій першими друкарями були Ш. Фіоль (надрукував "Октоїх" та "Часослов" кирилицею 1491 р. у Кракові) та білорус Ф. Скорина, що працював у Празі й Вільні ("Псалтир" (1517), "Біблія руська" (1519), "Апостол" та "Мала подорожня книжиця", (1525)). В Україні першим відкрив друкарню Іван Федоров; протягом XVI— XVII ст. друкарні виникали не лише в містах, а й у селах; існували також "мандрівні" друкарні приватних осіб.

1574 р. у Львові вийшов перший друкований в Україні підручник —"Бук­вар" для вивчення церковнослов'янської мови, а граматика "Адельфотес" (1591), складена грецькою та слов'яно-руською мовами, слугувала вступом до діалектики, риторики, музики та інших наук, а також подавала класи­фікацію частин мови. Пізніше видано інші граматики, зокрема Л. Зизанія (1596) та М. Смотрицького (1616). На потребу в словниках з'явився "Лекси­кон славенороський і імен толкованіє" П. Беринди, у якому було перекладе­но українською понад 8 тис. слов'янських та іншомовних термінів. Говоря­чи про розвиток української мови, слід мати на увазі, що літературна (пи­семна) мова в Україні XIV—XVI ст. називалася "руською". Вона була офіцій­ною у ВКЛ, нею написано "Судебник" Казимира (1468) та Литовські Стату­ти (1529, 1566, 1588). Літературна мова поступово зближувалася з народ­ною, кращим зразком чого є "Пересопницьке Євангеліє". Наведемо фрагмент його тексту: "...А коли вхожали до ніякого села, стрітили єго десять мужей прокажених, котриї, здалека стоячи, голосом великим закричавши, рекли: "Ісусе учителю, змилуйся над нами!".

У літературі XV—XVI ст. першість належить релігійним творам. З'яв­ляються переклади західноєвропейської теологічної літератури (збірник "Приточник", 1483), твори вітчизняних авторів (П. Могила, П. Русин, С. Оріховський, Г. Тичинський, Ш. Зіморович, Ш. Шимонович, Щасний Гербурт). Наприкінці XVI ст. у зв'язку з Берестейською унією особливого розвитку набула полемічна література, ідейний зміст якої був спрямований за чи про­ти полонізації українського народу, насадження католицтва та унії. Поле­міку започаткували єзуїти Б. Гербест та П. Скарга ("Описаніє і оборона собо­ру руського Берестейського", 1597), виступаючи за унію. їхніми опонента­ми стали X. Філалет ("Апокризис",1597), І. Вишенський ("Писаніє к утек­шим от православной віри єпископам", 1597), М. Смотрицький ("Тренос...", 1610), 3. Копистенський("Палінодій..."), Г. Смотрицький, С. Зизаній, Ю. Рогатинець та ін. Полеміка після Берестейського собору мала величезне зна­чення, оскільки уточнювала характер та глибину розходжень між правосла­в'ям, католицизмом і протестантизмом.

Варто звернути увагу на особливий, хоч і традиційний, літературно-істо­ричний жанр — літописання. З XIV ст. з'являються білорусько-литовські літописи: Никифорівський, Віденський, Супрасльський, Баркулабівський, Академічний, Хроніка Биховця, Хроніка Литовська й Жмойтська та ін. Се­ред історичних творів літописного жанру, створених на українському ґрунті, виділяються: Густинський літопис (який крім загального викладу вітчиз­няної історії містить тематичні розділи: "О началЬ Козаков", "О приминении нового календаря", "О унии, како почася в Руской земле"), Київський ко­роткий літопис, Волинський короткий літопис. Велике значення мають т. зв. місцеві літописи: Львівський, Острозький, Хмільницький, Межигірський та ін., які описують козацько-селянські повстання та боротьбу проти національно-релігійного гноблення.

Для усної народної творчості XV — першої половини XVII ст. характер­не поєднання ще давньоруської традиції з художнім осмисленням драматич­ної, а часто і трагічної сучасності. Це особливо помітно в такому її специфіч­ному жанрі, як думи (з'являються в Україні в першій половині XVI ст.). Як правило, вони мають повчальний характер, відображають етичні норми на­роду ("Втеча трьох братів з Азова", "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка" та ін.). Поряд з думами важливе місце в українському фольклорі посідають історичні, побутові й обрядові пісні, прислів'я тощо.

Відбувається також процес становлення професійної музики. В XVI ст. в українських церквах можна було почути багатоголосий спів; замість крю­кової нотації з'явилося нотно-лінійне письмо. Світська музика набула відоб­раження в таких жанрах: кант (міська побутова пісня), цехова, інструмен­тальна й театральна музика. На зразок ремісничих існували й музичні цехи, колективи яких обслуговували різні свята та обряди.

На основі церковних та народних обрядових дійств, а також завдяки школам з'явився театр. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні зароджується вертеп — мандрівний музичний ляльковий театр.

