§26. Культура України XIV — початку XVI ст.

Розвиток української культури з початку XIV ст. відбувався в досить важких історичних умовах, які характеризувалися:

• навалою монголо-татарських орд на українські терени;

• експансією Польщі та Литви;

• переходом українських територій під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдови.

Розвиток української культури в цю добу можна поділити на два періоди:

• литовсько-руський — коли Литва, перебуваючи на нижчому від Русі-України культурному рівні, увібрала в себе все найкраще з нових земель;

• польсько-литовський.

На думку М. Грушевського, польська культура XІV-XV ст. не досягла високого рівня, а була в значній мірі відбитком німецької та італійської культур.

В українському культурному житті XV ст. спостерігаються кризові явища. Адже українська культура була тісно пов'язана з православною церквою, а церква одержувала на духовний розвиток кошти від держави. Коли української влади не стало, Литовська та Польська держави підтри­мували лише католицьке духовенство. Православною ж церквою, як власне

й культурою, ніхто не опікувався. Усе менше трапляється освічених лю­дей серед духовенства, знищуються старі церковні та світські ніколи, слаб­шають література та художня творчість.

Тяжкий іноземний гніт і спустошливі війни гальмують культурний роз­виток. Проте навіть у цих складних умовах культура українського наро­ду розвивалася.

Архітектура

Архітектурні стилі цього часу історики поділяють на дві групи: стиль оборонних споруд та церков. Постійні військові дії, які відбувалися на те­ренах України, сприяли появі великої кількості замків та фортець. Стра­тегія й тактика ведення війн з часів раннього середньовіччя значно зміни­лася. Якщо раніше велике значення мала тривала облога міста, то після монголо-татарської навали переважав штурм з використанням муролом­ної техніки. Тому у фортифікаційному будівництві на зміну дерев'яним прийшли могутні кам'яні стіни, потужні мури, велика кількість башт. Спеціальні міцні башти, які називають баштами-донжон, були побудо­вані на випадок, якщо ворогу вдасться захопити частину укріплень. Такі форми споруд використовувалися в архітектурі фортець ХІ-ХІІ ст.

До мурованих кам'яних фортечних споруд нале­жить замок у м. Кременці, який був побудований на високій горі. Його три могутні башти овальної форми давали можливість вести фланговий обстріл нападни­ка. Подібні замки зведені в м. Білгороді (Дністровському) та Луцьку.

Цікаво, що військовий архітектурний стиль знач­ною мірою вплинув і на церковне будівництво. Церк­ви й монастирі нагадували собою укріплений замок, а їхні дзвіниці нерідко виконували функції сторо­жових веж. Побудовані з дерева чи каміння церкви зберігали традиції Київської Русі, віддзеркалювали складний історичний розвиток пізньо­го середньовіччя. Тільки на початку XVI ст. в Україні знаходить відоб­раження європейський ренесансний стиль. Символом тієї епохи можна назвати кам'яні церкви — оборонні споруди Києво-Печерської лаври та церкви замку в с. Сутківцях на Поділлі. Такого ж типу були: Петропавлівська церква на Поділлі (XV ст.) та церква в Рогатині (XІV-ХУ ст.).

У ХІУ-ХУ ст. панував церковний стиль перехідного періоду, у якому поєдналися попередні зразки візантійського стилю та нові європейські наливи готичної культури. Такі церкви збудували в Галичі (Різдва Хрис­тового, XIV ст.), у Межиріччі на Волині (XV ст.), у Лаврівському монас­тирі на Бойківщині (ХІУ-ХУ ст..)

Ремесла

Починаючи з XIV ст. набувають розвитку різноманітні ремесла. У той час шанували будівельників, які зводили палаци, замки, церкви. Істори­ки свідчать, що під час будівництва Київського замку, який був зруйнова­ний татарами в 1482 році, тут працювало понад 20 тис. теслярів, мулярів, ковалів і землекопів.

Високо цінували продукцію ремісників, які виготовля­ли вироби з металу. Було багато роботи ковалям, мідни­кам, слюсарям та ін. Українські майстри виготовляли холодну (мечі, луки, списи, стріли) та вогнепальну (руш­ниці та пістолі) зброю. У Києві, Львові, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Житомирі, Острозі, Кременці та інших містах працювало чимало ювелірів. Українські можно­владці, іноземні магнати й шляхта замовляли в них зброю, дорогий одяг, кінські убори.

У XIV ст. в Україні з'являються перші цехові організа­ції, що об'єднували групи ремісників за фаховою озна­кою. Слово «цех» походить від німецького слова Dаs Zеісhеn — знак. Перші цехи виникли в Києві, Львові, Білій Церкві, Полтаві, Чернігові, Житомирі, Стародубі. Кожний цех мав свій статут, який визначав права й обов'язки своїх членів. Після встановлення польського па­нування в Україні ремісників-українців не допускали в цехи, вони зазнавали всіляких утисків.

Живопис

Високого розвитку в ХІУ-ХУ ст. досягло українське малярство. Україн­ські митці поступово відходять від традицій візантійської школи — її ста­тичності та уривчастості. Живопис, крім релігійної тематики, звертається й до світських тем. Художники приділяють більше уваги пейзажам, побутовим та військовим сценам. Набув поширення портретний живопис. Навіть в іконописі за допомогою образів святих передавали тогочасне розуміння краси. Історики бачать у зображеннях святих риси реальних людей (свята Марія — проста українська жінка, жінка-мати та ін.). Не випадково відо­мий мандрівник Павло Алеппський, побачивши український церковний живопис (образ Божої Матері), зазначив: «Багато дечого бачив я на своєму віку, але не бачив рівного образу. Божа Матір так чудово написана, що здається, і може заговорити, а одяг на ній наче міниться, рухається, лице, уста дивують своєю красою. Так і ждем, що скаже: «Мир божий з вами» ».

Українські живописці були популярні серед литовських та польських феодалів. Навіть польський король Ягайло запросив їх розмалювати со­бор у Сандомирі, костьоли під Краковом, спальню в королівському палаці та ін. Роботи українців-живописців мали такий великий успіх, що за ма­лювання костьолів у краківських та сандомирських землях українцям надано особливі привілеї.

Однак це не завадило польській владі чинити різноманітні утиски про­ти українців. Поступово малярство переводилося з вільної професії до цехів. А православних у цехи не приймали. Тому в документах тих часів читаємо: «Майстрів русинів [українців. — Авт.] ремесла малярського вигнали з-поміж себе» чи «такого-то (ім'я) русина до цеху не прийняли».

Постійні утиски православ'я не змогли зруйнувати українські мистецькі традиції.

Особливо це знайшло відображення в іконописі. Мистецькі образи, які дійшли до нас, якнайкраще передають середньовічну епоху. Наприклад, Юрій Змієборець, зображений у лицарських латах на коні зі списом, свя­тий Микола — покровитель ремісників та мандрівників, Богоматір з ди­тиною — заступниця знедолених.

