1. Опрацювання епістолярної спадщини Лесі Українки та її близьких

Читання листів учнями, що заздалегідь підготували матеріал.

Повідомлення першого учня:

25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському (Звягелі) народилася Лариса Петрівна Косач (Леся Українка).

Пише Олесь Гончар:

«Росла й виховувалась Леся в середовищі демократично настроєної української інтелігенції, рід вела свій од людей порядних, не пустодухих, не змізернених; дід Лесин був декабристом, тітки зв’язані з народовольцями, дядько її– Михайло Драгоманов, улюблений Лесин наставник, змушений був жити в еміграції, друзями родини були такі люди, як Лисенко, Старицький. Добрим словом годиться сьогодні згадати турботливого батька Лесі – Петра Антоновича Косача – і матір її – відому нашу письменницю Олену Пчілку, уважну виховательку й невтомну громадську діячку, чиї риси характеру, вольовита вдача, передалися і її геніальній дочці. Додамо лише, що разом із родинно близькими людьми майбутню поетесу формувала, виховувала й готувала до творчого подвигу вся тодішня передова Україна».

Повідомлення другого учня

Згадує О. Косач-Кривинюк:

«Зо всіх нас шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею… вони обоє однаково були лагідні та добрі безмежно… Обоє були надзичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди. Була в батька й Лесі ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вони на диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини…»

«Леся Українка була всього на півтора року молодша за свого брата Михайла – Мишу. З самого найменшого малку і все життя вони мали одно до одного не лише правдивобратерські почуття, а були найщирішими приятелями, найвірнішими друзями. До початку 13-го року Лесиного життя вони однак були у всьому нерозлучні: разом бавилися, разом читали, разом вчили, разом розважалися… Миша навчився дуже рано читати, а що Леся навчалася разом з ним, то в чотири роки вона вже зовсім справно читала… Найлюбішими книжками малих Лесі й Миші були томи трудів Чубинського з казками та піснями, сербські народні думи й пісні в українському перекладі, міфи стародавніх греків та ще книжка про подорожі різних славних мандрівників. Ті книжки вони знали мало не напам’ять. Крім тих книжок, вони читали багато й інших, бо обоє були дуже охочі до читання».

Повідомлення третього учня

Пише Олесь Гончар:

«У еллінів, великих поетів античності, прекрасні створіння народжувалися з моря, з піни морської. Про нашу ж поетесу можна сказати, що вона разом зі своєю поезією народжена булла морем народного життя».

Знайомитися з народною творчістю Леся почала ще в Новограді- Волинському. Літом 1876 року в селі Жабориці Леся вперше почула розповіді про мавку.

Повідомлення четвертого учня

Згадує О. Косач-Кривинюк

«Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості с. Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила із Звягеля Лесю, ще зовсім маленьку, і брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони проймалися там українським народним духом… Жаборицькі пісні, казки, різні повір’я, звичаї, купальські, жнив’яні і т. д. Леся добре пам’ятала й часто згадувала.

З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає народні узори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже добре розумілась на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки».

«Леся зовсім маленькою, в 6 років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді нитнички й гольника, то вона шанувала й пильнувала їх більше, ніж усіх забавок. І тоді вже задумувала вишити батькові сорочку».

У 1880 році Леся написала свій перший вірш «Надія».

Повідомлення п’ятого учня

Згадує О. Косач-Кривинюк

«Весною 1879 року заарештували в Петербурзі… батькову сестру, нашу «тьотю Єлю», енергійну, завзяту людину, разом з тим дуже добру та справедливу…

Про тітчин арешт, а далі (у травні 1879 року) й заслання Леся довідалася через кілька місяців уже в Луцьку. Звістка ця дуже вразила й засмутила Лесю, і Леся під впливом її в Луцьку в кінці 1879 чи на початку 1880 року написала свого першого вірша «Надія».

Серед найближчих людей, які збагачували душу й розум Лесі, був її дядько – Михайло Драгоманов. З пятирічного віку Леся листувалася з ним. Пізніше дядько став для неї найавторитетнішим критиком і порадником.

Про музичне обдарування найстаршої сестри, про її любов до музики, її музичний світ оповідає Ізідора Петрівна: «Не всі, хто знав Лесю-поетесу, письменницю, знають, яка то була ще й в інших багатьох відносинах виключна, особлива, щедро природою обдарована людина. Наприклад, Леся мала неабиякий хист до малювання і музики, та й той хист, на жаль, їй не судилося розвинути через хворобу, що з нею Леся боролася роками. Музику Леся дуже любила і грала добре, та блискучої техніки не мала, бо техніка набувається вправами: віртуози-піаністи, як відомо, вправляються по декілька годин денно, а Леся фізично не в стані була часами просто сидіти, а бували періоди, коли їй приходилось місяць і більше лежати в гіпсі («у липких кайданах», як вона це називала). Проте її гра на пяно була дуже хороша. Лесину музику я теж пам’ятаю від свого дитинства, бо вона тоді, залишаючись зі мною, багатенько грала. Часом я просила Лесю заграти для мене – тоді вона грала щось веселеньке «до скоку», а часом я казала: «Ну, тепер заграй для себе»,– бо якимось дитячим інстинктом розуміла різницю між тим, що вона грала в присутності когось, і як грала, коли залишалася сама».