Особливу увагу варто звернути на зрушення в галузі освіти у XV — на початку XVII ст. Навчання провадилося в школах при церквах та монасти­рях, де навчали читати, писати, давали знання з теології, літератури, грець­кої мови. Вчителями були дяки — "бакаляри". Найздібніші міщани й шлях­тичі здобували освіту в університетах Польщі, Чехії, Німеччини, Італії. У середині XVI ст. в Литві та Польщі виникають протестантські школи (гімна­зія та академія у Ракові, школи в Дубні, Хмільнику та ін.), де також навча­лися українські діти; єзуїтські колегіуми. Останні давали освіту за схолас­тичною системою у католицькому дусі, латиною. На противагу католиць­ким і протестантським з'являються братські школи, першою з яких була школа Львівського Успенського братства (1586). Вона стала зразком для шкіл у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Холмі, Володимирі, Луцьку, Києві та інших містах України. Кожна школа мала свій статут — "Порядок шко­ли", в якому ставилися суворі вимоги до учнів та вчителів, як от: "Дидаскал або учитель цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренно-мудрий, лагідний, не п'яниця, не розпусник, не хабарник, не гнівливий, не завидник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник єре­сей... Дидаскал має вчити і любити всіх дітей зарівно, як синів багатих, так і синів убогих, і тих, що ходять по вулиці поживи просити..." У братських школах викладали латину, грецьку, старослов'янську мову та "вільні на­уки". Доречно було б зосередити увагу на діяльності Київської братської школи (1615), яка у 1632 р. об'єдналася з школою Києво-Печерської лаври, започаткувавши цим Києво-Могилянській колегіум (згодом академія) — вищий навчальний заклад з філіями у Гощі, Вінниці, Кременці. Проте най­першою українською школою вищого ступеня був Острозький слов'яно-греко-латинський колегіум (1576).

Українському образотворчому мистецтву того часу властиве поєднання народних та церковних традицій. Церковне малярство було настільки розви­неним, що польський король запрошував українських майстрів розписувати найголовніші храми Польщі. Видатними зразками українського іконопису та церковного різьблення є декор Успенського собору Києво-Печерського мона­стиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському (Галичина) та ін. Із середини XIV ст. іконописці відходять від традиційних візантійських канонів, наближуються до реалізму в живописі (Вірменська церква у Львові, Сандомирський кафедральний собор, каплиця в Горянах під Ужгородом та ін.). У живописі світського характеру набувають поширення портрети.

Розглядаючи архітектуру, особливу увагу слід приділити мурованому будівництву замкових споруд, що було помітним явищем XV—XVI ст. Із за­провадженням вогнепальної зброї змінювалася і конструкція замків. У ціло­му на початку XVI ст. в архітектурі набуває поширення ренесансний стиль: зникає сувора, витягнута готика і з'являються античні греко-римські фор­ми, гармонійні й орнаментовані. Вперше в Україні ренесансні споруди з'я­вилися у Львові, який потребував відбудови після пожежі 1527 р. Приїхавши до Львова, італійські архітектори у першій половині XVI ст. починають працювати по всій Галичині (Старе Село, Перемишль, Ярослав, Старий Самбір та ін.), Волині (Луцьк, Володимир, Острог), Подніпров'ї (Київ, Пере­яслав, Чернігів, Канів). Серед видатних архітекторів цього стилю — П. Красовський, Петро з Барбони, Павло Домінічі Римлянин та ін. На початку XVII ст. започатковується так зване українське бароко, першими зразками якого стали монастир і костьол бернардинів у Заславі, єзуїтський монастир і колегіум у Вінниці, домініканський собор і латинська кафедра у Києві та ін. Прикметно, що на початку XVII ст. у Києві розпочався "реставраційний рух", за підтримки Петра Могили, спрямований на відбудову та реставрацію визначних будівель княжих часів.

Спираючись на викладений матеріал і простеживши основні тенденції культурного поступу русинів-українців у позначений період, можна конста­тувати, що вектором їхньої цивілізаційної орієнтації за всієї потужності Сходу була Європа. М. Грушевський зазначав, що український народ порівня­но з російським "являється народом західної культури — одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тим часом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії".

Основні терміни і поняття

Бароко (від італ. barocco — вибагливий, химерний) — стиль в архітек­турі та мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст.

Гравюра (від фр. graver — висікати, вирізати) — вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком з малюнка, виконаного гравіруванням на дошці (друкарській формі).

Гуманізм (від лат. humanus — людяний, людський) — ідейний та куль­турний напрям доби Відродження (XIV — XVI ст.), що утверджував право людини на земне щастя і свободу думки.

Дидактика (пер. з гр. — повчальний) — частина педагогіки, яка розроб­ляє теорію освіти і навчання, виховання в процесі навчання.

Єзуїти (від лат. Gesus — Ісус) — члени найрадикальнішого католицького чернечого ордену, заснованого 1534 р. у Парижі іспанцем І. Лойолою для зміцнення папської влади і боротьби проти Реформації.

Єпархія — церковно-адміністративний округ.

Кіш (від тюрк. — ставка, резиденція) — військове товариство, громада запорозьких козаків, а також назва Запорозької Січі з її адміністративно-військовою системою управління. Кіш Запорозької Січі — її виборний цент­ральний орган управління.

Митрополія — територія, церковно-адміністративна округа, підпорядкова­на митрополиту — другій після патріарха особі у ієрархії православної церкви.

Ренесанс (від лат. renascor — відроджуюсь) — епоха Відродження, пері­од в ідеологічному і культурному розвитку країн Західної і Центральної Євро­пи (в Італії — XIV—XVI ст., в інших країнах — кінець XV—XVI ст.).