Довідка. У цю добу українці називали себе русинами (слово похідне від назви Русь). Так само називалися й білоруси. Росіян у ті часи здебільшого називали московитами.

Освіта

Історики вважають, що українські школи й далі існували при монас­тирях, церквах, маєтках феодалів. Документальних джерел про цю галузь суспільного розвитку досить мало. Учителями, як правило, були дяки, які вчили дітей грамоти, молитов, церковного співу. Окремі мож­новладці одержали можливість учити своїх дітей у школах Польщі, Чехії, Німеччини.

У XIV - на початку XV ст. вищих навчальних закладів в Україні ще не було. І тому українці, вихідці із знатних родів та заможних міщан, здобу­вали освіту в Краківському, Празькому, Падуанському, Болонському уні­верситетах та університетах Німеччини. Історики України наводять факт, що тільки в Краківському університеті серед документів тогочасних сту­дентів знайдено понад ЗО імен українців з м. Дрогобича, понад 70 — із Самбора. При Карловому університеті в Празі існував Литовський коле­гіум, у якому навчалися вихідці з Литви, України, Білорусі. Історія знає прізвища кількох відомих українців, які здо­були європейське визнання. Серед них Юрій Котермак (Дрогобич) — професор медици­ни Болонського й Краківського університе­тів, упродовж певного періоду був ректо­ром Болонського університету. У науковому світі широко відома його праця «Прогнос­тична оцінка поточного 1483 року», яка вийшла в Римі й містила відомості з астро­логії, філософії, географії, економіки.

Магістром Краківського університету був поет Павло Русин, якого вважають одним з носіїв європейського літературного стилю. Значний вплив на розвиток ук­раїнської культури мав Франциск Скорина, білоруський учений, який певний час жив в Україні і був носієм гуманістичних традицій Відродження.

Персоналії. Юрій Дрогобич (Котермак) (1450-1494)

Український учений, доктор філософії і медицини. Народився в Дрогобичі. Навчався в Краківському університеті (з 1468 р.), де йому присвоєно ступінь бакалавра, а 1473 р. — магістра. Викладав медицину, філософію та астрономію в Болонському університеті. Протягом 1481 — 1482 рр. був ректором цього навчального закладу. У 1487 (1488) р. — професор Краківського університету. (За «Довідником з історії України»)

Література і фольклор

Провідне місце серед літературних творів XV ст. належить церковній літературі. З XIV ст. в Україні поширюються південнослов'янські впли­ви, їхніми речниками в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки, перу яких належить чимало видатних творів. З 1483 року в Україні відомий збірник «Приточник» з багатьма уривками західноєвро­пейських релігійних легенд. З'являються нові редакції «Києво-Печер­ського патерика». Поряд із церковною літературою в українській редак­ції з'являються й світські твори. Наприклад, «Троянська історія», «Ска­зання про індійське царство», збірник «Ізмарагд», що присвячений «книж­ній мудрості», «доброчинності і гріхам», «дружинам добрим і злим», етичним нормам.

Важлива роль належала літописам. Во­ни подавали цікаві факти з історії Укра­їни та Білорусі. З XIV ст. з'являється нова група літописів — литовсько-руських. Як колись літописці славили великих ки­ївських князів, так тепер вони славлять князя Вітовта. Літописці віддають належ­не литовським князям, які зберігають та охороняють українські землі. У XVI ст. був завершений «Короткий київський літопис».

У XV ст. з'являється український пере­клад ірландського твору про Таудала — ли­царя, душа якого побувала на тому світі й розповідає про це сучасникам. У новій ре­дакції з'являється повість «Олександрія», присвячена Олександрові Македонському.

На особливу увагу заслуговують істо­ричні пісні, думи, що оспівують подвиги українського народу в бороть­бі з ворогами. Серед них — «Утеча трьох братів з-під Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Козак Голота», «Байда». У цей час бе­ре свій початок і балада. Найвідоміша серед них «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш? ».

Персоналії. Григорій Цамблак (світське ім'я Гавриїл) (бл. 1364- 1419(1420)) Церковний і освітній діяч. Народився в м. Тирново (Болгарія). Походив з аристократичного роду. Був учнем болгарського просвітителя Є. Тирновського. З 1389 р. перебував на Афоні, пізніше в Пантократорівському мо настирі в Константинополі. У 1409 р. виїхав до Києва. Здобув прихильність великого князя Вітовта. За його підтримки в листопаді 1415 р. в Новогрудці на єпископському соборі Г. Цамблака обрали київським митрополитом. У 1416 р. після зруйнування Києва військами татарського князя Адигея переніс кафедру до Вільна. Відстоював православну віру, висту­пав за продовження діалогу між православною та католицькою церквами. Автор понад 50 творів та проповідей. (За «Довідником з історії України»)

§35. Культура України у XVI — першій половині XVII ст. Розвиток української науки й культури XVI-XVII ст. відбувався в до­сить складних і суперечливих умовах. Територія України була розділена між Річчю Посполитою, Угорщиною і Туреччиною. В умовах національ­ного, соціального та релігійного протистояння культура українців зазна­вала постійних утисків.

Відсутність єдиного політичного й духовного центру, тяжкий націо­нальний гніт, спустошливі набіги турків і татар гальмували культурний розвиток українського народу. Однак навіть ці негативні чинники не змог­ли припинити духовного життя українців. Боротьба проти унії та героїка козацьких походів сприяли розвитку й відродженню не тільки національ­ної свідомості, а й української культури.

Іншими чинниками її піднесення були: культурна спадщина Київської Русі, ідеї європейського Ренесансу XVI-XVII ст., ідеї Гуманізму й Реформації.

Українська культура взаємодіяла із західноєвропейськими. Найобдарованіші молоді люди з України, переважно діти козацької старшини, їз­дили до закордонних університетів і там здобували освіту. Якщо в XVI ст. на навчання за кордон їздили лише окремі вихідці з України, то в XVII ст. це стало звичайним явищем.

Українці навчалися в найкращих університетах Європи: Падуанському, Лондонському, Лейденському, Паризькому, Празькому тощо. Не ви­падково прогресивні західні ідеї мали добрий ґрунт в Україні.

Початок книгодрукування

Велике значення для культурного життя України мав винахід дру­карського верстата. Попередником книгодрукування в Європі був одно­бічний друк з дощок, на яких вирізали ок­ремі сторінки тексту й зображення. Перші спроби книгодрукування зробив голлан­дець Л. Костер у першій половині XV ст.

З часом був винайдений прилад для від­ливання металевих літер, з яких складався текст для друку. Таким новим способом була надрукована перша кни­га — Біблія. Винахідник такого способу книгодрукування німець Йоганн Гутенберг дуже багато зробив для розвитку й поширення освіти.

