III. Вивчення нового матеріалу.

Розповідь вчителя

Іван Карпенко-Карий (1845–1907)– псевдонім Івана Карповича Тобілевича – найвизначніша постать в українській дожовтневій драматургії. «Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя,– писав І. Франко про Карпенка-Карого,– се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література...» Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці на Херсонщині, поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград) у сім'ї прикажчика поміщицького маєтку Карпа Тобілевича, який походив із збіднілих дворян. Мати майбутнього драматурга, Євдокія Садовська, була кріпачкою, викупленою на волю своїм чоловіком.

Підростаючи, вразливий хлопчик все більше відчував жорстокість кріпацького побуту, в якому насильство, знущання були звичайним явищем. Плач і стогін замучених панщиною кріпаків боляче вражали дитяче серце.

На характер і світовідчування майбутнього драматурга помітно впливала атмосфера родинної згоди, душевної теплоти і поетичності, яка, незважаючи на матеріальні нестатки, панувала в сім'ї Тобілевичів. Карпо Адамович і Євдокія Зінов'ївна були людьми щедрої, поетичної вдачі. В їхній родині особливо шанували Шевченкове слово і народну пісню, тому й люди горнулися до цієї сім'ї. В довгі осінні вечори до Тобілевичів сходились жінки і дівчата прясти. За роботою співали, розповідали цікаві бувальщини. От коли наслухався малий Іван усяких сумних оповідань про кріпацьке життя, цікавих казок та приказок. А скільки народних пісень у ті довгі вечори дійшли до серця юного слухача, пісень, що в них оживали картини народної недолі, оживали героїчні постаті Морозенка, Наливайка, Богуна, Палія — мужніх захисників народної волі! Разом з піснями в душу хлопчика входила велика любов до поневоленого народу, яку пізніше ні час, ні школа й канцелярія, ні важкі життєві випробування не змогли заглушити в його душі. Від матері, яка дуже любила театр і знала напам'ять майже всю «Наталку Полтавку», малий Іван не раз чув захоплюючі розповіді про вистави мандрівних труп. Під впливом цих розповідей театр для хлопця став мрією, втіленням краси, правди, героїчного минулого рідного народу. В дружній сім'ї Тобілевичів діти вчилися не тільки розуміти і цінити народне мистецтво, а й любити труд, шанувати людей праці. Не випадково ця сім'я дала українській культурі чотирьох видатних артистів, корифеїв українського театру: Івана, Миколу, Панаса і Марію Тобілевичів. Коли Іванові було десять років, батьки посилають його вчитися до Бобринецького повітового училища. Вчився хлопець добре, багато читав, особливо захоплювався творами Пушкіна і Гоголя. Юний Тобілевич мріяв і про університетську освіту, прагнув стати лікарем або вчителем і віддати свої знання та енергію рідному народові. Але не судилося здійснитись цим пориванням. Сувора дійсність, матеріальні нестатки в сім'ї примусили чотирнадцятирічного хлопця шукати роботи і самостійно заробляти на шматок хліба. Спочатку він стає писарчуком у станового пристава, а згодом працює канцеляристом у Бобринецькому повітовому суді.Найбільшою відрадою у житті молодого канцеляриста була участь в аматорському драматичному гуртку, що утворився 1863 року в Бобринці. Одним із ентузіастів цього гуртка був Марко Кропивницький, відомий тоді бобринецькій публіці своєю першою п'єсою «Дай серцю волю, заведе в неволю». Велика любов до театру зблизила і здружила на все життя І. Тобілевича й М. Кропивницького. Бобринецькі аматори ставили «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Бедность не порок», «Доходное место» О. Островського, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького та інші п'єси. У постановку п'єс самодіяльні актори вкладали багато праці, щирого людського почуття, тому вистави хвилювали і глядачів і аматорів, скрашували сіре існування провінційного міста, будили мрії молоді і закликали її до творчості на благо народу. Театр став для юного Тобілевича першим захопленням, його духовним хлібом. Щоб подивитись виставу «Отелло» з участю видатного англійського трагіка — негра Айри Олдріджа, Іван Карпович йде пішки понад 50 кілометрів з Бобринця до Єлисаветграда, годинами вистоює під театром коло каси, а після вистави вночі знову пішки повертається до Бобринця, щоб встигнути на службу. Іван Тобілевич любив театр до нестями, всіма силами своєї душі, і ця любов була провідною зіркою на його нелегких життєвих дорогах. Вісімнадцять років важкої праці в Єлисаветграді, кипуча громадська діяльність на користь народу, глибоке вивчення життя, передова російська та українська література — це ті університети, що сформували глибокий демократичний світогляд Карпенка-Карого, підготували його до творчої праці драматурга і артиста. На єлисаветградськйй період припадають і важкі випробування в особистому житті, якими стали для молодого письменника, Івана Карповича, смерть дочки Галі, матері і дружини.