Реформація (від лат. reformatio — перетворення) — суспільно-політич­ний та ідеологічний рух у більшості країн Західної і Центральної Європи в XVI ст., що набув форми боротьби проти католицької церкви.

Ставропігія — самостійність певної церковної громади, підпорядкуван­ня її безпосередньо патріархові.

Чайка — основний тип козацьких суден з початку XVI ст., однощогло­вий плоскодонний маневрений човен, що вміщував до 50—60 осіб; флотилії чайок з 1502р. здійснювали походи на татарські і турецькі міста й узбереж­жя, успішно воювали з турецьким галерним флотом.

Ясир — захоплені в полон татарами або турками для продажу в рабство мирні жителі; полон, неволя.

Персоналії

Верещинський Йосиф (1532/1533—1598/1599) — видатний громадський, політичний, церковний діяч, публіцист. Автор праць із проблем політики і моралі, зокрема "Наука доброго життя кожного християнського короля" (1587). 1589 р. висвячений на київського єпископа, став сенатором Речі По­сполитої. Зрозумівши проблеми і значення козацтва, намагався спрямува­ти його на дії, корисні Речі Посполитій. 1594 р. Верещинський видав працю "Публіка", у якій виклав свої погляди щодо організації оборони України (створення на Задніпров'ї рицарського ордену). 1595 р. підготував для роз­гляду в Сенаті проект "Способи осади нового Києва", де пропонував заходи для розбудови Київщини й перетворення Києва на одну зі столиць Речі По­сполитої. 1596 р. розробив проект реорганізації козацького війська.

Вишенський Іван (між 1545—1550—після 1620) — видатний українсь­кий православний письменник-полеміст, схимник. З кінця 1580-х pp. жив на Афоні (Греція). Літературну діяльність почав одночасно з Острозькою групою полемістів. Відомо близько 20 творів І. Вишенського — гостровикривальних, публіцистичних, емоційно наснажених послань, серед яких "Обліченіє диявола-миродержця", "Посланіе к утекшим от православія єпис­копам", "Писаніє до всіх общее, в Лядской землі живущих" та ін. Виступав

проти Берестейської унії й католицизму, викривав тогочасний церковний та світський лад.

Могила Петро (1596—1647) — видатний політичний, культурний, гро­мадський та церковний діяч України. Син господаря Волощини і Молдови. 1627 р. Петра Могилу було обрано архімандритом Києво-Печерської лаври, 1632 р. — митрополитом київським і галицьким. Активний борець із уніат­ством, домігся відновлення прав православної церкви в Україні. За його уча­стю створено Київський колегіум (1632), його філії і першу румунську шко­лу в Яссах (1640). Організатор книговидання в Україні, Румунії, Молдавії. Петро Могила — автор низки богословских творів: "Євангеліє Учительне", "Служебник", "Хрест Христа Спасителя", "Анфологіон", "Євлогіон", числен­них полемічних творів.

Оріховський Станіслав (1513—1566) — суспільно-культурний діяч, пись­менник, публіцист доби Відродження. Походив з польського шляхетського роду. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому університетах, спілкувався з найвідомішими гуманістами, діячами науки й культури Захід­ної Європи. Автор низки політичних, філософсько-історичних трактатів, се­ред яких "Промова на похороні Сигізмунда І", "Напучення польському коро­лю Сигізмунду-Августу", "Життя і смерть Яна Тарновського", "Квінкунс, тоб­то взірець устрою польської держави" та ін. У своїх працях розробляв кон­цепцію ідеального державного устрою з позицій шляхетської ідеології.

Острозький Василь-Костянтин (1526—1607) — відомий діяч релігійного і культурно-національного життя України. Наприкінці XVI ст. — найбіль­ший після короля землевласник Речі Посполитої. Був старостою володимиро-волинським, воєводою київським (з 1559 p.), сенатором (з 1559 p.), пре­тендентом на польський престол у 1572 р. і московський у 1598 р. Захисник українських політичних прав, один із лідерів опозиції проти укладення Люблінської унії 1569 р. Відіграв значну роль у національно-культурному житті України XVI ст. Засновник Острозької академії, шкіл, друкарень в Острозі, Володимирі-Волинському. Висунув свою програму об'єднання пра­вославної та католицької церков. У 1596 р. під час Берестейського собору очолив опозицію і виступив проти укладення Берестейської унії.

Потій Іпатій (1541 —1613) — київський і галицький митрополит, ви­значний письменник-полеміст. У грудні 1595 р. разом з луцьким владикою Кирилом Терлецьким побував у Римі на прийомі у папи Климентія VIII, на якому було вирішено питання про унію православної церкви Речі Посполи­тої з римсько-католицькою. Після смерті митрополита М. Рогози (1599) став

київським митрополитом, активно працював над залученням до унії духо­венства та шляхти.

Рогоза Михайло (бл. 1540—1599) — православний митрополит Київсь­кий, Галицький і всієї Русі (з 1589 p.), а з 1596 р. — митрополит уніатської (греко-католицької) церкви. Походив з білоруської шляхти Мінського по­віту. Доклав багато зусиль до організації і проведення Берестейського цер­ковного собору 1596 р.

Русин Павло (1470—1517) — поет, видавець, педагог. Родом з-під м. Пе­ремишля. Навчався у Краківській академії, Грейфсвальдському універси­теті. Автор коментарів до античних творів. Ранні твори Русина (1507— 1508) — вірші й трактат, присвячений "Парадоксам" Цицерона. 1509 p. ви­дав збірку власних творів, підготував до друку книгу сатир Персея (Краків, 1508). Творчість Русина мала великий вплив на розвиток ренесансної латиномовної поезії.