«Тьотя Саша тоді в Луцьку, як приїхала, почала вчити Лесю грати на фортепіано, на тому самому, «Лесиному», як воно завжди у нас звалося, бо мама купила його «для Лесі» ще 1876 року, що до нього потім Леся написала вірша «До мого фортепіано» (15 березня 1890 року). Ця наука зробила їх відносини ще ніжнішими, ще прихильнішими, бо Леся страшенно любила музику, була до неї дуже здатна, здатна навіть до композиторства, бо часто грала свої власні, дуже хороші імпровізації-композиції, а тому до своєї першої учительки музики мала ще й почуття великої вдячності».

Зимою 1881 року разом з братом Михайлом Леся вчиться за програмою чоловічої гімназії під керівництвом приватних учителів, бере уроки гри на фортепіано в Ольги Олександрівни Деконор, дружини М. В. Лисенка.

Повідомлення шостого учня

Згадує Олена Пчілка

«…Наступив час, коли діти підросли і їм довелось спізнатись із шкільною наукою, і ми стали думати про те, що для науки дітей доведеться на якийсь час переїхати до Києва. На зиму р. 1881–1882 ми й переїхали сюди – я з дітьми; чоловік лишився на службі в Ковелі. Жили ми тоді в Києві дві зими (1881–1882, 1882–1883 рр.), на літо виїжджаючи до Колодяжного.

…Будинком музики в Колодяжному був Лесин «білий» домик. Там, у цьому храмі творчості, стояло у великій шані фортепіано у блакитній кімнаті. Там теж при світлі миготливої лучини на каміні господарка цієї привітної хати ночами зустрічаляся з поетичними музами – писала свої віші, засиджуючись інколи до світанку. Дбайливий батько не раз приходив заганяти дочкувогнепоклонницю до сну, вважаючи отакий спосіб життя її, як і Олени Пчілки,– «літературних ентузіасток» – шкідливим для здоров’я. «Як я люблю оті години праці!» – писала Леся.

1881 року Леся сильно застудилася.

Повідомлення сьомого учня

Згадує О. Косач-Кривинюк

«1881 року Леся в Луцьку пішла на річку подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро тому і від того, як тоді думали, вона заслабла: у неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді вже була дуже терпляча, аж плакала від болю… Од тої пори треба датувати початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала (мала настільки сильну волю, що могла жартувати і з таких речей) «тридцятилітньої війни» з туберкульозом, бо то був не гострий ревматизм, а початок туберкульозу кістки в нозі, що на деякий час пригас, а потім розгорівся знову».

У родині розуміли виняткову обдарованість Лесі, але сама вона з радістю виконувала всі родинні обов’язки й роботи, а також вимагала рівномірного розподілу коштів на кожного члена сімї, відмовляючись навіть від додатків на її лікування.

«Тільки все-таки я ніколи не ставила себе ні центром світу, ні центром нашої сім’ї, а через це прошу обсуждать програму мого лічення, беручи на увагу загальний бюджет і загальні потреби та порядок життя нашої родини, не приносячи жертв, я не хочу приймать їх від інших».

«Порядок нашого життя», порядок життя родини Косачів полягав, між іншим, у тому, що дворянські діти виростали не білоручками, а скоріше мали золоті руки, не цуралися жодної праці, були подібні до тих невсипущих бджілок, які гуділи в садибі і яких так любила Олена Пчілка. Тож коли не було економки у дворі, її функцію перебирала інколи на себе Леся. Вона не тільки керувала «республікою» братів і сестер, а й сама брала участь у невідкладних роботах. І ніщо їй не страшне: «Будемо варити варення, солити огірки, збирати масло і сир для києвлян».

Літом 1884 року Леся з матір’ю, Михайлом та Ольгою відвідує урочище Нечимне (нині Лісова Пісня), що біля Колодяжного.

Повідомлення восьмого учня

Згадує О. Косач-Кривинюк:

«Навколишня чарівна природа захоплювала сестру. Разом з матір’ю ми побували в урочищі Нечимне біля села Скулин, в 15 кілометрах від Колодяжного. Дрімучий ліс. Ночували ми в хатці селянина – дядька Лева. З хатки, у якої було лише три стіни, відкривався вид на лісове озеро. Тут у сестри зародилася думка про «Лісову пісню», яку вона написала років через двадцять. Три дні, проведені в оточенні незайманої природи, справили враження на все життя».

Становлення творчої індивідуальності поетеси відбувалося інтенсивно. Уже оцінюючи першу книжку Лесі Українки, Франко назвав її найважливішим здобутком нашої літератури за той рік. У 1888 рік – цикл «Подорож до моря».