«Сцена — мій кумир, театр — священний храм для мене». Поліцейські Чиновники давно запідозрювали в особі Івана Тобілевича ворога поміщицького самодержавного ладу. Вони старанно збирали матеріали і писали доноси про його політичну неблагонадійність. У результаті цього у вересні 1883 року міністр внутрішніх справ наказує звільнити І. Тобілевича з посади канцеляриста і розпочати слідство у справі обвинувачення його в політичній неблагонадійності.

Не пройшло й місяця, як Іван Карпович, скинувши чиновницький мундир, під псевдонімом Карпенко-Карий вступає в театральну трупу Михайла Старицького, яка тоді гастролювала в Єлисаветграді. Іван Франко пізніше писав, що в 1883 році царський уряд втратив поліцейського чиновника, а Україна знайшла драматурга Карпенка-Карого.

На професіональну сцену Тобілевич вступає з великим життєвим досвідом. Його акторська популярність зростала з кожним днем. Та недовготривалою була радість артиста Карпенка-Карого. Влітку 1884 року під час гастролей трупи Старицького у Ростові-на-Дону Івана Карповича заарештували, і під час арешту йому вручили розпорядження начальника жандармського управління, в якому повідомлялося про встановлення над Тобілевичем гласного нагляду поліції терміном на три роки з позбавленням його на цей час права жити на Україні та у великих містах Росії. Місцем свого заслання Карпенко-Карий обирає тодішній адміністративний центр Донського козацтва, невелике російське місто Новочеркаськ. Безрадісне було життя засланця. Безконечні допити, обшуки лягали на плечі письменника великим тягарем. І якби не робочий люд, що допоміг йому у важкі хвилини життя, то не зміг би Карпенко-Карий довго прожити в таких умовах. Робітники навчили його ковальського і палітурного ремесла. Останнім Іван Карпович заробляв собі на шматок хліба. На воротах перед убогою підвальною квартирою, що скидалась більше на могилу, ніж на людське житло, з'явилася вивіска: «Перепле'тчик Йван Тобілевич, работа исполняется чисто и аккуратно». Становище Карпенка-Карого полегшало з приїздом артистки Софії Дітковської, яка прибула в Новочеркаськ і стала його дружиною. Вона ділила з чоловіком важку долю політичного засланця. Софія знала багато українських народних пісень, що стали для драматурга найдорожчим скарбом. Під впливом народних пісень, які співала Софія Віталіївна, до Івана Карповича приходило натхнення, бажання творити. Так, у Новочеркаську були написані п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». З їх появою ім'я Карпенка-Карого стало популярним по всій Україні. Пам'ятним на все життя днем для драматурга було 15 липня 1886 року. В цей день без відома поліції з Новочеркаська до Ростова приїхав Іван Карпович, щоб подивитися прем'єру своєї «Наймички» у постановці трупи Старицького. Роль наймички Харнтпни в цьому спектаклі блискуче виконувала Марія Заньковецька. Весь зал, затамувавши подих, слухав і плакав над гіркою долею героїні. Плакав від зворушення й радості і автор драми, забившись у темний куточок театру. Після заслання в Новочеркаську Тобілевичу додають ще два роки гласного нагляду поліції, дозволивши відбувати цей строк на його хуторі Надія, що неподалік від Єлисаветграда.

Тут Карпенко-Карий займається хліборобством, постійно спілкується з селянами, придивляється до змін, що відбуваються на селі. Хутір Надія і сьогодні вражає відвідувачів своєю красою, своїми тінистими дубами-велетнями, посадженими добрими руками Івана Карповича, його братів і близьких друзів. У цій «тихій пристані» були написані п'єси «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море». Значною подією в житті драматурга було перше видання його творів, що вийшли окремою книжкою в Херсоні 1886 року. П'ятитомне зібрання драм і комедій Карпенка-Карого, видане за життя письменника (1897—1905), стало помітним явищем в історії української літератури.

За роки своєї акторської діяльності Карпенко-Карий створив цілу галерею глибоко реалістичних сценічних образів, серед яких насамперед треба згадати возного («Наталка Полтавка»), Калитку («Сто тисяч»), Цокуля («Наймичка»), Мартина Борулю («Мартин Боруля»), Пузиря («Хазяїн»), Назара («Назар Стодоля»), Потоцького і Шмигельського («Сава Чалий»), Жадова («Доходное место»).

Помер видатний драматург 15 вересня 1907 року під час лікування в Берліні. Виконуючи заповіт письменника, його тіло перевезли на Україну і поховали на кладовищі поблизу хутора Надія.

У 1969 році на хуторі Надія було відкрито літературно-меморіальний музей письменника, в якому розміщено експонати, що відображають життя і діяльність Карпенка-Карого. При вході на територію заповідника увагу відвідувачів привертає напис: «Хто б не ступив на цю священну для української культури землю, нехай згадає, що тут Карпенко-Карий написав кращі свої п'єси. Скиньте шапку і вшануйте ім'я великого українського драматурга».