Сагайдачний Петро (Конашевич-Сагайдачний) (мож., 1570—1622) — гетьман українського реєстрового козацтва, політичний і культурний діяч. Походив з української православної шляхти Львівщини, навчався в Ост­розькому колегіумі. З 1601 р. на Запорожжі. Очолював козацькі походи на Молдавію, Лівонію, Туреччину, Кримське ханство, оволодів м. Варною (1605), м. Кафою (1616). Брав участь у польському поході на Москву (1618). У ве­ресні 1621 р. очолив 40-тисячне українське військо, яке приєднавшись до польської армії, відіграло вирішальну роль у перемозі над турками при Хо­тині, таким чином зупинивши османську експансію в Європу. Відомий і як культурно-просвітницький діяч. За його сприяння у Києві було створено православний культурний осередок, 1620 р. висвячено на митрополита Київ­ського І. Борецького, що відновило православну ієрархію у Речі Посполитій. Разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленського братства. Автор полемічного трактату "Розмова про унію".

Федоров Іван (бл. 1525—1583) — видавець, засновник книгодрукування в Росії та Україні. У 1553—1565 pp. організував і керував державною дру­карнею у Москві. Переслідуваний церковниками, втік до ВКЛ. У 1569— 1572 pp. працював у магната Г. Ходкевича, у 1572—1575, 1583 pp. — у Львові, у 1575—1576 р. — у с. Дермані, 1577—1582 pp. — в Острозі. Видав перші друковані в Україні книги — "Апостол" (1574), "Буквар" (1574). За­снував Острозьку друкарню, де було надруковано грецько-старослов'янський буквар(1578), "Книгу Нового Завіту" (1581), "Хронологію" А. Римші (1581), Острозьку Біблію (1581).

Найважливіші події

1576—1578 — заснування Острозької академії і друкарні.

1585 — заснування Львівського братства.

1596 — Берестейська церковна унія.

1632 — заснування Києво-Могилянського колегіуму.

Контрольні запитання та завдання

5. Чи було закономірним укладення Берестейської унії і як вона, була сприй­нята в Україні?

6. Які чинники та основні віхи відновлення православної ієрархії в Україні у першій половині XVII ст.?

7. Як і завдяки чому виявлявся вплив європейського Ренесансу на українську культуру XV — першої половини XVII ст.?

8. Які фактори в українській культурі XV — першої пол. XVII ст. були до­мінуючими?

Теми рефератів

2. Православні братства в Україні.

3. Суспільна, церковна та культурницька діяльність Петра Могили.

4. Система ціннісних орієнтацій українця доби Середньовіччя.

Рекомендована література

1. Боплан Г. Опис України. — К., 1990. — Т. 1—2.

2. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. IV.

3. Європейське відродження та українська література XIV—XVIII ct. — К., 1993.

4. Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.

5. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. —К., 1997.

6. Полонсъка Василенко Н. Історія України: В 2 т. — К., 1993. — Т. 1.

7. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.) — К., 1998.

8. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — В 2 кн. — Кн. II: Середина XV — кінець XVI століття. — К., 1994.

9. Щербак В.О. Формування козацького стану в Україні. — К., 1997.

10. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К., 1997.

11. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст. — К., 2002.

Баран

ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ

ПРАВОСЛАВНІ В ЛИТВІ

Руїна Києва 1240 р. врешті призвела до того, що митрополити київські віддавали перевагу менш зруйнованим північним і східним окраїнам Русі, a 1299 p. взагалі перебралися до Владимира Суздальського. Галицько-волинські володарі ще за короля Юрія Львовича 1303 p. домоглися створення окремої галицької митрополії, яку вже під польським пануванням відновили 1371 р. (протрималася вона лише до кінця XIV ст.). Москва, що саме починала набирати все більшого впливу й амбіцій, добилася від патріарха, що галичанина Петра Ратенського, рекомендованого на посаду галицького митрополита, патріарх зробив митрополитом "всієї Русі", і той осів у Москві. А 1448 р. собор у Москві без порозуміння з патріархом обрав свого митрополита, поклавши початок незалежній московській церкві.

Литва з великим невдоволенням дивилася на церковну залежність від Москви своїх українських і білоруських провінцій. Ольгердові вдалося добитися висвячення для Литви окремого митрополита, болгарина Кипріяна, але той, незабаром утік до Москви. У 1415 р. собор у Новгородку обрав митрополитом Григорія Цамблака, та остаточне розділення митрополій відбулося після утворення незалежної московської церкви, переходу на унію митрополита Ісидора (1439) її висвячення на київську митрополію грека Григорія (1458). Отож, усі українські, в тому числі галицькі, й білоруські землі надалі залишались у підпорядкуванні царгородського патріарха, щоправда, з часом ця залежність стала суто формальною. Київський, галицький і всієї Русі митрополит керував десятьма єпархіями, садиба його була у Вільні чи в Києві.

Як уже зазначалося, в Литві православна віра початково була панівною, державною. За Ягайла, який прийняв католицьку віру, а особливо після Городельської унії 1413 p., це становище змінилося кардинально, але вже 1432 й 1434 pp. обмеження щодо православних були скасовані, а Люблінська унія 1569 р. формально підтвердила рівність усіх християн Литви.