Перші книжки церковнослов’янською мовою та кириличним шрифтом надрукував Швайпольт Фіоль у Кракові 1491 року. Це — Октоїх та Ча­сослов. За це він був звинувачений у спробі поширення православ'я. Спра­ву передано до краківського суду, але Фіоль утік до Угорщини. На почат­ку XVI ст. до друкарства долучився Франциск Скорина. Доктор філософії і медицини, він був першим перекладачем Біблії старобілоруською мопою. У Празі 1517 року Ф. Скорина видав кирилицею Псалтир і Біблію руську (1519 року), а вже у Вільно — «Малую подорожню книжицю» (1522 року) і Апостол (1525 року).

Велику роль у розвитку друкарської справи в Україні відігравали брат­ства. Майже всі братські школи відкрили при собі друкарні. Спочатку з'явилися друковані священні книги, латинські й польські видання, пе­рекладені українською мовою, абетки для українських школярів.

Найбільшими центрами книгодрукування стали Львівська братська школа, Острозька академія та Києво-Могилянська колегія. Мали свої друкарні церкви й монастирі. При Києво-Печерській лаврі був створе­ний великий друкарський дім, який обслуговував увесь Київський край. З цієї друкарні виходили якісно надруковані церковні книжки та наукові публікації з чудовими малюнками та зображеннями святих. Чимало дослідників обстоюють думку, що у Львові друкарня існувала ;і 1460 року, а зачинателем українського друкарства був її засновник міщанин Степан Дропан. Щоправда, до нашого часу не дійшли книжки його друку.

Іван Федоров (Федорович). Одним з перших українських друкарів уважа­ють Івана Федорова (Федоровича), який на доручення московського царя Івана Грозного разом із Петром Мстиславцем створив у Москві друкарню й почав видавати книжки. 1 березня 1564 року видано Апостол, 1565 року — Часословець. Московські ченці, що мали добрий заробіток з перепису­вання книг, звинуватили друкарів у зв'язках з нечистою силою. Підбурений ченцями натовп спалив друкарню, а самі друкарі, рятуючи життя, втекли до Білорусі. Тут І. Федоров за допомогою литовського магната Г. Хоткевича заснував нову друкарню, отримавши для цього окреме село. Перебуваючи в Заблудові, 1569 року випустив Євангеліє учительне, а наступного року — Псалтир. Згодом друкар перебрався до Львова, де 1574 року видав «Азбуку» і Апостол. Невдовзі переїхав до Остро­га. Тут 1580 року надрукував Новий Заповіт і Псалтир, а 1581 року — знамениту Острозьку Біблію.

Сучасники відзначали оригінальність усіх книг, на­друкованих Федоровим: він не тільки знайшов нові технічні засоби, щоб створити зручні для читання та красиві книжки, але й здійснював редагування тек­стів, замінюючи малозрозумілі старослов'янські вира­зи українськими.

І. Федоров був не лише друкарем, а й справжнім просвітником і великим подвижником української культури.

Книгодрукування після Івана Федорова (Федорови­ча). Наприкінці XVI — на початку XVII ст. у різних містах України з'явилося близько 40 друкарень, зокрема у Львові, Острозі, Яворові, Києві, Почаєві, Луцьку. Значним центром книгодрукування стала Києво-Печерська лавра, друкарню якої устатку­вав Єлисей Плетенецький. Першим тут побачив світ Часослов (1617 року).

Одним з послідовників І. Федорова (Федоровича) став видатний діяч української культури та освіти Памво Беринда. Найважливіша його пра­ця — перший друкований український словник «Лексикона славеноросскій и ймень толькованіе», який вийшов 1627 року. Цей словник містить 6 982 поняття, слова церковно­слов'янської мови та імена з перекладом та тлумачен­ням тогочасною українською літературною мовою.

Чільне місце серед друкарів, що працювали в першій половині XVI ст., посідає Лазар Баранович, який І ()74 року заснував друкарню в Новгороді-Сіверському, (Осу переніс 1679 року до Чернігова, де зібрав потужні літературні сили й талановитих майстрів гравюри. В од­ному тільки 1679 році заходами Л. Барановича поба­чили світ понад 6 тис. примірників різноманітних під­ручників для початкових шкіл.

Книгодрукування в Україні сприяло розвитку освіти й наукових знань. На думку відомого українського історика Миколи Аркаса, українці в ХVІ-ХУИ ст. були освіченіші й знач­но культурніші від своїх сусідів: росіян, татар і волохів.

Найвидатніші діячі доби: Іван Федоров (Федорович), Петро Мстиславець, Василь Суразький, Дем'ян Наливай­ко, Михайло Сльозка, Тимофій Вербицький, Памво Беринда, Тарас Земка, Єлисей Плетенецький, Лазар Баранович

Найвидатніші діячі доби: Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Йов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Памбо Беринда, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистєнський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин, Інокентій Гізель, Кирило Лукаріс, Йосип Кононович-Горбацький, Костянтин Острозький, Петро Могила

Джерела

Павло Алеппський про українців ... люди вчені, кохаються в науках та зако­нах, ще вони гарні знавці риторики, логіки, т якої філософії. У них там розглядають вся­кі поважні питання, що потребують досліду... всі вони, за малим винятком, письменні. Навіть і більшість їхніх жінок та дочок уміють чи­гати й знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не діють їм тинятися неуками по вулицях. А дітей у них більше, ніж трави. І всі діти вміють читати, навіть сироти...

Довідка. Бурса — гуртожиток для бідних студентів при середньовічних університетах, який утримувався частково за кошти університету, частково за пожертвування, зібрані студентами.

Освіта

Шкільна освіта в Україні на межі ХVІ-ХVІІ ст. перебувала на дуже високому рівні.

Провідна роль у розвитку української культури та освіти належала містам. Пер­ші українські школи виникли в містечку Красноставі в Східній Галичині 1550 ро­ку та у Львові 1586 року. За допомогою братств були також відкриті школи в Києві, Ярославі, Перемишлі, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Немирові, Галичі, Вільні, Мінську, Могилеві, Луцьку, Кременці.

Братські школи були не тільки заклада­ми освіти, але й однією з форм боротьби проти колонізаторської політики польського уряду. Викладання в них велося церковнослов'янською мовою.

Навчали в цих школах історії, матема­тики, української та церковнослов'ян­ської мов. Учні вивчали також польську, грецьку, латинську мови, поезію, ритори­ку, філософію, діалектику, поетику, ариф­метику, геометрію, астрономію, музику, а в деяких ще й теологію. Найкращими в Україні вважалися Львівська, Київська та Луцька братські школи.

У школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор. Брат­ство виділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів і навчання учнів та розв'язували господарські проблеми. До ви­кладачів висували вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. На відміну від єзуїтських колегій, братські школи мали де­мократичний характер. У них навчалися діти з різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства й шляхти. Крім того, сироти й діти з неза­можних родин мали змогу жити в бурсах.