Повідомлення дев’ятого учня

Пише І. Франко:

«Се перший раз у поезії Лесі Українки відзивається соціальна нота (у циклі «Подорож до моря»). Досі вона любувалася природою, витала в сфері якихось абстрактних людських відносин і абстрактного патріотизму, відтепер вона почне пильніше придивлятися дійсному життю і тим реальним відносинам людської суспільності, на яких виростає і щоденне горе, і великі, ідеальні змагання до свободи і рівності».

Повідомлення десятого учня

Михайло Павлик згадує:

«Леся так просто ошоломила мене своїм образованнєм та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка… Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя».

У Києві, куди особливо часто наїжджали Косачі в 90-х роках, молодь збиралася вечорами в гуртках «Література», а потім – «Плеяда». Леся ніколи не цуралася товариства, навпаки, охоче брала участь у всіх молодіжних зібраннях. Там звучали й обговорювалися власні твори, проводилися літературні конкурси, народжувалися видавничі проекти та інші творчі ідеї. Дивовижним задумом плеядівців було видати українською мовою серію кращих зразків світової літератури у власних перекладах.

Повідомлення одинадцятого учня

Оксана Старицька-Стешенко пише:

«Коли між нами бувала Леся, то вона завжди притягала до себе увагу й займала центральне місце. В той час вона вже перенесла одну операцію, на лівій руці носила мітенку і ходила з паличкою. Поки Леся сиділа мовчки, зовнішність її не приваблювала, але досить було їй чимсь запалитися, як вона робилася надзвичайно привабливою. Леся мала чудові сірі променисті очі; вони випромінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою».

З «гордим розпачем» переборювала поетеса фізичні болі, компенсувала свою фізичну нерухомість динамікою уяви, знаходила в собі оте «щось більше за нас» (В. Винниченко), з якихось незбагненних джерел черпала духовну енергію, рішучість до праці, до творчості, до чину. Вона ніяк не погоджувалась з рецептами «перетворитися в рослину». І коли до Лесі Українки доходили звістки про страждання й біди народу, то, як писала вона, «власне лихо здається якоюсь химерою. Та цур йому, власному лихові, я про нього давно гадку закинула». Це прозовий варіант того, що сказано в поезії: «Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать».

Її хвилювало тільки те, що колись, може, писання доведеться покинути. А тоді вже «ніякої рації існування не зостанеться». Однак надія не покидає. Черпає його з народного оптимізму.

Через фізичний стан Леся Українка змушена часто й надовго розлучатися з рідним краєм: Кавказ, Болгарія, Єгипет, Італія, курорти Німеччини, Австріїї… Але навіть вдалині від України її не полишають думки про народ, суспільство, місце митця в громадському житті.

Слово вчителя

З листа Лесі Українки до І. Франка від 13, 14 січня 1903 року. Сан-Ремо:

«Дорогий пане товаришу!

Мені… дорікали дехто з товаришів, що я за всякою поезією одбиваюся од реальної, корисної роботи… І я не одну «голову скрутила», думаючи, що сповняю громадську повинність, видаючи свій час і свою дуже обмежену силу на «корисну» і нікому, навіть мені самій, не видну працю: я й досі не знаю, чи добре то я, чи зле робила…

Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, ненаписані твори, мусить мовчати?.. І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний.

Ви, певне, знаєте легенди про в’язнів-богатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор’я, щоб гукнути: «Встань!», щоб від гуку здригнувся в’язень, і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього… О, яке то щастя бути таким «чорноморцем», що має голос гукнути: «Встань!»

Такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і «прорицати, аки одержимі», в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки». Затяжна й невиліковна хвороба, з одного боку, а з другого – інтенсивне інтелектуальне й, можна сказати, героїчне життя Лесі Українки, яка вела «тридцятилітню війну» з трьома туберкульозами – кісток, легень, нирок. Як не жорстоко думати, а інколи хвороба й сприяла заглибленню у сутність людського буття, сприяла філософічності її творів. Навіть жандарми у свої доносах характеризували Лесю Українку як особистість серйозну і зосереджену. Вона ж вважала себе скептичною розумом, фанатичною почуттям.

«…Я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого не здатною до виявлення себе в слові (хоч і то не завжди). А крім того, згадайте: «О воля, найясніша ти в темницях»,– давно колись я взяла такий епіграф і з тим же правом можу повторити його й тепер. Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться».

1 серпня 1913 рік, м. Сурамі (Грузія).

Світ опускався на коліна,

Камінний, він хилився ниць,

І прилітала Україна

До мертвих Лесиних зіниць

Над всі недолі та потали

Над страти всі та над бої

Бесмертя Лесине вростало

В народ, що народив її.

І квола, невисока жінка

Лице підводила бліде.

Народжувалась Україна

Для світу, що над смерть гряде

(В. Коротич)