Так чи інакше, але становище православної знаті Великого князівства погіршилося. Тому частина князів і бояр Чернігово-Сіверщини перейшла на бік Москви, інші поступово, протягом кількох поколінь окатоличувалися, аби мати доступ до західної культури, до керівного становища в польсько-литовській державі.

Серед причин поступового занепаду православної церкви в литовській Україні було й падіння авторитету і значення митрополита. Тепер митрополит не призначав єпископів, оскільки пріоритет у цьому перейшов до великого князя. Втім, митрополита також переважно призначав сам князь. Натомість спостерігається зростання впливу і значення єпископів. На цю високу посаду великі князі призначали переважно представників світської знаті за військові чи інші заслуги. Ставши єпископом, такий шляхтич переважно зовсім не переймався церковними інтересами, зберігав свої світські звички; інколи єпископами ставали цілком негідні люди. Такими, наприклад, були луцький єпископ Іона Борзобагатий, відомий діяч унії Кирило Терлецький, супрасльський архімандрит Тимофій Злоба, митрополит Онисифор Дівочка. Подібні пастирі дискредитували православну церкву в очах віруючих, давали поживу ворогам православ'я.

Крім "подання" (право знаті рекомендувати когось на церковну посаду), великої шкоди церкві завдавав і патронат світських людей над церквами й монастирями. Доходило до того, що магнати, в володіннях яких були церкви й монастирі, почали розглядати їх як свою власність. Особливо ускладнювалось становище віруючих, коли вельможа-патрон переходив з православної на іншу віру.

Дезорганізована й деморалізована церква не могла виконувати як слід завдання, яке перейшло на неї після втрати українським народом своєї державності: підтримувати давні духовні традиції, зберігати українську мову й освіту, себто народність, супроти наступу полонізації та окатоличення.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ПОЛЬЩІ.

БРАТСТВА

Наступ контрреформації торкнувся й православної церкви. Головним знаряддям наступу католицизму став орден єзуїтів, який поширив свій вплив на Польщу з 70-х років XVI ст. через розгалужену . й добре організовану мережу навчальних закладів.

Небавом завдяки єзуїтським школам і колегіумам серед католиків опинилися Ходасевичі, Радзивілли, Слуцькі, Острозькі. Отож, захисникам православної віри, щоб відстояти свої позиції, слід було піднести рівень освіти й обновити все церковне життя. Найкращі представники українського й білоруського панства свідомо й послідовно підтримували народний дух і православну церкву як головного його носія в ті часи. Серед опікунів і меценатів української культури слід згадати литовського гетьмана Григорія Ходкевича, який 1568 р. дав притулок у Заблудові втікачам з Москви Івану Федоровичу й Петрові Мстиславцю, прислужившись справі книгодрукування в Україні. В заблудівській друкарні побачили світ учительне Євангеліє 1569 p., Псалтир 1570 р. У 1572 р. , Федорович мусив переїхати до Львова, де побачили світ "Апостол" (1574) і "Буквар".

Князь Юрій Слуцький у 60-х роках XVI ст. заснував у Слуцьку школу й друкарню; захисником православ'я був і овруцький староста князь Михайло Вишневецький, а його дружина Раїна опікувалася Манявським скитом. З 1564 р. діяв на Волині культурний гурток вільнодумного князя Курбського, втікача з Москви. Та "над усі інші світив блиском світлості старої віри своєї" дім князів Острозьких. Костянтин Острозький заснував школи в Турові й Володимирі, 1580 р. в Острозі заклав колегіум, навколо якого згуртувалися найкращі культурні сили України. До Острога перебрався й друкар Іван Федорович і надрукував перший староукраїнський переклад Біблії (1581), Буквар, Новий Заповіт, Псалтир.

Та діяльність цих окремих представників української знаті різко контрастувала з загальною байдужістю до української справи широкого загалу української шляхти. Зрештою, навіть згадані "стовпи православ'я" були такими .недовго. Вже на переломі XVI—XVIІ ст. всі ці роди полонізувалися чи вимерли. За цих умов провідна роль, ініціатива в національному русі перейшла до нижчих верств.

Міщанство, яке мусило боротися проти соціального, національного й релігійного гніту, організовувалося у братства. Перші згадки про братства в Україні належать до середини XV ст. З часом, особливо наприкінці XVI ст. й на початку XVII ст., братства здобули собі провідне місце в релігійно-національному житті. Саме братства стали ініціаторами церковних реформ, j усували негідних священиків, критикували владик, залучали до роботи у своїх " школах і парафіях талановитих вчителів і проповідників, реформували монастирі, засновували школи, друкарні, бібліотеки, вивчали й і поширювали духовну літературу. Цим вони сприяли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православну віру, ширили культуру й освіту. Саме братствам слід найбільше завдячувати культурно-національному відродженню України наприкінці XVI ст.