Кожна школа мала свій статут. «По­рядок шкільний» — таку назву мав ста­тут Львівської школи. За ним учителі мусили однаково любити й навчати всіх дітей, як вихідців з багатих сімей, так і з бідних. Тільки найкращі учні мали право сидіти за першими парта­ми. За внутрішнім розпорядком заняття в братській школі розпочи­налися о дев'ятій годині ранку. Спочатку вчитель перевіряв домашнє завдання, а після обіду давав новий матеріал. Щоденно призначали­ся чергові, які стежили за поведінкою школярів. Якщо учень без поважних причин не з'являвся на заняття чи запізнювався, за ним по­силали чергового, і той мав привести порушника до класу. Батьки приводили учня до школи й передавали його педагогам при свідках. Тільки при них вони мали право забрати дітей додому. Увечері учень повторював уроки вдома й розповідав про шкільні справи батькам чи своїм опікунам.

Поряд з братською шкільною освітою в Україні з'являлися єзуїтські ко­легії, які мали високий рівень змісту освіти та викладання.

Острозька академія. У 1576-1580 рр. в Острозі на кошти князя Костян­тина Острозького була заснована перша вища школа в Україні — Острозь­ка академія. Першим ректором школи став письменник Герасим Смотрицький, а викладачами — видатні українські та зарубіжні педагоги, яких запросив князь: Дем'ян Наливайко (брат керівника козацького пов­стання), Кирило Лукаріс та ін. В академії вивчали церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, богослов'я та філософію, а також граматику, математику, астрономію, риторику, логіку.

Вихованцями Острозької академії були гетьман Петро Сагайдачний, письменник Мелетій Смотрицький та ін.

На кошти князя К. Острозького була видана Острозька Біблія (1581). Це величезна праця, що мала 1 256 сторінок. Під час підготовки до видання Біблії зібрано всі церковнослов'янські, грецькі, латинські та давньоєврейські тексти. Це була перша повна друкована Біблія не тільки на східнослов'янських землях, але навіть серед усього слов'янського світу. Острозька Біблія багато разів передруковувалася й скрізь мала велику пошану. Після смерті князя Костянтина Острозького 1609 року академія почала занепадати й 1640 року припинила своє існування. Проте нащадки

шанують свого великого мецената и освітнього діяча, про якого сказав тогочасний поет:

Владимир бо свой народ крещенієм просвятил,

Костянтин же богоразумінія писанєм освітил.

Петро Могила (1596-1647). Визначний український культурний і церковний діяч. Нащадок молдавського господаря Симеона. Освіту здобув У Львівській братській школі, вивчав теологію в Паризькому університеті, Згодом служив у польському королівському війську.

1625 року під впливом Йова Борець­кі и о прийняв чернецтво, 1627 року став архімандритом Києво-Печерської лав­ри, а з 1632 (за іншими даними 1633 ро­ку) — митрополитом київським. Відвоював права української православ­ної церкви.

Значну увагу приділяв розвитку культури: за його підтримки були відреставровані Софійський собор, бу­динки Києво-Печерського монастиря, 1035 року розкопано зруйновану татаро-монголами Десятинну церкву. И)35 року відкрив друкарні в Довгому Полі, чим відновив румунське книго­друкування, а 1641 року — в Яссах. Номер в Києві. Похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

П. Могила є автором ряду богословських творів, серед яких Учитель­не Євангеліє (1616 року), Служебник (1629,1639 рр.), «Хрест Христа Спасителя» (1632 року), численні полемічні праці га проповіді. (За «Довідником з історії України»)

Інокентій Гізель (бл. 1600-1683). Учений-богослов, історик, просвітитель і церковний діяч. Народився в Пруссії. 1642 року закінчив Києво-Могилянську колегію, згодом деякий час навчався за кордоном. Після повернення в Україну за дорученням П. Могили керував Печерською друкарнею. У 1645—1650 рр. працював професором, а з 1646 року — ректором Києво-Могилянської колегії, де читав курси філософії, психології та ін. 1656 року став архімандритом Києво-Печерської лаври. Помер у Києві.

І. Гізель був одним з найосвіченіших діячів в Україні XVII ст. Його перу належать філософсько-богословські праці «Твір про всю філософію» (1645-1647 рр.), «Мир з Богом лю­дині» (1669 року) та полемічний трак­тат «Правдива віра» (1668 року). 1661 року І. Гізель брав участь у редагуванні «Києво-Печерського патерика». (За «Довідником з історії України»)

Києво-Могилянська колегія. На свято Покро­ви 1615 року київська шляхтянка — дружина заможного шляхтича Стефана Лозки — побор­ниця української освіти Галшка (Єлизавета) Гулевичівна пожертвувала свою садибу на По­долі для організації братської школи. Засноване на цих землях Богоявленське братство збудува­ло тут православний монастир і школу, яка піз­ніше стала основою Київського колегіуму. Пер­шим ректором цієї школи став Йов Борецький, з 1620 року він став митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі.

У цей же час у Троїцькому монастирі діяла Лаврська школа, яку заснував Петро Могила.

Лаврська школа відрізнялася від братської й була навчальним закладом середнього типу, який називали «гімназіоном». У цьому закладі більшість часу приділялася вивченню латин­ської мови, а грецькій та церковнослов'янській відводилася другорядна роль. Далі йшли рито­рика, яка навчала «слова й вимови», діалекти­ка, арифметика, геометрія, астрономія, музика, теологія. Рівень освіти в Лаврській школі був настільки високий, що вона порівнювалася з Парнасом (місце, де за грецькою міфологією зби­ралися поети й зосереджувалися науки та види мистецтва).

Петро Могила особисто підібрав для школи педагогів і керівників. У школі навчалося по­над 1 000 учнів, саме там побачили світ перші

в Україні шкільні підручники. З ім'ям виклада­ча Інокентія Гізеля пов'язаний вихід у світ відо­мого «Київського синопсиса», який уважають одним з перших підручників з історії України.

1632 року шляхом об'єднання Київської брат­ської школи з Лаврською була створена Києво-Могилянська колегія, яка 1701 року дістала назву академії. Сюди приймали вихідців з усіх станів, але переважно з козацької старшини, шляхти, духовенства й багатих міщан.

По утворенні колегія поділялася на сім класів (шкіл). Високий ступінь навчання становили «школа риторики й поетики», що передбачав ви­вчення предметів гуманітарного циклу, дворіч­на «школа філософії» зосереджувала увагу на гуманітарних і природничих науках, чотириріч­на «школа богослов'я». Лекції в колегії читали переважно латинською мовою. Викладачі й учні мали змогу користуватися однією з найбільших на той час бібліотек — бібліотекою Петра Могили, де були зібрані твори відомих учених сві­ту: Сенеки, Горація, Цицерона та ін. Поряд з бо­гословською літературою тут зберігались поль­ські хроніки, літописи, документальні збірники тощо.

Зі стін Києво-Могилянської колегії вийшли українські гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Ми­хайло Ханенко, Петро Дорошенко, Іван Самойловиич, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок,

Данило Апостол, Іван Скоропадський; філософ Григорій Сковорода; композитори Максим Березовський, Артемій Ведель; козацькі літописці Самійло Величко, Григорій Граб'янка, видатні вчені Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Михайло Бантиш-Каменський та ін.