Наприкінці XVI ст. Успенське братство звернуло більше уваги на культуру й освіту, глибше почало цікавитися питаннями віри, організувало школу, а згодом і друкарню (викуплену у лихваря після смерті Івана Федоровича). Активна діяльність Львівського братства привертає до нього увагу молдавських господарів, які матеріально підтримують його. Антіохійський патріарх Йоаким, приїхавши до Львова 1586 p., затвердив новий статут братства і надав йому право ставропігії (незалежності від влади єпископа). Останнє небавом стало постійним джерелом конфліктів між братством і владикою, який не міг погодитися на втручання світських осіб у внутрішнє життя церкви, а особливо ієрархів. Але в умовах чужоземного поневолення і братство, і православна ієрархія спільно захищали права українського населення. Свідченням цього може служити поданий 5 квітня 1595 р. до Львівського гродського суду .протест від імені київського митрополита Михайла (внесений князями Адамом Вишневецьким і Кириком Ружинським) проти католицького духовенства і магістрату за знущання й переслідування православного населення.

Львівське братство заснувало у Львові школу, продовжило книгодрукування, організувало шпиталь, що послужило прикладом для всіх українців. За зразком Львова братські організації поширились по всіх містах і містечках Галичини, Волині, Холмщини, Поділля. Мережа освітніх установ підняла до національно-культурного життя широкі маси міщанства, середньої шляхти й нижчого духовенства. Саме братський рух був тим середовищем, у якому згодом зародилася ідея національно-державного відродження України.

Братський рух мав і негативні сторони. Втручанню світських людей у справи церкви різко спротивилася православна ієрархія, особливо там, де патріархи надали братствам право ставропігії. Взагалі патріархи, далекі від справжнього розуміння ситуації в Україні і Білорусі, часто діяли надто нерозважно, намагаючись зміцнити свій вплив у цих краях, чим завдавали великої шкоди загальноукраїнській єдності. Та й у середовищі православного міщанства час від часу виникала опозиція до братства і методів його діяльності. Владики ж вбачали у братствах чи не більшого ворога, ніж католицька церква. У Львові й інших осередках братського руху часом доходило не тільки до судових процесів, а й до прямих збройних сутичок з владиками. Опозицією до братського руху була й консервативна частина українського й білоруського суспільства, в тому числі й такі поборники православ'я, як князь Курбський, який наполягав на необхідності дотримуватись давніх традицій і не поспішати зі змінами, знаний острозький теолог Василь та інші. А найгостріше протестував проти всіляких нововведень славний полеміст Іван Вишенський, виступаючи проти "граматик, реторик, діялектик і прочих коварств тщеславних", хоч водночас полум'яно картав егоїзм, продажність і пиху панів, неуцтво владик, відступництво знаті від рідної мови й віри.

У 1582 р. джерелом гострих конфліктів православного населення з католицькою церквою стала так звана календарна реформа папи Григорія Х111. Сама по собі ідея узгодження старого стилю з астрономічним виникла задовго до того й була вирішена ще Нікейським собором. Але методи, якими запроваджував новий календар львівський римсько-католицький архієпископ Соліковський 1583 p., забороняючи православним відзначати церковні свята за старим календарем, запечатуючи церкви й кидаючи священиків до в'язниці, викликали хвилю обурення українського населення. На численні скарги й протести король змушений був дозволити православним надалі вільно виконувати православні обряди, жити за старим календарем і навіть будувати нові церкви. Ця перемога заохотила православних до подальшої боротьби за свої права, отож, коли 1596 р. з'явилася дуже образлива для них праця латинського письменника Гербеста "Вивід прав костьолу римського", закипіла полеміка, яка дала безліч цікавих творів українського письменства й зосередилася на справі церковної унії 1596 р.

УНІЯ

Питання унії, себто об'єднання християнських церков, постало чи не відразу ж після їх розколу 1054 р. На Русі спроби об'єднання робилися вже у XIII ст., але часто вони ґрунтувалися на політичних міркуваннях. Втім, Флорентійський собор 1439 р., у якому взяли участь візантійський імператор Іоан Палеолог, константинопольський патріарх Иосиф ІІ, київський митрополит Ісидор, а також римські ієрархи, зумів подолати головні догматичні суперечки і здійснив об'єднання церков. Та в соборі не взяли участі Москва й поляки. Обидва ці сусіди мали великі плани щодо загарбання України, отож, до реальної унії на той час, як і пізніше, за митрополита Місаїла (1476), так і не дійшло.

Наприкінці XVI ст. активними пропагандистами унії стали єзуїти, яким сприяв король Сигізмунд III. Крім релігійних для унії були й політичні підстави: тісніше зв'язати Україну й Білорусь з Польщею й нейтралізувати впливи Москви. Слід зауважити, що інтенсивні культурні контакти українців з Європою, поширення ідей реформації і гуманізму сприяли ідеї унії. В Україні було досить багато прихильників об'єднання церков, особливо серед освічених і релігійних людей, які болісно сприймали занепад православної церкви, брак освіти серед українців, анархічні дії окремих братств, неодностайність патріархів, їх податливість до вимог турецького уряду. На той час Рим з сильною папською владою, чіткою централізацією і впорядкованістю вигідно відрізнявся від Константинополя. Унія могла б докорінно змінити становище православних у Польщі. Духовенство розра­ховувало за її допомогою здобути рівні права з польським, знать — посісти відповідне становище в структурах управління, міщанство — отримати місця в цехах, магістратах, судах.

Поштовхом до активних дій у цьому напрямі стала непродумана політика щодо України й Білорусі грецьких ієрархів, котрі внесли значний розлад у вже й без того дезорганізовану церкву.