Студенти організовували наукові диспути, вистави, влаштовували різноманітні вечори й свята, хоч і жили дуже бідно. Більшість із них

заробляла собі на життя вчителюванням чи допо­магаючи церкві, організацією оркестрів, хорів і пе­ресувних акторських труп.

Незважаючи на проблеми й труднощі, Києво-Могилянська колегія була найпрестижнішим ви­щим навчальним закладом на східнослов'янських землях. Тут навчалися українці, білоруси, росія­ни, румуни, болгари, серби, навіть греки й араби. Ця школа була осередком освіти для всього право­славного світу. їй допомагали Галшка Гулевичівна, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа. Чимало її випускників працювало в багатьох європейських університетах.

Розвиток української мови

Ще за Литовської держави офіційною (літературно-писемною) була так звана руська мова, яка склалася на основі давньоруської писемної мови й увібрала в себе численні лексико-граматичні, фонетичні й фразеологічні елементи народнорозмовної української мови. її ще називають староукраїнською, або книжною україн­ською мовою. Тогочасні офіційно-ділові документи, значна частина художніх і релігійних творів напи­сані саме цією мовою. «І ми бачимо, що мова вкраїн­ська зробилась тоді державною мовою, — писав відо­мий український мовознавець Іван Огієнко, — нею вчили дітей по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівському палаці».

Цінною мовною пам'яткою тієї доби стало Пересопницьке Євангеліє — рукописний переклад Євангелія з церковнослов'янської на тогочасну книжну україн­ську мову. Перекладали Пересопницьке Євангеліє в 1556-1561 рр. М. Василевич та Григорій, архімандрит Пересопницького монастиря на Волині. Книга Пересопницького Євангелія написана на пергаменті, добре орнаментована, має багато кольорових заставок та мініатюр у стилі Відродження.

У нашу добу усталилася традиція під час присяги Президента на вірність українському народові поряд з Конституцією та Актом проголошен­ня незалежності України класти саме Пересопницьке Євангеліє, що стало яскравим символом єдності минулих і прийдешніх поколінь та втіленням національно-культурних святощів.

Найвидатніші діячі доби: Валентин Ногалевський, Петро Скарга, Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Андрій Римша, Памво Беринда, Лазар Баранович

Література

Боротьба за національне й соціальне визволення, розвиток української мови та початок книгодрукування — усе це сприяло швидкому розвиткові україн­ської літератури.

Для першої половини XVII ст. в Україні був характерний поступовий перелом у ставленні до «латинської культури», яка до цього часу однозначно про­тиставлялася «греко-слов'янській» культурній традиції.

У тому, що цей процес в Україні й Білорусі так затягнувся, негативну роль відіграло насильницьке запровадження унії та шляхетсько-като­лицька експансія кінця XVI — початку XVII ст., які мали й специфічний культурно-історичний аспект: ідеологи унії та шляхетсько-католицької експансії намагалися скористатися у своїх цілях і тією безперечною куль­турною перевагою «католицького Заходу» над «православним Сходом», яка окреслилася в XV-XVI ст. в епоху Відродження та не могла не позна­читися на відносинах між польсько-католицькою і русько-православною культурами в тогочасній Польсько-Литовській державі. Насправді поль­ський феодалізм, який не відірвався від середньовіччя, використовував ті безсумнівні переваги, що їх давала в зазначеній ситуації давня належ­ність Польщі до «латинського світу» й «латинської культури».

Особливо ця тенденція посилилася наприкінці XVI ст., коли на Україну Білорусь розпочався наступ контрреформації в специфічній формі унії. І!,(' дало початок полемічній літературі (полеміка — дискусія, суперечка), яка розвивалася в цей час найшвидше.

Полемічна література. Із середовища українського міщанства, право­славного духовенства, дрібної шляхти вийшли письменники, які створили низку гострих полемічних праць, спрямованих проти католицизму та уніатства. Початком полемічних змагань, як уважають історики, стала книжка польського письменника-єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577 рік), у якій ішлося про історичну необхідність унії та об'єднання православних з Римом. У цьому творі він доводив, що «грець­ка наука» (власне, візантійсько-слов'янська культура) безповоротно зане­пала, що «наука» повністю перейшла до «латинників», і для Русі було б найрозумніше зректися «грецькості» й приєднатися до «латинства». Та­ким чином, він, як ідеолог контрреформаційного католицизму, видаючи Річ Посполиту за повноправного представника європейської культури, радив Русі принести в жертву свою національну й культурну самобутність заради приєднання до європейської культури та її засвоєння.

Проти цього твору виступив ректор Острозької академії Герасим Стотрицький, який видав у відповідь «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий» (1587 рік). У них він виступив не тільки як блискучий публіцист і письменник-сатирик, але і як патріот свого народу, що закли­кав співвітчизників до боротьби проти поневолення: «Повстаньте, почуй­те й піднесіть очі душ ваших».

Надзвичайно активним полемістом був Іван Вишенський, який по пра­ву вважається одним з наивидатніших письменників середньовічної доби. До нас дійшли близько 20 його листів і послань, які Іван Вишенський передав в Україну з далекого Афону. Найвидатніші з них — «Обличеніє діавола миродержца», «Писаніє к утекшим от православноє віри єпископом», «Короткослівна відповідь Петру Скарзі», у яких за­суджуються прихильники унії, а також висміюються й заперечуються «латинська мудрість», «Арістотелі й Платони». Водно­час І. Вишенський таврує ганьбою й пра­вославних священиків, шляхтичів і за­можних міщан за пристрасть до розкошів, за їхню розбещеність. На той час він був чи не єдиним письменником, який засуджу­вав закріпачення селян та сваволю їхніх володарів. Вади українського суспільства, уважай І. Вишенський, можна ліквідувати тільки з поверненням до давньої православної церкви. Одне зі своїх послань — «Послання до стариці Домникії» — поле­мік адресував Юрієві Рогатинцю, одному з провід­ників Львівського Успенського братства у 80-х рр. XVI - на початку XVII ст. У цьому творі він з консервативних позицій розкритикував погля­ди свого адресата, що не обмежувався аскетич­ними ідеалами, а закликав до дієвої проповіді та відстоювання українських національно-куль­турних традицій.

Серед письменників, які брали участь у релі­гійній полеміці, був також Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького). Його твір «Тренос» («Плач») справив величезне враження на сучасників. Твір написаний у формі плачу ма­тері — православної церкви, яка промовляє до читача: «Горе мені, бідній, горе нещасливій, по­грабованій, позбавленій усіх моїх маєтків, обдер­тій із шат моїх на прилюдну ганьбу мого тіла, обтяженій нестерпними тягарями. Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах».

Визначним твором полемічної літератури стала «Палінодія, або Книга оборони...» (1620-1622 рр.) Захарії Копистенського, архімандрита Києво-Печерської лаври. Автор веде розповідь «із відстані років» і гостро критикує прихильників Рима. Проте у своєму творі він вже не заперечував «латинську мудрість», а доводив, що ця муд­рість «позичена в греків», які були справжніми творцями європейської освіти й культури. У «Палинодії...» на особливу увагу заслуговує важли­вий теоретичний злам, який стався у ставленні до «латинської науки». Якщо вона «позичена в греків», прямих учителів «народів словенських», то немає нічого негожого в засвоєнні цієї вче­ності православними, звичайно, за умови її очи­щення від «папсько-єзуїтських» спотворень.

Сам 3. Копистенський у «Палінодії» щедро чер­пав образи й теоретичні підходи з «латинської вченості», зокрема з ренесансної та барокової, і, користуючись навіть творами таких ідеології! контрреформації, як Бароній і Ботеро, перетлумачував їх відповідно до своїх ідейних завдані, оборонця православної церкви і рідного народу.

Видатними творами полемічної літератури є також праці, що увійшли до збірок «Меч духовний» та «Труби словес проповідних», автором яких є Лазар Баранович.

Полемічна література XVI - початку XVII ст. відіграла важливу роль у пробудженні національної та соціальної свідомості українського народу.

Персоналії. Іван Вишенський (між 1545 і 1550 - між 1621 і 1633). Народився в м. Судова Вишня, тепер Львівської обл. Для свого часу був дуже високо­освіченою людиною, брав участь у діяльності Львівського братства, жив у Луцьку, потім — в Острозі. Наприкінці 1580-х рр. на знак протесту проти засилля шляхти пішов з України і протягом 40 років перебував на Афоні, який у ті часи був центром православного чернецтва Ні Сході. Прийнявши чернецтво, поселився в печері, став схимником-анахоретом.

Перебуваючи в далекій Греції, творив і посилав в Україну свої пристрасні твори (послан­ня), адресовані до князя К. Острозького, до братств, священиків і всіх українців. 1604 ро­ку І. Вишенський приїжджав в Україну і жив у Манявському Скиті, в Унівському монастирі, у Львові. 1606 року повернувся на Афон. (За «Довідником з історії України»)

Мелетій Смотрицький {1578 (1572)—1633). Визначний український церковний, культурний, освітній діяч, письменник полеміст, філолог. Освіту здобув н Острозькій академії і Віленській єзуїтській колегії. Мав ступінь доктора медицини. У 1618—1620 рр. — викладач і ректор Київської братської школи, з 1620 року — православний полоцький архієпископ. Протягом 1623—1626 рр. подорожував по Греції й Палестині. 1627 року прийняв унію і до кінця жит­тя перебував у Дерманському монастирі на Волині.

У 1608—1623 рр. написав низку полемічних трактатів польською мовою в оборону православ'я, де відстоював гідність, права, звичаї, культуру та віру українців і білорусів; у 1628-1629 рр. видав твори, де відмовився від антиунійних виступів. Найвизначніший твір — посібник для братських шкіл «Граматика» (1616 рік), що вперше внормувала церковнослов'янську мову. «Граматика» — один з найвизначніших творів старожитнього слов'янського мовознавства. До першої чверті XIX ст. вона була основним підручником церковнослов'янської мови, який витримав багато видань. Праця справила вплив на розвиток мовознавства Сербії, Болгарії, Румунії. «Грама­тику» знали в країнах Західної Європи в латинських перекладах, що свідчить про її загальноєвропейське визнання завдяки М. Смотрицькому українська філологія стала помітною галуззю європейської науки старожитної доби. За «Довідником з історії України»)

Лазар Баранович (бл. 1620-1693). Видатний церковний, політичний, літературний діяч, освітянин і меце­нат. Навчався в Київській братській школі, у 40-х рр. XVII ст. був одним з перших професорів Київської колегії. Підготовку до викладання пройшов за кордоном (за сприяння П. Могили) у колегіумах Вільна (Литва) і Каліша (нині Польща). Упродовж 1650—1657 рр. — ректор Київської колегії. 1657 року висвячений на чернігівського архієпис­копа. Деякий час виконував обов'язки київського митрополита. Перу Л. Барановича належать казання (пропо-піді), вірші, полемічні трактати, у яких ВІН висловлювався за незалежність українського духівництва від москов­ського патріарха, тому не погодився висвятитися на митрополита в Москві.

Довідка. Літопис — давній історичний твір, у якому опис подій провадився за роками. Ці твори є цінними джерелами для ви вчення історії та мають важливе літературно художнє значення.

Продовження традицій літописання. Серед літературних жанрів, що існували в Україні, важливе місце посідало літописання. Дослідникам відомі літописні пам'ятки білоруського, чи, як їх називали, західноруського, та українського походження.

Однією з найцікавіших пам'яток історичної думки України є Густинський літопис початку XVII ст. Він був складений у Густинському монастирі (с. Густин на Чернігівщині). Гадають, що літопис належить перу визначного письменника-полеміста Захарії Копистенського. Складаючи літопис, автор використовували українські, польські, візантійські та інші відомі йому джерела, зокрема Київський літопис XII ст., Галицько-Волинський літопис XIII ст. Значна частина використаних у праці історичних творів до нашого часу не дійшла. До літопису включені й розділи з оповіданнями про по дії, сучасником яких був сам автор: «Про початок козацтва», «Про запровадження нового календаря», «Про унію, як вона почалася в Руській землі». Густинський літопис написаний мо­вою, близькою до тогочасної української народнорозмовної.

Важливою історичною пам'яткою є Київський літопис. Перша його частина включає сюжети з літописів і польських хронік про події з історії Ста­родавньої Русі. У цьому творі широко висвітлене питання зовнішньої політики, зібраний цікавий матеріал з історії Києва (особливо за пе­ріод 1608-1621 рр.).

До літописних пам'яток України належить Львівський літопис, який охоплює події місцевого й усеукраїнського значення 1498-1649 рр. Як уважають історики, у ньому найдокладніше описано історію України 20-30-х рр. XVII ст.

Інші жанри літератури. Крім полемічної літератури та літописання, в Україні поширювалася перекладна література: перекази, лицарські рома­ни, вірші, драматичні твори. З'явилися й наукові праці, які належали пе­ру українських авторів. Нащадків і сьогодні вражає колосальна ерудиція українських учених: письменники XVII ст. мали звичку зазначати дже­рела, над якими вони працювали, на берегах книжок. Велика кількість посилань на праці іноземних авторів підтверджує думку, що українці були добре обізнані з чужими мовами й літературами.

І далі розвивалися традиції паломницької літератури. Побачила світ білорусько-українська «Книга бесіди о пути Иерусалимском» Данила Корсунського, який мандрував Палестиною в 1590—1594 рр. Праця напи­сана на основі власних спостережень автора, переказів, виписок з грець­ких джерел.