Ініціатива переговорів з Римом вийшла від львівського владики Гедеона Балабана, невдоволеного своєю підпорядкованістю Львівському братству. Балабан скликав 1590 р. приватну нараду владик у Белзі, куди приїхали також луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський Діонісій Збируйський, туровський Леонтій Пелчицький. Саме тут вперше була висловлена думка про необхідність унії. Головним рушієм цієї справи став Кирило Терлецький, згодом підключився новообраний володимирський єпископ Іпатій Потій (з 1593 p.), ідею підтримав перемиський єпископ Михайло Копистенський, а останнім пристав до справи митрополит Михайло Рогоза. Всі переговори (наприклад, на синоді в Бересті) велися таємно з огляду на недовірливість і неприязнь мас до самої ідеї будь-якого поєднання з Римом, а також на виразну опозицію братств. Декларація про намір православного духовенства підпорядкуватися римському папі при збереженні всіх обрядів і устрою церкви була подана польському королеві, з нею ознайомилися польські ієрархи. Врешті, коли остаточні положення унії підписали майже всі українські владики (крім Г. Балабана й М. Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1595 р. в урочистих умовах папа римський формально прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

Тим часом в Україні, попри всю конспірацію владик, поширилися чутки про унію, що викликало надзвичайне хвилювання й обурення православних. Князь Острозький, який попередньо й сам писав папі про прагнення єдності віри і згоди всіх християн, виступив з різким осудом ініціаторів унії передусім за їхні потаємні дії. Певну роль відіграла й особиста образа князя, від якого все тримали в таємниці. Українська шляхта склала протест проти унії і спробувала порозумітися з польськими протестантами для спільного захисту своїх релігійних інтересів. Для широких мас висока ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозою латинізації і полонізації України. Завзята агітація проти унії спричинилася до того, що від неї відступилися львівський і перемиський владики.

Численні протести змусили короля наприкінці 1596 р. скликати собор у Бересті, на якому все мало вирішитися. Обидві сторони готувалися до нього як до вирішальної битви. Патріархи прислали до Берестя своїх представників, Никифора (свого часу професора Падуанського університету) й екзарха Кирила Лукаріса. З'їхалося багато представників української шляхти, міщанства і духовенства. Керував цим православним собором, який не захотів засідати разом з прихильниками унії, сам Острозький. На уніатському соборі були широко представлені ієрархи православної церкви, кілька римсько-католицьких єпископів, представники шляхти, короля й уряду. Обидва собори, що відбулися 8—10 жовтня 1596 p., навіть не думали порозумітися між собою. Уніатський проголосив з'єднання з римсько-католицькою церквою під проводом папи, православний засудив унію.

В українській церкві стався розкол і обидві сторони повели між собою завзяту боротьбу на всіх напрямах. Польський уряд цілком став на боці уніатів, лише їх визнаючи законними представниками "грецької" церкви. Розпочалося переслідування православних польською владою, що мимоволі згубно відбива­лося на греко-католицькій церкві. Затята боротьба точилася в сеймі, де опозиційна польська шляхта підтримувала православних у боротьбі за рівні , права. Одночасно розгорілася літературна полеміка, що покликала до життя багато культурних осередків, активізувала усі творчі сили народу. Унію талановито обстоювали Скарга, Жебровський, Потій (з 1600 р. він став митрополитом), водночас блискучі антиуніатські твори вийшли з-під пера С. Зизанія, X. Філалета (шляхтича Бронського, чи Броневського), Клірика Острозького, І. Вишенського.

Митрополит Іпатій Потій повів енергійну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних архімандритів і священиків, відбирав у православних церкви й монастирі, школи й друкарні. Залишившись практично без ієрархії, православна церква була дезорганізована. Православна шляхта за допомогою протестантів як могла захищала інтереси православних, але сеймові постанови на захист православних залишались тільки на папері. Попри всю полеміку ідея унії з часом знаходила все більше прихильників. Та ще більшого удару православ'ю завдав не пов'язаний з унією масовий перехід української шляхти безпосередньо до римсько-католицького табору на початку XVII ст. До унії, втративши надію відстояти православ'я, переходили навіть такі його поборники, як Мелетій Смотрицький і Касіян Сакович.

ПРАВОСЛАВ'Я І КОЗАЦТВО

У час, коли здавалося, що православ'я от-от упаде остаточно, на допомогу йому прийшла нова сила українського суспільства — козацтво. Випускник Острозької школи гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний зважився на незвично рішучий крок: потай висвятити нових владик (на 1620 p., коли сталася ця подія, в Україні залишився один-єдиний православний владика у Львові). Митрополитом став Іов (у світському житті Іван) Борецький, серед нових єпископів був і видатний полеміст М. Смотрицький.

Польський король, який саме потребував козаків для відсічі туркам, не .зміг протистояти діям Сагайдачного, але на Волині, в Галичині й Берестейщині почалися ще більші переслідування православних, а нововисвячені єпископи — Луцький Курцевич, холмський Паїсій, ганський Аврамій, перемиський Копинський — не сміли їхати до своїх столиць, бо польський уряд назвав їх самозванцями, а патріарха Феофана оголосив турецьким шпигуном і заколот­ником. У відповідь Борецький і владики виступили з різким протестом, заявивши, що ці насильства можуть призвести до народного заворушення. Польський уряд мусив стерпіти це зухвальство, оскільки цвіт шляхти на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським поліг у битві з турками під Цецорою (жовтень 1620 р.). Там, до речі, загинув Михайло Хмельницький, а його син Богдан, Як І польний гетьман Конецпольський, потрапив у неволю до турків. Король дуже розраховував на козаків у війні з турками; сейм ухвалив узяти на службу 20000 козацького війська, отож король милостиво пообіцяв Сагайдачному й іншим українським послам "заспокоїти" релігійну справу, відклавши її до наступного сейму.