Серед українських публіцистів найбільшим культурно-громадським діячем був Станіслав Оріховський-Роксолан, родом з Галичини. Освіту він здобув у Перемишлі, пізніше навчався за кордоном: у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університе­тах, а також в освітніх закладах Венеції, Рима, Лейпцига. Після 17 років навчання він повернувся в Україну. Його перу належать твори «Про турецьку загрозу слово...», «Хрещення русинів», «Розрив з Римом», які ста­ли відомі не лише в Україні, а й за кордоном: в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Шанувальники його таланту назвали Роксолана «українським Демосфеном» або «сучасним Цицероном».

ХVІ-ХVІІ ст. залишили багату й різноманітну поетичну спадщину. На особливу увагу заслуго­вує «Вірш на жалосний погреб гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного», написаний 1622 ро­ку ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем. У цьому творі гетьман змальований як великий син української землі, полководець, державний і культурний діяч, голосна слава яко­го буде доти, «поки Дніпро з Дністром много­грішні плинути будуть» (За матеріалами сайту

Найвидатиіші діячі доби: Микола Дилецький, Федір Тернопільський, Йосип Замойський тощо.

Розвиток музичного мистецтва

ХVІ-ХVІІ ст. — період справжнього розквіту музичного мистецтва в Україні. Особливого роз­витку набули жанри народної пісні та думи, які прославляли героїв боротьби з татарською та ту­рецькою агресією: Байду, Самійла Кішку та ін. Багато історичних пісень і народних дум присвячено Наливайкові, Сулимі, Павлюкові, Острянину.

Як правило, пісні супроводжувалися грою на різних музичних інструментах: цимба­лах, волинці, бандурі, кобзі, лірі, сопілці

Темами пісень були взаємини людини з природою, праця на землі, особисті стосунки між людьми. Оспівувалася працьовитість, героїзм, лю­бов до рідної землі. Виконавцями історичних пісень та дум були мандрів­ні музиканти — кобзарі, бандуристи, лірники. Вони мандрували містами й селами України, часто супроводжували козаків у небезпечних походах. Нерідко кобзарями ставали незрячі люди, які йшли в науку до старших кобзарів.

Поряд з традиційною народною музикою розвивалася й поширювалася музична культура, що виникла та культивувалася в братських школах. У Києво-Могилянській колегії студенти здобували систематичну музичну освіту — їх навчали партесного співу (співу за партія ми для декількох голосів). Багато ченців з України — співаків і співачок — виїжджало до Москви (з 1654 року приходили навіть вимоги надіслати київських співаків); тому в чоловічих і жіночих московських монастирях служба велася з популярним «київським співом». Найкращими вважалися співаки Братського монас­тиря та Києво-Могилянської колегії. Багато випуск­ників колегії стали відомими співаками, потрапили до дворів європейських вельмож, де зробили гарну кар'єру.

Розвиток інструментальної музики спричинив появу в містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли в Києві, Львові, Кам'янці-Подільському, во­линських містах. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. До їхнього репертуару входило багато народних пісень і танців.

Найвидатніші діячі доби: Йоаникій Волкович, Дмитро Туптало, Симеон Полоцький, Памво Беринда

Зародження театру

Розвиток українського театру (від грецького — місце, при­значене для видовищ) простежується з ча­сів Київської Русі, де були популярні ви­ступи народних співців-гуслярів, пантомі­ма, балет тощо. У всі часи в народі любили

ярмаркові балагани з виступами музикантів, танцюристів, клоунів, фо­кусників, акробатів, борців і дресирувальників.

Середньовічні актори були осілі та мандрівні. Осілими вважали тих акторів, що постійно мешкали на одному місці та виступали під час вели­ких свят і на весіллях, натомість мандрівні актори об'єднувалися в трупи, переходили з місця на місце й давали вистави на вулицях, площах, яр­марках просто неба.

У другій половині XVI ст. виник шкільний театр. У братських школах учили не тільки писати, але й виголошувати вірші, на уроках риторики викладали правила створення та виголошення промов. Учителі писали пі ріні на релігійні та світські теми, а учні виконували їх під час свят та зустрічей вельможних осіб.

Спочатку шкільні драми ставили тільки в єзуїтських колегіумах, але згодом вони з'явилися й у православних школах. Найвідомішою укра­їнською шкільною драмою є «Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашого...» (1631 року). Для відпочинку глядачів між актами релігійної драми ставилися комедійні сценки — інтермедії.

Підчас Відродження в західній Європі головним предметом шкільної науки була латинська мова. Щоб учні якнайкраще знали латину, у школах «початку вивчали п'єси давньоримських письменників. З часом учителі шкіл стали збагачувати театральний репертуар власними творами. Шкільні драми складалися з трьох частин: прологу, фабули й епілогу. Пролог зачитував сам автор, пояснюючи основну думку драми та її мо­раль; далі йшла фабула на 3-5 актів, а завершувалася вистава подякою глядачам. У шкільних драмах брала участь велика кількість учнів: від 200 до 300 осіб.

У перші роки XVII ст. виникла українська побутова драма. Однією з перших таких драм стала «Трагедія Руська», де виконавці, розмовляючи українською мовою, висміювали зажерливих ченців.

Від XVII ст. бере свій початок і вертеп — ляльковий театр. Вертепні вистави відбувалися в спеціальній двоярусній дерев'яній скриньці, що мала вигляд двоповерхового будиночка або церкви. У верхньому ярусі вертепу відбувалися події «на небі», у нижньому — «на землі» у формі комічних сцен з народного життя. Замість людей у вертепі виступали ляльки. їх виготовляли з дерева й тканини, а потім розфарбовували. Ак­тори за допомогою різноманітних пристроїв рухали їх і говорили різними голосами.

Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної та інтермедійної з національно-побутовими елементами. Починалася вистава релігійною частиною, яка відбувалася на верхній сцені вертепу. Тут чергувалися сцени про народження Ісуса Христа, поклін пастухів, вини­щення немовлят царем Іродом та Іродова смерть. Потім дійство переходи­ло на нижню сцену, де розігрувалися сцени з народного життя. Головни­ми героями вертепу були Бог, Ангели, Святі, Запорожець, Москаль, Чорт, Шинкар та ін. Персонажі розмовляли народною мовою, були вдягнені в українські національні костюми.

У вертепі ставилися драми анонімних авторів та інтермедії, що поєдну­вали релігійні й світські сюжети. Вертепні драми влаштовували й вико­нували студенти братських шкіл, школярі, дяки тощо.

Найвидатніші діячі доби: Петро Італієць (Красовський), Амвросій Прихильний, Павло Римлянин, Павло і Мар­тин Камп'яни, Дорінг, Гануш Штольц, Іван Пфістер, Спиридон, Ян Покорович, Петро з Барбони, Федір Сенькович

Архітектура та живопис

Значного рівня розвитку досягла українська архітектура. Архітектурні пам'ятки ХVІ-ХVІІ ст. будувалися в стилях:

• готики (переважно в Північно-Західній Україні);

• ренесансу (переважно в Північно-Західній Україні);

• бароко (по всій території тогочасної України).

Це були: а) оборонні споруди; б) культові споруди; в) міське житло.

Постійні напади турків і татар, козацькі війни, повстання городян і се­лян змушували феодалів вести масштабне фортечне будівництво. Кожне українське місто мало оборонні укріплення, що складалися з ровів, валів, дерев’яних або кам'яних мурів. У більшості міст були зведені замки феодалів. Великі замки постали в Галичині, на Волині та Поділлі. До споруд такого типу належав Київський замок на Замковій горі над Подолом. Він був оточений кам'яним муром з 15 дерев'яними вежами, стіни мали навісні бійниці, а до замку можна було потрапити лише через звідний міст і браму, які охоронялися вартою. Замки такого зразка збереглися у Вінниці, Житомирі, Черкасах. Постійна військова загроза сприяла будів­ництву нових фортець, які мали форму трикутників і квадратів.

На цивільне та міське будівництво вплинули:

• розвиток феодальних відносин,

• піднесення ремесла и торгівлі.

Багаті магнати споруджували розкішні палаци, а заможне міщанство, світські й духовні феодали та купці — великі просторі будинки.

Типовим став будинок, пристосований як до ремісничої чи торговельної справи, так і для проживання. У підвалі чи на першому поверсі розміщу-ішлася майстерня, крамниця або контора, на другому й третьому — жит­лові приміщення. Таких будинків чимало збудовано у Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку та інших містах.

Одним з найвидатніших архітекторів і будівничих доби Ренесансу був Петро з Барбони, італієць за походженням. Протягом свого перебування у Львові він збудував там у 1572-1582 рр. дзвіницю при Братській (Ус­пенській) церкві, яку називають «вежею Корнякта», та палац у стилі італійського Відродження для купця К. Корнякта (1571-1580 рр.). Петро

Барбон мав великий вплив на творчість та­ких українських архітекторів як П. Римлянин і А. Прихильний.

Українські архітектори середини XVII ст. добре поєднували в будівництві народні традиції з найкращими тогочасними зразками європейської архітектури — такий стиль дістав назву українського бароко, найбільше пам'яток якого представлено в храмовому будівництві. Найвидатнішими пам'ятками цього стилю є архітектурні ан­самблі в Києві (на території Печерської лаври, Софійського собору та Кирилівського монастиря), Успенська церква у Львові, церкви Чернігова та Переяслава.

Персоналії. Павло Римлянин (7—1618). Народився в Римі. Уперше згадується в церковних книгах Львова 1585 року. Був членом цеху будівничих у Львові у 1585—1616 рр., 1589 року став молодшим цеховим майстром, я з 1595 року — старшим.

У творчості П. Римлянина поєднувалася архітектура італійського Відродження з місцевими архітектурними мотивами. У 1591—1598 рр. будував Успенську (Волоську) церкву, будівництво якої завершували А. Прихильний і В. Купинос у 1598—1631 рр. З 1595 року зодчий працював разом з П. Щасливим на будівниц­тві костьолу та монастиря бенедиктинок у Львові. У 1600 році розпочав будівництво костьолу бернардинів, яке з 1619 року очолив А. Прихильний і закінчив 1630 року. 1618 ро­ку П. Римлянин збудував каплицю Кампіанів у Львові, а також брав участь у будівництві па­рафіяльного костьолу й замку в Жовкві. По­мер у Львові.

Федір Сенькович (7-1631).Один з провідних художників львівської малярської школи. Народився в с. Щирці в ро­дині маляра, 1602 року переселився до Львові. Підтримував тісні стосунки зі Львівським Успенським братством. З осені 1616 року почав працювати над іконостасом і плащаницею Успенської церкви, які завершив у період від їх сні 1628 року до весни 1630 року. До пер­шого етапу праці Ф. Сеньковича належить «Воскресіння — Зішестя до пекла», до другого «В'їзд до Єрусалима», «Воскресіння Лазаря» (обидві зроблені в Успенській церкві), а також храмове «Успіння», «Благовіщення» й «Срітення» в церкві у Великих Грибовичах біля Львова.

Крім робіт для Львівського братства, виконував «мовлення для львівського цеху золотарів (корогва 1617 року), магістрату (ікони для міських воріт 1628 року), львівського ста­рости Станіслава Боніфація Мнішка, підканцлера Томаша Замойського, луцького греко-католицького єпископа Єремії Почаповського. 1617 року Ф. Сенькович був радником під час перебудови та оздоблення міської ратуші. Його учнями були Микола Муха, Гаврило Слонь (Кузьмич), Андрій Попович (Калатайко) і, мож­ливо, Іван Корунка та Микола Мороховський-Петрахнович, який очолив майстерню Ф. Сеньковича після його смерті. Помер у Львові. (За «Довідником з історії України»)

Основними напрямками українського живопису, як і в часи феодальної України-Русі, залишався настінний живопис та іконопис. Серед релігійних сюжетів перева­жали страждання Ісуса Христа та зобра­ження святих. Одним з найвидатніших художників цього періоду був Федір Сенькович, один з провідних представників львів­ської малярської школи, з ім'ям якого пов'язане утвердження нової традиції українського релігійного малярства.

Велике значення для подальшого роз­витку живопису мало створення цехів художників. Один з найбільших таких це­хів виник у Львові. Художники, об'єд­нані в цехи, багато зробили для розвитку жанрів світського живопису: з'явилися портрети, краєвиди, історичні та батальні картини. Багато художників почали пра­цювати на замовлення вельмож, і саме тоді були створені портрети польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького та ін.

Видатні пам'ятки народного живопису створили художники Київщини, Чернігів­щини, Поділля та інших українських зе­мель. Головним героєм цих картин став козак Мамай — узагальнений образ запо­рожця, оборонця рідної землі.

Художники України досягли високої май­стерності в оздобленні книг мініатюрами та малюнками. Характерною особливістю книжкової мініатюри кінця XVI — початку XVII ст. став поступовий перехід від міфологічних образів до реалістичного зображення людини.

Розвивалася й українська гравюра — відбиток ма­люнка, який гравер вирізьблював на дошці. Центрами граверного мистецтва були Київ та Львів. Серед ченців і Києво-Печерського монастиря з'явилося чимало майстрів, які створили власні школи. Часом виникнення світської гравюри вважають 1622 рік, коли були ство­рені ілюстрації Касіяна Саковича до «Вірша на жалоб­ний погреб... гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного», серед яких були зображення гетьмана на коні та батальна сцена «Здобуття Кафи». Прикрашалися гравюрами й релігійні книги — Требники, Служебни­ки, Євангелія.

Таким чином, протягом XVI-XVII ст. у складних умовах іноземного поневолення та постійної агресії чужинців самобутня українська культура не тільки збереглася, а й далі розвивалася.

Ґудзь