Сейм 1623 p., що відбувся вже після смерті славного гетьмана, прийняв компромісне рішення: в релігійному питанні тимчасово проголосити спокій, припинити всі процеси й вироки в церковних справах, а остаточно конфлікт православних з уніатами вирішити на наступному сеймі. Але ні сейм 1624 p., ні наступний не розв'язали конфлікту. До того ж убивство православними у Вітебську греко-католицького архієпископа Йосафата Кунцевича, відомого своїми рішучими заходами щодо запровадження унії, викликало жорстокі репресії уряду. Натомість київські міщани, які вбили війта Ходику й уніатського священика Юзефовича за спробу передати київські церкви уніатам, відбулися без покарання.

Водночас в обох таборах визрівало бажання будь-що дійти до єдності народу. "Дай нам, Господи Боже, Русі з Руссю прийти до порозуміння, щоб уже більше не йшли ми до упадку й винищення народу нашого", — закликав Смотрицький. До переговорів схилялася і шляхта, і навіть митрополит Борецький. У Києві й у Львові відбулися попередні наради православних і греко-католиків (1629), але вони виявили велику нехіть серед мас православних до миру з уніатами, а посланці Війська Запорізького в Києві взагалі пригрозили смертю всім, хто піде на переговори. За цих умов прихильники єдності й порозуміння, яких засудив православний собор, змушені були перейти на унію.

У 1632 р. помер фанатичний пропагандист і покровитель католицизму Сигізмунд III, на його місце обрано толерантного в питаннях віри Владислава. Компромісу було досягнуто на таких умовах: за православними було визнано давні права на школи, друкарні, церкви, шпиталі, вони мали доступ до міських урядів. Київський православний митрополит знову отримав св. Софію й Печорський монастир, їхні єпископи отримували кафедри у Львові, Перемишлі (тут внаслідок конфлікту утворили дві єпархії — православну й уніатську), Луцьку, Мстиславі у Білорусі. Деякі церкви, захоплені уніатами, поверталися православним. Греко-католики отримали єпископії у Холмі, Володимирі, Пінську й Полоцьку.

Навесні 1633 р. у Львові православним митрополитом урочисто обрали Петра Могилу, сина молдавського господаря. Він здобув освіту, брав участь у Хотинській війні, завоював великий авторитет своїми організаційними здібно­стями й тактом як архімандрит Печерського монастиря.

Ставши митрополитом, Петро Могила здійснив реформу православної церкви: 1640 р. собор у Києві затвердив перший православний катехизис; 1646 p. надруковано виправлений требник з правилами всіх церковних обрядів. Дисциплінованість духовенства й упорядкованість церковного життя зросли після запровадження митрополичих намісників, створення церковного суду — консисторії. Митрополит зміцнив матеріальну основу митрополії, зосередивши під своїм управлінням великі земельні володіння. Реставрація церкви велася і в буквальному розумінні — саме в ці роки було відремонтовано св. Софію, Видубецький Михайлівський собор, церкву Спаса на Берестові та ін. Та головним у реформах Могили було створення і цілісної шкільної системи. На зміну братським школам, які давали широку, але в багатьох випадках безсистемну освіту, оскільки не існувало ні єдиного керівництва всіма школами, ні програми, прийшли школи, в яких з'явився розподіл на класи, вивчалися основи релігії, твори класики, міжнародна наукова й ділова мова — латина, запроваджувалося й вивчення польської мови. Школа Могили створила умови для виховання освіченого духовенства, вчителів, проповідників, ораторів і письменників-полемістів. Крім самого митрополита, який, безумовно, був видатним вченим свого часу, до могилянського гуртка належали А. Кальнофойський, І. Козловський-Трофимович, С. Косів. Київську братську школу, засновану 1615 p., Могила 1632 р. об'єднав зі своєю Лаврською школою і перетворив на Києво-Могилянську колегію.

* * *

Хоч за Могили вдалося усунути анархічні тенденції найширшого де­мократичного руху попередніх десятиліть, проте реформи церкви значною мірою переносили на український грунт західні зразки, мало зважаючи на дотеперішні здобутки української культури й традиції. Духовенство, особливо вище, щораз більше віддалялося від життя народу й уникало втручань у національний рух, тому в наступні роки більшість ієрархів, як і решток аристократії, вороже поставилися до визвольної боротьби. Унія, задумана її ініціаторами як спроба порятувати народ від окатоличення (латинізації) й ополячення, викликала надзвичайно гострі конфлікти на релігійному ґрунті, але в кінцевому підсумку з часом виконала своє завдання, ставши дієвим засобом збереження національної ідентичності українського народу, точніше, його західної частини. Водночас унія стала для українського суспільства ферментом, що збудив його від сплячки, викликав вибух творчої енергії й [появу багатьох яскравих особистостей, без яких Україні загрожував новий занепад. Як зазначав І. Крип'якевич, "це був час сірої, щоденної праці, що дала підбудову під національну культуру і уможливила розвиток національної революції".

Грушевський-ілюстрована